| Головна |
| « Попередня | Наступна » | |
Стаття 220. Підстави припинення провадження у справі |
||
|
1. Ухвалою Санкт-Петербурзького міського суду від 14 березня 2003 провадження у справі за заявою громадян Л.А. Вихрова, Є.І. Каревой, В.Н. Маслової і за заявою прокурора Санкт-Петербурга про оскарження окремих положень розпорядження мера Санкт-Петербурга від 29 листопада 1993 р. N 958-р "Про порядок передачі громадянам у власність або довічне успадковане володіння раніше наданих земельних ділянок" на підставі п. 1 ч. 1 ст. 134 та ст. 220 ЦПК Російської Федерації було припинено у зв'язку з тим, що після звернення зацікавлених осіб до суду оспорюваний акт визнаний таким, що втратив силу розпорядженням губернатора Санкт-Петербурга від 31 грудня 2002 р. N 2732-ра "Про затвердження Положення про порядок взаємодії виконавчих органів державної влади Санкт -Петербурга і організацій при оформленні документів з передачі у власність громадян земельних ділянок, що перебувають в їх користуванні "; крім того, суд зазначив, що подані скарги підлягають розгляду в іншій судовій процедурі. Судова колегія у цивільних справах Верховного Суду Російської Федерації залишила Визначення Санкт-Петербурзького міського суду без зміни, а суддя Верховного Суду Російської Федерації відмовив у витребуванні справи в порядку нагляду на тій підставі, що, за змістом ст . 253 ЦПК Російської Федерації, предметом судового оскарження можуть виступати лише такі нормативні правові акти, які на час розгляду заявлених вимог по суті є чинними і манливими порушення прав і свобод громадян; правові акти, дія яких припинена, самі по собі підставою для виникнення прав та обов'язків не є і яких порушень охоронюваних законом прав і свобод фізичних і юридичних осіб спричинити не можуть. Одночасно заявницям було роз'яснено їх право вимагати судового захисту іншими способами, передбаченими ст. 12 ЦК Російської Федерації. У своїй скарзі до Конституційного Суду Російської Федерації громадяни Л.А. Віхрова, Є.І. Карева і В.М. Маслова стверджують, що п. 1 ч. 1 ст. 134, ст. ст. 220 і 253 ЦПК Російської Федерації не відповідають Конституції Російської Федерації, її ст. ст. 2, 15, 17, 18, 19, 45, 46 і 118, в тій мірі, в якій містяться в них норми за змістом, надавало їм правозастосовчої практикою, служать підставою для припинення провадження у справі за заявою зацікавлених осіб про оскарження нормативних правових актів у разі їх скасування без додання актам про їх скасування зворотної сили. Отже, предметом розгляду по даній скарзі є п. 1 ч. 1 ст. 134 та ст. 220 ЦПК Російської Федерації у взаємозв'язку з його ст. 253 в тій частині, в якій за змістом, надавало їм правозастосовчої практикою, вони є підставою для припинення провадження у справі про оскарження нормативних правових актів у разі, якщо після подачі заяви зацікавленої особи до суду оспорюваний акт визнається прийняв її органом державної влади, органом місцевого самоврядування або посадовою особою, що втратив чинність. 2. Відповідно до ст. 46 (ч. ч. 1 і 2) Конституції Російської Федерації кожному гарантується судовий захист його прав і свобод; рішення і дії (або бездіяльність) органів державної влади, органів місцевого самоврядування, громадських об'єднань і посадових осіб можуть бути оскаржені до суду. Право на судовий захист виступає як гарантія щодо всіх конституційних прав і свобод, а закріплює його ст. 46 Конституції Російської Федерації знаходиться в нерозривній системній єдності з її ст. 21, згідно з якою держава зобов'язана охороняти гідність особистості в усіх сферах, ніж затверджується пріоритет особистості та її прав (ч. 2 ст. 17 і ст. 18 Конституції Російської Федерації). З цього випливає, що особистість у її взаєминах з державою виступає не як об'єкт державної діяльності, а як рівноправний суб'єкт, який може захищати свої права всіма не забороненими законом способами (ч. 2 ст. 45 Конституції Російської Федерації) і сперечатися з державою в особі будь-яких його органів (Постанови