| Головна |
| « Попередня | Наступна » | |
§ 4. Правоздатність юридичних осіб |
||
|
1. Розрізняють загальну і спеціальну правоздатність юридичних осіб. При загальної правоздатності юридична особа має право набувати цивільних прав і нести цивільні обов'язки, як і особа фізична, за винятком таких прав і обов'язків, необхідною передумовою яких є природні властивості людини. При спеціальної правоздатності юридична особа має право вступати лише в такі правовідносини, які необхідні для досягнення зазначеної в законі або статуті цілі. Для періоду промислового капіталізму характерною була спеціальна правоздатність юридичних осіб. Нею, однак, до теперішнього часу володіють юридичні особи, діяльність яких не спрямована на мети одержання прибутку. У Франції, наприклад, асоціації не має права набувати майно в порядку дарування і заповіту і можуть мати лише таке нерухоме майно, яке необхідне для здійснення зазначених у статуті цілей. Визнання державою суспільної корисності асоціації веде до розширення її правоздатності. Очевидно прагнення буржуазної держави зберегти контроль за певними видами юридичних осіб, використовуючи можливості відповідного регулювання обсягу правоздатності. Для імперіалістичної стадії розвитку капіталізму основною тенденцією є легалізація загальної правоздатності юридичної особи, що полегшує рух капіталів у пошуках найбільш вигідних з точки зору отримання прибутку сфер докладання. Така тенденція в окремих країнах проявляється різною мірою і в різних формах. Найбільш повне вираження вона отримала в Швейцарії, право якої виходить з того, що юридичні особи можуть набувати всі права і приймати будь-яке зобов'язання, за винятком тих, для виникнення яких необхідною передумовою є такі властивості людини, як стать, вік або спорідненість (ст. 51 ШГК). Доктрина і судова практика Швейцарії при цьому під правами розуміють не тільки майнові, а й особисті права. Тенденція легалізації загальної правоздатності юридичних осіб, діяльність яких спрямована на отримання прибутку, характерна і для ФРН, незважаючи на те що в низці постанов цивільного положення ФРН підкреслюється обумовленість правоздатності метою, передбаченою у статуті. Так, серед підстав позбавлення спілок правоздатності є і таке, як переслідування союзом іншої мети, ніж передбачена в статуті (абз. 3 § 43 ГГУ). Далі, для зміни мети, передбаченої в статуті союзу, створеного в дозвільному порядку, окрім згоди на таку зміну всіх членів союзу необхідно отримання відповідного дозволу компетентного органу го- 87 сударственной влада ФРН (абз. 2 § 33 ГГУ). Судова практика і доктрина, проте, вже давно виходять з того, що мета, передбачена в статуті, має значення лише для внутрішніх відносин. Таке тлумачення вимоги закону про зазначення в статуті цілі діяльності союзу було сприйнято законодавством про торгові товариства, що передбачають недійсність обмежень повноважень осіб, що діють в якості органу товариства, по відношенню до третіх осіб. Угоди, здійснені органом з перевищенням наданих в статуті або в договорі повноважень, а рівно і виходять за рамки мети товариства вважаються дійсними по відношенню до третіх осіб. Крім того, акціонерне законодавство полегшує порядок зміни мети, передбаченої в статуті (§ 179 закону про акціонерні товариства ФРН, п. 2 ст. 60 закону про торгові товариства Франції). Фактично на легалізацію загальної правоздатності акціонерних товариств спрямована перша директива Ради ЄЕС від 9 березня 1968 р., що передбачає відповідальність компанії перед третіми особами і за такі дії органів компанії, які виходять за рамки передбаченої в статуті цілі. 2. Право Англії всеща визнавало загальну правоздатність за юридичними особами, створеними на підставі спеціального акта короля. Що стосується юридичних осіб, створених актом парламенту (спеціальним або загальним), то вони могли мати тільки такі права і нести тільки такі обов'язки, які необхідні для досягнення зазначеної в статуті цілі. Угоди, що виходять за рамки мети, є недійсними як угоди ultra vires (понад сили). Навіть будучи схваленої всіма членами юридичної особи, така угода не користується позовної захистом. Оскаржити угоду на тій підставі, що вона є угодою ultra vires, вправі як сама юридична особа, так і контрагент юридичної особи за угодою. Заснований на судовому прецеденті принцип ultra vires давно не відповідає потребам розвиненого торгового обороту Англії. Не випадково законодавство і судова практика, не скасовуючи даного принципу, послідовно звужували сферу його дії. Так, судова практика пішла шляхом широкого тлумачення повноважень компанії, необхідних для досягнення зазначеної в статуті цілі, спрощення порядку зміни мети, спочатку передбаченої в статуті. Нищівний удар по принципу ultra vires було завдано введенням в дію закону про Європейські співтовариства 1972 року. Відповідно до цього закону по відношенню до добросовісного контрагенту будь-яка угода, укладена за рішенням директорів компанії, вважається вчиненою у межах повноважень компанії, при цьому директори не вважаються пов'язаними якими обмеженнями, які можуть міститися в меморандумі або внутрішньому регламенті компанії. Закон виходить з презумпції 88 сумлінності контрагента. Доказ того, що третя особа було обізнане про зміст статуту, саме по собі не спростовує такої презумпції. Законом про компанії 