| Головна |
| « Попередня | Наступна » | |
§ 2. Характерні риси та особливості правової системи Євросоюзу. Особливості її легітимації і констітуціоналізаціі |
||
|
1. Глибоке і всебічне вивчення правової системи Європейського союзу самою логікою пізнання з необхідністю передбачає початкове виявлення і розгляд її загальних рис і особливостей, що формують про неї цілісне уявлення і виділяють її серед інших правових систем. Незважаючи на те що розгляду даної матерії, так само як і проблемам поняття і юридичної природи шуканої системи, в останні десятиліття приділяється досить значна увага * (197), залишається цілий ряд теоретично і практично значущих питань, що потребують додаткового вивчення та освітлення. І це не випадково, маючи на увазі, що характерні риси та особливості правової системи Євросоюзу, що відрізняють її від інших аналогічних феноменів національного, регіонального та глобального рівнів, проявляються практично у всіх сферах життєдіяльності даної системи та її організації. Вельми зримий прояв вони знаходять, як показують дослідження, в самій сутності розглянутої правової системи, в її формах, структурі, змісті, в її "інтегрованих" цілях і призначення, а також у характері її конституційності і легітимності. Не маючи можливості докладно розглянути всі характеризують правову систему Європейського союзу риси й особливості, зупинимося на розкритті лише деяких, найбільш очевидних і найбільш значущих з них. 2. Одна з таких рис і особливостей, які надають правовій системі Євросоюзу своєрідність, якщо не сказати - унікальність, і виділяють її серед інших правових систем, безпосередньо пов'язана з характером її легітимації і процесом її констітуціоналізаціі. При цьому легітимація (лат. legitimus - узаконений, законний) у загальноприйнятому вигляді сприймається як "визнання більшістю населення законності існування якого органу влади, дій посадової особи, події, факту", як надання таким чином якогось явища, інституту чи установі правового характеру * (198). У свою чергу, констітуціоналізаціі розуміється як процес додання правовій системі конституційного характеру. Стосовно до національним державам та їх правовим системам легітимація і констітуціоналізаціі традиційно виступають як результат, чи наслідок, прояви волі більшості "свого" народу на загальних виборах або ж на референдумі. "Воля народу" при цьому розглядається як ключовий політико-правового та соціально-психологічного явища і постулату, що обумовлюють наявність або, навпаки, відсутність як легітимності, так і конституційності правової системи. Аж ніяк не випадково тому дане основне для сучасної національної держави та її правової системи положення не тільки декларується в промовах багатьох політичних і громадських діячів, що представляють "інтереси народу", але і в переважній більшості випадків конституційно закріплюється. Так, наприклад, в Конституції Австрії (ст. 1) фіксується положення про те, що "Австрія є демократичною республікою" і що "її право виходить від народу" * (199). В Основному законі Федеративної Республіки Німеччини (в Преамбулі) говориться про те, що німецький народ, "усвідомлюючи свою відповідальність перед Богом і людьми, натхнений прагненням служити справі миру в усьому світі в якості рівноправного союзника в об'єднаній Європі", прийняв "в силу своєї конституирующей влади справжній Основний закон "і що дія цього закону" поширюється на весь німецький народ "* (200). У Конституції Швеції (гл. 1, § 1) вказується на те, що "вся державна влада Швеції виходить від народу" і що "правління шведського народу грунтується на вільному формуванні думок і на загальному і рівному виборчому праві "* (201). Аналогічні положення, що стосуються народу як джерела влади, яка, як підкреслюється в Конституції Греції, не тільки "виходить від народу", але і "існує для народу і нації і здійснюється шляхом, визначеним Конституцією" * (202), закріплюються також в конституційних актах ряду інших національних держав. Крім того, в конституціях деяких європейських держав крім приналежності влади народу особливо вказується також на те, що разом з владою і суверенітет в країні належить народу. У прямій формі це закріплюється, наприклад, в Конституції Італії (ст. 1), де говориться, що "суверенітет належить народу, який здійснює