| Головна |
| « Попередня | Наступна » | |
Стаття 4. Чинність закону про кримінальну відповідальність у часі |
||
|
1. Закон про кримінальну відповідальність набирає чинності через десять днів з дня його офіційного оприлюднення, якщо інше не передбачено самим законом, але не раніше дня його опублікування. 2. Злочинність і караність, а також інші кримінально-правові наслідки діяння визначаються законом про кримінальну відповідальність, що діяв на час вчинення цього діяння. 3. Часом вчинення злочину визнається час вчинення особою передбаченої законом про кримінальну відповідальність дії або бездіяльності. (Стаття 4 зі змінами, внесеними згідно із Законом № 270-Уі від 15 квітня 2008 р.) 1. Відповідно до ст. 57 Конституції України кожному гарантується право знати свої права й обов'язки, а закони, що визначають права й обов'язки громадян, не доведені до відома населення у порядку, встановленому законом, є нечинними. КК, безперечно, є законом, що визначає права й обов'язки громадян. У ньому містяться норми, які зобов'язують громадян дотримуватися певних правил поведінки в суспільстві, норми, які являють собою гарантії конституційних прав та свобод людини і громадянина тощо. Тому закон про кримінальну відповідальність, не доведений до відома населення у порядку, встановленому законом, є нечинним. Існування в законі принципу дії закону про кримінальну відповідальність у часі дає змогу особі, яка усвідомлює, що вона не порушує існуючих кримінально-правових заборон, поводитись у суспільстві впевнено й вільно. 2. За загальним правилом, закон про кримінальну відповідальність набирає чинності через десять днів з дня його офіційного оприлюднення. Дотримання цього правила є важливим з огляду на необхідність ознайомлення суб'єктів відповідних правовідносин зі змістом закону. Проте, як випливає із ч. 1 ст. 4, в окремих випадках кримінальний закон може набирати чинності або пізніше ніж через десять днів з дня його офіційного оприлюднення (що є доцільним у випадках прийняття нового КК чи суттєвих змін і доповнень до нього) - з конкретної дати чи з моменту певної суспільної події, або з дня його опублікування (що може допускатися у випадках прийняття незначних змін до КК). При цьому під опублікуванням закону про кримінальну відповідальність треба розуміти опублікування його в офіційному друкованому виданні України. Згідно з Конституцією України закони підлягають офіційному оприлюдненню після підписання їх Президентом України (у деяких визначених Конституцією України випадках - Головою ВР). Офіційне оприлюднення законів України здійснюється шляхом їх опублікування в таких друкованих виданнях, як газети «Голос України» та «Урядовий кур'єр», а також журнали «Відомості Верховної Ради України» та «Офіційний вісник України» (про джерела офіційного оприлюднення ратифікованих міжнародних договорів України див. коментар до ст. 3). Днем офіційного оприлюднення слід вважати дату першого опублікування закону хоча б в одному із вказаних видань. На відміну від офіційного, неофіційне оприлюднення може здійснюватись через інші, крім вказаних вище, засоби масової інформації, але дата такого оприлюднення не впливає на момент набрання чинності закону. Відповідно до ст. 68 Конституції України незнання законів не звільняє від юридичної відповідальності. Встановлення правила, згідно з яким закон про кримінальну відповідальність не є чинним раніше дня його офіційного опублікування (поп оЬ1і§а1: Іех пізірготиІ?а1:а), є гарантією презумпції знання громадянами змісту такого закону. Проте така презумпція означає, що знання громадянином змісту офіційно опублікованого закону визнається лише тоді, коли не доведено зворотне. Іншими словами, якщо особа з причин, що не залежали від її волі, не знала і, з урахуванням певних обставин, реально не могла знати про існування закону, що передбачає відповідальність за те чи інше діяння, не усвідомлювала протиправності вчинюваного нею діяння, то вона не повинна притягуватися до відповідальності за його вчинення. 