ГоловнаТеорія та історія держави і праваІсторія права → 
« Попередня Наступна »
О. А. Жидков, Н. А. Крашеніннікова, В. А. Савельєв. Історія держави і права зарубіжних країн. Частина 1, 1996 - перейти до змісту підручника

§ 2. Основні риси середньовічного права в Західній Європі

Середні століття - це епоха, коли в рамках складаються національних держав поступово формуються основи майбутніх національних правових систем. Цей тривалий процес завершується в більшості країн вже в наступну історичну епоху - в Новий час. Але саме в середні століття визначаються контури і майбутніх великих світових правових систем (сімей права) - континентальної та англосаксонської, складаються їхні специфічні і несхожі правові інститути.
Вихідний "будівельний матеріал" середньовічне право черпало в правових звичаях, які довгий час залишалися найважливішим джерелом права. За кілька століть у країнах Західної Європи відбувається порівняно плавний і безболісний перехід від варварських (племінних) правових звичаїв до правових звичаїв феодальним, які мають вже не персональний, а територіальний принцип дії. Розквіт феодалізму в Європі в XI-XII ст. означав і повсюдне переважання звичаєвого права. До цього часу в західноєвропейському суспільстві було втрачено багато елементи правової культури і навіть писемності, що отримали колись широкий розвиток в античному світі, а тому й сама усна форма, в якій тривалий час виражалися звичаї, була практично єдино можливою.
Правові звичаї досить органічно інтегрувалися в феодальні відносини, закріплювали всі їх основні види. Насамперед звичай (часто звичай-договір) регулював особистісні та поземельні зв'язки між самими феодалами-сеньйорами і васалами (ленне право). У рівній мірі правові звичаї охоплювали відносини між феодалами (власниками землі) і селянами, її власниками. Ця частина правових звичаїв (манориального право) найбільшою мірою відображала залежне становище селян, прив'язаних до землі і вимушених працювати на власника (манора).
З часом правові звичаї записувалися і включалися в хартії і в інші жалувані грамоти, в яких сеньйори визначали привілеї та обов'язки васалів, городян і селян. В силу подібності самих найпростіших форм регуляції феодальних відносин правові звичаї навіть при збереженні місцевих відмінностей відрізнялися тотожністю багатьох своїх інститутів і підходів. І це дозволяло вже середньовічним юристам знаходити в них певну систему. Так, в XI столітті з'являються перші збірки (зазвичай у містах) з викладом основних принципів феодального права. Прикладом можуть служити "Звичаї Барселони" (1068), а також робота міланського вченого Умберто де Орто під назвою "Звичаї феодов", в якій автор по суті вперше зробив спробу систематичного викладу звичайного феодального права. У більш пізній період з'являються інші приватні записи правових звичаїв зі спробою їх теоретичного осмислення ("Саксонське зерцало" у Німеччині, "Кутюми Бовези" у Франції тощо).
Реально діяли аж до буржуазних революцій правові звичаї, що отримали грунтовну доктринальну обробку, стали одним з елементів національної правової культури в загальноєвропейському масштабі.
Особливу роль у становленні загальноєвропейської правової культури зіграло міське право. В основному це було писане право. Його положення фіксувалися міськими статутами, королівськими чи іншими сеньйоріальними хартіями, подарованими місту.
Міське право, незважаючи на закріплення в ньому деяких чисто феодальних інститутів, за своїм основним змістом не було феодальним правом, воно скоріше передбачала майбутнє буржуазне право, розробляло саме його принципи. Міста широко використовували різні збірники міжнародного торгового права і морських звичаїв, складені в містах Італії, Іспанії і т.д., і тим самим внесли помітний вклад у формування єдиних правових традицій в країнах Західної Європи.
Особливе місце в процесі формування загальноєвропейської правової культури в середні століття займало канонічне право. Воно виникло спочатку як право християнської церкви в цілому. Потім, після розколу церкви склалися дві самостійні гілки канонічного права. У Західній і Центральній Європі канонічне право отримало під впливом "папської революції" особливо великий розвиток і перетворилося на самостійну і ефективно діючу систему середньовічного права. Східна гілка канонічного права, що сформувалась в рамках греко-православної церкви, діяла у Візантії, а також у ряді інших країн Південно-Східної та Східної Європи, але не мала тут такого авторитету, як канонічне право на Заході.
