| Головна |
| « Попередня | Наступна » | |
2. КОНСТИТУЦІЙНО-ПРАВОВЕ РЕГУЛЮВАННЯ РЕЛІГІЙНИХ ВІДНОСИН ТА СТАТУСУ ЦЕРКОВ |
||
|
У деяких демократичних країнах проте конституційне право несе відбиток певної антицерковної спрямованості, обумовленої боротьбою проти клерикальних намірів церкви. Наприклад, мексиканська Конституція не дала церкві статусу юридичної особи, заборонила їй володіти нерухомим майном, заборонила релігійні обряди в публічних місцях (ст. 24, п. II ч. 9 ст. 27). Згідно п. I ст. 3 «освіта, критерії якого виключають яку б то не було спільність з релігійною доктриною, будучи засноване на результатах наукового прогресу, спрямоване на боротьбу з невіглаством і його наслідками, особистою залежністю, фанатизмом і забобонами». З цієї конституційної формули можна зробити висновок, що релігійність ототожнюється з невіглаством, фанатизмом, забобонами. Однак такі негативні якості притаманні бувають атеїстам нітрохи не рідше, ніж віруючим, і мало які релігійні доктрини несумісні з науковим прогресом. Головний недолік цієї конституційної формули в тому, що вона може послужити підставою для обмеження академічної свободи. Втім, в 1991 році в Конституцію було внесено поправку, що означає державне визнання церкви. Є й такі демократичні держави, де та чи інша релігія проголошена державною, офіційною або панівною. Вище, в гол. III, вже наводилися приклади Конституцій Греції та Болгарії, які відзначають особливе положення восточноправославной релігії і церкви. У Великобританії визнаються державними англіканська церква Англії і пресвітеріанська церква Шотландії. Главою обох церков є британський монарх (нині королева Єлизавета II), який призначає на вищі церковні посади. У Палаті лордів британського Парламенту є певна квота для церковних ієрархів, що займають в цій палаті місця довічно. На щорічних генеральних асамблеях церкви Шотландії нерідко обговорюються політичні проблеми. Ми вже говорили про Швецію як про країну, де церква все ще не відділена від держави. У прийнятій в 1991 році редакції п. 9 перехідних положень до Форми правління сказано, що основні приписи про Шведської церкви встановлюються Законом про Шведської церкви, який приймається в тому ж порядку, що й основні положення Акта про Риксдагу, чому передує отримання висновку Церковного собору. Останній є вищим органом Шведської церкви і на відміну від органів переважної більшості інших церков обирається демократичним чином, причому у виборах беруть активну участь політичні партії. Собор обирається прихожанами допомогою двустепенних виборів на три роки і складається як з священнослужителів, так і з мирян *. Приписи про членство в Шведської церкви також встановлюються законом, що приймається за згодою Церковного собору. Висновок Церковного собору потрібно для ухвалення закону, що регулює статус духовних посадових осіб, керівних органів Шведської церкви, церковної власності, призначеної для церковної діяльності. Риксдаг може делегувати свої законодавчі повноваження з певних питань Церковному собору та іншим церковним структурам. Пункт 12 перехідних положень до Форми правління в редакції 1988 передбачає, що Уряд здійснює нагляд за релігійною діяльністю Шведської церкви, релігійною освітою, здійсненням церковної служби і вирішенням кадрових питань, приймаючи рішення по доповідях посадових осіб Шведської церкви. Незважаючи на її багатства, Шведська церква отримує від держави субвенції, доходи від яких нині становлять 1% загальної суми її грошових доходів **. * Див: Чернишова О.В. Указ. соч. С. 36. ** Див: там же. С. 34. У ряді країн статус релігійних громад і церков детально врегульовано поточним законодавством. Наприклад, у Франції згідно Закону про відділення церкви від держави 1905 Республіка на противагу Швеції не визнає і не субсидіює ніяку церкву і не оплачує її служителів. Правда, в бюджетах держави і місцевих колективів можуть бути збережені витрати на духовну службу, покликані забезпечити свободу релігійних відправлень в публічних установах - школах, притулках, в'язницях і пр. У місцях, призначених для релігійних служб, забороняється проводити політичні зібрання. В Італії, де історично сильно вплив католицизму, відносини між державою і католицькою церквою, як уже згадувалося, будуються на конституційній і договірній основі. Згідно ст. 7 Конституції обидва суб'єкта незалежні і суверенними кожен у своїй сфері, а відносини їх регулюються Латеранські угоди, укладених в 1929 році і новеллізованнимі в 1984 році (новеллізація Латеранських угод не вимагає, як зазначалося, зміни Конституції). Відповідно до ст. 8 відносини інших віросповідань з державою регулюються законом, що приймається на основі угод з представниками цих віросповідань. Конкордат 1984 між італійським Урядом і Святим престолом передбачив відділення церкви від держави і скасував принцип, згідно з яким католицька релігія вважалася єдиною релігією Італійської держави. За церковними установами був визнаний статус юридичної особи, і вони відносно оподаткування та порядку діяльності були прирівняні до світських благодійним і освітнім установам. Священнослужителі отримали право на їх прохання звільнятися від військової та її замінника цивільної служби; в разі загальної мобілізації вони можуть бути покликані для виконання релігійних функцій у збройних силах або направлені в санітарні формування. Шлюби, укладені відповідно до канонічного (церковним) правом, тягнуть правові наслідки у разі реєстрації в книгах реєстрації актів цивільного стану. Обидві сторони співпрацюють у галузі охорони історичної та художньої спадщини. Італійська Республіка, визнаючи цінність релігійної культури та враховуючи, що принципи католицизму є історичною спадщиною італійського народу, продовжує у спільних цілях освіти викладання католицької релігії