3. Згідно зі ст. 58 Конституції України «ніхто не може відповідати за діяння, які на час їх вчинення не визнавалися законом як правопорушення». Принцип ультраак- тивності закону, згідно з яким застосовується той кримінальний закон, який діяв під час вчинення злочину, базується на положеннях Загальної декларації прав людини і Міжнародного пакту про громадянські й політичні права і є загальновизнаним принципом кримінального права сучасних правових держав. Дію нормативно-правового акта в часі слід розуміти так, що вона починається з моменту набрання цим актом чинності і припиняється з втратою ним чинності, тобто до події, факту застосовується той закон або інший нормативно-правовий акт, під час дії якого вони настали або мали місце. Таким чином, законом про кримінальну відповідальність, який діяв на час вчи- нення цього діяння, слід вважати відповідний закон, який до моменту початку цього діяння набрав законної сили і до моменту закінчення діяння не втратив її. Чинним визнається закон, що набув законної сили, до його скасування чи заміни новим законом, а якщо закон було прийнято на певний строк,- до закінчення цього строку. Крім того, закон у цілому або його окремі положення (розділи, статті, частини статей тощо) можуть бути визнані неконституційними рішенням Конституційного Суду України і втрачають чинність з дня ухвалення такого рішення. При цьому закони чи їх окремі положення визнаються неконституційними, якщо вони не відповідають Конституції України або якщо була порушена встановлена Конституцією України процедура їх розгляду, ухвалення або набрання ними чинності. Визнання їх неконституційними є підставою для відшкодування державою у встановленому законом порядку матеріальної та моральної шкоди, завданої фізичним або юридичним особам дією таких законів (їх окремих положень). Злочинність і караність діяння, інші кримінально-правові наслідки діяння визначаються нормами Загальної та Особливої частин КК. Водночас злочинність у цьому контексті означає офіційне визнання злочином певного діяння, а так само замаху чи готування до певного діяння, а караність - наявність визначених у законі кримінального покарання (його виду і розміру). Що стосується інших кримінально-правових наслідків діяння, то до них слід віднести будь-які примусові заходи кримінально-правового характеру, які можуть поліпшити чи погіршити становище особи. Це зокрема: судимість (статті 88-91); примусові заходи виховного характеру (ст. 105), крім випадків застосування їх до особи, яка вчинила суспільно небезпечне діяння до досягнення віку, з якого може настати кримінальна відповідальність; примусові заходи медичного характеру (ст. 94); примусове лікування (ст. 96); обов'язки, які суд покладає на особу, звільнену від відбування покарання з випробуванням (статті 76, 79, 104); контроль за поведінкою засудженого (статті 76, 79, 83); конфіскація (вилучення) та знищення певних предметів, знарядь, сировини і матеріалів для їх виробництва (статті 176, 177, 203-1, 204, 229). Здійснене згідно із Законом № 270-VI від 15 квітня 2008 р. розширення змісту частини 2 ст. 4 мало, зокрема, за мету привести її зміст у відповідність до частини 3 ст. З КК, згідно з якою цим Кодексом визначаються не лише злочинність і караність діяння, а також і його інші кримінально-правові наслідки. Іншими кримінально-правовими наслідками діяння у статтях 3 і 4, так само як і правовими наслідками вироку суду іноземної держави у ст. 10, не вважаються наслідки, які хоча й можуть погіршити становище особи, але передбачені не законом про кримінальну відповідальність, а іншими законами (наприклад: ст. 36 КЗП - припинення трудового договору у зв'язку з набранням законної сили вироком суду; ст. 40 ЖК - зняття з обліку осіб, які потребують покращення житлових умов, засудженого до позбавлення волі на строк понад 6 місяців; ст. 107 СК - розірвання шлюбу за заявою одного з подружжя у разі засудження особи до позбавлення волі на строк понад 3 роки; ст. 30 Закону «Про зайнятість населення» - припинення виплати матеріальної допомоги по безробіттю). З набранням чинності КК 2001 р., КК 1960 р. з усіма змінами і доповненнями до нього втратив чинність (за винятком Переліку майна, що не підлягає конфіскації за судовим вироком). Проте окремі його норми застосовуються, якщо вони передбачають більш м'яке покарання, ніж норми КК 2001 р. (ультраактивність старого закону). 