Велика значимість норм канонічного права в західноєвропейському суспільстві визначалася низкою факторів. Насамперед, канонічне право тут розроблялося і підтримувалося могутньої римсько-католицькою церквою і папством, про політичну силу яких вже говорилося. Канонічне право відрізнялося універсальністю і екстериторіальність, оскільки його норми діяли в усіх країнах, які взяли католицизм. Воно не знало державних кордонів і єднало в єдине ціле всіх католиків. Канонічне право відрізнялося також широтою регульованих ним суспільних відносин. Воно включало в себе питання як духовної, так і світської життя, було обов'язковим як для кліриків, так і для мирян. Нарешті, особливої ??ваги канонічного права додавала його традиційність, оскільки воно своїми корінням йшло в античність, в грецьку філософію і в римську правову культуру. Канонічне право увібрало в себе і передало наступним поколінням цілий ряд норм римського права, його мова, що знайшло своє відображення у формулі: "церква живе за римськими законами" (ecclesia vivit legae romanae).
Джерела канонічного права ("старого права" - jus anti-quurn) сходять до ранньохристиянської літературі (Священне писання, Діяння Святих Апостолів, Послання до римлян та ін.) Після едикту імператора Костянтина про вільне сповіданні християнства (313 рік) норми церковного права (jus ecclesiasticum) закріплювалися в імператорських законах, в писаннях отців церкви (Св. Августина та ін), постановах регіональних і вселенських церковних соборів, де було встановлено ряд основних догматів християнства і правил церковного життя (починаючи з Нікейського в 325 році). Канонічне право розвивалося також у рішеннях римських пап, які отримали пізніше назву декреталій і сводившихся в особливі збірники. З них найбільшу популярність здобув збірка Діонісія молодшого (середина VI століття). За рішенням Карла Великого в 802 році даний збірник отримав офіційне визнання у Франкської державі. У середині IX ст. під виглядом зборів декреталій перших римських пап був складений збірник декреталій, приписуваний іспанському єпископу Ісидора Севільському. Ці декреталій довгий час приймалися за справжні і використовувалися як джерело канонічного права аж до XV ст., Коли вони втратили свою силу і отримали назву Псевдоісідорови, або Фальшиві декреталії.
В XI-XII ст. в період "папської революції" складається "нове право" (jus novum). Саме в цей час закінчується процес складання канонічного права в якості самостійної правової системи західноєвропейського суспільства. Більш чітким стає його юридичний зміст. Стверджується саме поняття "канонічне право" (jus canonicum). Чільним джерелом нового канонічного права стають папські конституції (булли, бреве, енцикліки, рескрипти та ін.) З папи Григорія VII починається викладання канонічного права в університетах.
Вирішальну роль в переході до нового канонічного права зіграв складений в 1140-1141 рр.. декрет Грациана ("Гармонія канонів" - Concordia discordantium canonum), в якому були зведені воєдино близько 3800 канонічних текстів. У подальшому значний внесок у викладання і розвиток канонічного права внесли шляхом тлумачення і коментування декрету Грациана професора канонічного права (каноністи).
У XII-XIII ст. папське правотворчість отримало особливо широкий розмах, у зв'язку з чим виникла необхідність подальшої систематизації канонічного права. За вказівкою папи Григорія IX в 1234 році був складений збірник декреталій, що не увійшли в декрет Грациана і об'єднаних в п'яти книгах (Liber extra). У 1298 році за татові Боніфації VIII на додаток до цього збірника на базі більш пізніх церковних постанов була створена шоста книга (Liber sextus), а при папі Івана XXII в єдиному збірнику були зведені декреталій та інші акти наступних римських пап, починаючи з Климентія (Constitutiones Clementinae).
Процес систематизації канонічного права в середні віки мав своїм кінцевим результатом складання в 1500 році великого зводу, який з 1580 року був визнаний в якості офіційного джерела права римсько-католицької церкви. За аналогією з кодифікації Юстиніана він отримав назву Зводу канонічного права (Corpus juris canonici). Середньовічне канонічне право охоплювало широке коло питань і відігравало важливу роль у правовому житті західноєвропейських країн. Воно регламентувало організацію церковної влади (право римського папи призначати на церковні посади, процедуру розгляду спорів між священиками і т.п.), а також відносини церкви зі світською владою, статус церковної власності та режим володіння та користування церковними землями, джерела доходів церкви і т . д.
У канонічному праві містилися норми, пов'язані з кримінального права, зокрема передбачався список єпитимій, що накладаються за вбивство, помилкову клятву і деякі інші злочини. У ньому закріплювалися норми, що відносяться до договірного права, до заповітів, спадкування і особливо до шлюбно-сімейних стосунків.
