| Головна |
| « Попередня | Наступна » | |
§ 1. Створення однакової європейської системи договірного права |
||
|
Та обставина, що в країнах Європейського союзу національні системи договірного права володіють помітними відмінностями, не перешкоджає утвердженню тенденції до створення однакової європейської системи договірного права. Найбільш яскравим результатом, відбиваючим цю тенденцію, виступають Принципи, розроблені Комісією за європейським договірного права. Закріплюються ними положення, що відносяться до порядку укладання договорів, наслідків їх порушення і засобів правового захисту, в значній частині збігаються з тими, які для аналогічних випадків містяться у Віденській конвенції 1980 р. про договори міжнародної купівлі- продажу товарів. Працюючи над проектом Принципів, Комісія, використовуючи методи порівняльного права, прагнула враховувати ті положення національних систем приватного права, які заслуговували втілення в праві ЄС. Прикладом такого підходу Ole Lando вважає положення Принципів, що стосуються повноважень агентів, - вони були сформульовані на базі німецькій концепції Vollmacht "*". --- "*" Principles of European Contract Law, Part I: Performance, Non-performance and Remedies. Ed. by Lando O. and Beale. 1995. До числа основоположних ідей, покладених в основу Принципів, розробники відносять наступні. 1. Обіцянка, виражене учасником договірного відносини, володіє зв'язує силою. Такий погляд на обіцянку випливає із загального початку договірного права, який передбачає обов'язковість угоди для уклали його сторін, - pacta sunt servanda. Воно означає, що стороні договору повинна бути забезпечена можливість покладатися на виконання контрагентом прийнятих на себе обов'язків. Це початок договірного права підтримується всіма національними правопорядками в ЄС і відображено в ст. 1-102 Принципів, яка закріплює свободу договору, а також у ст. 6-111, яка зобов'язує сторону договору до виконання обов'язків навіть у тому випадку, коли виконання стає більш обтяжливим для неї, ніж передбачалося в момент ув'язнення. 2. Інший важливий становище Принципів, яке демонструє зобов'язує значення обіцянки, стосується наміру учасників юридично зв'язати себе договором. Правопорядки всіх країн - учасниць ЄС сходяться в тому, що без такого наміру угода не перетворюється на справжній договір. Більше того, така угода повинна бути досягнута за умовами (пунктам), сформульованим з достатньою визначеністю. Саме такий підхід закріплений у ст. 2-101 Принципів. При визначенні відповідності волевиявлення сторони договору її дійсному наміру (волі) традиційно виникає питання про те, чому належить віддавати перевагу - волі або волевиявленню. Цивільному праву Німеччини, Голландії та скандинавських країн, наприклад, властиво надавати значення не тому, що передбачала сторона, а лише тому, що вона реально висловила в договорі: "люди пов'язують себе словами, а не думками". Саме такий підхід сприйнятий ст. 1-102 Принципів, яка констатацію наміру сторони юридично зв'язати себе договором ставить у залежність від того, наскільки ясним цей намір уявлялося контрагенту з її заяв чи поведінки. Названа стаття закріплює для цього критерій "розумних очікувань" особи, до якої звернене волевиявлення. По суті, цей підхід поширює принцип bona fide на ведення переговорів про укладення договору. Цей же принцип покладено ст. 2-302 в основу правил про повноваження представників: такі повноваження можуть бути прямо виражені або подразумеваеми залежно від фактичних обставин. Так, особа визнається наділеним повноваженнями представника, якщо заяви або поведінку акредитуючої спонукали розумно діючих третіх осіб сумлінно вважати, що представник отримав від подається необхідні повноваження. 3. Форма договору і підстава договору. У країнах, цивільне право яких побудовано на суворому дотриманні римському праву, в числі умов дійсності договору прийнято виділяти полегшення його в письмову форму, а також наявність causa - підстави договору. Однак цивільне право Німеччини та скандинавських країн не передбачає спеціальних положень про форму та підставі договору як обов'язкових передумов його дійсності. З цієї причини розробники Принципів з Комісії за європейським договірного права віддали перевагу більш ліберальні підходи до даного питання. Вони відійшли не тільки від строгих правил щодо форми та підстави, а й від властивого договірному праву Англії та Ірландії правила про "зустрічному задоволенні" - consideration, виконуючому в common law приблизно ту ж роль, що causa - в континентальній системі права. Згідно з ученням про consideration навіть цілком серйозне обіцянку, прийняте особою, якій воно адресовано, не створює юридичних наслідків до тих пір, поки це останнє не здійснить замість якої-небудь дії або не пообіцяє його вчинити. Комісія відмовилася закріпити в Принципах положення про "зустрічному задоволенні": до ст. 2-101 прямо вказується, що договір вважається укладеним, "якщо сторони висловили намір юридично зв'язати себе і досягли достатнього згоди без яких би то не було інших вимог". Тим самим було закріплено правило, згідно з яким дійсність договору не залежить від його форми, наявності підстави або зустрічного задоволення. 4. Оферта і акцепт. Німецьке цивільне право вважає оферту зв'язує оферента з моменту, коли вона досягає свого адресата. У праві скандинавських країн таким моментом вважається момент, коли адресат стає обізнаним про її зміст. Після цього оферта набуває властивість безвідкличну: відкликати її не можна, якщо тільки сам оферента не попередить адресата про можливість її відкликання. Оскільки такий же підхід закріплений у ст. 16 Віденської конвенції ООН про міжнародну купівлю-продаж товарів, розробники Принципів вирішили наслідувати йому і закріпили засноване на ньому правило в ст. 2-201, забезпечивши його, однак, деякими винятками. Перше з них стосується випадків, коли оферта містить вказівку про свою безвідкличну або вказує термін, протягом якого оферент буде чекати її акцептування. Такі вказівки створюють у адресатів очікування безвідкличну отриманої оферти, яке заслуговує правового захисту. Інше відноситься до випадків, коли, незважаючи на відсутність таких вказівок, одержувач оферти мав розумні підстави покладатися на її безвідкличного і діяв згідно такого подання. У цих випадках оферта також вважається безвідкличної. Так, якщо субпідрядник направляє підряднику оферту, на підставі якої останній вступає в підрядні торги, субпідрядник не мають права відкликати оферту. 5. Відступ Принципів від деяких положень Віденської конвенції 1980 Слідуючи в цілому в руслі приписів ст. 16 Віденської конвенції, Принципи відступають від них в одному досить важливому випадку. Названа стаття Конвенції встановлює, що оферта, яка вказує на свою безвідкличність допомогою згадки певного терміну очікування акцепту чи іншим чином, не підлягає відкликанню. Таке правило може бути витлумачено в тому сенсі, що закріплення в оферті деякого періоду часу для очікування акцепту перетворює її в безвідкличну. Тим часом подібне тлумачення не є одностайним. Ще в період обговорення проекту Конвенції делегати з країн загального права заперечували проти того, щоб призначення терміну для очікування акцепту вважалося автоматичним перетворенням оферти в безвідкличну, на чому наполягали представники континентально-правової доктрини. Розробники Принципів визнали, що формулювання названої статті породжує юридичну невизначеність, не усуває відсиланням до критерію розуміння одержувачем оферти намірів оферента, і відмовилися слідувати йому. У ст. 2-103 (3) Принципів вони вважали за краще вказати на те, що відгук оферти не має сили, якщо для її акцептування був встановлений певний термін. |
||
| « Попередня | Наступна » | |
|
|
||
Інформація, релевантна " § 1. Створення однакової європейської системи договірного права " |
||
|
||