| Головна |
| « Попередня | Наступна » | |
Право власності. |
||
|
Його складність була пов'язана з низкою історичних обставин, зокрема, із збереженням у період середньовіччя певного шару вільних селян - власників землі, з верховною власністю на землю англійського короля, яка так чи інакше визначала інші форми феодального "тримання" землі. В англійському праві розрізнялося рухоме і нерухоме майно, але традиційним був поділ речей на реальну (real property) і персональну власність (personal property). Цей поділ, що склалося історично, було пов'язано з різними формами позовів, якими захищалася реальна чи персональна власність. Феодальне земельне право визнавало насамперед спеціальний вид земельних прав, які заслуговують особливої охорони, які захищалися реальними позовами (real action), тобто позовами, в разі успіху яких втрачена річ поверталася її власнику. Ці позови носили абсолютний характер і могли бути представлені будь-якій особі. Реальними позовами захищалися родова нерухомість і тільки такі права на землю, які носили характер вільного тримання, феодального володіння від короля або від іншого лорда. До них ставилися і права на феодальний титул. Всі інші речі захищалися персональними позовами, за якими можна було вимагати відшкодування збитків. Земля спочатку займала особливе місце в англійській середньовічному праві в силу особливої, не так економічною, скільки військово-політичної зацікавленості короля в роздачі феодальних ленів за військову та іншу службу. Королівські пожалування землі (бокленд) були поширені ще в донормандской Англії поряд з фольклендом ("народної землею") або землеволодінням типу аллода. У посленормандском англійському праві не існувало поняття необмеженої, безумовної власності на землю. Земельні права визначалися двома головними поняттями tenancy - володіння, тримання і estate - обсяг власницьких прав, правових інтересів (їх тривалість, можливість відчуження та ін.) Володіння (tenancy) у свою чергу було вільним або невільним. Вільне володіння (freehold) - це володіння землею, отриманої або на умовах несення лицарської служби, або по праву особистої служби, а також землеволодіння вільного селянина, який сплачував лорду фіксовану суму грошей і підпадав під його юрисдикцію (сокаж). Невільне тримання, пов'язане з особистими і поземельним повинностями селянина на користь лорда, з часом перетворилося на спадкове право феодальної оренди і отримало на звання copyhold, оскільки умови цієї оренди фіксувалися в копіях протоколів маноріальних судів. Невільне тримання перший час не захищалося в королівських судах. У XV в. позови, пов'язані з ним, стали розглядатися в канцлерському суді, а в XVI ст. під впливом цього суду і в судах "загального права" на підставі фікції, що у копіхолдера з'явився "фріхольдерскій інтерес". Поняття estate, існує й понині в англійському та американському земельному праві, дає не тільки уявлення про обсяг власницьких прав на нерухомість, а й про набір технічних засобів для передачі власності. Воно охоплює права кола різних осіб, що живуть або ще не народжених, які включені у відносини володіння, користування, розпорядження і контролю над власністю. Це поняття також складалося історично. Весь розвиток англійської середньовічного права пов'язано з боротьбою феодалів за право вільного розпорядження землею, обтяженої численними обмеженнями у зв'язку з повинностями служби. У 1290 по статуту "Quia Emptores" * лорди отримали право продажу землі за умови, що на нового її власника переходять усі службові повинності колишнього. Статут підтверджував також зміст раніше виданого статуту 1279, що забороняв продавати або іншим чином передавати землю в "мертві руки" церкви. Така передача спричиняла повне виключення землі з феодального обороту, так як ні колишній лорд, ні король, у разі відсутності спадкоємців лорда, не могли розраховувати на її повернення. * "Quia Emptores" перші слова статуту 1290: "Так як покупець ..." Подальше розширення прав феодальних власників землі і призвело до утвердження самої перспективної форми вільного тримання в феодальному праві Англії - estate in fee simple, що означає найбільш повне за обсягом прав володіння, близьке до приватної власності. Її відмінність від приватної власності виражалося тільки в