| Головна |
| « Попередня | Наступна » | |
§ 1. Поняття і принципи виконання зобов'язань |
||
|
За своєю правовою природою виконання зобов'язання є правочином * (1195), оскільки носить вольовий і правомірний характер і спрямоване на правовий результат - припинення зобов'язання. Питання ж про характеристику угоди по виконанню, на нашу думку, має вирішуватися диференційовано. Нерідко виконання вичерпується лише діями боржника. Так, утримання від дії в зобов'язаннях з негативним змістом, вчинення юридичної або фактичної дії в зобов'язаннях з надання посередницьких послуг не потребує спеціального ухвалення з боку кредитора. У таких випадках виконання являє собою односторонню угоду. Проте у ряді випадків виконання пов'язане із здійсненням певного розпорядчого дії або надання, на підставі якого безпосередньо здійснюється перехід речі (майнового права) від однієї особи іншій. Для здійснення цих дій потрібна взаємна і узгоджена воля двох сторін, виражена в реченні виконання і його прийнятті. Такі розпорядчі угоди представляють собою двосторонню угоду (договір) * (1196). Визнання виконання зобов'язання угодою дозволяє поширити на нього загальні вимоги гл. 9 ГК до здійснення угод. Найбільш спірним є питання застосування по відношенню до виконання зобов'язання правил про форму угод * (1197). На наш погляд, така угода може бути здійснена усно, якщо інше не передбачено законом або угодою сторін (п. 1 ст. 159 ЦК) * (1198). Принципи виконання. Незважаючи на різноманіття дій, скоєних боржником в різних зобов'язаннях, їх здійснення підкоряється загальним правилам. Ключовим серед таких правил, іменованих принципами виконання зобов'язань, є принцип належного виконання. У найзагальнішому вигляді він зводиться до того, що "зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до умов зобов'язання, вимогами закону, інших правових актів, а за відсутності таких умов та вимог - звичаями ділового обороту або звичайно ставляться" (ст. 309 ГК). Даний принцип передбачає, що зобов'язання має бути виконане належним чином. Дія (утримання від дії) визнаються виконанням лише за умови їх відповідності встановленої обов'язки. Таким чином, зобов'язання може вважатися виконаним, якщо воно виконано належно, тобто якщо дотримані всі умови і вимоги, пропоновані до предмета, суб'єктам, терміну, місця, а також способу виконання. Логічним продовженням принципу належного виконання є принцип незмінності (стабільності) зобов'язань. Даний принцип сходить до ідеї святості зобов'язання, його сполучною силі. Само істота приватноправових відносин вимагає, щоб правової ефект односторонніх дій кредитора чи боржника зізнавався законодавцем лише в обмеженому числі випадків. Відповідно з цим "одностороння відмова від виконання зобов'язання і одностороння зміна його умов не допускаються, за винятком випадків, передбачених законом" (ст. 310 ЦК). Принцип реального виконання виражається в необхідності виконати зобов'язання в натурі, тобто здійснити надання саме предмета зобов'язання. Основне значення цього принципу полягає у визначенні юридичної долі зобов'язання в разі його порушення, у вирішенні питання про збереження за таким зобов'язанням юридичної сили * (1199). У радянському законодавстві реальне виконання визнавалося не тільки основним, але і єдино допустимим результатом розвитку зобов'язального правовідносини. Воно не могло бути замінене ніякими грошовими виплатами та іншими компенсаціями. Чинний ЦК (ст. 396) підходить до цього питання диференційовано. У разі неналежного виконання зобов'язання сплата неустойки і відшкодування збитків не звільняють боржника від виконання в натурі, якщо інше не передбачено законом або договором. На випадок невиконання зобов'язання сформульовано зворотне правило: відшкодування збитків і сплата неустойки за невиконання зобов'язання звільняють боржника від виконання зобов'язання в натурі, якщо інше не передбачено законом або договором. У літературі принцип реального виконання іноді ототожнюється з таким способом захисту, як присудження до виконання обов'язку в натурі * (1200). Разом з тим зазначені правові явища виникли й існують незалежно один від одного. Сутність принципу реального виконання виражається в правилі: "ніякі грошові виплати не здатні замінити реального виконання; сплата санкцій за невиконання зобов'язання не припиняє його існування". З цього прямо не випливає обов'язкова наявність у законі заходів прямого примусу до реального виконання зобов'язання. Суть даного правила полягає в тому, що незважаючи на сплату неустойки і відшкодування збитків, зобов'язання не перестає існувати, його подальше невиконання здатне привести до стягнення за це і неустойки, і заподіяних збитків. Тим самим реальне виконання зобов'язання може досягатися і за допомогою непрямих заходів. Принцип реального виконання зобов'язань не визначає ні сутності, ні підстав, ні умов, ні кордонів застосування присудження до виконання обов'язку в натурі. Так само як і законодавче закріплення останнього не служить необхідною передумовою існування принципу реального виконання зобов'язань * (1201). Принцип співробітництва полягає в тому, що кожна зі сторін повинна надавати іншій таке сприяння в цілях повного виконання, яке можна розумно очікувати у зв'язку з виконанням зобов'язань цього боку. Раніше цей принцип був прямо закріплений в законодавстві (ч. 2 ст. 168 ЦК РРФСР 1964 р.). Однак відсутність подібної норми в чинному Кодексі * (1202) не применшує принципового характеру даного постулату. Та обставина, що сторони договірного зобов'язання мають протилежні інтереси, не дає підстави для заперечення принципу співробітництва. Адже, як влучно підмічено, "договір представляється не просто точкою, де сходяться суперечливі інтереси, він також повинен ... розглядатися як загальний проект, в якому кожна зі сторін повинна співпрацювати" * (1203). Крім зазначених вище спеціальних принципів, виконання зобов'язань підпорядковується також дії загальних принципів цивільного права, зокрема принципу розумності та добросовісності. |
||
| « Попередня | Наступна » | |
|
|
||
Інформація, релевантна " § 1. Поняття і принципи виконання зобов'язань " |
||
|
||