| Головна |
| « Попередня | Наступна » | |
10.3. Визнання та приведення до виконання арбітражних рішень |
||
|
У сучасному МПП визнання і виконання іноземного арбітражного рішення можливі за двома підставами: в силу прямої вказівки внутрішньодержавного права і в силу міжнародного договору. В останньому випадку основне значення мають норми Нью-Йоркської конвенції 1958 р., цілком присвяченої зазначеної проблеми. Відповідно до п. 1 ст. I Конвенції вона застосовується до арбітражних рішень, винесених «на території держави іншої, ніж держава, де запитується визнання і приведення у виконання таких рішень, у спорах, сторонами в яких можуть бути як фізичні, так і юридичні особи». Крім того, Конвенцій застосовується до арбітражних рішень, "які не вважаються внутрішніми рішеннями в тій державі, де запитується їх визнання і приведення у виконання». Важливо також відзначити, що дія розглянутого міжнародно-правового акта поширюється. На рішення як ізольованих, так і інституційних арбітражних органів (п. 2 ст. I). За загальним змістом Конвенції для виконання у відповідності з нею арбітражного рішення не потрібно, щоб обидві сторони спору мали національність єв держави-члена або були суб'єктами права різних країн. Відповідно до п. 1 ст. II Конвенції кожна договірна держава визнає письмову угоду, за яким сторони зобов'язуються передавати в арбітраж усі або які-небудь спори, що виникли або можуть виникнути між ними у зв'язку з яким-небудь договірним або іншим правовідносинами, об'єкт якого може побут предметом арбітражного розгляду. При цьому термін «письмова угода» охоплює як арбітражне застереження в контракті, так і арбітражна угода, підписана сторонами або міститься в обмін листами або телеграмами (п. 2 ст. II). Кожна держава - учасниця Конвенції визнає арбітражні рішення як обов'язкові і приводить їх у виконання відповідно до процесуальних не нормами тієї території, де запитується визнання і приведення у виконання таких рішень. До визнання і приведення у виконання арбітражних рішень, до яких застосовується Конвенція, не повинні застосовуватися істотно більш обтяжливі умови або більш високі мита і збори, ніж ті, які існують для визнання і приведення у виконання внутрішніх арбітражних рішень. Конвенція встановлює обмежений перелік підстав для відмови у визнанні та виконанні іноземних арбітражних рішень. Він є вичерпним і не підлягає розширеному тлумаченню (ст. V). Перелік включає дві групи підстав для відмови: 1) приймаються до уваги судом лише на прохання сторони спору, проти якої винесено pешение; 2) застосовуються судом ex pfficio, тобто з власної ініціативи. У першому випадку в визнання і приведення у виконання іноземного арбітражного рішення може бути відмовлено, якщо зацікавлена сторона представить компетентним органам відповідної держави докази того, що: - сторони арбітражного угоди були в який-небудь мірі недієздатні із застосованого до них законом або сама ця угода є недійсною за законом, якому сторони підпорядкували, або за відсутності такої вказівки - за законом країни, де це рішення було винесено; - сторона, проти якої винесено рішення, не була належним чином повідомлена про призначення арбітра або про арбітражний розгляд або з інших причин не могла подати свої пояснення; - рішення винесено щодо спору, який виходить за межі арбітражної угоди; - склад арбітражу або арбітражний процес не відповідали угоді сторін або законом тієї країни, де відбувся арбітраж; - рішення ще не стало остаточним для сторін або було скасовано або призупинено виконанням компетентним органом країни, де воно було винесене, або країни, закон якої застосовується. У другому випадку у визнанні та виконанні арбітражного рішення може бути відмовлено, якщо компетентний орган держави, в якій запитується таке визнання і виконання, знайде, що: - об'єкт спору не може бути предметом арбітражного розгляду за законами цієї країни; - визнання і приведення у виконання іноземного арбітражного рішення суперечить публічному порядку держави, де воно має бути примусово виконано. Аналіз наведених вище положень показує, що компетентний державний орган країни, в якій