його у формах і в межах, встановлених Конституцією" * (203); в Конституції Франції, де також вказується на приналежність національного суверенітету народу, "який здійснює його через своїх представників і шляхом референдуму" * (204); в конституціях деяких інших національних держав. Закріплюючи положення про приналежність влади та суверенітету народу, формально-юридично представляючи його в якості єдиного джерела влади і носія суверенітету, національної держави тим самим "узаконюють" свою владу і самих себе як "офіційних представників" всього суспільства і народу, надають своєму існуванню характер легітимності і конституційності. При цьому для того, щоб ні у кого не залишалося сумнівів на цей рахунок, конституції ряду держав, за прикладом Конституції Франції, особливо підкреслюють, що "ніяка частина народу, ніяка окрема особа не можуть привласнити собі "здійснення влади і суверенітету * (205), які належать тільки всьому народу. Саме воля всього народу, а не окремої її частини і тим більше - індивіда є єдиним загальновизнаним фактором, а точніше - підставою легітимності та конституційності як самого національної держави, так і його правової системи. 3. Намагаючись вирішити за даних концептуальних позицій проблему легітимації і констітуціоналізаціі правової системи Євросоюзу, ми неминуче в силу об'єктивних обставин стикаємося як мінімум з двома групами питань, що стосуються, з одного боку, визначення природи цієї правової системи, далеко не збігається з природою правової системи національної держави. Адже не випадково правову систему Євросоюзу в науковій літературі розглядають то як аналог національно-правової системи; то як частина сучасного міжнародного права; то як автономну, але "двоїсту" за своїм характером правову систему, що поєднує в собі риси національного та міжнародного права * (206); то, нарешті, її ідентифікують як правову систему так званої консоціативної (consociative) федерації, однією з основних рис якої є збереження державами-членами свого суверенітету * (207). З іншого боку, ми неминуче стикаємося з колом питань, що стосуються визначення підстави легітимності та конституційності правової системи Європейського союзу. Суть проблеми полягає в тому, чи можна використовувати при вирішенні питання про її легітимність та конституційності той же критерій, або основа, - "волю народу", який використовується при визначенні аналогічних властивостей у національних правових систем. І якщо не можна, то який або які при цьому критерії (підстави) повинні бути вироблені і використані? Не підлягає сумніву твердження дослідників про те, що "основним і єдиним" морально-політичним і правовим базисом "для застосування законодавчих актів, що виходять від Європейського союзу, на території держав-членів може служити не що інше , як тільки воля їхніх народів "* (208). Бо тільки вона згідно домінуючою в сучасному світі державно-правовій концепції, надаючи національній державі і її правовій системі характер легітимності та конституційності, визначає в кінцевому рахунку межі дії національної держави. Але цілком очевидним є й те, що сама воля того чи іншого народу не безмежна як в морально-політичному, правовому, так і в інших відносинах * (209), включаючи вирішення питань, що стосуються визначення та встановлення легітимності та конституційності національної держави і права. Сфера безпосереднього прояву волі одного суверенного народу закінчується там, де починаються кордону волі іншого народу. Стосовно до національним державам і правовим системам в практичному плані це означає, що, скажімо, сфера дії волі французького народу, поширюючись, відповідно, лише на французьке держава та її правову систему, закінчується там, де починається сфера безпосереднього впливу волі німецького або будь-якого іншого народу щодо своєї держави і права, і навпаки. З цього випливає, що воля народу як джерело влади і підстава легітимності та конституційності цілком природно і закономірно виявляється лише по відношенню до цілком певного національній державі і конкретної правовій системі, але аж ніяк не по відношенню до інших держав і їх правовим системам, а тим більше - не до створюваних ними конгломератам типу Євросоюзу і до виникаючих в їх рамках правовим системам * (210). Будь інший висновок, що допускає