| Головна |
| « Попередня | Наступна » | |
Джерела права. |
||
|
До нормандського завоювання в XI в. основними джерелами права в Англії були звичай і королівське законодавство. Про виголошення законів дуже рано стало у англосаксонських королів одним із засобів підняття їх престижу і задоволення матеріальних домаганні. Перші правові збірники стали з'являтися тут ще в VI ст. У 601-604 рр.. в Кенті була проголошена Правда Етельберта. У VII в. була складена в Вессексі Правда Іне, в IX ст. в першому щодо централізованому державі англосаксів - Правда Альфреда, в XI ст. - Закони Кнута. Всі ці збірники відбили поступові процеси соціального розшарування, феодалізації англосаксонського суспільства, становлення державності, вплив християнської релігії, прийнятої тут на початку VII ст. В основу Правди Етельберта були покладені норми старого звичайного права, але вона відбила і нові правові положення, що встановлюють, наприклад, підвищені штрафи за злочини проти короля і церкви, матеріальні стягнення короля по ряду позовів вільних (справи про крадіжку, вбивство). Так, за вбивство вільної людини виплачувався не тільки вергельд родині убитого, але і штраф (у 50 шилінгів) королю як відшкодування панові. У IX ст. король вже виступає як головний гарант "королівського світу", як захисник і пан своїх підданих. Встановлюється вища юрисдикція короля з цілого ряду правопорушень. Посилюється охорона життя короля. Зловмисництва проти його життя тягне за собою смертну кару. Грунтуючись на звичайному праві, наступні збірники запозичали правові норми попередніх. Король Альфред, наприклад, створюючи свою правду, вказував, що він запозичив багато чого з колишніх законів, особливо Етельберта, "які йому сподобалися", але багато чого і опустив "за порадою мудрих". Політика перших нормандських королів, починаючи з Вільгельма Завойовника, також була спрямована на дотримання "старовинних і добрих англосаксонських звичаїв". У цей час, таким чином, вже зароджується традиція стійкої історичної спадкоємності англійського права, а роль головного гаранта дотримання його норм переходить до сильної королівської влади, до складається системі загальнодержавних королівських судів. З діяльністю на постійній основі королівських роз'їзних суддів при Генріха II (XII ст.) І було пов'язане формування "загального права" (Common law) країни. Воно розглядало насамперед "позови корони", тобто справи, що представляють прямий інтерес з точки зору можливих доходів скарбниці: про феодальних правах монарха, про виявлення скарбів, про підозрілі смертях і порушеннях королівського світу, про зловживання королівських посадових осіб. Крім того, розглядалися ними і "загальні позови" або "позови народу" за скаргами, що надходять до короля. Одним з перших центральних королівських судів і став суд "загальних позовів", створений в 1180 році. На початку XIII в. функції вирішення справ за скаргами королю перейшли в "Суд королівської лави". Роз'їзні суди почали уніфікувати норми місцевого звичаєвого права і створювати "загальне право" за допомогою королівської канцелярії, яка видавала спеціальні накази (writ}, як правило за заявою потерпілої сторони, які містили вимогу до кривдника або шерифу виконати його і усунути порушені права скаржника. Потім стали видавати спеціальні судові накази, вимога яких було звернено безпосередньо до кривдника - з'явитися "перед нами або нашими суддями в Вестмінстері" і дати відповідь на скаргу, тобто спростувати або визнати порушення прав іншої особи. Зі часом в наказах став чітко формулюватися вид вимоги, позову; накази стали класифікуватися за певними видами правопорушень. Позивач, таким чином, отримував упевненість, що якщо порушення його прав, що знайшло вираження у відповідному наказі, буде доведено в суді, то він виграє справу. Цьому сприяли насамперед Ассісі * Генріха II, які встановили однаковий спосіб розгляду цивільних позовів про землю. Найбільш відома "Велика ассиза", яка передбачала особливу форму позову про встановлення правової підстави на землю, а також ряд власницьких ассизе : "Про смерть попередника" (про передачу вільного тримання спадкоємцям); ассиза "Про новий захопленні" (про розширення шляхом "нових захоплень" домениальной земельної власності короля); ассиза "Про останньому поданні на прихід" (про право землевласника представляти свого кандидата на місце священика в парафіяльній церкві). Дві великі Ассісі - Кларендонская (1166) і Нортгемптонская (1176) були видані у формі інструкцій роз'їзним суддям. * Ассізі називали і законодавчі акти Генріха