| Головна |
| « Попередня | Наступна » | |
4. СИСТЕМА КОНСТИТУЦІЙНОГО ПРАВА |
||
|
Загальні принципи конституційного права суть його виражені в змісті даної галузі права основні початку, відповідно до яких воно будується як система правових норм, а також здійснюється конституційно-правове регулювання суспільних відносин. Загальні принципи складають як би остов, каркас системи конституційного права і надають їй єдину спрямованість. Вони регулюють суспільні відношення не безпосередньо, а через конкретні конституційно-правові норми і втілюються в цих нормах і у правозастосовчій діяльності органів влади. У конституційному праві можна виявити, по-перше, загальні принципи, які декларуються конституціями: народний суверенітет (ч. 2 ст. 1 Конституції Греції), народне представництво (преамбула Конституції Японії), поділ влади (ст. 20 Основного закону для Федеративної Республіки Німеччини 1949 р.), рівноправність (ст. 1 Конституції Королівства Нідерландів 1983 р.), невідчужувані права (ст. 1 Основного закону для ФРН) і т.п. Ці принципи не формулюють конкретних прав і обов'язків і не завжди забезпечені правовими санкціями, однак мають визначальне значення для багатьох конституційно-правових норм. По-друге, це принципи, які мають чітку юридичну форму вираження і безпосередньо застосовні у державній діяльності: незалежність депутатів від виборців (ст. 67 Конституції Республіки Болгарії 1991 р.), судовий захист конституційних прав (ст. 53 Іспанської конституції 1978 р.) , невідповідальність глави держави (ст. 4 Конституції Великого Герцогства Люксембург 1868 р.) і т. п. У країнах, де в конституціях проголошені соціалістичні ідеї як основи суспільного розвитку, поряд із загальновизнаними демократичними принципами (рівноправність, народне представництво та ін.) підчас конституційно проголошуються такі нові загальні принципи, якими по суті заперечуються попередні: керівна роль марксистсько-ленінської партії, розподіл по праці і т. п. (ст. 5 Конституції Куби, частина друга ст. 22 Соціалістичної конституції Корейської Народно-Демократичної Республіки 1972 р.). Вони нерідко являють собою не що інше, як ідеологічні міфи, реалізувати які неможливо ні юридичними, ні політичними засобами. Наприклад, розподіляти по праці поза ринкової системи господарства не можна через відсутність критерію, на основі якого можна було б кількісно порівняти різнорідний працю (наприклад, шахтаря і лікаря). Принцип керівної ролі однієї партії підриває принципи народного суверенітету і народного представництва і взагалі несумісний ні з яким принципом демократії. Конституційно-правові інститути являють собою певну систему норм конституційного права, що регулюють однорідні і взаємопов'язані суспільні відносини й утворюють відносно самостійну групу. До числа конституційно-правових інститутів відносяться такі, як правовий статус людини і громадянина, основи суспільного ладу, форма правління, виборче право (в об'єктивному сенсі), народне представництво, конституційний контроль (нагляд) та ін Ці великі інститути, в свою чергу, складаються з більш приватних. Наприклад, інститут виборчого права включає такі більш приватні інститути, як виборче право (у суб'єктивному сенсі), виборчий процес. Останній, в свою чергу, включає ряд стадій (призначення виборів, висування кандидатів тощо), які представляють собою ще більш приватні інститути конституційного права. У той же час найбільші інститути конституційного права можуть розглядатися як підгалузі конституційного права (наприклад, парламентська право). Конституційно-правові норми - це загальнообов'язкові правила поведінки, встановлені чи санкціоновані державою з метою охорони та регулювання певних суспільних відносин, які здійснюються через конкретні права та обов'язки і забезпечуються примусовою силою держави. Конституційно-правові норми мають внутрішню структуру: гіпотезу, диспозицію і санкцію. Наприклад, у ст. 16 Конституції Франції вони виражені в такій формі: «Коли встановлення Республіки, незалежність Нації, цілісність її території або виконання її міжнародних зобов'язань опиняються під серйозною і безпосередньою загрозою, а нормальне функціонування органів державної влади, створених відповідно до Конституції, порушено [гіпотеза]. Президент Республіки вживає заходів, які диктуються обставинами ... [Диспозиція і санкція] ». Подібне вираз всіх структурних елементів норми права в одній статті закону в конституційному праві зустрічається рідко. У більшості випадків конституційно-правова норма повністю міститься у двох або більше статтях закону, тобто має многостатейную форму вираження. Так, положення ст. 34 Конституції Франції «Закони приймаються Парламентом» набуває характеру цілісного нормативного припису тільки в сукупності зі ст. 39, яка встановлює право законодавчої ініціативи, ст. 40-47, визначальними процедуру проходження законопроекту, і ст. 10, яка передбачає право вето Президента Республіки. Нерідко санкції за порушення кількох норм конституційного права містяться в якої окремої нормі або навіть взагалі в нормах не конституційного, а кримінального або адміністративного права. Слід мати на увазі, що деякі положення конституцій не забезпечені санкціями взагалі. Таке, наприклад, положення ст. 27 Конституції Японії «Усі мають право на працю», бо ні в Конституції, ні в інших законах не визначені ні умови здійснення цього права (відсутня, як бачимо, і гіпотеза), ні санкції за його порушення. Підчас норми конституційного права визначають обов'язок держави добиватися певних цілей (норми-цілі), однак