можливість використання "волі народу" як джерела влади в якості підстави для визнання легітимності та конституційності не тільки національних держав та їх правових систем, але і Євросоюзу разом з його правовою системою в цілому , неминуче виявиться досить уразливим в силу різних причин і логічних нестиковок і в кінцевому рахунку за логікою речей буде визнаний неплатоспроможним. При цьому одна з важко розв'язуваних проблем в процесі встановлення легітимності та конституційності правової системи Європейського союзу через "волю народу" полягає в тому, кого вважати європейським народом. Як визначити цей самий європейський народ, волю якого можна було б розглядати в якості підстави для легітимації і констітуціоналізаціі шуканої правової системи? Відповідей на дані і їм подібні питання, судячи з досить численним публікаціям західних авторів, в тій чи іншій мірі зачіпають цю тему, існує кілька, але всі вони, як видається, є далеко не бездоганними. Це стосується, наприклад, міркування про те, що в якості європейського народу, чия воля може розглядатися у вигляді джерела влади і підстави для визнання легітимності правової системи Євросоюзу, слід визнати "сукупність усього населення, що проживає на території держав - членів Союзу "* (211). Одночасно пропонується розглядати Європарламент не у вигляді парламентської асамблеї, як він спочатку задумувався або у вигляді представницького органу суверенних народів держав-членів, а в образі представницького органу "сукупного" європейського народу - "народу Європейського союзу" * (212). Як аргумент на користь даної позиції авторами проводиться аналогія між вищим законодавчим органом ФРН, який обирається всім німецьким народом, що складається з народів окремих земель, та Європейським парламентом, який формується, за версією дослідників, єдиним європейським народом, що складається з народів окремих європейських країн * (213). Уразливість даної аналогії і тези про те, що сукупність народів держав-членів і їх "сукупна" воля є не що інше, як європейський народ і його воля, що служать підставою легітимності та конституційності Євросоюзу та його правової системи, складається, по-перше, в тому, що в процесі проведення аналогії допускається завідомо неприпустиме зіставлення двох таких несумісних за своєю природою і характером інституційних феноменів, як національна держава в особі ФРН, що є федерацією, і наддержавне утворення у вигляді Євросоюзу, офіційно не визнане федерацією * (214), а по-друге, в тому, що механічне об'єднання народів національних держав і таке ж з'єднання їх волі, всупереч елементарній логіці і реальної дійсності, видається за щось органічно ціле, єдине, довільно неподільне. Поряд з поданням про європейський народ як про простої сукупності народів, що проживають на території держав - членів Європейського союзу, небездоганними є й інші аналогічні думки і судження з цього питання. Зокрема, небезперечними видаються спроби розгляду якщо не в якості європейського народу, то у вигляді вельми близького до нього якогось загальноєвропейського соціуму - сукупності громадян Європейського союзу, які, зберігаючи одночасно згідно з Договором про заснування Європейського співтовариства (ст. 17) своє національне громадянство, надають чи не вирішальний вплив не тільки на розвиток національних держав, а й усього загальноєвропейського співтовариства в цілому * (215). Підкреслюючи "діалектичний" характер громадянства Європейського союзу і водночас акцентуючи увагу на його вплив на процес встановлення і підтримки легітимності даного наддержавного інституту, дослідники особливо вказують на те, що якщо спочатку громадянство Євросоюзу знаходилося "під впливом парадигми національного громадянства ", то зараз все відбувається навпаки," незважаючи на спроби держав-членів в корені змінити ситуацію, зробивши громадянство Євросоюзу повністю залежним від національного громадянства "* (216). При цьому держави апелюють до положення, закріпленому у ст. 17 Договору, згідно з яким "громадянство Союзу доповнює, але не замінює національне громадянство" * (217). Однак, як би там не було, безсумнівним залишається те, що еврогражданство, так само як і механічна сукупність народів європейських країн і їхньої волі, не можуть претендувати на статус єдиного європейського