II, і форми позовів. Так як на ранній стадії формування "загального права" королівські накази видавалися по кожному конкретному випадку, то вже до початку XIII в. їх накопичилося так багато, що в них важко було розібратися. У зв'язку з цим в XIII в. стали видаватися своєрідні довідники по "загальному праву" - реєстри наказів, в яких вони стали фіксуватися у вигляді зразків позовів, в суворій юридичній формі. Сторони з цього часу не могли вільно обгрунтовувати свої права, а зобов'язані були спиратися на ці зразки, що неминуче мало призвести до окостеніння системи переказів, до скорочення припливу нових формул позовних вимог. Так і сталося. Якщо лорд-канцлер як глава королівської канцелярії випускав небудь наказ за власною ініціативою , то судді часто відмовлялися його застосовувати. Обмеження видання нових наказів знайшли відображення в Оксфордських провізії в 1258 році, в період загострення боротьби великих феодалів (баронів) з королем. Потік скарг, що надходили до короля і не знаходили судового захисту, був настільки великий, що він змусив англійського короля Вестмінстерським статутом 1285 наказати лорду-канцлеру як зберігачу "реєстру наказів" розширити дію "загального права" шляхом випуску нових наказів по аналогії, подібних колишнім. "Реєстр наказів" поповнився після цього універсальним позовом "стосовно до даного випадку" (action in the case). Але і за допомогою цих тимчасових заходів передбачити всі життєві ситуації було неможливо. "Загальне право" продовжувало костеніти. З XV в. канцлер вже не складав формулу наказу, вона писалася самостійно позивачем, який тільки звертався за печаткою короля. Іншим каналом формування норм "загального права" стала сама практика королівських судів. Записи по судових справах, спочатку у формі короткого, потім докладного заяви сторін і мотивування судового рішення , велися з моменту виникнення інституту роз'їзних суддів. З початку XIII в. судові протоколи стали публікуватися в "Сувоях позовів". Вміщені в них матеріали, мотивування задоволення позову, підтверджували наявність того чи іншого звичаю і могли бути використані у подальшій судовій практиці як прецедент . Хаотичний характер записів, однак, вкрай утруднював можливість суддів відшукати в них потрібні їм відомості. З середини XIII в. ці відомості про найбільш важливих судових справах судді стали черпати з офіційних звітів - "Щорічників". У 1535 році на зміну їм прийшли систематизовані судові звіти приватних укладачів. Разом з публікацією матеріалів судових справ стала формуватися і теорія судового прецеденту, ще далеко не завершена в цей час. Керівний принцип, закріплений в попередньому рішенні королівських судів за певним правового питання, став набувати поступово силу зразка при розгляді аналогічних питань у майбутньому. У XIV в. в Англії бурхливо розвиваються ринкові, приватновласницькі відносини, але вони не знаходять адекватного відображення в нормах "загального права", формалізм якого перешкоджає цьому. Чому ж готові рецепти регулювання приватновласницьких відносин римського права в цей час не були затребувані в Англії? Відповідь треба шукати насамперед у історії формування англійських судів. Нормандське завоювання наблизило Англію до інтелектуального життя континенту. Відразу ж після нього починає читати свої лекції з Дігестам Юстиніана в Болоньї Ірнерій, а потім Граціан створює свої "декрети", що стали основою канонічного права. Курси римського і канонічного права читаються в Оксфорді, школи канонічного права створюються при монастирях. Перші англійські судді, ті ж клірики і чиновники, були відкриті для сприйняття високих досягнень римської правової культури. Але з кінця XIII в. при Едуардові I їх почали призначати з професіоналів. Саме тоді складаються замкнуті корпорації суддів з належними їм садибами (Inn's of Court), де готувалися майбутні судді і правозаступніков (баристера і соліситори). Монополізувавши у своїх руках охорону англійської світопорядку, вони виступали, захищаючи насамперед свої професійні інтереси, затятими апологетами "загального права", доводячи його незрівнянні переваги перед правом римським. При цьому стверджувалося , що вони не створюють право, а лише відкривають його одвічно існували норми. До того ж самобутня система "загального права" вже в XIV ст. займала міцні позиції в цій країні. Результатом формалізму, дорожнечі, повільності, загальною нездатності "загального права" рішуче трансформуватися у зв'язку з мінливими історичними умовами стала поява в Англії в XIV в. "суду справедливості" і подальшого