| Головна |
| « Попередня | Наступна » | |
9. ОСНОВНІ ТЕНДЕНЦІЇ У РОЗВИТКУ КОНСТИТУЦІЙНОГО ПРАВА |
||
|
Щоб виявити тенденції, треба звернутися до вихідної точки розвитку, якої служать конституційні акти XVIII століття, і провести зіставлення з сучасним періодом, з конституціями, прийнятими в наші дні, намагаючись водночас встановити, коли виникли істотні відмінності між обома точками розвитку. Перше, що при цьому впадає в очі, - це тенденція соціалізації конституцій і конституційного права взагалі. На зорі конституційного ладу конституційно-правові відносини між людиною, суспільством і державою обмежувалися, як правило, політичною сферою. Конституції декларували цивільні (тобто особисті) і політичні (публічні) права і свободи людини і громадянина, а з соціально-економічних - зазвичай тільки право власності. Природно, що в конституційному порядку встановлювалися пристрій державної влади, її поділ на законодавчу, виконавчу і судову, визначалися взаємини між цими гілками влади. У федеративних державах конституції з необхідністю регулювали відносини між федерацією в цілому та її суб'єктами, визначали статус цих суб'єктів. Ось, мабуть, і всі тогочасні об'єкти регулювання конституційним правом. Є, правда, деякі винятки з цього правила (наприклад, перша французька Конституція, прийнята в 1791 році, визначала окремі завдання державної соціальної політики), однак протягом XIX століття подібні винятки помітного поширення не отримали. Посилення соціально-класових конфліктів у XX столітті призвело до того, що конституції стали в тій чи іншій формі регулювати основи всього суспільного ладу, включаючи його політичну, економічну, соціальну та духовно-культурну підсистеми, зобов'язуючи державу проводити в цих сферах політику, що сприяє створенню і зміцненню суспільно прийнятного балансу соціальних інтересів. Каталог конституційних прав і свобод поповнюється соціально-економічними та соціально-культурними правами і свободами (те ж відноситься і до обов'язків), суб'єктами яких переважно стають «трудящі», а точніше кажучи, працівники найманої праці. З'являються і конституційні права і свободи підприємців, роботодавців. Мабуть, першою конституцією, в якій тенденція соціалізації отримала вельми помітне вираз, стала Політична конституція Мексиканських Сполучених Штатів від 5 лютого 1917 р., прийнята як підсумок перемоги в цій країні тривала кілька років демократичної революції. Ця Конституція, що діє з сотнями змін до теперішнього часу, містить, наприклад, спеціальний розділ про працю та соціальне забезпечення, детально регулює відносини між працею і капіталом і містить ряд гарантій для осіб, які належать до тій і іншій стороні. Глава «Про гарантії прав людини» містить поряд з нормами, що проголошує права людини та їх гарантії, також докладний регулювання відносин власності, включаючи земельну. Зміцненню у світовій конституційній практиці розглянутої тенденції чимало сприяли соціалістичні конституції, в першу чергу радянські. Саме в цих конституціях питання суспільного ладу стали регулюватися більш-менш цілісним образом (хоча багато в чому відповідні положення були демагогічними, фіктивними), і саме ці конституції, починаючи зі сталінською Конституції СРСР 1936 року, в переліку конституційних прав і свобод головний наголос робили на соціально -економічні права, хоча основне з них - право на працю як право на одержання гарантованої роботи з оплатою праці за його кількістю та якістю - юридичного механізму реалізації мати просто не може. Проте установча влада в демократичних країнах вже не могла, як раніше, ігнорувати соціально-класові відносини. Саме існування соціалістичних і націонал-соціалістських, фашистських тоталітарних режимів, що виникли на грунті обгрунтованого соціального протесту трудящих, показало світу ту грізну небезпеку, якій чреваті обмеження демократичної держави роллю «нічного сторожа», уповання на стихійне ринкове саморегулювання суспільних відносин, включаючи відносини міжкласові. Знадобилися конституційні способи перерозподілу суспільного багатства з метою недопущення кричущої соціальної несправедливості, породжуваної стихійним дією ринку. Конституції, прийняті незабаром після Другої світової війни і пізніше в країнах, що вступили або повернулися на шлях демократичного розвитку, вже приділяють значне місце регулювання соціальних відносин у широкому і вузькому сенсі *. Наприклад, частина I Конституції Італійської Республіки містить розділи, присвячені відповідно цивільних відносин (особисті та політичні права, свободи і гарантії), етико-соціальним відносинам, економічним відносинам (права, свободи і гарантії трудящих, відносини власності), політичним відносинам (політичні права, свободи і гарантії). * Термін «соціальні відносини» вживається в двох значеннях. У широкому сенсі це всякі суспільні відносини, а у вузькому сенсі - відносини між соціальними спільнотами (класами, демографічними групами і т. п.). У