тому, що земля за відсутності спадкоємців тримання не ставала відумерлою, а переходила до колишнього лорду або його нащадкам, навіть найвіддаленіших **. Інший правовий статус був у нерухомості estate in fee tail, або у "заповідних земель". Ці землі могли переходити у спадок лише кровним родичам власника, як правило, старшому синові. Можливість створення заповідних прав на землю з обмеженнями щодо порядку спадкування була передбачена статтями 1285 про нерухомість майже у всіх випадках створення сімейної власності, що захищається "загальним правом". На цю власність не могли звертати стягнення кредитори. Творці статуту прагнули тим самим до того, щоб власник не міг відчужувати або обтяжувати свій маєток протягом життя на шкоду спадкоємцям. Однак ці заборони дуже скоро стали обходитися. Власник нерухомості повинен був тільки пройти через дорогий фіктивний процес, щоб отримати можливість звертатися з маєтком як з "простий власністю". ** Це положення зберігалося в Англії до прийняття в 1925 році Закону про власність. Дві інші форми вільного тримання, стосовно до обсягу власницьких прав, виражалися в довічному володінні (estate for life) і у володінні на певний термін (for years). Права на нерухомість for life могли встановлюватися не тільки на термін життя особи, що володіє власністю, а й на термін життя третьої особи, наприклад його дружини. Ці права на землю були найдавнішими з відомих "загальному праву". Тримач землі for life мав менше прав, ніж утримувач fee simple, але його права були ширше, ніж у держателя for years, або орендаря землі. Він мав права не тільки на поверхню землі, але і як власник (власник) in fee simple на її надра. Але подібно орендарю нерухомості на термін він відповідав за шкоду, заподіяну землі. Особа, що встановило на свою землю, нерухомість довічну власність, не перестає бути власником того ж майна. Йому належить "вичікувальна власність" (remainder), яка дає йому право вступити в права власника після того, як для іншої особи припиниться довічну власність. Яким би тривалим ні термін оренди землі, середньовічні юристи протягом століть не визнавали її реальною власністю (real property), тобто відновлюваним за допомогою реального позову правом. "Право справедливості" вимагало у виняткових випадках повернення незаконно утримуваної орендованої землі на підставі фікції, що орендне володіння землею, хоча і не є в прямому сенсі цього слова об'єктом реального позову, але може бути відновлено спеціальним позовом "про відібрання по суду" (action of ejectment). Аномальний характер орендних прав позначався настільки ж аномальним поняттям chattels real - рухома, реальна власність. Середньовічне англійське право не знало інституту застави землі в тому вигляді, в якому він був відомий римському (або сучасному) праву, тобто як особливого виду речового права, окремого від права власності, що дає кредитору можливість забезпечити повернення боргу за рахунок вартості заставленого майна. Тим часом проблема забезпечення боргу дуже рано придбала в Англії свою практичну гостроту. Ще у XII ст. боржник міг передавати в забезпечення боргу землю кредитору на підставі фидуциарной (заснованої на довірі) угоди, в силу якої кредитор ставав власником землі, але зобов'язаний був, не порушуючи довіри, повернути її боржникові після виконання ним своїх зобов'язань. У разі невиконання їх у строк, право власності кредитора на закладену землю ставало явним. Кредитор міг навіть не зараховувати в рахунок погашення боргу отримані від землі доходи, хоча такий "мертвий заставу" порицался церквою як "грішний". У XIII-XIV ст. права заставодавця отримали захист в судах "загального права", які стали вимагати повернення землі боржнику, якщо зобов'язання було виконано в призначений термін. Канцлерський суд в XVI ст. пішов далі і встановив принцип, за яким всяке закладене маєток, земля могли бути звільнені від застави по "справедливості викупу" в пільговий термін, до винесення судового рішення про безповоротне переході права власності на закладену річ на кредитора. "Заборона" залогополучателю продовжувати судову справу про вилучення застави містилося в тому ж наказі inquntion. Чисто англійським інститутом речового права став інститут довірчої власності (trust). Англійські юристи, наприклад