Конституційного Суду Російської Федерації від 3 травня 1995 р. N 4-П у справі про перевірку конституційності ст. ст. 220.1 і 220.2 КПК РРФСР і від 2 липня 1998 р. N 20-П у справі про перевірку конституційності окремих положень ст. ст. 331 і 464 КПК РРФСР). Таким чином, можливість особи оскаржити прийняті органами державної влади та місцевого самоврядування та їх посадовими особами рішення, включаючи нормативні правові акти, що втілює в собі як індивідуальний (приватний) інтерес, пов'язаний з відновленням порушених прав, так і публічний інтерес, спрямований на підтримання законності і конституційного правопорядку, є невід'ємною характеристикою нормативного змісту права кожного на судовий захист, однією з необхідних і найважливіших його складових. За змістом наведених конституційних положень федеральний законодавець, маючи достатньої свободою розсуду при регулюванні способів і процедури судового захисту, зобов'язаний забезпечити учасникам судочинства такий рівень гарантій права на судовий захист, який забезпечував би її повноту і своєчасність, ефективне відновлення в правах за допомогою правосуддя, що відповідає вимогам справедливості, неприпустимість підміни судопроізводственних форми захисту права іншої і довільного припинення розпочатого судочинства. 3. Конституційне право на судовий захист отримало свою нормативну конкретизацію в тому числі в цивільно-процесуальному законодавстві, яке, згідно ст. 2 ЦПК Російської Федерації, відносить до завдань цивільного судочинства правильний і своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою захисту порушених або оспорюваних прав, свобод і законних інтересів громадян, організацій, прав та інтересів Російської Федерації, суб'єктів Російської Федерації, муніципальних утворень, інших осіб, які є суб'єктами цивільних, трудових або інших правовідносин, зміцнення законності та правопорядку, що передбачає як саму можливість звернення зацікавленої особи в порядку, встановленому законодавством про цивільне судочинство, до суду за захистом порушених або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів, так і збудження цивільної справи судом за заявою особи, яка звернулась за захистом своїх прав, свобод і законних інтересів (ст. ст. 3 і 4 ЦПК Російської Федерації). В даний час виробництво у справах про визнання нормативних правових актів нечинними повністю або в частині здійснюється судами загальної юрисдикції за правилами гл. 24 ЦПК Російської Федерації з урахуванням як загальних положень, які відносяться до виробництва у справах, що виникають з публічних правовідносин (гл. 23), так і загальних правил позовного провадження. 3.1. Загальні правила позовного провадження, застосовувані в силу ч. 1 ст. 246 ЦПК Російської Федерації при розгляді справ, що виникають з публічних правовідносин, передбачають підстави для відмови у прийнятті позовної заяви до розгляду і підстави припинення провадження у справі. Відповідно до Цивільного процесуального кодексу Російської Федерації суддя відмовляє у прийнятті позовної заяви у випадках, якщо заява не підлягає розгляду та вирішенню в порядку цивільного судочинства, оскільки заява розглядається і вирішується в іншому судовому порядку; якщо заява пред'явлено в захист прав, свобод чи законних інтересів іншої особи державним органом, органом місцевого самоврядування, організацією або громадянином, яким цим Кодексом або іншими федеральними законами не надане таке право; якщо в заяві, поданій від свого імені, оскаржуються акти, які не зачіпають права, свободи чи законні інтереси заявника (п. 1 ч. 1 ст. 134); суд припиняє провадження у справі в разі, якщо справа не підлягає розгляду та вирішенню в суді в порядку цивільного судочинства з підстав, передбачених п. 1 ч. 1 ст. 134 даного Кодексу (абзац другий ст. 220); як відмова у прийнятті позовної заяви, так і припинення провадження у справі з зазначених підстав означають неможливість повторного звернення заявника до суду загальної юрисдикції з тотожним позовом (ч. 3 ст. 134 і ст. 221); в рамках же провадження у справах, що виникають з публічних правовідносин, суддя залишає заяву без руху, якщо при подачі заяви до суду буде встановлено, що має місце спір про право, підвідомчий суду (ч. 3 ст. 247); одночасно відповідно з правилами ст. 248 суддя відмовляє у прийнятті заяви або припиняє провадження у справі, яке з'явилося з публічних правовідносин, у випадку, передбаченому ч. 3 ст. 247. З наведених положень п. 1 ч. 1 ст. 134, ст. 220, ч. 3 ст. 247 у взаємозв'язку з ч. 7 ст. 251 ЦПК Російської Федерації, згідно з якою подача заяви про оскарження нормативного правового акта до суду не зупиняє дію оскаржуваного нормативного правового акта, не випливає, що сама по собі втрата сили таким нормативним правовим актом після подачі заяви до суду особою, яка вважає, що цим актом порушуються її права і свободи, гарантовані Конституцією Російської Федерації, законами та іншими нормативними правовими актами, є безумовною підставою для припинення провадження у справі. 3.2. У відповідності з правовими позиціями Конституційного Суду Російської Федерації, вираженими в Постановах від 28 листопада 1996 р. N 19-П у справі про перевірку конституційності ст. 418 КПК РРФСР і від 14 лютого 2002 р. N 4-П у справі про перевірку конституційності ст. 140 ЦПК РРФСР, одним з конституційно значимих принципів, притаманних цивільному судочинству, є принцип диспозитивності, який означає, що процесуальні відносини в цивільному судочинстві виникають, змінюються і припиняються головним чином з ініціативи безпосередніх учасників спірного матеріального правовідносини, що мають можливість за допомогою суду розпоряджатися своїми процесуальними правами, а також спірним матеріальним правом; конституційний принцип змагальності передбачає таку побудову судочинства, при якому правосуддя (вирішення справи), здійснюване тільки судом, відокремлене від функцій сперечаються перед судом сторін; при цьому суд зобов'язаний забезпечувати справедливе та неупереджене вирішення спору, надаючи сторонам рівні можливості для відстоювання своїх позицій, і тому не може приймати на себе виконання їх процесуальних функцій. Разом з тим, як зазначив Конституційний Суд Російської Федерації в Постанові від 16 липня 2004 р. N 15-П у справі про перевірку конституційності ч. 5 ст. 59 АПК Російської Федерації, принцип диспозитивності, значимий і при виробництві по справах, що виникають з публічних правовідносин, може бути обмежений у силу специфіки публічно-правового спору, але тільки в тих випадках, коли природа спірного публічного правовідносини не передбачає можливість вільного розпорядження суб'єктивним матеріальним правом . Так, Цивільний процесуальний кодекс Російської Федерації встановлює, що при розгляді та вирішенні справ, що виникають з публічних правовідносин, суд не зв'язаний підставами і доводами заявлених вимог (ч. 3 ст. 246); обов'язки по доведенню по справах, що виникають з публічних правовідносин, розподілені іншим, ніж для справ позовного провадження, чином (ст. 249); відмова особи, яка звернулася до суду, від своєї вимоги не тягне за собою припинення провадження у справі, а визнання вимоги органом державної влади, органом місцевого самоврядування або посадовою особою, що прийняли оспорюваний нормативний правовий акт, для суду необов'язково (ч. 3 ст. 252). Суд не може бути пов'язаний і клопотанням органу чи посадової особи, яка прийняла оспорюваний нормативний правовий акт, про припинення провадження у справі лише на тій підставі, що в процесі розгляду справи цей акт втратив чинність. Безумовне слідування суду заявленому зацікавленою особою (органом або посадовою особою, яка прийняла оспорюваний нормативний правовий акт) клопотанням, яке, як свідчить склалася правозастосовна практика, може переслідувати певний процесуальний інтерес, пов'язаний з досягненням даними зацікавленою особою (органом) у судовому процесі бажаного для себе результату справи шляхом припинення виробництва по ньому, означало б