Головна
ГоловнаКримінальне, кримінально-процесуальне правоКримінальне право → 
« Попередня Наступна »
М. І. Мельник, М. І. Хавронюк. Науково-практичний коментар кримінального кодексу України, 2010 - перейти к содержанию учебника

Стаття 39. Крайня необхідність


1. Не є злочином заподіяння шкоди правоохоронюваним інтересам у стані крайньої необхідності, тобто для усунення небезпеки, що безпосередньо загрожує особі чи охоронюваним законом правам цієї людини або інших осіб, а також суспільним інтересам чи інтересам держави, якщо цю небезпеку в даній обстановці не можна було усунути іншими засобами і якщо при цьому не було допущено перевищення меж крайньої необхідності.
2. Перевищенням меж крайньої необхідності є умисне заподіяння шкоди правоохоронюваним інтересам, якщо така шкода є більш значною, ніж відвернена шкода.
3. Особа не підлягає кримінальній відповідальності за перевищення меж крайньої необхідності, якщо внаслідок сильного душевного хвилювання, викликаного небезпекою, що загрожувала, вона не могла оцінити відповідність заподіяної шкоди цій небезпеці.
1. Крайня необхідність є обставиною, за наявності якої особа може заподіяти шкоду правоохоронюваним інтересам третіх осіб (непричетних до ситуації, що склалась) із метою відвернення небезпеки, яка загрожує особі, її правам чи правам інших громадян, а також суспільним інтересам чи інтересам держави, і не підлягає за це кримінальній відповідальності.
Під шкодою правоохоронюваним інтересам слід розуміти не лише майнову шкоду, шкоду для життя, здоров'я людей, довкілля чи іншу шкоду, прояви якої є очевидними, а й немайнову шкоду чи небезпеку заподіяння шкоди будь-якому об'єкту, що охороняється кримінальним законом.
2. Стан крайньої необхідності виникає за наявності таких ознак:
1) існує небезпека зазначеним у ст. 39 об'єктам, яка виникла під впливом стихійних сил природи, дії механізмів, поведінки тварин, фізіологічних процесів, які відбуваються в організмі людини, а у деяких випадках - дій або бездіяльності людей, які можуть бути як протиправними, так і правомірними.
Стан крайньої необхідності виникає лише у тих випадках, коли небезпека загрожує благам, правам та інтересам, які охороняються законом. Тому положення про дії у стані крайньої необхідності не можуть стосуватись, наприклад, ситуації, коли дії, що заподіюють шкоду, вчинені злочинцем з метою відвернути знищення чи пошкодження викраденого майна, предметів контрабанди, наркотичних засобів. Не буде крайньої необхідності і у тому випадку, коли небезпечна ситуація є наслідком поведінки особи, яка опинилась у цій ситуації.
Якщо небезпека створюється суспільно небезпечним посяганням іншої особи (осіб), дії, вчинені для відвернення такої небезпеки, оцінюються відповідно до положень про необхідну оборону (ст. 36). Проте у випадках, коли небезпечна ситуація є наслідком раніше вчиненого суспільно небезпечного діяння, правомірність дій, вчинених для її відвернення, має визначатись за правилами про крайню необхідність;
2) небезпека є наявною, тобто такою, яка безпосередньо загрожує завдати шкоди правоохоронюваним правам та інтересам або вже її завдає;
3) небезпека є дійсною, тобто існує реально, а не в уяві особи. Проте у випадку, коли особа в ситуації, що склалась, не могла усвідомити відсутність небезпеки, вчинене нею розцінюється як вчинене в стані крайньої необхідності. Якщо особа не усвідомлювала, але могла усвідомити відсутність небезпеки, вона підлягає кримінальній відповідальності на загальних підставах.
3. Заподіяння шкоди внаслідок дій, вчинених у стані крайньої необхідності, вважатиметься правомірним, якщо:
а) небезпека за даних обставин не може бути відвернена чи усунута іншим шляхом, окрім заподіяння шкоди; б) завдана шкода є менш значною, ніж відвернена шкода, або хоча б рівнозначною їй.
