| Головна |
| « Попередня | Наступна » | |
Стаття 76. Конституційний склад Верховної Ради України - чотириста п'ятдесят народних депутатів України, які обираються на основі загального, рівного і прямого виборчого права шляхом таємного голосування строком на чотири роки. |
||
|
Не може бути обраним до Верховної Ради України громадянин, який має судимість за вчинення умисного злочину, якщо ця судимість не погашена і не знята у встановленому законом порядку. Повноваження народних депутатів України визначаються Конституцією та законами України. У коментованій статті в непрямій формі визначено побудову і встановлено конституційний (загальний) склад Верховної Ради України, загальний порядок її формування, строк повноважень народних депутатів України, а також кваліфікаційні вимоги до кандидата у народні депутати. Одним з вихідних моментів у характеристиці парламенту є його побудова, здійснювана на засадах однопалатності (монока-мералізм) або двопалатності (бікамералізм). За змістом першої частини коментованої статті Верховна Рада України є однопалат-; ним парламентом. Тривалий час двопалатність була типовою ознакою парламенту. В ряді країн двопалатна побудова парламенту була наслідком еволюції станово-представницької установи: верхня палата утворювалась замість представництва від перших двох станів феодального суспільства, нижня - від так званого третього стану. Звідси виникли відмінності у порядках формування палат. Після Другої світової війни одн опал атн ість поступово стала такою ж типовою ознакою парламенту, як і бікамералізм. Характерно, що переважна більшість конституційних проектів, оприлюднених за часів визвольних змагань 1917-1920 pp., передбачала однопалатну побудову парламенту. Однопалатність характеризувала «найвищі органи державної влади» радянської доби. Сьогодні існування верхньої палати передусім обґрунтовується потребами оптимізації організації парламенту. Нерідко акцентують увагу на тому, що дволалатність забезпечує професійний рівень парламентської діяльності і належну якість законотвор-чості- Водночас стверджують, що верхня палата має «стримувати» нижню, унеможливлювати прийняття незважених рішень і зберігати рівновагу в державному механізмі. Опоненти двопалатності вважають, що її наслідком є довготри вал ість законодавчого процесу, а сама двопалатна побудова парламенту послаблює його статус і робить залежним від інших державних органів. Загалом питання про вибір або зміну моделі побудови парламенту було і є питанням політичної доцільності. У частині першій коментованої статті також визначено конституційний склад Верховної Ради України. Питання загального складу парламенту завжди мають важливе значення, адже, виходячи з відповідного складу, конституції визначають кількість депутатів, необхідну для прийняття парламентських рішень і здійснення групових депутатських ініціатив. За своєю природою парламент є колегіальним органом, що зумовлює певну чисельність його складу, яка в багатьох випадках визначена в конституції. Чисельність парламентів та їх палат нерідко відображає певну традицію. Так, чисельність Верховної Ради України у чотириста п'ятдесят народних депутатів України вперше було визначено в ст. 98 (в редакції Закону від 27 жовтня 1989 р.) Конституції (Основного Закону) Української РСР 1978 р. із змінами і доповненнями. В подальшому такий же склад було зафіксовано в ст. 2 Закону України від 7 жовтня 1993 р. «Про назву, структуру і кількісний склад нового парламенту України» і ст. 6 Конституційного Договору між Президентом України та Верховною Радою України від 8 червня 1995 р. Традиційним можна вважати і строк повноважень парламенту (членів парламенту). За загальним правилом, строк повноважень однопалатних парламентів і нижніх палат (двопалатних), за нечисленними винятками, визначено в чотири-п'ять років. Відповідні строки вважаються оптимальними. Вони достатні для того, щоб депутати набрали досвіду парламентської роботи і змогли його реалізувати протягом певного часу. Важливим є і те, Що оновлення складу парламенту «встигає» за змінами у суспільно-політичному житті. Чотирирічний строк повноважень народних депутатів України вперше було визначено в Законі України «Про назву, структуру і кількісний склад нового парламенту України», а згодом - у Конституційному Договорі. За змістом положення частини першої коментованої статті встановлено