неприпустиме обмеження самостійності суду як носія судової влади при здійсненні правосуддя, незалежності та підпорядкування суддів лише Конституції Російської Федерації і федерального закону (ст. 10; ч. ч. 1 і 2 ст. 118; ст. 120 Конституції Російської Федерації). У силу принципу самостійності судової влади суд не може бути позбавлений необхідних для здійснення правосуддя дискреційних повноважень (Постанова Конституційного Суду Російської Федерації від 12 березня 2001 р. N 4-П у справі про перевірку конституційності ряду положень Федерального закону "Про неспроможність (банкрутство)", стосуються можливості оскарження ухвал, що виносяться арбітражним судом у справах про банкрутство, інших його положень, ст. 49 Федерального закону "Про неспроможність (банкрутство) кредитних організацій", а також ст. ст. 106, 160, 179 і 191 АПК Російської Федерації). Припинення провадження у справі про визнання нечинним нормативного правового акта на підставі одного лише факту втрати ним юридичної сили фактично призводило б до відмови заявникові в судовому захисту його прав і свобод, з порушенням яких він пов'язує своє звернення в суд, і не відповідало б що має місце у виробництві по справах, що виникають з публічних правовідносин, суспільної потреби у вирішенні спору про законність оскаржуваного нормативного правового акта по суті - втрата оспорюваним нормативним правовим актом сили має інші, відмінні від визнання його нечинним в судовому порядку, юридичні наслідки, що випливають, зокрема, з положень ч. ч. 2 і 3 ст. 253 ЦПК Російської Федерації, і не є підставою для відновлення порушених прав зацікавленої особи (ст. 13 ЦК Російської Федерації). Тому суд, маючи на увазі, що в справах, що виникають з публічних правовідносин, пріоритетні завдання судочинства визначаються інтересами законності, захисту прав і свобод громадян, при оцінці значення факту втрати чинності оспорюваним нормативним правовим актом для подальшого руху справи не може бути пов'язаний цим фактом. Стосовно до конституційному судочинству такий підхід закріплений у ч. 2 ст. 43 Федерального конституційного закону "Про Конституційний Суд Російської Федерації". Сформульоване в названій нормі виходячи з конституційного принципу пріоритету прав і свобод людини і громадянина в правовій державі правило, що припускає можливість припинення судом провадження у справі у зв'язку з втратою оспорюваним нормативним правовим актом юридичної сили, за винятком випадків, коли є підстави вважати, що відповідним нормативним правовим актом порушено права і свободи, співвідноситься і з основними принципами і завданнями цивільного судочинства. При прийнятті рішення за заявою про оскарження нормативного правового акта суд повинен керуватися ст. 253 ЦПК Російської Федерації з урахуванням правових позицій Конституційного Суду Російської Федерації, виражених в Постановах від 18 липня 2003 р. N 13-П у справі про перевірку конституційності ст. ст. 115 і 231 ЦПК РРФСР, ст. ст. 26, 251 і 253 ЦПК Російської Федерації, ст. ст. 1, 21 і 22 Федерального закону "Про прокуратуру Російської Федерації" та від 27 січня 2004 р. N 1-П у справі про перевірку конституційності окремих положень ст. ст. 27, 251 і 253 ЦПК Російської Федерації. 3.3. Таким чином, положення п. 1 ч. 1 ст. 134 та ст. 220 у взаємозв'язку зі ст. 253 ЦПК Російської Федерації за своїм конституційно-правовим змістом в системі чинного цивільного процесуального регулювання припускають, що суд не може припинити провадження у справі про оскарження нормативного правового акта, визнаного за рішенням органу державної влади, органу місцевого самоврядування або посадової особи, яка прийняла даний нормативний правовий акт, що втратив чинність після подачі в суд відповідної заяви, якщо в процесі судового розгляду буде встановлено порушення оспорюваним нормативним правовим актом прав і свобод заявника, гарантованих Конституцією Російської Федерації, законами та іншими нормативними правовими актами. Виходячи з викладеного та керуючись