народу і єдиної загальноєвропейської волі, а отже, не можуть розглядатися в якості підстави для визначення легітимності та конституційності Євросоюзу та його правової системи. На додаток слід зауважити, що, коли робляться спроби розгляду сукупності громадян Євросоюзу, які є одночасно громадянами національних держав, в якості підстави легітимності та конституційності Союзу та його правової системи, при цьому не враховується той загальновідомий факт, що громадянство саме по собі як свідчення приналежності особи до держави або до наддержавного утворення - Європейському союзу не є первинним. Воно завжди вдруге, є похідним від них і виникає тільки після них. У силу цього громадянство за визначенням не може виступати в якості першопричини і підстави легітимації і констітуціоналізаціі Європейського союзу та її правової системи. Усвідомлюючи вразливість доктрини легітимації Євросоюзу та його правової системи через її громадянство, деякі західні дослідники в прагненні зміцнити свої позиції апелюють одночасно у вирішенні даного питання і до національних держав. У зв'язку з цим розвивається концепція "подвійної основи легітимації" (double basic of legitimacy), суть якої полягає в тому, що в якості підстави виникнення даної властивості у Євросоюзу та її правової системи розглядається не тільки громадянство, але й самі національні держави, передають сформованому ними наддержавного установі частину своїх суверенних прав і повноважень * (218). Однак проблема, як відзначають автори, критично сприймають дану концепцію, полягає в тому, що "якщо воля демократичної держави не може отримати легітимацію інакше, як через волю народу і формують його виборні органи громадян", то як бути в такому випадку з "подвійний" легітимацією Євросоюзу та його правової системи? Якщо виходити з даних позицій, укладають дослідники, то виникають величезні труднощі "з конструюванням концепції подвійний легітимації Союзу та його права" * (219). Справа в тому, що національні держави як суверенні утворення і суб'єкти міжнародного права на законних підставах і за традицією можуть створювати лише міжнародні спілки та установи, надаючи їм при цьому характер легітимності та правосуб'єктності. Але як бути з легітимністю Євросоюзу та його правової системи, що поєднують в собі риси міжнародних та внутрішньонаціональних феноменів? Цілком очевидно, що колишні, традиційні, моделі та способи отримання легітимності через волю народу в цьому випадку не працюють, оскільки немає самого співвідноситься з Європейським союзом і його правом європейського народу. Національні держави не можуть підмінити собою народ і, отже, також не можуть надати Євросоюзу легітимність в силу того, що в юридичному та практичному плані він виступає не тільки і навіть не стільки як міжнародно-правове, скільки як псевдодержавності освіту. Щоб уникнути невизначеності та двозначності у вирішенні проблем легітимації Євросоюзу та його правової системи цілком очевидною є необхідність розробки нових моделей і підходів до розгляду даного питання, що беруть за основу волю народу як неодмінна умова і першопричину легітимності досліджуваних явищ і при цьому повною мірою враховують їх специфіку . Без цього легітимність Євросоюзу та його права, перебуваючи в стані юридичної невизначеності і двозначності, буде постійно піддаватися професійному сумніву. Судячи з настрою західних дослідників, які з цілком зрозумілих причин приділяють набагато більше уваги проблемам Євросоюзу та його правової системи, ніж інші автори, це буде відбуватися і вже відбувається, незважаючи на те що в деяких офіційних документах Євросоюзу, таких, наприклад, як проект не відбулася Конституцією 2004 р. або його "замінник" - Лісабонський договір 2007 р., а точніше - його проект, в "явочному" порядку (в преамбулах) заявляється про "віддзеркаленні" в них "волі громадян і держав Європи до побудови спільного майбутнього", про "демократичну легітимації Союзу" і т.