формування ще однієї правової системи, "права справедливості" (equity) *. * Загальноприйнята поняття "права справедливості" асоціюється з такими рисами права, як його "природна (природна) справедливість". Виникнення "суду справедливості" було пов'язане з діяльністю лорда-канцлера - " провідника королівської совісті ", який спочатку від імені короля, а з 1474 року - від свого імені став надавати захист позивачам, скаржиться на" погане правосуддя ", на те, що їхні кривдники не переслідувати, а вони не захищалися в судах" загального права " . На основі звернення потерпілих до короля з проханням "заради Бога і милосердя" захистити їх права лорд-канцлер став видавати накази про виклик під страхом штрафу (sub poena) кривдника в канцлерский суд, де без формальної процедури розбиралися скарги, виносилися рішення, невиконання яких загрожувало відповідачу тюремним ув'язненням на основі спеціального наказу за неповагу до суду. На початку XIV в. при Едуардові II апарат при лорді-канцлері остаточно перетворюється на суд, не пов'язаний нормами "загального права", а керується нормами "справедливості". "Право справедливості" не володіло жорсткої детерминированностью, залишаючи рішення багатьох питань на відкуп суддів, що неминуче мало призвести до створення ряду принципів, обмежень, відповідного "інструментарію" справедливості. Ці принципи і стали створюватися по мірі того, як накопичувалися рішення "судів справедливості". Судові звіти по розглянутих справах почали публікуватися пізно, з 1557 року, коли різко зросла кількість справ у судах справедливості. Основні принципи " права справедливості ", частина яких була запозичена з" загального права ", зведені в певну систему норм в XVII в., зберегли своє значення до наших днів. Головний з них полягає в тому, що" право справедливості "- це" милість короля ", а не споконвічне право потерпілого. На "право справедливості" не можна претендувати у всіх випадках порушення прав, так як воно носить дискреційний характер, тобто залежить від розсуду суду. Серед інших принципів можна відзначити наступні: - "право справедливості" не може бути дано на шкоду правам осіб, заснованим на "загальному праві", якщо тільки ці особи не вчинили будь-яких неправомірних дій, внаслідок яких було б несправедливим з їхнього боку наполягати на своїх правах; - там, де виникає колізія між нормами "права справедливості", діє норма "загального права"; - там, де виникає колізія прав за "правом справедливості", слід захищати ті права, які виникли раніше за часом; - рівність є справедливість. Той, хто шукає справедливості, повинен сам надходити справедливо; - "право справедливості" визнає пріоритет закону, але не допускає посилання на закон в цілях досягнення безчесних намірів і пр. "Право справедливості" створювалося не для того, щоб замінити "загальне право", а щоб надати йому більшу ефективність шляхом відходу від старих формальних правил, створити засоби захисту порушених прав та інтересів в тих сферах суспільних відносин, які не порушувалися нормами "загального права". Якщо спочатку "право справедливості" доповнювало "загальне право", то з часом, в силу змінених історичних умов, воно стало приходити в пряме протиріччя з ним. Сутички між "судами справедливості" і судами "загального права" почалися в 1616 році, коли Е. Кок, головний суддя "Суда загальних позовів" у Вестмінстері, поставив питання про те , чи може "суд справедливості" виносити рішення після відповідного рішення суду "загального права" або замість нього? Різко конфліктну ситуацію викликали насамперед накази канцлерського суду (inqunction), які забороняють виконання деяких рішень судів "загального права". Яків I, передостанній абсолютистський король в Англії, вирішив цей конфлікт на користь "суду справедливості", судді якого відстоювали абсолютну і необмежену владу монарха, що має право втручатися "через своїх слуг" у відправлення правосуддя. Королем був виданий указ, що в випадку, коли норми "загального права" і "права справедливості" виявляються в суперечності, останні мають переважне значення. Особливий характер розвитку прецедентного права зажадав обігу та до праць англійських правознавців, які дуже рано стали виконувати роль гідів в лабіринтах двох систем англійського права. Перший правової трактат з'явився в Англії ще в XII в. Він був написаний при Генріха II, його юстіціаріем Гленвіла. Цей трактат представляв собою коментар до наказів королівських судів. Більш докладний виклад норм "загального права" належить перу Брактона (XIII в.), Судді "Суду королівської