п. п. 2 і 3 ч. 1 ст. 43 і ч. 1 ст. 79 Федерального конституційного закону "Про Конституційний Суд Російської Федерації", Конституційний Суд Російської Федерації визначив наступне. Положення п. 1 ч. 1 ст. 134 та ст. 220 у взаємозв'язку зі ст. 253 ЦПК Російської Федерації за своїм конституційно-правовим змістом в системі чинного цивільного процесуального регулювання припускають, що суд не може припинити провадження у справі про оскарження нормативного правового акта, визнаного за рішенням органу державної влади, органу місцевого самоврядування або посадової особи, яка прийняла даний нормативний правовий акт, що втратив чинність після подачі в суд відповідної заяви, якщо в процесі судового розгляду буде встановлено порушення оспорюваним нормативним правовим актом прав і свобод заявника, гарантованих Конституцією Російської Федерації, законами та іншими нормативними правовими актами (Визначення КС РФ від 12 травня 2005 р. N 244-О). § 2. 1. Ухвалою від 1 березня 2004 Радянський районний суд міста Красноярська припинив провадження у справі за заявою громадянина А.Г. Магакян про оскарження дій посадових осіб прокуратури, котрі вилучили його паспорт громадянина Російської Федерації у зв'язку з тим, що стосовно посадової особи, який його видав, порушено кримінальну справу, в якій даний паспорт визнаний речовим доказом. Суд вказав, що вимоги А.Г. Магакян не підлягають розгляду в порядку цивільного судочинства і можуть бути заявлені в порядку кримінального судочинства відповідно до ст. 125 КПК Російської Федерації в суді за місцем провадження попереднього слідства. Суд касаційної інстанції Ухвалою від 21 квітня 2004 виключив з мотивувальної частини Ухвали вказівку на ст. 125 КПК Російської Федерації. Суддя суду наглядової інстанції не знайшов підстав для витребування справи за наглядової скарзі А.Г. Магакян. Його заява про оскарження дій слідчого прокуратури у зв'язку з вилученням паспорта та клопотання про повернення паспорта, подані, відповідно, у вищестоящу прокуратуру і в Чебулінского районний суд Кемеровської області, залишені без задоволення. У своїй скарзі до Конституційного Суду Російської Федерації А.Г. Магакян оскаржує конституційність положень п. 1 ч. 1 ст. 134, абзацу другого ст. 220 та ч. 2 ст. 381 ЦПК Російської Федерації про відмову в прийнятті позовної заяви, про припинення провадження у справі, про розгляд наглядової скарги або подання прокурора, а також положень п. 5 ч. 3 ст. 81, ст. 82 і ч. 1 ст. 125 КПК Російської Федерації, що визначають поняття речового доказу, правила зберігання речових доказів і судовий порядок розгляду скарг на дії дізнавача, органу дізнання, слідчого і прокурора. На думку заявника, не відповідають ст. ст. 45, 46 (ч. ч. 1 і 2), 55 (ч. ч. 1 і 2) і 56 (ч. 3) Конституції Російської Федерації ч. 1 ст. 125 КПК Російської Федерації, п. 1 ч. 1 ст. 134 та абзац другий ст. 220 ЦПК Російської Федерації, як необгрунтовано обмежують його право оскарження незаконних дій (бездіяльності) посадових осіб прокуратури за місцем провадження попереднього розслідування, оскільки він не був учасником кримінального судочинства, і не припускають можливість для оскарження зазначених дій за місцем його проживання в порядку цивільного судочинства; п. 5 ч. 3 ст. 81 і ст. 82 КПК Російської Федерації, як дозволяють правоприменителю позбавити особу громадянства Російської Федерації шляхом вилучення у нього паспорта громадянина Російської Федерації та зберігання його в матеріалах кримінальної справи, порушеної стосовно іншої особи, протягом усього терміну зберігання кримінальної справи, при тому що заявнику не ставиться в провину яке -або правопорушення як підстава для позбавлення громадянства Російської Федерації. Заявник також вважає, що ч. 2 ст. 381 ЦПК Російської Федерації, як дозволила судді суду наглядової інстанції за відсутності заявника одноосібно вирішити питання про те, чи мало місце істотне порушення норм матеріального чи процесуального права, і тим самим позбавила його права на розгляд справи в президії Красноярського крайового суду в порядку нагляду, суперечить ст. ст. 45, 46 (ч. ч. 1 і 2), 47 (ч. 1), 55 (ч. 2) і 56 (ч. 3) Конституції Російської Федерації. Секретаріат Конституційного Суду Російської Федерації на підставі ч. 2 ст. 40 Федерального конституційного закону "Про Конституційний Суд Російської Федерації" раніше повідомляв заявника про те, що його скарга не відповідає вимогам названого Закону. 