д. * (220) 4. Поряд з легітимацією правової системи Європейського союзу деякі спірні, тісно пов'язані з нею питання виникають і щодо констітуціоналізаціі, тобто додання цій правовій системі конституційного характеру. Аналізуючи процес конституціоналізації правової системи Євросоюзу, дослідники не без підстав вказують на те, що в ньому не тільки зміщений акцент в оцінці цієї системи та Європейського союзу в цілому з традиційного їх розуміння як міжнародних феноменів у бік внутрішньоєвропейського, квазідержавного уявлення, а й одночасно посилені їх наднаціональні інтегративні елементи * (221). Широко відомо, що ні в Європейських співтовариствах, ні в що об'єднав їх у єдине ціле Євросоюзі ніколи не було і досі немає конституції в загальноприйнятому стосовно до національної держави сенсі як його Основного закону, що характеризується особливим змістом, особливою юридичною силою, а також особливим порядком прийняття і зміни. На відміну від національних правових систем, констітуціоналізаціі правової системи об'єднаної Європи як процес і явище, по-перше, виникає не відразу, з часу появи самої правової системи, а після закінчення досить тривалого часу її існування та функціонування. Зокрема, тільки в 1986 р. Європейський суд справедливості визнав Договір про Європейський економічний в якості "основного" конституційного акту * (222). По-друге, як основоположного, свого роду конституційного для Євросоюзу акта розглядався не окремий акт під назвою "Конституція", а всі установчі договори Європейських співтовариств, що склали основу первинного права * (223). І, по-третє, констітуціоналізаціі правової системи Євросоюзу, на відміну від національних правових систем, здійснюється не вищими законодавчими органами, які приймають, змінювати і скасовувати конституційні акти, як це зазвичай відбувається, а Європейським судом справедливості. Саме Суд при розгляді конкретних справ неодноразово підкреслював основоположне значення установчих договірних актів і вказував на те, що в інтегрованій Європі на основі цих актів створюється особливий правовий порядок. Так, ще в 1963 р. Європейський суд дійшов висновку про те, що "Спільнота створює новий міжнародний порядок, заради встановлення якого держави-члени обмежили, хоча і у вузьких сферах, свої суверенні права і суб'єктами якого є не тільки самі держави, але і їхні громадяни "* (224). Однією з особливостей цього правопорядку, за визначенням Суду, є те, що "правом Співтовариства" на кожного окремо взятого індивіда покладалися "не тільки обов'язки", а й представлялися певні права, "які ставали частиною його правового статусу". Причому одна частина цих прав прямо слідувала з установчих договірних актів, в той час як інша частина кореспондуватися і зумовлювалася обов'язками особи "як по відношенню до інших осіб, так і по відношенню до держав-членів та інститутам Співтовариства" * (225). Характеризуючи цей "новий тип правопорядку, чинного в міжнародно-правовій, чи наднаціональної, сфері" і фактично прирівнюється до одного з різновидів конституційного правопорядку, автори особливо акцентують увагу на тому, що це не звичайний, а строго орієнтований на подальший розвиток процесу інтеграції правопорядок, веде до формування "союзу європейських держав і народу" * (226). 5. Своєрідність процесу констітуціоналізаціі правової системи Євросоюзу, так само як і породжені цим процесом особливості нового загальноєвропейського правопорядку, які значною мірою відрізняються від аналогічних процесів і правопорядков, що склалися в різних державах-членах, породили цілий ряд теоретично і практично важливих питань, що ставлять часом під сумнів саму легітимність загальноєвропейської правової дійсності. При цьому мова йде не тільки і навіть не стільки про назву "конституційного порядку", створеного Європейським судом і іменується в одних випадках транснаціональним, в інших - свехрнаціональним, а в третьому випадках - навіть постнаціональним правопорядком. І тим більше - не про термінологічної ідентифікації загальноєвропейського політичного порядку, розглянутого у вигляді "багаторівневої політичної системи", "системи управління без уряду" і т.