Ф. Майтленд (1850-1906), говорять про це інституті із захопленням, стверджуючи, що це "найбільше і найбільш певне досягнення англійців у галузі юриспруденції". Виникнення інституту довірчої власності пов'язано також з особливостями феодального землеволодіння, до числа яких відносяться обмеження кола спадкоємців землі та обмеження продажу землі церкви, монастирям, релігійних орденів, особливо так званим жебракуючих орденів (як орден Святого Франциска) , які взагалі не мали права володіти землею. Суть цього інституту полягала в тому, що одна особа - засновник довірчої власності (settler of trust) передає іншій особі - довіреній власнику (trustee) своє майно з тим, щоб одержувач управляв майном, використовував його як власник в інтересах іншої особи, вигодонабувача (beneficiary, - їм міг стати і початковий власник) або для здійснення інших цілей, наприклад благодійних. Практика передачі землі в цільове користування (use) зародилася ще в XII в. і бурхливо розвинулася в період хрестових походів, коли земля віддавалася на основі довіри родичам або друзям до досягнення повноліття синів чи до повернення колишнього власника. Братства жебракуючих ченців, передаючи мирянам землю для використання її в їхніх інтересах, не тільки обходили правові та релігійні заборони, але й накопичували величезні багатства. Тільки в кінці XIV ст. довірча власність стала захищатися в канцлерському суді, оскільки йшлося про порушення довіри, справедливості. З цього часу довірча власність стала називатися equitable ownership, на відміну від власності, що захищається "загальним правом", - legal ownership. Перше закріплення інституту довірчої власності законом відноситься до 1375. У XV в. вже значні масиви земель, нерухомості перейшли в довірчу власність. Генріх VIII в ході реформи англійської церкви зробив кон фискацией церковних земель, але зіткнувся з тим, що, хоча церква і монастирі були великими землевласниками, формально власниками своїх земель вони не були. Щоб вилучити церковні землі, англійський парламент прийняв в 1535 році так званий статут про користування (statute of uses), яким було постановлено, що в тих випадках, коли одна особа володіє майном в інтересах іншої особи, фактично власником землі визнається той, у чиїх інтересах земля використовується. Цей статут на деякий час загальмував поширення дії інституту довірчої власності, але не ліквідував його. Суди за допомогою складної конструкції "право користування на користування" стали успішно обходити статут. Це "вторинне користування" і стало відоме як trust, тобто довірча власність у власному розумінні слова, що захищається канцлерським судом. Довірча власність широко стала відроджуватися світськими властями після реформації, коли було суттєво обмежено церковне землеволодіння і майже зникла церковна благодійність. У 1601 році за королеві Єлизаветі був навіть прийнятий статут про благодійний користуванні (statute of charitable uses), на підставі якого вводилася посада Верховного уповноваженого спеціальної парламентської комісії, в обов'язок якого входили контроль за благодійними дарами і припинення зловживань, пов'язаних з ними. У преамбулі статуту перераховувалися найбільш поширені та визнані види благодійної діяльності. Якщо при установі трасту мета, яку переслідував засновник, потрапляла в перелік цілей, зазначених у преамбулі, то суди надавали цьому трасту статус благодійного *. * Ці цілі досі беруться за основу при визначенні благодійного трасту, сполученого з податковими та іншими пільгами. У преамбулі перераховуються наступні види благодійної діяльності: допомога бідним, немічним, старим, хворим і калікам солдатам і матросам; школам, коледжам і університетам; навчання та матеріальна підтримка сиріт, підтримка виправних установ; викуп військовополонених і сплата штрафів за засуджених та ін Розпливчасті і спірні критерії цих цілей (наприклад, чи можна визнати благодійним дар на користь престарілого мільйонера?) деталізувалися в судовій практиці. Суди виробили доктрину "суспільної користі", що обгрунтовує правило, що всі трасти, що не несуть суспільству жодних вигод, визнаються приватними, тобто абсолютно протилежними благодійним. |
||
| « Попередня | Наступна » | |
|
|
||
Інформація, релевантна "Право власності." |
||
|
||