| Головна |
| « Попередня | ||
§ 6. Сільське господарство в азіатських країнах |
||
|
Сьогодні так званий азіатський спосіб виробництва зазнає докорінних змін: деякі країни Південно-Східної Азії досягли помітних успіхів у агропромисловому комплексі. Зупинимося на правовому регулюванні сільськогосподарського виробництва двох країн - Китайської Народної Республіки та В'єтнаму - досить близьких Росії по концепціям попереднього розвитку. Правову основу реформування сільського господарства Китаю становить Закон «Про управління землею». Підготувавши його аграрні перетворення 79-80-х років минулого століття забезпечили перехід від власності комун з їх всеохоплюючим обобществлением до власності бригад, особливо малих бригад, від них - до дворовому сімейним підрядом. 30 років тому 18 жителів села Сяоган повіту Феньян провінції Аньхой першими орендували землю, з чого почалося «китайське економічне диво» щорічного зростання ВВП більш ніж на 10%. В умовах низьких закупівельних цін на сільськогосподарську продукцію і високих цін або їх лібералізації на промислові товари виникає нееквівалентність обміну між містом і селом. Необхідні гарантовані державою поставки селу за твердими цінами добрив, палива, запасних частин, розвитку транспорту і зберігання сільськогосподарської продукції. Незважаючи на проголошений теза про переваги сімейного підряду, уряд виступає за різноманіття організаційних форм підрядної відповідальності, збереження модернізованого великого виробництва, розширення найму додаткової робочої сили, здачу наділів селянськими дворами в суборенду іншим сільським жителям. Основу земельних відносин становить соціалістична власність у формі державної, загальнонародної (землі міст) і колективної, яка належить сільським сільськогосподарським виробничим кооперативам, іншим господарським організаціям або комітетам сільського населення - низовим органам управління. Переважна частина оброблюваної землі передана селянам на умовах підряду строком на 15 років. Заборонено наділення вибулих членів кооперативів ділянками за рахунок земель сільськогосподарських кооперативів, які й оголошені власниками земель. Поширена двох'ярусне господарювання, при якому колективне господарство (перший ярус) забезпечує на договірних засадах кожен підрядний двір - другий ярус - різними видами платних виробничих і постачальницьких послуг. Спостерігається боротьба між двома правовими тенденціями (як і в Росії в 20-х роках минулого століття): стійкість господарювання і незмінність кордонів землекористування суб'єктів підряду, з одного боку, і зрівняльний, подушне перерозподіл землі без урахування раціонального та ефективного пристрою господарств, - з іншого. На перенарезку земельних ділянок між селянськими дворами впливають постійне природна зміна чисельності населення, структура зайнятості, місце проживання членів сім'ї. Законом «Про сільське господарство» передбачені продовження терміну підряду на землю, можливість відмови від перерозподілу землі у зв'язку із зміною складу сім'ї, дозвіл передачі на оплатній основі права користування землею за згодою сторони, що надала поспіль. Закон забороняє використання орних земель для несільськогосподарських цілей, введення в товарний оборот колективних земель сільськогосподарського призначення. Китайський шлях відрізняється від східноєвропейського, де переважають скасування монополії державної власності на землю, зміцнення приватних господарств, формування ринку землі та ринкових зв'язків сільських господарств, розвиток підприємливості та підприємництва, часткова реституція, тобто повернення майна, землі колишнім власникам. У Китаї головне - відмова від приватизації земель, збереження колективних господарств і власності в різноманітних формах для всебічного та ефективного розвитку аграрних ринкових відносин. З 2006 р. в Китаї було скасовано стягування сільськогосподарського податку; витрати на функціонування органів влади та на обов'язкову освіту в селі віднесені на центральний та місцеві бюджети. При наявності 700 млн. селян на кожного жителя країни припадає менше 400 кг зерна: знову виникає питання про опору на власні сили та забезпеченні продовольчої незалежності країни. Обговорення загрози світової фінансово-економічної кризи вилилося в розгляд на пленумі ЦК КПК восени 2008 р. питання про просування реформ на селі. В основному доповіді наголошувалося на необхідності проведення гнучкої та виваженої макроекономічної політики, розширення внутрішнього споживання, інтеграції сільського (в основному на заході країни) і міського (особливо на сході) розвитку; створення ресурсозберігаючої і доброзичливою по відношенню до навколишнього середовища системи сільськогосподарського виробництва. Оцінюючи 30 років реформ, які вивели Китай на рівень третьої світової економічної держави, називають чотири елементи формули успіху. Другий елемент формули успіху - необхідно починати перетворення не з міста, а з села, щоб швидше нагодувати і одягнути більшість населення, мінімізувати соціальну ціну реформ; четвертий елемент - використовувати регулюючу роль держави для скорочення триразового розриву в доходах 500 млн городян і 800 млн селян для недопущення поляризації суспільства. Тридцять років тому чверть населення країни жила впроголодь, сьогодні таких 2%. Для підвищення рівня життя селян проголошений і здійснюється гасло «Йти з землеробства, не покидаючи