| Головна |
| « Попередня | Наступна » | |
7.2. Міжнародно-правове регулювання захисту авторських прав та промислової власності |
||
|
З метою ліквідації практики контрафакції (незаконною передруку літературних творів) з другої половини XIX століття все більший розвиток отримує тенденція укладення між державами двосторонніх угод про охорону авторських прав своїх громадян, а в 1886 р. в цій області був прийнятий перший багатосторонній міжнародний договір - Бернська конвенція про охорону літературних і художніх творів. Надалі цей документ неодноразово переглядався на міжнародних конференціях, що проходили в 1896, 1908, 1914, 1928, 1948 і 1967 роках. Послід з них відбулася в 1971 р. в Парижі. Тому для Країна-учасниць конвенція діє в різних редакціях. Для Росії цей міжнародно-правовий документ діє з 13 березня 1995 У відповідності з даним документом до числа охоронюваних відносяться авторські права на літературні та художні твори та збірки, в тому числі на продукти кінематографічного, фотографічного , хореографічного, музичного та драматичного творчості. При визначенні суб'єктів охорони Бернська конвенція керується географічним критерієм, відповідно до якого перевага віддається країні походження (першого опублікування) Твори, тому якщо, наприклад, громадянин держави, що не входить в Бернський союз, вперше опублікував твір на території держави - учасниці конвенції, то його авторські права в цій країні повинні бути, безумовно, дотримані. Термін охорони авторського права встановлено в межах життя автора і п'ятдесят років після його смерті. Однак країни-учасниці можуть встановити і більш тривалі терміни. У разі конкретного спору такий строк не може бути більш тривалим, ніж термін дії авторського права, який був встановлений в країні, де спірне твір було вперше опубліковано. Це означає, наприклад, що в Німеччині, за законодавством якої термін охорони творів становить період життя автора і 70 років після його смерті, перевидані твори російських авторів будуть охоронятися лише протягом 50 років після їх смерті, так як саме такий термін охорони авторських прав встановлений законодавством нашої країни. Бернська конвенція визначає також скорочені строки охорони реалізації виключного права автора на переклад свого твору. Бернська конвенція містить докладні правила визначають зміст авторських прав. По-перше, це особисті майнові та немайнові права, обсяг і порядок судового захисту яких повинен встановлюватися національним законодавством тієї держави, де ставиться вимога про охорону. По-друге, це спеціальні права, обумовлені в самої Конвенції, реалізація яких може відбуватися без відсилання до законодавства її країн - учасниць. До числа останніх відносяться виключне право автора переклад своїх творів, на відтворення примірників твору, на публічне виконання музичних і драматичних творів, на передачу свої творів по радіо і телебаченню, їх публічне читання, переробку, запис і ряд інших прав. Бернська конвенція обмежує можливість вільного використання літературних і художніх творів за кордоном, обумовлюючи обов'язкові умови отримання згоди власників авторських прав опублікування таких творів, виплати авторського гонорару і т. д. тому Конвенція не відповідає в ряді випадків інтересам країн, що розвиваються, для яких високий рівень охорони прав авторів економічно невигідний або недосяжний. Другим найважливішим багатостороннім міжнародним договором, прийнятим з метою охорони авторських прав, стала Всесвітня (Женевська) конвенція про авторське право 1952 р., яка була розроблена під егідою ЮНЕСКО (у 1971 р. на дипломатичній конференції в Парижі в неї були внесені зміни). Ініціаторами прийняття нової конвенції стали ті держави, які вважали для себе небажаним участь в Бернської конвенції, яка містила досить жорсткі вимоги до національного законодавства своїх країн-учасниць. В даний час в Женевській конвенції бере участь більше 90 держав світу. Для Російської Федерації з 13 березня 1995 вона діє в редакції 1971 Головна відмінність між Бернської та Женевської конвенцій полягає в тому, що якщо перша спрямована на встановлення щодо одноманітного правового режиму охорони авторських прав