зв'язку з розглянутої тенденцією слід зазначити, крім того, інституціоналізацію політичних партій, а також у ряді випадків інших громадських об'єднань. У минулому столітті існування політичних партій у конституціях ніякого відображення зазвичай не знаходило. Тепер же визначення їх політичної ролі стає невід'ємною частиною будь-якої демократичної конституції, з'являються спеціальні закони, що регулюють їх статус. Встановлюються конституційні гарантії діяльності профспілок, кооперативів, організацій підприємців та ін, вона отримує нове законодавче регулювання на конституційній основі. Інституціоналізація політичних партій та інших громадських об'єднань має місце і в соціалістичних країнах, але в дуже своєрідній формі: «марксистсько-ленінські партії робітничого класу» або «всього народу» отримують конституційне «право» здійснювати в суспільстві і державі «керівну і спрямовуючу» роль, а інші громадські об'єднання призначаються бути, за висловом В.І. Леніна, «приводними пасами» від партії до мас. Інша тенденція розвитку конституційного права - його демократизація. Ця тенденція цілком проявилася вже в XIX столітті. Найбільш яскраве своє вираження вона отримала в поступовому переході від цензового виборчого права до загального і рівного, що завершилося вже в середині XX століття. Зрозуміло, це результат політичної, насамперед класової, боротьби, в ході якої правлячі сили усвідомлювали необхідність демократичних реформ, що дозволили в багатьох випадках уникнути громадянських воєн. Але з іншого боку, соціально-економічний і культурний розвиток суспільства (скорочення робочого часу працівників, підвищення освітнього рівня, зростання заробітної плати тощо) створило для цього необхідні соціальні передумови. Поряд з розширенням каталогу конституційно проголошуваних прав і свобод людини і громадянина, вдосконаленням їх гарантій виникають і розвиваються нові демократичні інститути. Як приклад можна назвати адміністративну і конституційну юстицію, омбудсманів (парламентських уповноважених з цивільних прав), заміну адміністративної опіки над місцевим самоврядуванням адміністративним наглядом і т.д. Ера інформатизації, в яку вступає суспільство в найбільш розвинених країнах, несе з собою нові можливості розвитку безпосередньої демократії: комп'ютер в кожній сім'ї, обумовлюючи все більш високий рівень освіти і отримання всієї необхідної інформації, відкриє кожній людині можливість більш-менш компетентно брати участь у прийнятті все більш важливих державних і інших управлінських рішень, не покидаючи свого житла. Дещо осібно по відношенню до розглянутих тенденціям варто тенденція інтернаціоналізації конституційного права. Вона виявляється насамперед у зближенні національного конституційного права кожної демократичної країни з міжнародним публічним правом, внаслідок чого між ними підчас пропадає чітка межа. Досягнення конституційного права окремих країн узагальнюються на міжнародному рівні і включаються в акти міжнародного права - пакти, конвенції тощо, які зобов'язують держави-учасниці внести в своє національне законодавство ті чи інші демократичні конституційно-правові інститути (наприклад, певні права людини) . У багатьох конституціях нині прямо записано, що загальновизнані принципи і норми міжнародного права складають частину національного права (в тому числі і конституційного), а в разі розбіжностей з нормами національного законодавства мають перед ними пріоритет. Так, згідно зі ст. 25 німецького Основного закону «загальні правила міжнародного права є складовою частиною права Федерації. Вони мають перевагу перед законами і безпосередньо породжують права та обов'язки для жителів федеральної території ». Регіональне політичне зближення держав і створення наднаціональних органів, уповноважених на видання актів, які безпосередньо діють на територіях відповідних держав, як це, наприклад, мають місце в Європейському союзі, створюють вже складність у визначенні юридичної природи цих актів. Наприклад, що являє собою акт, що регулює прямі вибори до Європейського парламенту, - джерело міжнародного права чи конституційного права держав-учасників? Швидше за все, і те й інше. Існування зазначених тенденцій не означає, що конституційно-правовий розвиток кожної країни здійснюється в точній відповідності з ними. В окремих країнах зустрічаються перерви в їх дії і навіть зворотній рух. Так, навряд чи можна стверджувати, що чинна Конституція Франції демократичніше її попередниці, прийнятої в 1946 році; швидше, навпаки. Однак огляд саме генеральної сукупності конституцій країн світу дозволяє зробити висновок про нездоланності зазначених тенденцій, бо вони обумовлені соціальним прогресом - таким іманентним розвитком суспільного ладу, яке відкриває людині все більші і всі кращі можливості для самореалізації. |
||
| « Попередня | Наступна » | |
|
|
||
Інформація, релевантна " 9. ОСНОВНІ ТЕНДЕНЦІЇ У РОЗВИТКУ КОНСТИТУЦІЙНОГО ПРАВА " |
||
|
||