1989 принцип ultra vires був скасований, і з проблеми обсягу правоздатності компанії будуть застосовуватися принципи, з яких давно вже виходили практика і доктрина континентальних країн. Фактично загальна правоздатність юридичних осіб легалізована в США, хоча формально ultra vires вважається діючим принципом. Судова практика, пристосовуючи зазначений принцип до умов капіталістичного обороту, пішла по шляху визнання за корпорацією двох категорій прав: а) позитивно виражених повноважень і б) маються на увазі повноважень. При такої кваліфікації практично виключається можливість визнання угоди корпорації угодою ultra vires. Але навіть у тих виняткових випадках, коли угода визнається угодою ultra vires, таке визнання не обов'язково тягне за собою її недійсність. У разі, якщо договір ultra vires виконаний сторонами, визнання його таким не породжує цих наслідків. Договір, сповнений однієї зі сторін, при визнанні його ultra vires не звільняє від обов'язку виконання його іншою стороною, і тільки тоді визнання договору ultra vires має значення, бо веде до його недійсності, коли жодна зі сторін договору не приступала до його виконання. Відхід від принципу ultra vires та легалізація загальної правоздатності корпорації закріплені в Примірному законі про підприємницькі корпорації, якого дотримуються закони про корпорації переважної більшості штатів. Закон передбачає, що ніякої акт корпорації і ніякі придбання або відчуження корпорацією рухомого або нерухомого майна, якщо вони вироблені законним шляхом, не вважатимуться недійсними з тієї причини, що корпорація не має компетенцію або правом здійснювати такі дії (ст. 7). Однак посилання на відсутність повноважень у корпорації допускається у випадках: а) позову акціонера до корпорації про заборону вчинення дії або передачі нерухомого або рухомого майна корпорації або корпорацією, б) позову корпорації, незалежно від того, діє корпорація безпосередньо або через керівника, або довірчого власника, або будь-якого іншого законного представника, або через акціонера, до посадової особи або колишнім службовцям та директорам корпорації; в) позову генерального аттор-нея про припинення корпорації, а також про заборону корпорації здійснювати недозволені угоди (ст. 7). Законодавство і практика в даний час виходять з визнання дієздатності юридичної особи, але форми і методи визнання неоднакові. Найбільш чітке законодавче визнання дієздатності юридичних осіб міститься в ШГК, ст. 54 якого передбачає, що юридичні особи дієздатні з мо- 89 мента утворення необхідних за законом або статутом органів. Органи виражають волю юридичної особи. Вони зобов'язують юридична особа як висновком юридичних угод, так і будь-який інший своєю діяльністю (ст. 55), тобто юридична особа несе як договірну, так і внедоговорную відповідальність за дії осіб, що складають його орган. Законодавче визнання дієздатності юридичних осіб відсутня в цивільному укладенні ФРН. Більш того, § 26 ГГУ передбачає, що правління спілки займає положення законного представника, обсяг повноважень якого по відношенню до третіх осіб за статутом може бути обмежений. Кваліфікація правління як законного представника союзу підкріплена постановою § 30 ГГУ, що передбачає право союзу на призначення поряд з правлінням особливих представників. Зазначені постанови знаходяться в явному протиріччі з постановою § 31, покладає на союз відповідальність за збитки, завдані правлінням, членом правління або іншою уповноваженою, згідно зі статутом, представником при виконанні покладених на них обов'язків. Слід мати на увазі, що постанова § 31 застосовується і по відношенню до юридичних осіб публічного права. В даний час і в доктрині, і в практиці правління кваліфікується не як представник, а як орган, що володіє фактично необмеженими повноваженнями на представництво союзу зовні. Право Англії та США виходить з того, що юридична особа як штучний суб'єкт права недієздатна. По англійської праву управління корпорацією, оскільки статут або звичай з незапам'ятних часів не передбачає іншого, здійснюється всіма її членами у складі загальних зборів. Що стосується компаній, тобто найбільш поширених видів юридичних осіб в Англії, то привласнена їм правоздатність здійснюється директорами. Директора діють як агенти компанії. Відносини між компанією і директорами - це відносини між принципалом і агентом. Якщо директора укладають договори від імені компанії, то права і обов'язки з таких договорів виникають для компанії. Якщо директора укладають договори від свого імені, але фактично в інтересах компанії, то інша сторона договору, розкривши справжній стан, має право пред'явити позов до компанії як нерозкритому принципалу за договором. Компанія несе відповідальність за недозволені дії директорів, скоєні в процесі виконання покладених на них обов'язків, подібно будь-якому принципалу. У судовій практиці притягуються до відповідальності корпорації та за такі делікти їх посадових осіб, необхідною передумовою відповідальності за які, згідно з чинним законодавством, є особиста вина заподіювача. Така практика означає фактичне визнання того, що дії посадових- 90 ного особи розглядаються як дії корпорації, вина такої особи - як вина корпорації. |
||
| « Попередня | Наступна » | |
|
|
||
Інформація, релевантна " § 4. Правоздатність юридичних осіб " |
||
|
||