| Головна |
| « Попередня | Наступна » | |
4.2. Цивільно-правове становище іноземців в міжнародному приватному праві |
||
|
«Кожна людина, де б він не знаходився, - підкреслюється в т. 16 Міжнародного пакту про громадянські і політичні права 1966 р., - має право на визнання її правосуб'єктності». У сучасному міжнародному приватному праві існує два основних підходи до визначення нормативної основи правоздатності іноземців. Прикладом першого з них можуть служити, зокрема, положення ст. 1196 ЦК РФ 2001 р., яка передбачає, що іноземні громадяни та особи без громадянства користуються в РФ цивільною правоздатністю нарівні з російськими громадянами, крім випадків, встановлених законом. Це означає, що цивільна правоздатність іноземця в Росії в принципі визначається законодавством Російської Федерації, а не його особистим законом. Тому в нашій країні іноземець може стати володарем тих прав, яких він не мав на своїй батьківщині. Разом з тим, з іншого боку, в Росії можуть не братися до уваги деякі з цивільних прав іноземців, наданих їм вітчизняним законодавством. Істота іншого підходу до вирішення зазначеної проблеми можна проілюструвати на прикладі ст. 27 Кодексу Бустаманте, яка визначає, що «правоздатність та дієздатність фізичних осіб регулюються їх особистим законом, крім випадків обмеження його застосування, встановлених цим Кодексом або місцевим правом». У російській правозастосовчій практиці принцип встановлення цивільної правоздатності фізичної особи на основі його особистого закону розуміється звичайно в тому сенсі, що останнім визначається тільки початок і кінець правоздатності індивіда, а не її зміст. У свою чергу, під цивільною дієздатністю фізичної особи зазвичай розуміється його здатність своїми діями набувати цивільних прав та обов'язків. Для того, щоб бути дієздатним, людина повинна усвідомлювати і правильно оцінювати характер і значення скоєних ним дій, що мають правове значення. Тому це властивість індивіда залежить, на відміну від правоздатності, з його розумового стану. В даний час законодавство практично всіх держав світу визначає, що дієздатним у повному обсязі громадянин стає з моменту досягнення ним встановленого в законі віку повноліття, який в різних країнах визначається по-різному. Наприклад, в Росії, Англії і Франції громадяни визнаються повністю дієздатними з 18 - років, у Німеччині в день закінчення 18-го року життя, в Швейцарії та Японії в 20-річному віці. У США в різних штатах повноліття наступає у віці від 18 років до 21 року. Що стосується неповнолітніх осіб, то вони можуть бути або повністю недієздатними, або мати обмеженою дієздатністю. Так, зокрема, у ФРН дитина, яка не досягла семи років, визнається абсолютно недієздатною. Водночас, у віці від 7 до 18 років він має право здійснювати операції за згодою свого законного представника або, в деяких випадках, самостійно. У Франції неповнолітній вважається недієздатним до досягнення 18 років. Його майном в цей період часу управляють батьки або опікуни. Вони також роблять угоди від його імені. Проте в певних випадках неповнолітній вправі самостійно здійснювати акти цивільно-правового характеру, отримавши попередню згоду батьків або опікуна. По досягненні неповнолітнім французом 16-річного віку деякі з скоєних їм угод визнаються дійсними і за відсутності такої згоди (укладення трудового договору, розпорядження своїм заробітком або внеском у банку та ін.) В Англії до досягнення 18 років фізична особа вважається неповнолітнім, і його дієздатність обмежена незалежно від віку. У ряді країн континентальної Європи за спеціальним рішенням суду неповнолітній може бути оголошений повнолітнім. Зазначена процедура отримала в законодавстві відповідних держав найменування «емансипація». Однак, хоча емансипація неповнолітнього і розширює значною мірою його дієздатність, вона не тягне за собою в повній мірі тих же правових наслідків, що і природне досягнення повноліття. Правове становище емансипованого наближається до правовому становищу повнолітнього, але повністю з ним не збігається, оскільки законом встановлено ряд обмежень щодо можливості самостійного здійснення угод емансипованим підлітком. У переважній більшості держав світу, включаючи Російську Федерацію (див. п. 1 ст. 1197 ГК РФ), цивільна дієздатність іноземного громадянина визначається за законом країни, громадянином якої він є. Тому наведені вище понятійні та змістовні характеристики інституту цивільної дієздатності, що визначаються законодавством зарубіжних держав, мають велике практичне значення для правозастосовчої діяльності у галузі міжнародного приватного права. Якщо, наприклад, американський громадянин уклав в США договір з російським громадянином про спільну діяльність, а згодом в РФ виникне питання про його дійсності, то питання про здатність американського партнера укладати подібні угоди буде вирішуватися в Російській Федерації по праву США. Разом з тим законодавством Росії передбачається кілька спеціальних правил, які обмежують дію принципу lex patriae при визначенні дієздатності іноземців. Так, відповідно до п. 5 ст. 1195 ЦК РФ цивільна дієздатність особи без громадянства визначається в РФ за правом країни, в якій він має постійне місце проживання. Відповідно до п. 3 ст. 1197 ЦК РФ російському праву також підпорядковується вирішення питань про визнання іноземців недієздатними або обмежено дієздатними. |
||
| « Попередня | Наступна » | |
|
|
||
Інформація, релевантна " 4.2. Цивільно-правове становище іноземців в міжнародне приватне право " |
||
|
||