загальний порядок формування Верховної Ради Ук- Конституція України Розділ /V. Стаття раїни. Це положення по суті розкриває характер виборчого права як суб'єктивного права: народні депутати України обираються на основі загального, рівного і прямого виборчого права шляхом таємного голосування. Проведення періодичних виборів і є реалізацією виборчого (активного і пасивного) права громадян. Саме ж виборче право логічно випливає з принципу народного суверенітету, по суті зафіксованого в ч. 2 ст. 5 Конституції України. Зазначене положення щодо порядку формування Верховної Ради України співвіднесене з активним виборчим правом, яке визначене статтями 38 і 70 Конституції України. Загальність активного виборчого права означає, що усі громадяни, які відповідають кваліфікаційним вимогам (цензам), є виборцями і можуть, зокрема, голосувати на виборах. Рівність виборчого права зумовлює дві обставини: по-перше, кожний виборець має рівну кількість (один) голосів на виборах, по-друге, усі виборці подають свої голоси на виборах за юридично рівних умов. Остання теза насамперед віднесена до характеристики виборчих систем і зумовленого нею порядку визначення виборчих округів. Зокрема, за умов мажоритарних виборчих систем одномандатні (уніно-мінальні) виборчі округи повинні бути загалом рівними за кількістю мешканців. Прямий характер виборчого права означає, що виборці подають голоси на виборах безпосередньо за тих, хто обирається (балотується). Таким чином, Верховна Рада України формується шляхом загальних і прямих виборів. Формування Верховної Ради України шляхом загальних і прямих виборів та функціонування на засадах колегіальності забезпечує її представницький характер. Політичне представництво через парламент ще наприкінці XVIII ст. набуло назву народного представництва насамперед через те, що способом його забезпечення були формально загальні (хоча тривалий час із значними цензами) вибори представників. Нерідко парламент у політичних і наукових колах називають органом народного представництва. У Конституції України Верховна Рада України не визначена як представницький орган державної влади. Однак у Рішенні Конституційного Суду України у справі щодо повноважності Верховної Ради України від 17 жовтня 2002 р. констатовано: «Верховна Рада України як орган державної влади є колегіальним органом, який складають чотириста п'ятдесят народних депутатів України. Верховна Рада України за своєю природою є представ-НЙІІЬКИМ органом державної влади» (Вісник Конституційного Суду України. - 2002. - № 5. - С. 16). Визначаючи парламент як представницький орган державної влади, необхідно відмовитись від вживаного іноді терміна «представницька влада». Цей термін є хибним з огляду на конституційно прийнятий принцип поділу державної влади на законодавчу, виконавчу і судову. Такий поділ відображає функціональне призначення органів, які реалізують ту або іншу галузь (гілку) влади. Термін «представницька влада» може засвідчувати лише спосіб формування відповідних органів - виборність. У разі його прийняття концептуально невиправдано будуть поєднані органи державної влади (парламент) і органи місцевого самоврядування (місцеві ради). В ч. 2 ст. 5 Конституції України таке поєднання по суті заперечується: «Народ здійснює владу безпосередньо і через органи державної влади та органи місцевого самоврядування». Виборне політичне представництво через парламент пов'язане у першу чергу з діяльністю депутатів (членів парламенту). Тому представницький характер парламенту є опосередкованим, і в його основу покладено мандат (мандати) депутатів. Депутат не є посадовою особою парламенту: зв'язки між ним і парламентом є іншими, ніж зв'язки між органом державної влади та його будь-якою посадовою особою. Посадова особа органу державної влади не має власних повноважень, які б існували поза змістом повноважень відповідного органу. її повноваження по суті є похідними від повноважень органу. Нерідко повноваження посадової особи юридично не виокремлені з повноважень органу державної влади. Зв'язки між депутатом і парламентом багато в чому є протилежними. Ця протилежність зумовлена смислом мандату, який належить окремим Депутатам, а не парламенту в цілому. Як уже зазначалось, парламент є представницьким органом не тільки через його виборність, а й через колегіальність. Його представницький характер відбиває не суму