2. Конституційний Суд Російської Федерації, вивчивши подані А.Г. Магакяном матеріали, не знаходить підстав для прийняття його скарги до розгляду. 2.1. З права кожного на судовий захист його прав і свобод, як воно сформульовано в ст. 46 Конституції Російської Федерації, не слід можливість вибору громадянином на свій розсуд тієї чи іншої процедури судового захисту, особливості яких стосовно окремих видів судочинства та категоріях справ визначаються виходячи з Конституції Російської Федерації федеральним законом. Оспорювані заявником положення ст. ст. 134 і 220 ЦПК Російської Федерації не виключають можливість судового оскарження дій (бездіяльності) посадових осіб прокуратури, а лише відсилають до інших норм чинного законодавства, що встановлює інші, ніж передбачені гол. 25 ЦПК Російської Федерації, форми судового оскарження дій і рішень державних органів та посадових осіб, включаючи посадових осіб прокуратури. Отже, вони не можуть розглядатися як порушують зазначені у скарзі конституційні права і свободи заявника. Чи не порушує конституційні права заявника та ст. 125 КПК Російської Федерації, що прямо передбачає можливість судового оскарження рішень, дій (бездіяльності) дізнавача, слідчого, прокурора. При цьому, за змістом правових позицій Конституційного Суду Російської Федерації, викладених у Постановах від 23 березня 1999 р. у справі про перевірку конституційності положень ст. ст. 133, 218 і 220 КПК РРФСР і від 27 червня 2000 р. у справі про перевірку конституційності положень ст. ст. 47 і 51 КПК РРФСР, не може бути обмежене право громадян на судове оскарження дій і рішень, які зачіпають їх права та законні інтереси, на тій лише підставі, що вони не були визнані у встановленому законом порядку учасниками провадження у кримінальній справі; необхідність забезпечення реалізації даного права в кримінальному судочинстві повинна бути обумовлена фактичним становищем осіб як потребують забезпечення цього права. 2.2. Не порушують конституційні права заявника та положення ст. ст. 81 і 82 КПК Російської Федерації, які відносять до числа речових доказів предмети, на яких зберігаються сліди злочину, і встановлюють, що за загальним правилом речові докази повинні зберігатися при кримінальній справі до набрання законної сили вироком або до закінчення строку оскарження постанови чи ухвали про припинення кримінальної справи; після вступу вироку, визначення або постанови про припинення кримінальної справи законної сили речові докази у вигляді документів залишаються при кримінальній справі протягом усього терміну зберігання останнього або передаються зацікавленим особам за їх клопотанням. Зі змісту даних норм кримінально-процесуального закону не випливає, що саме по собі визнання того чи іншого документа речовим доказом у кримінальній справі, його вилучення і прилучення в цій якості до матеріалів справи є підставою для зміни встановлюваного або підтверджуваного цим документом змісту відповідних правовідносин, а також прав і обов'язків їх учасників. З урахуванням цього вилучення паспорта, що є відповідно до ст. 10 Федерального закону "Про громадянство Російської Федерації" документом, що засвідчує громадянство Російської Федерації, а також прилучення цього паспорта до кримінальної справи в якості речового доказу і його неповернення А.Г. Магакяну як виданого без законних підстав саме по собі не може розцінюватися як свідчення визнання заявника не мають громадянства Російської Федерації або таким, що втратив таке громадянство, тим більше що у відповідності зі ст. 6 (ч. 3) Конституції Російської Федерації громадянин Російської Федерації не може бути позбавлений громадянства. Вирішення питання про наявність (або відсутність) у А.