лави", який, слідуючи Гленвіла, спробував систематизувати і прокоментувати норми "загального права", почерпнуті ним з "Сувоїв позовів". Примітно, що при цьому Брактон використав не менше 500 уривків з Дигест Юстиніана, без посилань на них. З XV в. з'являються вчені трактати вже по найбільш важливих і складних питань права. Це робота Літтльтона "Про поземельних триманнях", а також трактат Фортескью з вельми характерною назвою "Похвала англійським законам". У сферу уваги англійських правознавців все частіше потрапляють і норми статутного права, значення яких з часом все більше зростає. На початку XVII в. знаменитим Е. Коком були складені "Інституції законів Англії", які складалися з чотирьох книг. Перша книга містила коментар на трактат Літтльтона, другий містила виклад найбільш значущих статутів, третя була присвячена норм кримінального права і четверта - судоустрою та судочинства. У практиці англійських судів поступово встановлюється звичай посилатися на твори найбільш відомих правознавців, тим самим їхні праці набули характеру своєрідних джерел англійського права. При домінуючому поширенні в середньовічному праві Англії прецедентних норм важливе значення на всіх етапах його розвитку, особливо в переломні епохи, мало королівське законодавство, статутне право. Королівське законотворчість в посленормандскіе часи почалося з Вільгельма Завойовника. Його перші закони стосувалися відносин королівської влади з християнською церквою. У 1067 році Вільгельм видає закон (декрет), що проголошує, що тільки англійський король правомочний вирішувати, чи повинна церква в Нормандії та Англії визнавати папу римського, що сам король видає закони церкви через ним же створений церковний синод, а також має право скасовувати церковні покарання , накладені на його баронів і слуг. У 1072 році в подяку за визнання з боку папи його права на англійський престол король приймає закон про відокремлення церковних судів від світських. Слідом за цим оголошується закон про заборону продажу людей за межі країни, про накладення штрафу на сотню за "таємне вбивство" нормандца, "поки не буде представлено явних доказів, що він був англійцем". В 1114 році з'являється один з найбільш ранніх збірок королівських законів. Закони короля називалися Ассізі, хартіями, але найчастіше ордонансами, статутами. Законодавство Генріха II (XII ст.), Едуарда I (XIII в.), Прозваного за бурхливу правотворчу діяльність англійським Юстиніаном, визначило значною мірою форму і зміст "загального права", виробило його основоположні правила і принципи. До виникнення парламенту, а точніше до царювання Едуарда I, відмінностей між королівським ордонансом і статтями не проводилося. Мертонскій статут 1235 роки з'явився до створення парламенту. Вестмінстерські статути 1275, 1285, 1290 рр.. Едуарда I, покликані усунути прогалини в "загальному праві", посилити королівський контроль за відправленням правосуддя, обмежити іммунітетние права феодалів і землеволодіння церкви та ін, приймалися за участі парламенту *. * Статути спочатку позначалися за назвами тих місць, в яких вони були прийняті (Мертонскій статут 1235 роки, Глостерский статут 1276 і ін), але з часу постійних засідань парламенту у Вестмінстері вони стали називатися по перших двох словами законодавчого тексту. Поступово назва статуту закріпилося за актом, прийнятим парламентом і підписаним королем. Статути - парламентські акти стали відрізнятися від інших джерел права середньовічної Англії тим, що їх законність, на відміну від їх тлумачення, не могла обговорюватися в судовому порядку. Поняття статут, більш наближене до сучасного парламентського акту, з'явилося лише в 1327 році, коли громади звернулися до короля з проханням доводити до його відома "загальні петиції" (що містять часто готові законопроекти - біллі) і отримувати "відповідь короля і його ради у письмовій формі за Великий печаткою королівства ". З цього часу одні законодавчі акти приймалися королем "за згодою Ради", інші - "за згодою парламенту". Підтвердивши право короля видавати "укази в Раді", парламент встановив, що надалі тільки статут може змінити зміст раніше прийнятого статуту. Всі парламентські обмеження королівського законодавства фактично були відкинуті в період абсолютизму, коли укази короля вторгалися у вирішення найважливіших державних питань, а парламент часто сам уповноважував короля видавати укази, які суттєво змінювали зміст парламентського статуту. Усталена практика була закріплена статтями 1539, що надали королю широкі права у виданні прокламацій, указів, коли парламент