У XVI столітті Реформація підірвала позиції католицької церкви і послабила вплив канонічного права. На Тридентському соборі (1545-1563 рр..), Хоча і проходив під гаслами контрреформації, був здійснений корінний перегляд норм канонічного права, звужена сфера церковної юрисдикції. Собор заснував Конгрегацію, яка офіційно тлумачила норми канонічного права, зокрема рішення самого собору. Потіснена Реформацією канонічне право продовжувало залишатися в західноєвропейському суспільстві в Новий час не тільки своєрідним юридичним феноменом, а й важливим духовним чинником, що зробив безпосередній вплив на правову культуру і на духовне життя католицьких країн.
Одним з найбільш значних і унікальних явищ у правовому житті Західної Європи стала рецепція римського права, тобто його засвоєння і сприйняття середньовічним суспільством. Після падіння західній частині імперії римське право не втратило своєї дії, але з утворенням варварських держав сфера його застосування в Західній Європі звузилася. Воно збереглося насамперед на півдні, у іспано-романського і гало-романського населення. Поступово синтез римської та германської правових культур призвів до того, що римське право стало впливати на правові звичаї вестготів, остготів, франків та інших німецьких народів.
Однак згодом власне римські джерела права виходять з ужитку і забуваються. Їм на зміну приходить спрощене і варварізірованное римське право, яке за наказом королів об'єднувалося в спеціальні кодекси. Найбільшу популярність здобув Кодекс короля вестготів Аларіка II, складений на початку VI століття. Основним джерелом Кодексу був опублікований ще в 438 році Кодекс Феодосія II, а також законодавство інших римських імператорів, Інституції Гая, Сентенції Павла і т.д.
Римські тексти в Кодексі Аларіка були використані з великими скороченнями, тому він отримав згодом назву "бревіарій", що означало "скорочений" (Breviarium Alarcianum). Слід зазначити, що цей вельми популярний в ряді країн Європи пам'ятник римського права нерідко видавався і під іншими назвами (наприклад, Lex Romana visigothorum). З наступними змінами і спотвореннями він діяв аж до початку широкої рецепції римського права.
Нове життя римського права в Західній Європі, його друге народження, починається в XI-XII ст. В основі цього бурхливо розвивається процесу лежав цілий ряд історичних факторів, серед яких особливу роль зіграло пожвавлення економічного життя, особливо торгівлі. Зароджуються буржуазні відносини не могли пробитися крізь гущу правових звичаїв і чисто феодального права, розрахованого на замкнуте суспільство. Римське ж право містило в собі точні і готові формули закріплення абстрактної приватної власності і торгового обороту. Не випадково центром зародження римського права стали міста-республіки Північної Італії, які переживали в XI в. економічний підйом і представляли собою в той час найбільш розвинений в господарському відношенні регіон Європи.
Однак рецепція римського права була викликана не тільки економічним фактором, але й соціальними та духовними потребами суспільства, яке гостро потребувало правовому порядку, правової стабільності, а відповідно і в поширенні юридичної освіти і мислення. Рецепцію римського права підтримала католицька церква, що побачила в ньому засіб, здатний підтримати канонічне право і домагання пап на світове панування.
Рецепцію римського права в кінцевому рахунку санкціонувала і королівська влада, що прагнула до централізації, а отже, і до юридизации всього суспільного і державного життя. Саме римське право в цей час проявило себе як найбільш розроблене, універсальне і раціональне право, що містить регулятори, необхідні для суспільства в цілому і для основних його груп.
Римське право як ніякий інший фактор епохи середньовіччя сприяло подоланню державних та інших територіальних кордонів, створення єдиного стрижня європейської правової культури, юридичної науки та освіти.
Важливу роль в "відкритті" римського права для середньовічного суспільства зіграли університети Північної Італії (в Равенні, Падуї, Болоньї та в інших містах). Після виявлення в Пізі в середині XI в. рукописи Юстиніанових Дигест (копії VI або VII ст.), що отримала згодом назву Флорентійської рукописи, в університетах починається систематичне вивчення та викладання римського права.
  Особливу популярність придбав юридичний факультет Болонського університету, який до XIII в. налічував близько 10 тис. студентів практично з усіх країн Західної Європи. Його засновником був один з найбільших середньовічних знавців римського права Ірнерій (1055-1130 рр..). Створена ним школа римського права, що мала загальноєвропейське значення, отримала назву школи глоссаторов. Сама назва школи встановилося тому, що глосатори, слідуючи за ранніми каноністами, робили свої пояснення, уточнення тощо по тексту Юстиніанових пам'ятників римського права у вигляді глос, тобто записів (коментарів) на полях або між рядків рукописи. Для навчальних цілей професор коментував (глоссіровал) класичні документи слово за словом, рядок за рядком, ставив перед студентами питання, класифікував і узагальнював правової матеріал. Деякі глоси представляли собою підсумкова виклад коментованого уривка (так звані брокардікі), інші містили широкі правила, що виводяться з досліджуваного тексту (правові максими).