в країнах-учасницях, то основна мета другого - забезпечити захист авторських прав іноземців згідно з національним законодавством держав-членів. Тим самим Женевська конвенція меншою мірою, ніж Бернська, вимагає уніфікації національно-правових норм країн-учасниць. За своїм змістом вона носить більш універсальний характер, що робить можливим участь у ній держав з різним законодавством у галузі авторського права. Права авторів та інших власників авторських прав, як зазначено в ст. I Конвенції, повинні охоронятися остільки, оскільки вони відносяться до творів літератури, науки і мистецтва, включаючи письмові, музичні, драматичні, кінематографічні твори, а також твори живопису, графіки та. скульптури. Держави у своєму національному законодавстві право розширити цей перелік. Однак права на зазначені вище категорії творів повинні бути захищені їхні законодавством в обов'язковому порядку. Конвенція передбачає охорону прав на випущені у світ (опублікування) і не випущені у світ (неопубліковані) твору громадян держав-учасників, причому навіть у тому випадку, якщо цей твір вперше було опубліковано на території країни, що не бере участь у Конвенції (ст. II). При цьому відповідно до ст. IV під випуском твору в світ слід розуміти «відтворення в якій матеріальній формі і надання невизначеному колу осіб примірників твору для читання або ознайомлення шляхом глядацького сприйняття». З цього випливає, зокрема, що музичний твір вважатиметься випущеним у світ не в момент його виконання, а в момент виходу з друку нот. Женевська конвенція закріплює принцип національного режиму охорони авторських прав іноземців. Його зміст полягає в тому, що опублікованими за кордоном творам іноземних авторів країн-учасниць у даному державі повинна надаватися така ж охорон! яка за її внутрішнього законодавства вже надана творам власних громадян, вперше опублікованих в даній країні. На цих же умовах підлягають охороні не випущені у світ проведений »громадян держав - учасниць Конвенції. Стаття Ш Конвенції закріплює процедуру спрощення формальностей, необхідних для придбання зашиті авторського права. Так, якщо за внутрішнім законодавством якої держави-учасниці умовою охорони авторського права є дотримання ряду формальностей (депонування, реєстрація, нотаріальне посвідчення, сплата зборів і т. п.), то відносно всіх охороняються Конвенцією творів ці вимоги вважаються виконаними при дотриманні наступних двох умов: - по-перше, якщо даний твір вперше випущено в світ поза територією країни, де витребовується охорона, і якщо автор не є громадянином цієї держави; - по-друге, якщо, починаючи з першого випуску в світ твору, всі його екземпляри, видані з дозволу автора або будь-якого іншого власника його прав, носитимуть знак © із зазначенням імені власника авторського права і року першого випуску твору в світ. Якщо перераховані вище умови відсутні, то держава, де вимагається охорона, може вимагати дотримання всіх формальностей і умов, необхідних для набуття і реалізації авторського права, в тому числі і процесуального характеру під час розгляду справ про захист авторських прав у суді. Разом з тим держава - учасник Конвенції відповідно до її положень повинно без будь-яких формальностей встановити правові засоби охорони для не випущених у світ творів громадян інших країн-учасниць. Основне правило Конвенції, яке застосовується до визначення терміну охорони авторського права, так само як і вся Конвенція, базується на принципі національного режиму і полягає в наступному: твори, на які поширюються положення Конвенції, повинні в даному державі охоронятися протягом того ж терміну, що і твори національних авторів. Проте з цього правила є два винятки: - термін охорони авторських прав не може бути менше одного з 4 варіантів визначення мінімальних строків охорони, встановлених у Конвенції для певних випадків; - жодна держава-учасниця не зобов'язана охороняти твори іноземних авторів, на які поширюється Конвенція, протягом більш тривалого періоду часу, ніж Термін, визначений законодавством країни походження твору. Єдине право автора, яке прямо регламентується Конвенцією - право на переклад (ст. V). Воно є винятковим і без