4. За загальним правилом, часом вчинення закінченого злочину визнається час вчинення саме дії або бездіяльності, передбаченої законом про кримінальну відповідальність. Із частини 3 ст. 4 випливає, що часом вчинення: а) одноактного злочину з формальним, у т. ч. усіченим складом, є день вчинення відповідної дії чи бездіяльності; б) злочину, який характеризується двома діями,- день вчинення останньої дії; в) продовжуваного злочину - день вчинення останнього із тотожних діянь, які, будучи об'єднані єдиним злочинним наміром, утворюють вказаний вид одиничного злочину; г) триваючого злочину, який полягає у тривалому порушенні особою покладених на неї законом обов'язків,- день їх припинення за волею або всупереч волі винного (затримання особи, явка з повинною, добровільне виконання обов'язку, покладеного на особу під загрозою кримінального переслідування), або з часу настання подій, які трансформують його поведінку у незлочинну (наприклад, викрадення у винного зброї, яка незаконно зберігалась, смерть дитини, від утримання якої у формі сплати аліментів ухилявся винний); д) незакінченого злочину (якщо злочин було перервано на стадії готування чи замаху) - день, коли він був припинений з причин, що не залежали від волі винного. Часом вчинення закінченого злочину з матеріальним складом є час настання суспільно небезпечних наслідків. Такий висновок ґрунтується на тому, що: а) відповідно до ст. 2 підставою кримінальної відповідальності є вчинення особою суспільно небезпечного діяння, яке містить склад злочину, передбаченого КК. Якщо ж наслідки є обов'язковою ознакою відповідного складу злочину, то їх відсутність виключає притягнення особи до кримінальної відповідальності і, відтак, не дає змогу визнати вчинену нею дію або бездіяльність злочином; б) готування до злочину і замах на злочин, які у контексті ч. З ст. 4 можуть визнаватися дією, час вчинення якої визначає час вчинення злочину, можливі тільки лри умисному злочині; в) кримінально-процесуальне законодавство передбачає необхідність доведення всіх обставин вчинення злочину, а також характеру і розміру шкоди; вирок суду підлягає скасуванню у разі неправильного застосування кримінального закону, зокрема незастосування кримінального закону, який підлягає застосуванню, і застосування кримінального закону, який не підлягає застосуванню. Тобто, доведенню підлягають і наслідки злочину, а їх неврахування має оцінюватися як неправильне застосування кримінального закону. Наприклад, смерть потерпілого внаслідок його умисного отруєння може настати і через тривалий час після вчинення відповідної дії, а може не настати взагалі завдяки наданню медичної допомоги або з інших причин. Проте лише після того, як факт настання чи ненастання відповідного наслідку буде доведено, у суду з'являються підстави для кваліфікації злочину як вбивства чи як замаху на вбивство. Неврахування ж наслідків виключає можливість притягнення винної особи до кримінальної відповідальності за фактично вчинене діяння; г) наслідки у злочинах з матеріальним складом є результатом діяння, і між наслідками і діянням, як правило, існує проміжок часу. Тому якщо діяння було вчинено під час дії попереднього закону про кримінальну відповідальність, то до дня набрання чинності новим законом про кримінальну відповідальність особа може попередити настання наслідків вчиненого діяння. Позбавлення ж її такої можливості означатиме звуження існуючого права особи на її добровільну відмову від доведення злочину до кінця, що суперечитиме ч. З ст. 22 Конституції України. Таким чином, дію або бездіяльність у контексті ч. З ст. 4 слід розуміти більш широко, ніж звичайно, тобто як такі, що в окремих випадках враховують наявність і наслідків, які перебувають у безпосередньому причинному зв'язку з ними та настання яких передбачалось особою або повинно було і могло передбачатися нею. Конституція України (ч. З ст. 22, ч. З ст. 57, ст. 58, ст. 94, ст. 152). Загальна декларація прав людини від 10 грудня 1948 р. (ст. 11). Міжнародний пакт про громадянські і політичні права від 16 грудня 1966р. Ратифікований Україною 19 жовтня 1973 р. (ст. 15). КПК (статті 64 і 371). Закон України «Про всеукраїнський та місцеві референдуми» від 3 липня 1991 р. (ст. 44). Закон України «Про інформацію» від 2 жовтня 1992 р. (ст. 9). Закон України «Про міжнародні договори України» від 29 червня 2004 р. Регламент Верховної Ради України від 19 вересня 2008 р. Указ Президента України «Про порядок офіційного оприлюднення нормативно-правових актів та набрання ними чинності» М 503/97 від 10 червня 1997р. Рішення КС у справі про зворотну дію в часі законів та інших нормативно-правових актів N9 1 рп/99 від 9 лютого 1999 р. (п. 2). |
||
| « Попередня | Наступна » | |
|
|
||
Информация, релевантная "Стаття 4. Чинність закону про кримінальну відповідальність у часі" |
||
|
||