мандатів депутатів, обраних до його складу, а природу депутатського мандата в колегіальному вимірі. Іншими словами, немає мандата парламенту, а є представницький характер цього органу, який він набуває завдяки наявності мандатів депутатів. Інший зв'язок існує також у співвідношенні повноважень депутата і повноважень парламенту в цілому. Можливості реалізації повноважень парламенту залежать від виконання певних вимог, адресованих депутатам. Наприклад, у ст. 79 Конституції України визначена вимога складання народними депутатами Ук, раїни присяги і сформульоване застереження щодо втрати депутатського мандата в разі відмови скласти присягу. При цьому повноваження народних депутатів починаються з моменту складання присяги. На увагу також заслуговує положення ч. 2 ст. 82 Конституції України, згідно з яким Верховна Рада України є повноважною за умови обрання не менш як двох третин від її конституційного складу. З іншого боку, реалізація повноважень депутатів є залежною від наявності уповноваженого парламенту: ч. 1 ст. 81 Конституції України встановлено, що повноваження народних депутатів України припиняються одночасно з припиненням повноважень Верховної Ради України. Повноваження народних депутатів України, зокрема у Верховній Раді України, не складають у сумі повноваження парламенту. Зазначені повноваження певною мірою «розведені». Проте визначені в ст. 85 та інших статтях Конституції України повноваження Верховної Ради України об'єктивно можуть бути здійснені тільки за наявності кворуму і відповідної депутатської діяльності. Можна вважати, що здійснення парламентом своїх повноважень вимагає колективного здійснення депутатами їх повноважень у парламенті. Ще більш «розведені» повноваження парламенту і повноваження депутатів у тих випадках, коли останні реалізуються поза безпосередньо парламентською діяльністю депутатів. Відповідні повноваження викладено в Законі України «Про статус народного депутата України». Прикладом таких повноважень є право на депутатське звернення. І хоча депутати зберігають свій статус виключно за умов існування уповноваженого парламенту, саме депутатські мандати є ключовим елементом у забезпеченні парламенту якості представницького органу державної влади. В частині другій коментованої статті встановлено кваліфікаційні вимоги щодо кандидата в народні депутати України. Найбільш загальною вимогою є наявність у кандидата громадянства України. Громадянство визначає постійний правовий зв'язок індивіда та держави, який знаходить вияв в їх взаємних правах та обов'язках. З такого зв'язку, зокрема, може випливати наявність у відповідного індивіда виборчого права. Виборче право іноді визнається одним з так званих власне політичних прав, тобто таких прав, реалізація яких безпосередньо слугує формуванню певних ланок державного механізму. В ч. 2 ст. 81 Конституції України серед підстав дострокового припинення повноважень народного депутата України встановлено припинення його громадянства. Частина друга коментованої статті містить також вимогу наявності у кандидата в народні депутати України активного виборчого права, а також встановлює віковий ценз і ценз осілості. Між активним і пасивним виборчим правом існує органічний зв'язок. Індивід, який не має права голосу на виборах, реально не може брати участь у здійсненні владарювання на основі виборного представництва. При цьому невдалим є формулювання щодо «права бути обраним», адже у виборців відсутній обов'язок обирати конкретну особу, яка балотується. Точніше було б говорити про право обиратися, тобто балотуватися на виборах. Об'єктивною вимогою є віковий ценз для кандидата у народні депутати України. Такий ценз завжди зумовлювався необхідністю набуття відповідним громадянином життєвого досвіду, достатнього для активної політичної діяльності. Якщо віковий ценз для виборців традиційно пов'язувався із загальною правоздатністю особи, то межа вікового цензу для тих, хто балотується, значною мірою визначається суб'єктивно, виходячи з доцільності. Світовий досвід засвідчує, що віковий ценз для кандидатів У депутати визначається по-різному. В ряді країн він збігається з віковим цензом для активного виборчого права і становить 18 років. В інших країнах він більший і становить 21, 23 і 25 років відповідно. За радянських часів зазначені вікові цензи збігалися і Дорівнювали саме 18 років. Законом України «Про назву, структуру і кількісний склад нового парламенту України» віковий ценз Для кандидатів у народні депутати України було визначено у 25 Років. Зниження вікового цензу для пасивного виборчого права за чинною Конституцією України створило юридичні умови для розширення кола тих, хто може балотуватися на виборах народних депутатів України, для участі молоді у виборчому процесі. Ценз осілості не завжди передбачений конституціями стосовно парламентських виборів. Характерно, що вимога до кандидата У народні депутати України проживати в Україні протягом останніх п'яти років, яка вперше визначена саме в чинній Конституції, кореспондується передбаченій ст. 9 Закону України «Про громадянство України» одній з умов прийняття до громадянсц України - безперервним проживанням на законних підставах НІ території України протягом останніх п'яти років (так званні строк укорінення). Віковий ценз і ценз осілості для кандидата у народні депу ти України в часі пов'язуються з датою (днем) виборів. Це озна-І чає, що особа, яка на початку виборчої компанії не відповідає зазначеним кваліфікаційним вимогам, може бути зареєстрована кандидатом у народні депутати України за умов відповідності тач ким вимогам у перспективі на день парламентських виборів] Днем виборів об'єктивно є день голосування виборців на виборах народних депутатів України. У частині третій коментованої статті визначено, що не може бути обраним до Верховної Ради України громадянин, який має судимість за вчинення умисного злочину, якщо ця судимість не погашена і не знята у встановленому законом порядку. Тим самим встановлено вимогу до кандидата у народні депутати України, по суті віднесену до так званих моральних цензів. Однак на відміну від інших подібних цензів, установлених конституціями окремих держав («добра поведінка», «здоровий глузд» тощо), зазначена вимога має поширений характер. Судимість - це правове становище особи, яке виникає у зв'язку з постановленням обвинувального вироку і призначенням покарання або умовним засудженням, а також відстрочкою виконання вироку. Судимість тягне за собою певні несприятливі для засудженого правові наслідки, що виходять за межі покарання, але тільки протягом відповідного періоду. Прикладом наслідку судимості загальноправового характеру є наявність наведеного вище «морального цензу» для кандидата у народні депутати України. Погашення судимості має автоматичний характер і випливає із закону. Зняття судимості здійснюється ухвалою суду або актом глави держави в порядку амністії чи помилування. Питання погашення і зняття судимості врегульовані Кримінальним кодексом України. Встановлений частиною третьою коментованої статті «моральний ценз» стосується лише осіб, які мають судимість за вчинення умисного злочину. Тобто, відповідна особа усвідомлювала суспільно небезпечний характер своєї дії або бездіяльності і передбачала її суспільно небезпечні наслідки, а також бажала їх або відомо допускала настання цих наслідків. Поняття умислу щодо вчинення злочину містить ст. 24 Кримінального кодексу України. Вчинення злочину умисно є не тільки порушенням закону, а й прямим викликом суспільній моралі. Не виникає сумнівів, що на здобуття мандата народного депутата України і на участь у перспективі у парламентській діяльності можуть претендувати лише громадяни, інтелектуально-вольовий стан і поведінка яких узгоджуються із загальновизнаними моральними критеріями. Діяльність народних депутатів має відповідати інтересам суспільства, а ці інтереси об'єктивно знаходяться у площині моралі. Частина четверта коментованої статті містить положення щодо юридичних форм фіксації повноважень народних депутатів України. При цьому якщо повноваження народних депутатів України визначаються Конституцією та законами України, то Верховна Рада України, за смислом частини другої ст. 85 Конституції України, здійснює повноваження, які віднесені до її відання виключно самою Конституцією України. Повноваження народних депутатів України встановлено, зокрема, в Законі України «Про статус народного депутата України». |
||
| « Попередня | Наступна » | |
|
|
||
Информация, релевантная "Стаття 76. Конституційний склад Верховної Ради України - чотириста п'ятдесят народних депутатів України, які обираються на основі загального, рівного і прямого виборчого права шляхом таємного голосування строком на чотири роки." |
||
|
||