не засідає, "якщо виникає необхідність діяти з усією швидкістю, необхідної обставинами". Особливе місце серед джерел середньовічного права Англії зайняли також норми торговельного та канонічного права. Консервативний формалізм "загального права", не сприяє розвитку ринкових відносин, обумовив прямі запозичення англійським правом ряду норм торговельного та канонічного права, що складаються на міждержавній основі. Поява значної кількості торгових звичаїв було пов'язано і з діяльністю англійських торгових суден. Їх правова сила скріплювалися часто королівськими статутами. Справа в тому, що в портових містах Англії, що стали з кінця XIII в. важливими центрами міжнародної торгівлі, разом з оптовими ярмарками з продажу вовни, сукна, металів розвинулася ціла мережа спеціальних судів (court of the staple). У XIV в. суди з оптової торгівлі діяли вже в 614 англійських містах. Виступаючи в ролі захисників безпечної міжнародної торгівлі, що приносить скарбниці чималі доходи, англійські королі заохочували як діяльність купців (це знайшло відображення ще в 41 статті Великої хартії вільностей 1215 року), так і діяльність купецьких судів. У 1353 році, наприклад, було прийнято спеціальний статут про оптову торгівлю і міських торгових судах, які повинні були створюватися місцевими та заморськими купцями під головуванням мерів англійських міст. На рішення цих судів можна було подавати апеляції як в королівський, так і в канцелярський суд. Статут прямо відсилав торгові суди до норм торгового, а не "загального права" **. У 1471 році англійський парламент ухвалив також, що всі особи, пов'язані з ярмарками, мають право вимагати суду "запилених ніг" ***. ** У торгових судах склалися такі важливі інститути торгового права, як перекладної вексель, страховий поліс, позики під заставу вантажів і пр. *** Судами "запилених ніг" Брактон називав ярмаркові суди сумарної юрисдикції зі спрощеної судовою процедурою, що забезпечує швидке вирішення справ ("від припливу до припливу"). Діяльність церковних судів і відповідно значення норм канонічного права то зростала, то знижувалася в середньовічній Англії залежно від складних перипетій безперервної боротьби світських і церковних властей за розширення своєї юрисдикції. "Всякий, хто буде звинувачений в якому порушенні церковного миру, - йшлося закон Вільгельма Завойовника, - повинен з'явитися в місце, призначене єпископом, і там відшкодувати збиток, як того вимагає не звичай сотні, а відповідно до вимог канонів і церковного права ". Юрисдикція церкви поширювалась не тільки на справи, пов'язані з церковною власністю, шлюбно-сімейними відносинами, заповітами, з такими злочинами, як єресь, богохульство і пр. Вона стала вторгатися і в чисто світські справи, наприклад, в суперечки за договорами, за позовами про "порушенні обіцянки", на тій підставі, що мав місце гріх "невиправдано довіри". Рішучу боротьбу проти розширення юрисдикції церковних судів вів Генріх II. На початку його царювання в списку форм позовів королівських судів вже зустрічаються позови "про заборону церковним судам розбирати позови про майно та борги". Статут Едуарда I 1285 забороняє церковним судам розглядати справи "про порушення обіцянки" на тій підставі, що вони не відносяться до суто "духовним справах", що вимагає "морального виправлення". Проте аж до XVI в., До встановлення англіканської церкви за короля Генріха VIII, ніхто не відкидав законність папської юрисдикції в таких питаннях, як ортодоксальність віри і богослужіння, чистота звичаїв, законність шлюбів, законорожденность дітей та складання заповітів *. У тому ж столітті парламентським актом було встановлено, що надалі до передбачуваного, але так і не відбувся перегляду норм канонічного права його дія в Англії зберігається. Єдиним законом, касавшимся перегляду канонічного права, стали постанови Кентерберійського і Йоркського соборів, введені в дію Генріхом VIII під назвою "Letters of business", згідно з якими норми канонічного права повинні діяти, якщо вони сумісні з законами королівства або прерогативами корони і "не суперечать і не порушують їх ". Разом з тим тлумачення норм канонічного права, наприклад, про спадкування за законом і заповітом, належало судам "загального права". * Тільки в 1857 році в королівський суд були остаточно передані за допомогою парламентського акта два таких важливих питання, як затвердження або визнання заповіту і керування рухомим майном, що залишилося після померлого. |
||
| « Попередня | Наступна » | |
|
|
||
Інформація, релевантна "Джерела права." |
||
|
||