Г. Магакян як в момент вилучення у нього паспорта, так і в даний час російського громадянства, так само як і питання про видачу йому нового паспорта не входить до компетенції Конституційного Суду Російської Федерації і може бути здійснено у встановленому законом порядку поза рамками кримінальної справи, в ході виробництва по якому даний паспорт був вилучений. Крім того, положення ст. ст. 81 і 82 КПК Російської Федерації, що дозволили вилучити і долучити до матеріалів кримінальної справи паспорт А.Г. Магакян, що не позбавляють його права отримати на період провадження у цій справі інший документ, що засвідчує особу, в тому числі тимчасове посвідчення особи, що передбачено п. 17 Положення про паспорт громадянина Російської Федерації (затверджено Постановою Уряду Російської Федерації від 8 липня 1997 р. N 828), або офіційно завірену копію вилученого паспорта (така копія А.Г. Магакяну була видана). У разі залишення вилученого паспорта на зберігання разом з кримінальною справою по завершенні по ньому виробництва громадянин також має право за наявності до того підстав подати заяву про видачу йому нового паспорта у забезпечення здійснення конституційних прав і свобод. 2.3. У передбаченої ст. 381 ЦПК Російської Федерації процедурі суддя суду наглядової інстанції, не розглядаючи справу по суті, вирішує лише питання про наявність підстав для витребування справи. При цьому реалізація повноваження судді щодо прийняття рішення про витребування справи за наглядової скарзі зацікавленої особи не носить довільний характер: за наявності передбачених ст. ст. 363, 364 і 387 ЦПК Російської Федерації підстав це право посадової особи суду наглядової інстанції стає його обов'язком. Крім того, як неодноразово вказував Конституційний Суд Російської Федерації, відмова в перегляд у порядку нагляду вступили в законну силу судових постанов сам по собі не можна розглядати як порушення передбаченого ст. 46 Конституції Російської Федерації права на судовий захист. Представлені заявником матеріали свідчать про те, що його справа розглядалася судами першої та касаційної інстанцій, тобто право на судовий захист було ним реалізовано. Отже, закріплені Конституцією України права заявника застосованої в його справі ч. 2 ст. 381 ЦПК Російської Федерації порушені не були (Визначення Конституційного Суду РФ від 24 листопада 2005 р. N 471-О). § 3. Справи про оскарження нормативних правових актів органів державної влади суб'єктів Російської Федерації підвідомчі судам загальної юрисдикції. Припиняючи провадження у справі на підставі абзацу другого ст. 220 ЦПК РФ, суд виходив з того, що заява прокурора про визнання суперечать федеральному законодавству, недіючими і не підлягають застосуванню окремих положень Закону області "Про рибальство та водні біоресурси в Камчатської області" в силу подп. 6 п. 2 ст. 12 Закону РРФСР від 22 березня 1991 р. "Про конкуренцію і обмеження монополістичної діяльності на товарних ринках" (в ред. Від 9 жовтня 2002 р.) підлягає розгляду в порядку арбітражного судочинства. У ст. 12 названого Закону перераховані повноваження антимонопольного органу. У подп. 6 п. 2 даної статті визначено, що антимонопольний орган має право звернутися до суду або арбітражного суду із заявою про визнання недійсними повністю або в частині суперечать антимонопольному законодавству актів, угод федеральних органів виконавчої влади, органів державної влади суб'єктів Російської Федерації, органів місцевого самоврядування, інших наділених функціями або прав зазначених органів влади органів або організацій. Як зазначив суд у визначенні, відповідно до названої правовою нормою в судах загальної юрисдикції можуть бути оскаржені нормативні акти, що суперечать антимонопольному законодавству і порушують права і законні інтереси громадян, що не стосуються сфери підприємницької та іншої