санкції тут чи мислимі. Так, ст. 47 Конституції Індії 1949 * проголошує: «Держава вважає одним зі своїх першорядних обов'язків підняти рівень харчування і рівень життя свого народу, а також покращити стан народного здоров'я ...»; ст. 37 цієї Конституції прямо встановила, що подібні конституційні положення «не повинні здійснюватися в судовому порядку». * Так само, як і у випадку з японською Конституцією, Конституція Індії у нас в літературі датується 26 січня 1950, коли вона вступила в силу. Ми все ж і тут прагнемо дотримати єдиний підхід і датуємо її за часом прийняття - 26 листопада 1949 Нормам конституційного права притаманні такі особливості, які відмежовують їх від норм інших галузей права: зазначені норми регулюють найбільш широкі і суттєві суспільні відносини, оформляють правові основи держави; багато з цих норм мають досить загальний характер, вони не є предоставительно-зобов'язуючими, тобто в них відсутній зв'язок між конкретними правами та обов'язками. Проголошується, скажімо, право окремого суб'єкта, а обов'язок кореспондується державі в цілому. Так, у ст. 6 Конституції Італії записано: «Республіка відповідними заходами охороняє мовні меншини». Зовнішня форма більшості норм виражається в статтях конституцій та інших джерелах; багато норм мають Двоелементною і одноелементна структуру: найчастіше в них відсутня санкція, але нерідко і гіпотеза. Ми відзначили, що в конституціях та інших актах конституційного права часом зустрічаються такі положення, які визначають економічні, соціальні та політичні цілі, завдання суспільства і держави. Це особливо відноситься до соціалістичним і іншим ідеологізованим конституціям. «Корейська Народно-Демократична Республіка бореться за повну перемогу соціалізму в північній частині країни», - йдеться, наприклад, у ст. 5 Соціалістичної конституції КНДР 1972. Це так звані норми-цілі, норми-завдання або норми-символи. Система конституційного права кожної окремої держави містить велику кількість норм. Їх можна класифікувати по наступних підставах. За функціональної спрямованості розрізняються норми регулятивні та охоронні. Більша частина норм конституційного права відноситься до регулятивних. Вони безпосередньо спрямовані на регулювання суспільних відносин. Охоронні норми найчастіше являють собою заборони («Право на ведення державою війни не визнається», - говорить, наприклад, ст. 9 Конституції Японії). За способом впливу на суб'єкти права можна розмежувати норми управомочівающіе («У засіданнях Уряду також може брати участь Державний контролер» - пропозиція другого частини першої ст. 95 Конституції Литовської Республіки 1992 р.), зобов'язуючі («Федеральний канцлер на прохання Федерального президента, а федеральний міністр на прохання Федерального канцлера або Федерального президента зобов'язані продовжувати ведення справ до призначення їх наступників »- ст. 69 Основного закону для ФРН), що забороняють (« Функції члена Уряду несумісні з парламентським мандатом »- ст. 23 Конституції Франції). Як вже зазначалося, норма може носити характер одночасно управомочивающий і зобов'язує («Прем'єр-міністр скликає інших міністрів на засідання Уряду та головує на ньому» - частина перша § 4 гл. 7 Форми правління Швеції 1974 р.). За характером регульованих суспільних відносин можна виділити норми матеріальні («Все зобов'язані брати участь в державних витратах ...» - ст. 53 Конституції Італії) і процесуальні («Одне засідання на тиждень відводиться для обговорення питань, внесених членами Парламенту, і відповідей Уряду »- ст. 48 Конституції Франції). Багато фахівців за судовим процесуальному праву вважають, що про конституційно-правових процесуальних нормах можна говорити стосовно лише до тих, які регулюють виробництво в конституційних або прирівняних до них судах *. Виробництво в інших державних органах регулюється, на їх думку, процедурними нормами. Однак у нашому підручнику розділяється позиція тих авторів, які не проводять відмінності між процесуальними і процедурними нормами, вважаючи, що будь-яка юридична процедура є юридичний процес. * На такій позиції стоять, наприклад, німецькі юристи Е. Бенда і Е. Кляйн - автори підручника конституційного процесуального права. «Для здійснення покладених на нього завдань ФКС (Федеральний конституційний суд. - Авт.) Потребує не тільки в матеріальних нормах, на основі яких можливе винесення рішення, - пишуть вони. - Ще більше треба подбати і про те, щоб рішення можна було виносити «впорядкованим юридичним шляхом». Таке виробництво є конституційний процес (конституційно-судовий, - уточнюють вони у виносці. - Авт.), І всі правові норми, що регулюють виробництво конституційних судів і в конституційних судах, в яких повинні вирішуватися матеріальні конституційні питання, утворюють конституційне процесуальне право ». Benda E., Klein E. Lehrbuch des Verfassungsprozessrechts. Heidelberg: Muller, Jur. Verl., 1991, S. 12. По дії в часі норми конституційного права поділяються на постійні, тимчасові і виняткові. Більшість норм - постійні; у них невизначений термін дії. Тимчасові норми містяться зазвичай в перехідних положеннях, які регулюють перехід від стану до набрання чинності даного нормативного акта до стану, передбаченому цим актом. Виключні норми встановлюються, наприклад, на випадок надзвичайних обставин; такі норми припиняють на цей час дію окремих постійних норм і передбачають можливість тимчасового правового регулювання. |
||
| « Попередня | Наступна » | |
|
|
||
Інформація, релевантна " 4. СИСТЕМА КОНСТИТУЦІЙНОГО ПРАВА " |
||
|
||