в державних навчальних закладах, крім університетів, причому кожному гарантується право вибору - використовувати або не використовувати дане викладання. У ряді інших демократичних держав практикується фінансування церков з державного бюджету, церковним актам цивільного стану надається юридична сила і т. д. Однак, як показано вище, зазвичай державний характер надається релігії і церкви конституціями країн з авторитарними і тоталітарними режимами. Іслам, наприклад, визнається державною релігією більш ніж в 30 країнах (ст. 2 Конституції Йорданії, ст. 7 Конституції Об'єднаних Арабських Еміратів, ст. 1 Конституції Катару та ін.) Так, преамбула Конституції Королівства Марокко говорить: «Королівство Марокко - суверенна мусульманська держава». Згідно ст. 19 Король стежить за дотриманням ісламу і Конституції. Положення Конституції, що стосуються монархічної форми правління і мусульманської релігії, не можуть бути переглянуті (ст. 101). У деяких мусульманських країнах (Алжир, Ірак) оголошення ісламу державною релігією означає лише, що держава поважає сповідування більшістю населення ісламську релігію і в загальній формі заявляє про свою прихильність певним ісламським традиціям, які входять до складу культурної спадщини народу. В інших таких країнах (Саудівська Аравія, Іран, Пакистан) мусульманське право - шаріат має більш високу юридичну чинність, ніж закон і навіть конституція. Для мусульманських країн традиційно характерна величезна роль одноосібного лідера в житті суспільства і держави, надзвичайно висока престижність всього пов'язаного з владою. Ісламські норми нерідко визначають конкретні інститути державної влади аж до їх компетенції та порядку формування. Існує певна відмінність державно-правових концепцій сунітського і шиїтського толку ісламу *. * Див: Сюкіяйнен Л.Р. Мусульманське право. Питання теорії та практики. М.: Наука, 1986. С. 113, 132-134. Сунітське концепція центральним інститутом влади вважає халіфа, який виступає одночасно і як глава держави, і як голова громади правовірних, будучи наділений політико-владними і духовними повноваженнями. У ряді сучасних держав монарх, хоча і не вважається халіфом, але проте зізнається духовним главою своїх підданих. Наприклад, Король Саудівської Аравії вважається володарем верховної релігійної влади, Король Марокко згідно ст. 19 Конституції - емір правовірних і стежить за дотриманням ісламу. Сунітське концепція кладе в основу організації та діяльності ісламської держави принцип совещательности (аш-шура): при главі держави створюється дорадчий орган з релігійних діячів. Наприклад, згідно зі ст. 17, 40, 41 Тимчасової конституції Катару 1972 Емір може приймати закони тільки після консультації з призначеним ним таким дорадчою радою. Шиїтська концепція вважає найважливішим інститутом влади імамат, тобто зосередження владних повноважень в руках непогрішимого імама - полубожественного правителя, який стоїть над державою і суспільством. Так, преамбула Конституції Ірану, що заснувала інститут Керівника (Факіха), що стоїть навіть вище Президента, оголошує його гарантом дотримання державними органами та установами приписів ісламу, а ст. 57 встановлює, що державне управління в Ісламській Республіці Іран здійснюється органами законодавчої, виконавчої та судової влади під контролем Керівника та вождя нації. Керівник призначає аділь-факихов - членів піклувальної ради, Генерального прокурора, голови Верховного суду, вищих воєначальників, затверджує на посаді Президента Республіки і зміщує його в разі прийняття Меджлісом (парламентом) рішення про його політичну некомпетентності, оголошує амністію і пом'якшує покарання відповідно з мусульманськими нормами (ст. 110, 112 Конституції). Судові органи керуються не тільки законами Меджлісу, а й фетвами (посланнями) Керівника, які стоять вище закону. Згаданий Піклувальна рада дає висновок про відповідність прийнятих Меджлісом актів приписами Корану і Конституції; в разі суперечності актів повертаються на новий розгляд до Меджліс. Подібні органи є і в ряді інших мусульманських країн (наприклад, в Іраку, Саудівської Аравії). А от у Туреччині, де іслам також глибоко пронизує життя громадянського суспільства, правова система проте вільна від впливу шаріату. Конституція Турецької Республіки 1982 оголошує республіку демократичною, світською і соціально-правовою державою (ст. 2). Згідно ч. 5 ст. 24 Конституції ніхто не може експлуатувати релігію і зловживати релігійними почуттями або визнаними релігією святинями з метою пристосування, нехай навіть часткового, до релігійних правилам соціального, економічного, політичного чи правового ладу держави або з метою забезпечення політичних чи особистих вигод і впливу. У Латинській Америці конституційне право відображає часто сильні політичні позиції католицької церкви. Так, Конституція Болівії 1967 року в ст. 3 передбачає, що держава визнає і підтримує римсько-католицьку апостольську релігію, гарантуючи при цьому можливість відправлення будь-якого іншого релігійного культу. Президент Республіки здійснює право державного патронату над церквою, духовними установами, духовними особами, бенефіціями та майном, пропонує для призначення кандидатури архієпископів і єпископів, відібрані з трьох осіб, висунутих на кожну посаду Сенатом, призначає каноніків, настоятелів та інших церковних посадових осіб із запропонованих церковними радами кандидатур, з санкції Сенату дає згоду на постанови церковних соборів, послання, булли і рескрипти верховного первосвященика. У багатьох країнах на релігійні об'єднання поширюється загальне конституційно-правове регулювання статусу громадських об'єднань. |
||
| « Попередня | Наступна » | |
|
|
||
Інформація, релевантна " 2. Конституційно-правове регулювання РЕЛІГІЙНИХ ВІДНОСИН ТА СТАТУСУ ЦЕРКОВ " |
||
|
||