економічної діяльності. Оскільки в заяві прокурора оскаржуються норми Закону області, що регулюють проведення закритих конкурсів, в яких в силу п. 3 ст. 17 цього Закону можуть брати участь юридичні особи, індивідуальні підприємці і територіальні господарські об'єднання (громади), але не громадяни, справа підлягає розгляду та вирішенню в порядку арбітражного судочинства. Тим часом з таким висновком погодитися не можна. Стаття 192 АПК РФ встановлює право арбітражних судів вирішувати спори про визнання нечинними нормативних правових актів органів державної влади, органів місцевого самоврядування, інших органів, що регулюють відносини у сфері підприємницької та іншої економічної діяльності. Однак дане повноваження необхідно розглядати у взаємозв'язку зі ст. 29 цього Кодексу, в п. 1 якої встановлено, що справи про оскарження нормативних правових актів підвідомчі судам загальної юрисдикції. Таким чином, у прийнятті заяви про оскарження організацією або індивідуальним підприємцем, прокурором нормативного правового акта, що регулює відносини у сфері підприємницької чи іншої економічної діяльності, суддею суду загальної юрисдикції може бути відмовлено у зв'язку з тим, що заява не підлягає розгляду та вирішенню в порядку цивільного судочинства, а виробництво за прийнятим заявою підлягає припиненню у цій підставі тільки в тому випадку, якщо федеральним законом справи про оскарження цього нормативного правового акта організаціями, індивідуальними підприємцями, прокурором прямо віднесені до компетенції арбітражних судів. Такий підхід до розмежування підвідомчості справ про оскарження нормативних правових актів відповідає п. 3 Постанови Пленуму Вищого Арбітражного Суду Російської Федерації від 9 грудня 2002 р. N 11 "Про деякі питання, пов'язані з введенням в дію Арбітражного процесуального кодексу Російської Федерації", який містить положення про порядок застосування ст. 29 АПК РФ. У подп. 6 п. 2 ст. 12 Закону РРФСР "Про конкуренцію і обмеження монополістичної діяльності на товарних ринках" арбітражний суд прямо не названий в якості суду, компетентного розглядати справи про оскарження саме нормативних правових актів (Визначення ЗС РФ N 60-Г03-8). § 4. Припинення провадження у справі судом наглядової інстанції з огляду на порушення правил про підсудність судом першої інстанції визнано незаконним. Скасовуючи рішення суду першої інстанції про часткове задоволення вимог військовослужбовця М., який звернувся до суду з позовом до військової частини про стягнення компенсації за продовольчий пайок та інших виплат, президія верховного суду республіки правильно вказав, що вимоги заявника виникли у зв'язку з проходженням військової служби та тому справа має бути розглянута військовим судом. Згідно ст. 1 Федерального конституційного закону від 23 червня 1999 р. "Про військові суди в Російській Федерації" військові суди входять у судову систему Російської Федерації і є федеральними судами загальної юрисдикції. Тому якщо при розгляді справи буде встановлено, що воно було прийнято до виробництва з порушенням правил підсудності (ст. 122 ЦПК РРФСР), то це справа має бути передана на розгляд іншого суду, в даному випадку у військовий суд. Припиняючи ж провадження у справі, президія верховного суду республіки не врахував, що такої підстави для припинення провадження у справі, як порушення правил про підсудність, ст. 219 ЦПК РРФСР не містить (викладена позиція відповідає новому ЦПК РФ) (Визначення ЗС РФ N 21-В02-14). § 5. Правила, встановлені абзацом третім ст. 220 ЦПК РФ, застосовуються лише тоді, коли рішення або ухвалу суду про припинення провадження у справі у зв'язку з прийняттям відмови позивача від позову або затвердженням мирової угоди сторін винесені судами загальної юрисдикції (п. 3 "Огляду судової практики ЗС РФ за третій квартал 2003 г . "). § 6. Див також коментар до ст. 364. |
||
| « Попередня | Наступна » | |
|
|
||
Інформація, релевантна "Стаття 220. Підстави припинення провадження у справі" |
||
|
||