  Глоссатори становили підручники права, що включали короткий переказ глосс і іменувалися сумами, збірники спірних питань, уточнень і відмінностей понять, а також казусів, спеціально підібраних для пояснень джерел. Вони писали і самостійні праці з окремих питань права. Школа глоссаторов виконала величезну роботу з відновлення та обробці класичного римського права, з роз'яснення застарілих або стали на той час малозрозумілими текстів і термінів, по внутрішньому впорядкуванню правових пам'яток (насамперед Дигест).
  Аналітично зіставляючи міститься в кодифікації Юстиніана конкретний матеріал з того чи іншого правового питання, глосатори долали казуїстичний характер, властивий класичному римському праву, вводили в нього широкі узагальнення, створювали нову систематику. Так, за допомогою підсумовування суджень римських юристів за окремими видами договорів професора-глосатори виробили загальне поняття договору. Вони чітко розрізняли особисті та речові права, створили єдину концепцію речового права на відміну від класичних юристів, описували окремі види прав на речі, більш послідовно виділяли особливо важливий для системи феодального землеволодіння інститут володіння і т.д. По суті саме з глоссаторов починається розвиток юридичної науки у власному розумінні слова.
  Хоча діяльність глоссаторов відрізнялася академізмом і не мала безпосереднього впливу на практику феодальних судів, надалі в міру поширення римського права глоси набували все більший авторитет, практично рівний самому глоссіруемому тексту. З часом встановилося правило: "Те, що не визнає глоса, не визнає суд".
  У Ірнерія, яка початок систематичного вивчення Дигест, було велике число послідовників і учнів, серед яких найбільшу популярність отримали Булгар, Мартін, Уго і Яків (quattuor doctores). До числа видних глоссаторов XII-XIII ст. відносяться також Рогедіо, Бургундія, Родж, Ацо, Унголін та ін Діяльність глоссаторов підготувала грунт для вивчення і викладання римського права і за межами Італії, в тому числі в Оксфордському університеті в Англії (Вакар).
  Останнім видатним представником глоссаторов був Аккурцій, який близько 1250 року опублікувати в єдиному збірнику глоси своїх попередників і сучасників, зроблені по тексту Кодексу, Дигест і Інституцій Юстиніана. Ця збірка, який налічував 96940 глосс, отримав назву glossa ordinaria ("розташована в порядку") або glossa magistralis ("вчительська"). Він перевершував за своєю масштабністю та ретельності обробки матеріалу, по чіткості плану та усунення протиріч і т.д. всі попередні роботи глоссаторов. Ця збірка, який згодом стали називати "Велика глоса" або навіть просто "Глоса", протягом декількох століть розглядався як зразкове і найбільш авторитетне керівництво по римському праву.
  З "Великої глоси" Аккурція школа глоссаторов припинила своє існування, поступившись у подальшому місце постглоссаторам - новому поколінню італійських професорів римського права. Найбільш відомими серед них були Синус де Пістойя (1270 - 1339 рр..), Бартол де Сассоферрато (1313-1357 рр..), Балдус де Убалдіс (1347-1400 рр..). Але найвидатнішим постглоссаторам був Бартол, по імені якого саму школу нерідко називали бартолісти. Становлення цієї школи було пов'язано з новим економічним і культурним підйомом в Італії і в ряді інших країн Західної Європи, який породив гостру потребу в подоланні феодального правового партикуляризму, у поширенні позачасового і абстрактного права. Саме таким правом завдяки постглоссаторам і попередньої діяльності глоссаторов стало римське право, яке розглядалося як "писаний розум".
  Постглоссатори не виявляли інтересу до класичного римським правом. Вони займалися головним чином тлумаченням правових понять і окремих уривків з кодифікації Юстиніана, що містилися в роботах глоссаторов, з метою виведення так званого загального думки вчених (communis opinio doctorum). Така обробка римського права, хоча і відрізнялася крайней схоластичністю, сприяла перетворенню його в теоретичну базу формуються національних правових систем (навіть в Англії, яка не знала рецепції римського права як такої).
  У своїх коментарях постглоссатори нерідко відступали від початкових конструкцій римського права, але провели велику роботу з його погодженням з нормами середньовічного канонічного, міського і звичайного права. Саме в системній обробці римського права, здійсненої постглоссаторам, воно вийшло за рамки простого "права вчених" і було сприйнято судовою практикою у більшості країн Західної Європи.