Для правильної оцінки правомірності заподіяння шкоди у стані крайньої необхідності важливого значення набуває питання про критерії співставлення розмірів заподіяної та відверненої шкоди. Вирішення цього питання стає особливо складним у випадках, коли заподіяна шкода та відвернена шкода стосуються різнотипних суспільних благ чи інтересів (наприклад, коли шкоду заподіяно здоров'ю людини задля відвернення екологічної катастрофи). На даний час чітких і всеохоплюючих критеріїв оцінки розміру заподіяної та відверненої шкоди законодавством та судовою практикою не вироблено. Однак при співставленні заподіяної і відверненої шкоди шкода для життя чи здоров'я людини, як правило, вважається такою, що має більше значення, аніж майнова шкода.
4. За змістом ст. 39 для правомірності заподіяння шкоди особою, яка діє у стані крайньої необхідності, достатньо, щоб відвернена шкода була рівнозначною заподіяній шкоді. Однак це положення закону не може тлумачитись як дозвіл на врятування у небезпечній ситуації свого власного життя (здоров'я), життя (здоров'я) рідної чи близької особи шляхом дій, внаслідок яких інша людина позбавляється життя або завдається відповідна шкода її здоров'ю.
5. Заподіяння особою шкоди за відсутності ознак крайньої необхідності, а так само заподіяння особою, котра діє у стані крайньої необхідності, шкоди, яка не може мати своїм наслідком відвернення небезпеки, тягне за собою кримінальну відповідальність на загальних підставах.
6. Частина 2 ст. 39 містить поняття перевищення меж крайньої необхідності, раніше невідоме вітчизняному кримінальному законодавству.
Конкретний випадок може вважатись перевищенням меж крайньої необхідності, якщо:
а) у ситуації, в якій було заподіяно шкоду, наявні ознаки стану крайньої необхідності;
б) заподіяна шкода є більш значною, аніж шкода, яку особі, що діяла у стані крайньої необхідності, вдалось відвернути;
в) шкода заподіяна внаслідок умисних дій особи.
Особа, яка допустила перевищення меж крайньої необхідності, за відсутності обставин, передбачених ч. З ст. 39, підлягає кримінальній відповідальності за вчинені дії. Такі дії оцінюються з врахуванням пом'якшуючої обставини, передбаченої п. 8 ч. 1 ст. 66.
Необережне заподіяння шкоди особою, яка діяла у стані крайньої необхідності, не є перевищенням меж крайньої необхідності навіть у тих випадках, коли заподіяна шкода є більш значною, аніж відвернена шкода.
7. Частина 3 ст. 39 передбачає ситуації, коли перевищення меж крайньої необхідності не буде вважатись злочином і не має своїм наслідком кримінальної відповідальності особи. Під дію цієї норми підпадають випадки, коли небезпека, що загрожувала особі, яка опинилась у стані крайньої необхідності, викликала у неї сильне душевне хвилювання, і це позбавило особу можливості правильно оцінити співвідношення шкоди, яка могла виникнути внаслідок небезпеки, і шкоди, яка згодом реально була завдана внаслідок дій цієї особи. Про поняття сильного душевного хвилювання див. коментар до статей 66 і 116.
8. Крайня необхідність не звільняє особу від цивільно-правової відповідальності за заподіяну шкоду. Проте цивільне законодавство для випадків, коли шкоду завдано діями, спрямованими на усунення небезпеки, що загрожувала цивільним правам чи інтересам іншої фізичної чи юридичної особи, якщо цю небезпеку за даних умов не можна було усунути іншими способами, надає суду широкі можливості для справедливого вирішення питання про відшкодування, зокрема, воно передбачає можливість покладення обов'язку повного чи часткового відшкодування на особу, в інтересах якої діяв той, хто завдав шкоди, або і повного чи часткового звільнення обох цих осіб від відшкодування шкоди.