запитується виконання іноземного арбітражного рішення, не може переглянути його по суті, так як фактична або юридична помилка арбітра не включені в Конвенції в перелік підстав для відмови. Відповідно до ст. 35 Закону РФ «Про міжнародний комерційний арбітраж» 1993 р. «арбітражне рішення, незалежно від того, в якій країні воно було винесено, визнається обов'язковим і при поданні до компетентного суду письмового клопотання виконується». Для цього сторона, спирається на арбітражне рішення або порушує клопотання про його виконання, повинна подати в зазначений орган: 1) належним чином засвідченого арбітражного рішення або належним чином завірену копію цього рішення; 2) справжнє, арбітражна угода або його завірену копію. Якщо арбітражне рішення або угода викладені іноземною мовою, то сторона повинна надати також завірений переклад цих документів на російську мову. Згідно ст. 36 цього Закону в певних суворо обмежених випадках може бути відмовлено у визнанні або у виконанні арбітражного рішення (недійсність арбітражної угоди, недієздатність боку в такій угоді, неповідомлення сторони про призначення арбітра і про арбітражний розгляд та ін.) Крім того, в визнання і приведення у виконання може бути відмовлено, якщо суд знайде, що об'єкт спору не може бути предметом арбітражного розгляду за законом РФ або визнання я приведення у виконання цього арбітражного рішення суперечить публічному порядку РФ. Таким чином, перелік підстав для відмови у визнанні та приведення у виконання арбітражного рішення, застерігаються Законом, практично повністю збігається з переліком підстав, передбачених у Конвенції 1958 Слід мати на увазі, що в даний час в Російській Федерації до іноземних арбітражних рішень, визнання і приведення у виконання яких на території нашої країни здійснюються на підставі міжнародних договорів РФ на засадах взаємності, продовжує застосовуватися ряд положень Указу Президії Верховної Ради СРСР «Про визнання та виконання в СРСР рішень іноземних судів і арбітражів» від 21 червня 1988 Відповідно з ними питання про примусове виконання іноземного арбітражного рішень розглядається за клопотанням стягувача судами суб'єктів РФ за місцем проживання (перебування) боржника або за місцем знаходження його майна. Рішення іноземного арбітражу може бути пред'явлено до примусового виконання в Росії з моменту його вступу в силу. Розглянувши подані документи та заслухавши пояснення сторін, суд виносить ухвалу про дозвіл примусового виконання іноземного арбітражного рішення або про відмову в цьому. При цьому в ч. 2 п. 11 Указу обмовляється, що якщо міжнародний договір, на підставі якого запитується визнання і виконання на території Росії арбітражного рішення, не встановлює перелік документів, які додаються до клопотання про дозвіл примусового виконання, або підстави для відмови у визнанні та виконанні, перелік таких документів і такі підстави визначаються за правилами відповідно статей IV і V Нью-Йоркської конвенції 1958 На підставі рішення іноземного арбітражу та вступило в законну силу визначення компетентного російського суду видається виконавчий лист, який направляється до суду за місцем виконання арбітражного рішення. Конкретні дії з примусового виконання рішення виробляються судовим виконавцем відповідно до законодавства Російської Федерації. Федеральним законом «Про виконавче провадження» від 27 липня 1997 встановлено, що виконавчі листи, що видаються судами на підставі рішень Міжнародного комерційного арбітражу та інших третейських судів, можуть бути пред'явлені до виконання протягом шести місяців . Цей строк обчислюється з дня набрання законної сили судового акта або закінчення строку, встановленого при відстрочку або розстрочку його виконання, або з дня винесення ухвали про поновлення строку, пропущеного для пред'явлення виконавчого документа до реалізації. У тих випадках, коли судовий акт підлягає негайному виконанню зазначений термін обчислюється з наступного дня після винесення такого акта (ст. 14). |
||
| « Попередня | Наступна » | |
|
|
||
Інформація, релевантна " 10.3. Визнання і приведення у виконання арбітражних рішень " |
||
|
||