села», що означає створення на селі півтора мільйонів селищних підприємств зі 150 млн додаткових робочих місць, що дають чверть усієї промислової продукції країни і п'яту частину її експорту. Якщо раніше підсобні промисли відволікали людей від сільського господарства, то сучасна організація аграрних відносин служить опорою сільської економіки, перед якою стоїть завдання прогодувати 22% населення планети на 7% світової ріллі. Аграрно-правові перетворення у В'єтнамі були спрямовані на зміну системи земельних відносин та форм організації сільськогосподарського виробництва, що дозволило подолати інфляцію, створити продовольчі ресурси, перетворити зерно в експортний товар (В'єтнам став одним з трьох найбільших експортерів рису поряд з США і Таїландом). На перебудову аграрних відносин вплинули конституції, закони про землю, про кооперативи, Цивільний кодекс 1995 р., постанову Ради Міністрів «Про вдосконалення групового та індивідуального підряду на кінцеву продукцію в сільськогосподарських кооперативах і виробничих групах» , партійні директиви «Про оновлення управління сільським господарством» і «Про економічні питаннях поглиблення аграрної реформи». Актами аграрного права констатувалося, що виробниче кооперування, часто формальне, здійснене на низькій матеріально-технічній базі, з порушенням принципу добровільності, без істотної економічної підтримки з боку держави не сприяло розвитку продуктивних сил і довело країну до хронічного імпорту зерна. Трансформація земельних відносин не торкнулася права власності на землю - вона є загальнонародною, державною власністю; проте відбувся перехід права користування земельними ділянками від сільськогосподарських виробничих кооперативів до сімейних селянським господарствам, що зробило їх основними формами організації сільськогосподарського виробництва . Масове поширення сімейного підряду зумовило зміну функцій і правового статусу виробничих кооперативів: одні з них стали надавати послуги селянським господарствам, інші розпалися або існують формально, треті пристосувалися до нових умов господарювання. Кооперативи мають можливість використовувати найману працю, обирати керівниками своїх членів за принципом «одна людина - один голос», дбати про самостійне використання прибутку. Розвивається процес добровільного створення кооперативів по збуту, надання послуг у селі, виробництву окремих видів сільськогосподарської продукції. Право землекористування при створенні цих кооперативів залишається у селян. Селянські господарства, що виробляють продукцію для самозабезпечення, обробляють ділянки в середньому 0,5-1 га. Міцні товарні господарства, що отримали землю за кількістю їдців, які орендують її додатково, застосовують найману працю, оплачують вартість робіт, харчування робітників. Від сімейних селянських господарств відрізняються приватні ферми, які використовують земельні ділянки збільшених розмірів за рахунок придбання прав на них у бідних селянських господарств на основі оренди, використання найманої робочої сили та сплати додаткового податку. Тільки в 90-х рр.. минулого століття постійному користувачеві землі стали видаватися документи про право землекористування, які отримали права обміну, переуступки, передачі в оренду, у спадщину, в заставу прав землекористування. При цьому держава реєструє ці угоди, встановлює граничні розміри ділянки і не допускає змін цільового призначення. Термін надання землі для вирощування однорічних культур і аквакультур становить 20 років, для вирощування багаторічних технічних культур - 50 років. Якщо селянин не порушував закон і бажає продовжувати обробку землі, держава надає землю для подальшого використання. Розмір отримуваної безкоштовно землі залежить від мети використання та земельного фонду району. Якщо в ході реформи 80-х рр.. минулого століття кооператив продовжував виконувати для селянської родини обробку землі, зрошення, внесення добрив на основі внутрішньогосподарського розрахунку, то в 90-х рр.. минулого століття родина стала розглядатися як ключовий господарської одиниці на селі і всі роботи здійснювати своїми силами. Скасовується обов'язкова продаж продукції державі через кооператив, а відносини обміну між державою і селянами переводяться на ринкові принципи. У міру поглиблення поділу праці та розвитку товарного господарства, відзначають в'єтнамські вчені, приходять у суперечність з потребами економіки уравнительность, безплатність, жорсткість закріплення землі за двором. Розмитість відносин сімейного господарства та колективного господарства, стан відповідальності, взаємних прав та обов'язків, падіння договірної дисципліни і перехід до усних домовленостей не сприяють зміцненню та реалізації договору сімейного підряду. Стають неясними правові основи колективних господарств, що не зміцнилися в ролі замовників, юридичних осіб, а залишилися без землі, роздавши її дворах. Що залишилися в колективній власності лише іригаційні та деякі інші споруди не завжди дозволяють обслуговувати всі необхідні ділянки виробничого процесу, протистояти стихійним лихам. Розуміння сильних і слабких сторін і варіантів правового регулювання аграрного виробництва дозволяє своєчасно приймати законодавчі заходи, спрямовані на належну і справедливу організацію сільського господарства в країні. |
||
| « Попередня | ||
|
|
||
Інформація, релевантна" § 6. Сільське господарство в азіатських країнах " |
||
|
||