 « Попередня  Наступна »
 = Перейти до змісту підручника =
 Інформація, релевантна "§ 2. Основні риси середньовічного права в Західній Європі"
  1.  Контрольні питання
      основні риси адміністративно-террітоіального поділу Західної Білорусі 2. Народні збори Західної Білорусі: порядок формування і діяльності 3. Розвиток галузевого законодавства БССР в 20-30 роки 4. Розвиток конституціоналізму БССР в передвоєнний період. Загальна характеристика Конституцій 1927 і 1937
  2.  ГЛАВА 3. ГРОМАДЯНСЬКЕ ПРАВО промислово розвинених країнах
      риси, які визначаються особливостями історичного розвитку, а також приналежністю до однієї з склалися в світі систем права - системі "загального права" (іменованої також системою англосаксонського, або англо-американського права), або континентальній системі права, що склалася в континентальній частині Західної Європи на базі рецепції римського приватного права. Історично сформовані відмінності
  3.  Тема 7. Європейське право і порівняльне правознавство
      основні етапи розвитку європейського права. Джерела європейського права. Основні документи Європейського Союзу. Маастрихтський і Амстердамський договори. Право Ради Європи. Основні документи Ради Європи. Європейська конвенція про захист прав людини та основних свобод 1950 р. Європейський правовий простір і порівняльне правознавство. Перспективи розвитку європейського права.
  4.  Періодизація історії держави і права.
      основні епохи: стародавній світ, середні віки, новий і новітній час (XX ст.). Кожна з цих епох являє собою історичну щабель у розвитку держави і права. Авторами враховувалося те обставина, що еволюція стародавніх і середньовічних суспільств Сходу йшла особливим цивили-заційного шляхом, відрізняє його від розвитку античних рабовласницьких суспільств і феодальних суспільств Заходу. Це і робить
  5.  Глава 16. Середньовічне держава у Франції
      риси. Французький феодалізм в цілому дає нам класичні зразки того, як глибинні зміни в економічній та політичній структурі суспільства тягнуть за собою неминучу і закономірну зміну форм організації держави. Відповідно н історія середньовічного держави у Франції може бути розділена на наступні періоди: 1) сеньйоріальної монархія (IX-XIII ст.), 2)
  6.  11. Які передумови освіти Європейського Союзу?
      права має загальна правова і конституційна культура. Європейські за походженням, ідеї конституціоналізму, правової держави, прав людини і поділу влади разом утворюють той ідеологічний фундамент, на якому сьогодні здійснюється функціонування політичних установ як в рамках окремих держав Європи, так і всього
  7.  Порівняльні розміри одягу та взуття
      основних розмірів: маленький-S (small), середній - М (medium), великий - L (large) і дуже великий - XL (extra large). Іноді зустрічаються розміри дуже-дуже великий - XXL (extra extra large) і дуже маленький - XS (extra small). Розміри чоловічого та жіночого одягу і взуття в США і Великобританії не збігаються з європейськими та країн СНД. Числові значення розмірів жіночого одягу і взуття в
  8.  1. Становлення європейського права
      основні і вторинні підрозділи, свої характерні риси, своїх
  9.  Глава 19. Середньовічне держава в Візантії
      риси своєрідної форми необмеженої монархії, відмінної від деспотичних монархій Сходу і монархій феодального Заходу. Імператорська влада у Візантії досягає найвищого рівня. Нарешті, на третьому етапі (XIII-XV ст.) Відбувається поглиблення політичної кризи візантійського суспільства, викликаного посиленням процесу його феодалізації в умовах наростання турецької військової агресії. Цей
  10.  83. Що таке "європейське право в галузі прав людини"?
      основні права особистості в "європейському масштабі", тобто в рамках Європи в цілому або, принаймні, значної кількості розташованих в ній держав. В даний час європейське право у галузі прав людини служить предметом наукових досліджень і викладається у вигляді окремого навчального курсу студентам зарубіжних університетів * (111). Особливість європейського права у галузі прав людини
  11.  Контрольні питання
      основні інститути цивільного права феодальної Білорусі 2. Назвати основні інститути кримінального права Білорусі періоду феодалізму 3. Визначити суттєва відмінність таких понять як система права і галузь права 4. Перерахувати основні риси спадкового
  12.  1. Поняття, формування і поширення романо-германської правової сім'ї
      основне джерело романо-германського права. Закон розглядався як найбільш відповідного інструменту для створення єдиної національної правової системи, для забезпечення законності на противагу феодальному деспотизму і сваволі. Право - альтернатива грубій силі, а правозастосування - війна всіх проти всіх. Правова культура у всі часи і у всіх народів допомагала мирно вирішувати виникаючі