д. * (227) Маються на увазі питання, що стосуються насамперед сутності, змісту, а також правомірності процесу констітуціоналізаціі правової системи Євросоюзу, що здійснюється через Європейський суд. Одним з таких "найбільш значущих і що не знайшли остаточної відповіді питань, які адресуються Європейському суду справедливості", є, на думку дослідників, питання про допустимість заміни традиційного суб'єкта констітуціоналізаціі - парламенту, установчих зборів або всенародного опитування - референдуму Судом, а також питання про допустимість з точки зору легітимності правової системи Євросоюзу "трансформації традиційного міжнародного договору", яким є Договір про заснування Європейського економічного співтовариства, "в конституційний акт квазіфедеральной Європи" * (228). Адже якщо суворо дотримуватися букви і духу Договору, в якому закріплюється правовий статус Європейського суду справедливості, здійснює процес конституціоналізації правової системи Євросоюзу, то Суд, як і будь-якій іншій подібний орган, наділяється юрисдикцією в основному з прийняття рішень, що стосуються застосування і тлумачення права, але аж ніяк не зміни характеру і юридичної сили того чи іншого акта і, зокрема, перетворення суто міжнародно-правового акту, яким по своїй споконвічній природі є Договір, в конституційний. В даному випадку, як неважко помітити, має місце подвійна нестиковка з точки зору загальної теорії права і сформованого стосовно національним державам і правовим системам подання. З одного боку - відносно розуміння процесу констітуціоналізаціі і його суб'єктів, а з іншого - щодо можливості і допустимості "трансформації" одного - міжнародного акту - в іншій - конституційний акт. Серед авторів, які професійно займаються проблемами констітуціоналізаціі європейського права, при розгляді даних питань склалося два діаметрально відрізняються один від одного думки і підходи. Один з цих підходів, не заперечуючи важливої ролі Європейського суду у розвитку звичайного загальноєвропейського права і певної "трансформації" договірного права, проте в оцінці характеру установчих договірних актів, так само як і в оцінці відкинутого в 2004 р. проекту Конституції Євросоюзу, виходить з того, що всі ці акти "для багатьох національних інститутів" як були спочатку, так і залишилися згодом нічим іншим, як міжнародно-правовими актами * (229). Подібної думки дотримуються не тільки багато дослідників загальноєвропейського права * (230), а й вищі судові і парламентські органи деяких держав-членів, такі як Conseil Constitutionnel у Франції, Конституційний суд Іспанії, Парламентський комітет з конституційного права Фінляндії та ін * (231) Одним з найбільш поширених аргументів на користь даного підходу є констатація того загальновідомого факту, що існуючі в сучасному світі моделі конституційних актів як основних законів і процесів констітуціоналізаціі можуть бути застосовні лише до національних держав і правових систем, але не до наддержавним установам, таким як Євросоюз, який "не змінив свого характеру за весь час свого існування і не став державою", і не до їх правовим системам * (232). По відношенню до процесу констітуціоналізаціі останніх, резонно відзначається прихильниками даного підходу, мають бути вироблені свої, особливі, "універсальні" моделі і доктрини, які б охоплювали собою і розкривали суть і зміст не тільки національного, але і "постнаціонального конституціоналізму", включаючи, в Зокрема, конституціоналізм таких об'єднань, як Євросоюз і СОТ * (233). У процесі формування такого роду "універсальних" моделей і доктрин за досить спірного в силу його розбіжності з життєвими реаліями думку дослідників необхідно було б у першу чергу відмовитися від таких термінів і понять, як "суверенітет", "влада" і "управління", і замінити їх "керованістю" суспільства і наддержавних установ, що асоціюється "з лібералізмом і контролем над управлінським процесом з боку населення" * (234). Інший підхід до розв'язання питання про правомірність здійснення процесу констітуціоналізаціі Євросоюзу та його правової системи Судом і допустимості процесу "трансформації" міжнародно-правового договірного акту в конституційний виходить з того, що оскільки в даний час в Європейському союзі "існує такий конституційний порядок, конституційна теорія якого поки ще не вироблена "* (235), то при його вивченні та оцінці, так само як і при вирішенні питань, що стосуються" трансформації "установчих договірних актів, цілком допустимо використання Судом національних теоретичних конструкцій * (236). При цьому, як правило, залишаючи осторонь вельми делікатний і важко вирішуваною питання про правомірність додання Судом, а не іншим органом або іншим шляхом, конституційного характеру міжнародно-правовим договірних актах, автори - прихильники розглянутого підходу акцентують основну увагу на доказі правомірності трансформації та конституційності даних актів. Як аргументи при цьому вказується на те, що: а) установчі договірні акти стоять "вище звичайних міжнародних договорів", оскільки вони адресуються не тільки державам-членам, а й "мають пряме відношення до їх громадянам", б) Договір про заснування Європейського економічного співтовариства був визнаний Судом в якості основного конституційного акту, у вигляді свого роду конституційної хартії; в) за своїми кінцевим цілям і завданням установчі договірні акти є досить схожими з внутрішньодержавними конституційними актами. Крім того, в ряді випадків автори для доказу правомірності трансформації та конституційності установчих договірних актів посилаються на "волю" держав-членів, а також на конституційні принципи національних держав і правових систем, що знайшли своє відображення в конституційному характері установчих договорів * (237). Аналізуючи дані та інші доводи, що приводяться на користь правомірності і допустимості з юридичної точки зору процесу подібної трансформації міжнародно-правових актів та перетворення їх у конституційні акти, слід зауважити, що вони, безсумнівно, заслуговують на увагу і схвалення. Однак чи достатні вони для того, щоб позитивно і з повною впевненістю відповісти на всі виникаючі при цьому питання? Навряд чи. Недостатньо для цього також і посилань на "волю" держав, виражену в національних конституційних актах. Тим більше, як відзначають дослідники, "у жодній конституції держав-членів немає жодного чітко вираженого положення, що передбачає можливість участі держави у формуванні конституції Європейського союзу" * (238). Швидше навпаки. Не національні конституції впливали на загальноєвропейські конституційні акти, іменовані конституцією, а найчастіше останні викликали необхідність відповідних змін у перших. Так сталося, наприклад, з Конституцією Австрії від 10 листопада 1920 р., доповненої цілим підрозділом під назвою "Європейський союз" * (239); з Конституцією Люксембургу від 17 жовтня 1868 р., що включила в зв'язку з утворенням Європейського співтовариства статтю, згідно з якою "здійснення повноважень, зарезервованих Конституцією за законодавчою, виконавчою і судовою владою, може бути тимчасово покладено договором на установи по міжнародному праву" * (240); з Конституцією Федеративної Республіки Німеччини від 23 травня 1949 р., що закріпила "з метою здійснення ідеї об'єднаної Європи "ряд положень, що стосуються участі цієї держави в життєдіяльності об'єднаної Європи * (241), та ін Віддаючи собі звіт в тому, що ідея додання міжнародним за своєю природою установчим договірних актах конституційного характеру, тим більше Судом, незважаючи на свою академічну оригінальність і практичну значимість, страждає з традиційною юридичної точки зору відомої збитковістю, політичні та державні діячі об'єднаної Європи аж ніяк не випадково ще в кінці 90-х років минулого сторіччя поставили на порядок денний питання про необхідність розробки і прийняття "справжньої" Конституції, яка б "зміцнила Європейський союз , якому задля досягнення спільних цілей держави-члени поступаються частину своїх правомочностей (competences) "(ст. 1-1, частина I проекту Конституції Євросоюзу). Після провалу проекту даної Конституції на референдумах у Франції і Нідерландах в 2005 р. ідея розробки та прийняття "справжньої" європейської Конституції фактично втілилася, судячи по духу і тексту нового документа, в її аналогу - Лісабонському договорі 2007 Аксіоматичним при цьому видається той факт, що не тільки для розробки і прийняття, а й, головне, для довгострокового існування і функціонування "справжньої" загальноєвропейської Конституції, так само як і будь-якого іншого європейського конституційного акту, потрібна тверда легітимна основа як Європейського союзу в цілому, так і його правової системи. Відсутність останньої буде негативно позначатися не тільки на процесі констітуціоналізаціі Євросоюзу та його правової системи, а й на інших сторонах даних загальноєвропейських феноменів. |
||
| « Попередня | Наступна » | |
|
|
||
Інформація, релевантна "§ 2. Характерні риси та особливості правової системи Євросоюзу. Особливості її легітимації і констітуціоналізаціі" |
||
|
||