дозволу автора чи іншого власника авторських прав будь-який переклад твору буде неправомірним. Якщо дозвіл на переклад і на випуск його у світ отримані, то автору або власнику його прав має бути виплачено відповідну винагороду. Однак з виключного права автора на переклад Конвенція встановлює можливі винятки (так звана примусова ліцензія), які можуть бути поширені лише на переклад письмових творів і мають бути відображені в національному законодавстві відповідного державі. Примусова ліцензія-це дозвіл на переклад і опублікування твору, який може бути надано «компетентним органом» тієї чи вербою країни. Отримувати її можуть юридичні та фізичні особи відповідної держави, за умови дотримання ними вимог, передбачених у п. 2 ст. V Конвенції. Однак примусова ліцензія не є винятковою. Це означає, що вона не зачіпає права автора на видачу власного дозволу на переведення, крім того, держава може видати кілька подібних ліцензій. При видачі примусової ліцензії держава відповідно до свого законодавства має вжити необхідних заходів для виплати переказу за кордон справедливої винагороди власникові права перекладу. На додаток до цього Конвенція вимагає від своїх країн-учасниць при здійсненні примусової ліцензії дотримання ряду немайнових прав автора, в числі яких можна назвати: дотримання права авторства (назва та ім'я автора оригінального твору мають бути надруковані на всіх примірниках випущеного в світ перекладу); дотримання цілісності тексту (правильність перекладу) та ін На дипломатичній конференції в Парижі в 1971 р. Женевська конвенція була доповнена правилами, що визначають процедуру використання та охорони творів у країнах, що розвиваються також статтею IV про публічне виконання, відтворенні і передачі творів по радіо. З другої половини XX століття в міжнародне право почала складатися система міжнародних договорів, присвячених охороні так званих суміжних прав авторів, тобто відносин, що виникають у зв'язку із створенням та використанням фонограм, виконань, постановок, передач організацій ефірного та кабельного мовлення. Першим документом, прийнятим у цій галузі, стала Міжнародна конвенція з охорони інтересів артистів-виконавців, виробників фонограм і вещател'них організацій 1961 (Римська конвенція). У ній бере участь відносно невелика кількість держав, так як Конвенція передбачає виплату гонорару за публічне програвання грамзаписів, в тому числі по радіо і телебаченню, але не передбачає охорону від передач по кабельних та іншим інформаційних мереж. Росія не є державою-учасником цієї Конвенції. У 1971 р. в Женеві була підписана Конвенція про охорону інтересів виробників фонограм від незаконного відтворення їхніх фонограм. В даний час її учасниками є близько 60 держав світу, включаючи Російську Федерацію. Ініціатором прийняття цього міжнародно-правового документа стала Міжнародна федерація грамзапису, яка неодноразово звертала увагу на зростання фактів незаконного виготовлення грамплатівок під веек світі. Відповідно до ст. 2 Конвенції «кожна держава-учасниця зобов'язується охороняти інтереси виробників фонограм, які є громадянами інших держав-учасниць, від виробництва копій фонограм без згоди виробника і від ввезення таких копій кожного разу, коли згадані виробництво або ввіз здійснюється з метою їх розповсюдження серед публіки, а також від поширення цих копій серед публіки ». При цьому Конвенція встановлює, що держави-учасники самі визначають юридичні заходи, за допомогою яких буде здійснюватися така охорона, з числа наступних; охорона за допомогою надання авторського права або іншого особливого права; охорона за допомогою законодавства »щодо нечесної конкуренції; охорона за допомогою кримінальних санкцій (ст. 3). Крім того, ст. 4 конвенції обумовлює можливість встановлення кожною державою-учасницею за допомогою свого національного законодавства певного терміну дії охорони. Останній, однак, не може бути менше двадцяти років, починаючи або з кінця року, в якому перша запис фонограми була зроблена, або з кінця року, коли вона була вперше опублікована. З 1988 р. для Росії діє підписана 21 травня 1974 в Брюсселі Конвенція про поширення несучих програми сигналів, що