« Попередня Наступна »
= Перейти до змісту підручника =
Информация, релевантная "Стаття 39. Крайня необхідність"
  1. § 2. Особливості відшкодування шкоди різних форм
    крайньої необхідності. Згідно зі ст. 1169 ЦК шкода, завдана особою при здійсненні нею права на самозахист від протиправних посягань, у тому числі у стані необхідної оборони, якщо при цьому не були перевищені її межі, не відшкодовується. Право на самозахист дається особі ст. 19 ЦК, відповідно до якої особа має право на самозахист свого цивільного права та права іншої особи від порушень і
  2. Стаття 40. Фізичний або психічний примус
    статті 39 цього Кодексу. 1. Під фізичним примусом у цій статті розуміється застосування щодо особи фізичного насильства з метою примушення її до вчинення протиправних дій або до протиправного невчинення певних дій всупереч її волі. Дії, які є фізичним примусом: 1) або позбавляють особу, щодо якої застосовані, фізичної можливості діяти (внаслідок зв'язування, позбавлення волі із замкненням у
  3. Стаття 365. Перевищення влади або службових повноважень
    статті, якщо вони спричинили тяжкі наслідки,- караються позбавленням волі на строк від семи до десяти років з позбавленням права обіймати певні посади чи займатися певною діяльністю на строк до трьох років. (Стаття 365 зі змінами, внесеними згідно із Законом № 270-Vi від 15 квітня 2008 р.) 1. З об'єктивної сторони злочин може вчинятися у формі: 1) перевищення влади або 2) перевищення
  4. Стаття 407. Самовільне залишення військової частини або місця служби
    статті,- караються позбавленням волі на строк від двох до п'яти років. 4. Самовільне залишення військової частини або місця служби, а також нез'явлення вчасно на службу без поважних причин, вчинені в умовах воєнного стану або в бойовій обстановці,- караються позбавленням волі на строк від п'яти до десяти років. 1. Об'єкт злочину - порядок проходження військової служби. 2. З об'єктивної
  5. Стаття 427. Здача або залишення ворогові засобів ведення війни
    крайню необхідність (ст. 39). Залишення ворогові укріплень та засобів ведення війни - це залишення їх під час відступу або маневру у такому вигляді, в якому вони являють собою цінність для ворога. Зазначені дії є такими, що викликані бойовою обстановкою, коли начальник отримує наказ про відступ з метою збереження військ, отримання виграшу в часі, створення сприятливих умов для ведення
  6. § 7. Захист цивільних прав та інтересів у адміністративному порядку
    необхідність утвердження та забезпечення прав, свобод та законних інтересів людини й громадянина, та ст. 40 Конституції, згідно з якою усі мають право направляти індивідуальні чи колективні письмові звернення або особисто звертатися до органів державної влади, органів місцевого самоврядування та посадових і службових осіб цих органів, що зобов'язані розглянути звернення і дати обгрунтовану
  7. § 1. Загальні положення про набуття права власності
    статтею якщо майно відчужене особою, яка не мала на це права, добросовісний набувач набуває право власності на нього, якщо відповідно до ст. 388 ЦК майно не може бути витребуване в нього шляхом віндикації. Крім іого, деякі автори слушно звертають увагу на те, що в цій ситуації мають бути враховані також положення ст. 388 ЦК, яка безпосередньо встановлює порядок та умови витребування майна від
  8. § 8. Договір найму житла
    необхідність усунення цих порушень. Якщо наймач або інші особи, за дії яких він відповідає, після попередження продовжують використовувати житло не за призначенням або порушувати права та інтереси сусідів, наймодавець має право вимагати розірвання договору найму житла. Зміна власника житла не є підставою розірвання договору найму, оскільки відповідно до ст. 814 ЦК у разі зміни власника житла,
  9. § 9. Договір позички
    необхідність повернення після закінчення строку договору позички. Користувач не має переважного права перед іншими особами на купівлю речі, переданої йому у користування, на відміну від договору найму, за яким це є одним з переважних прав наймача. Відповідно до ст. 833 ЦК користувач несе звичайні витрати щодо підтримання належного стану речі, переданої йому в користування. При цьому користувач
  10. § 3. Форма заповіту
    необхідність додержання таємниці заповіту. Оскільки в зазначених вище випадках присутність свідків є обов'язковою, то відсутність їх при складенні заповіту тягне його недійсність; також невідповідність свідків перерахованим вимогам може бути підставою для визнання заповіту недійсним (ст. 1257 ЦК). При скасуванні або зміні заповіту порядок посвідчення першого заповіту не має юридичного