передаються через супутники. Її держави-учасниці взяли на себе зобов'язання вжити заходів щодо запобігання розповсюдження на свого або зі своєї території будь-якого несучого програми сигналу тими органами, для яких такий сигнал не призначений. Крім зазначених міжнародно-правових актів універсального характеру певну роль у справі охорони авторських та суміжних прав відіграють регіональні угоди. Як приклад тут можна навести Панамериканських Конвенцію про літературній і художній власності, підписану в 1889 р. в Монтевідео, та Угоду про співробітництво в галузі охорони авторського права і суміжних прав, укладену державами - членами СНД в 1993 р. в Москві. Авторські права іноземних громадян у Росії і російських громадян за кордоном можуть також охоронятися на основі двосторонніх договорів про захист авторських прав. В даний час наша держава має такі угоди з Угорщиною, Польщею, Кубою, Австрією, Швецією і деякими іншими державами. Обсяг і зміст охоронюваних прав в них може бути більшим або меншим, ніж в універсальних конвенціях, розглянутих вище. Однак у разі виникнення суперечностей між цими документами та положеннями Женевської конвенції, переважну силу матимуть норми останньої. Це правило було спеціально обумовлено в ст. XIX Конвенції 1952 Аналогічна норма закріплена і в тексті Бернської конвенції 1886 (див. далі) Якщо говорити про основні міжнародно-правових документах, розроблених з метою охорони прав на винаходи і товарні знаки, то найвідомішим і важливим серед них в даний час є Паризька конвенція про охорону промислової власності від 20 березня 1883 (із змінами та доповненнями внесеними текст конвенції в 1900, 1911,1925, 1934, 1958,1967 роках). Сьогодні її учасниками стали понад 140 держав світу, які утворюють Міжнародний союз з охорони промислової власності (Паризький союз). Для Російської Федерації ця Конвенція діє в редакції 1967 року. В основу Паризької конвенції 1883 р., як і міжнародно-правових угод з авторського права, покладено принцип національного режиму. Вона встановлює, що «громадяни кожної країни Союзу користуються в усіх інших країнах Союзу тими ж перевагами, які надаються нині або будуть надані згодом відповідними законами власним громадянам, не ущемляючи при цьому прав, спеціально передбачених цією Конвенцією» (п. 1 ст. 2). При цьому деякі категорії осіб можуть бути прирівняні до громадян країн Союзу (ст. 3). Серед інших важливих матеріально-правових норм, зафіксованих в Паризькій конвенції, можна виділити правила про недостатнє використання об'єктів промислової власності і примусових ліцензіях, про вільну застосуванні запатентованих об'єктів, що є частиною транспортних засобів; про принципи використання товарних знаків і знаків обслуговування; про поняття недобросовісної конкуренції і заборону дій з нею пов'язаних. Серед інших найважливіших універсальних міжнародних угод, прийнятих у сфері охорони промислової власності, слід назвати Договір про патентну кооперацію (РСТ), підписаний 19 червня 1970 у Вашингтоні. У числі інших відомих міжнародно-правових угод, прийнятих в області охорони промислової власності, слід назвати Мадридську конвенцію з міжнародною реєстрацію фабричних і товарних знаків від 14 квітня 1891 р., в якій в даний час беруть участь близько 50 держав світу. СРСР ратифікував її в 1976 р. У 1973 р. було підписано нову міжнародну угоду в цій галузі товарних знаків (15 держав-членів, включаючи Росію). В останні роки в рамках МПП все більшого поширення набувають договори, спрямовані на охорону прав винахідників у вузькоспеціальних областях. Тут як приклад можна навести, зокрема, Будапештський договір про міжнародне визнання депонування мікроорганізмів для цілей патентної процедури від 28 квітня 1977 р., Договір про інтелектуальну власність стосовно інтегральних мікросхем від 26 травня 1989 р. і ряд інших. Специфіка міжнародного співробітництва у сфері охорони промислової власності між конкретними державам »знаходить своє відображення у відповідних двосторонніх угодах. |
||
| « Попередня | Наступна » | |
|
|
||
Інформація, релевантна "7.2. Міжнародно-правове регулювання захисту авторських прав та промислової власності" |
||
|
||