| Головна |
| « Попередня | Наступна » | |
1. Конституційне розвиток |
||
|
Після того як цю задачу виконала «залізом і кров'ю» Пруссія, керована «залізним канцлером» Отто фон Бісмарком, в 1871 р. Король Пруссії Вільгельм I разом з підпорядкувати йому ще кількома монархами німецьких земель октройовану Імперську конституцію, досить далеку від демократичних принципів. Після листопадової революції 1918 р. і ліквідації спроби встановити в Німеччині радянську владу засідали в Веймарі Національні збори прийняли в серпні 1919 демократичну Конституцію Німецької імперії *, що отримала популярність під ім'ям Веймарської конституції. У ній відбилися багато ідеї не відбулася Конституції 1849 * Переклад німецького слова Reich як «імперія» не зовсім точний. По-русски імперія - зазвичай одна з форм монархії, при якій монарх іменується імператором. Іноді все ж і по-російськи ми говоримо, наприклад, про колоніальних імперіях, хоча очолювалися вони часом і президентами республік-метрополій (США, Франція). Конституція Німецької імперії 1919 фіксувала республіканську форму правління, і тому слово Reich в даному випадку - синонім слова Staat, тобто «держава». Проте ми зберігаємо термінологічний переклад «імперія» тому, що назви багатьох вищих органів і установ були утворені від слова «Reich» і переклад «державний» не дозволив би відрізнити їх від тих інститутів, назви яких були утворені від слова «Staat». Здається, не випадково, хоча і з певною політичною експресією, термін «Reich» стосовно періоду гітлеризму у нас часто не переводився, а транскрибуватися: «райх» або (частіше) транслітерувати: «рейх». Найменування глави німецького уряду до 1945 р. у нас переводилося «рейхсканцлер», палат парламенту - «рейхстаг» і «парламент» (хоча найменування останнього іноді й переводилося: «Імперський рада»). В даний час замість терміна «Reich» вживається термін «Bund» (буквально - «союз», але у нас він офіційно перекладається як «федерація»). Тоталітарний націонал-социалистский (нацистський) лад, встановлений в Німеччині гітлерівцями в 1933 р. і растоптавший Веймарську конституцію, був антиконституційним за самою своєю природою. Вся влада була зосереджена в руках фюрера (Fuhrer - вождь) єдиної в країні партії - Націонал-соціалістської німецької робітничої партії Адольфа Гітлера, який поєднав у своїх руках посади і Президента, і рейхсканцлера (голови уряду). Відносно всіх незгодних з режимом застосовувався найжорстокіший терор. Гітлер вирішив завоювати світове панування, в результаті чого спалахнула Друга світова війна, яка забрала десятки мільйонів життів. Після розгрому гітлерівської Німеччини в 1945 р. верховна влада в країні тимчасово перейшла в руки Контрольного ради, що складався з командувачів окупаційними силами чотирьох держав-переможниць - Радянського Союзу, США, Великобританії і Франції (разом з Великобританією участь в окупації прийняла і Канада, представник якої, однак, не входив до складу Контрольної ради). Контрольний рада прийняла ряд законів, спрямованих на демілітаризацію, дефашізацію і демократизацію країни. Зокрема, було перетворено її територіальний устрій - ліквідована Пруссія як державне утворення, з яким пов'язувалася націоналістична і мілітаристська ідеологія, і на базі її провінцій і ряду земель * - суб'єктів федерації догітлерівську періоду були сформовані нові землі. Деякі землі збереглися в колишніх межах. Протягом 1946 - 1947 рр.. в землях були прийняті демократичні конституції, в яких зазвичай визнавалося, що дана земля є частиною майбутньої демократичної Німеччини. * Термін «Land» (буквально: країна, сільська місцевість) у нас в сенсі суб'єкта федерації перекладається як «земля». Цей переклад хоча семантично і припустимо, однак незручний: прикметник від цього слова виявляється багатозначним. Наприклад, термін «земельний суд» (Landgericht) може розумітися не тільки як суд даного суб'єкта федерації, але і як суд, дозволяючий земельні спори, що невірно. Правильніше було б перекласти цей термін як «край», але, на жаль, переклад «земля» занадто укорінився в нашій літературі. Загострення протиріч між сталінським режимом СРСР і західними державами призвело до припинення діяльності Контрольного ради та розколу країни. На території трьох західних окупаційних зон в 1949 р. утворилася Федеративна Республіка Німеччина *, а на території радянської зони - Німецька Демократична Республіка, в якій було встановлено соціалістичний лад. * У нас в радянський період назва цієї держави Bundesrepublik Deutschland (буквально: Союзна Республіка Німеччина) переводилося «Федеративна Республіка Німеччини». Вживанням родового відмінка хотіли показати, що Федеративна Республіка - не вся Німеччина, а лише її частину. У Західній Німеччині 24 травня 1949 набув чинності Основний закон Федеративної Республіки Німеччини, прийнятий 8 травня установчим органом - Парламентською радою, що складався з 65 членів. Це були представники політичних партій, обрані ландтагами (парламентами) 11 західнонімецьких земель. Для Берліна, що знаходився в глибині радянської зони окупації, угодами чотирьох держав було встановлено особливий статус, і три його сектора, в яких знаходилися окупаційні війська західних держав і які створили єдине самоврядування, направили в Парламентська рада 15 представників зі статусом гостей. Назва «Основний закон» було обумовлено тим, що він розглядався як тимчасова конституція західній частині країни на період до її возз'єднання, після чого малося на увазі прийняти конституцію вільним рішенням всього німецького народу, що відображено в ст. 146 Основного закону. У ст. 23 його первинного тексту вказувалося, що він діє спочатку на території перелічених західних земель, а в інших частинах Німеччини повинен бути введений в дію після їх вступу (малося на увазі вступ до ФРН). Парламентська рада розробляв Основний закон на базі директив трьох західних окупуючих держав, які, однак, залишали досить широке поле для самостійної творчості західнонімецької установчої влади. У ч. 1 ст. 144 Основного закону передбачалося, що він потребує прийняття народними представництвами 2/3 німецьких земель, в яких спочатку повинен діяти (тобто західнонімецьких). Він був схвалений всіма західнонімецькими землями, крім Баварії, для якої проте він також став обов'язковий. Схвалили його, і три окуповують держави - США, Великобританія і Франція, які, однак, зробили застереження, що обмежили дію Основного закону щодо Берліна з урахуванням чотиристоронніх угод держав-переможниць. Основний закон не торкнувся питань, пов'язаних з окупацією країни і повноваженнями Високої союзної комісії для Німеччини, яка замінила стосовно до Західної Німеччини Контрольний рада. У серпні 1949 р. Комісія прийняла Окупаційний статут, обмежив права окупуючих держав (він отримав нову редакцію в березні 1951 р.). Однак суверенною державою Федеративна Республіка Німеччина стала з укладенням 26 травня 1952 Договору про врегулювання питань, що виникли в результаті війни та окупації (переглянутий Паризьким протоколом в жовтні 1954 р.), на підставі якого вона отримала можливість скасовувати і змінювати положення окупаційного права. Надалі Основний закон піддався досить численним змінам: до 20 лютого 1996 поправки до нього вносилися, починаючи з 1951 р., 43 рази, тобто в середньому майже щорічно. Можна констатувати, що Основний закон постійно збільшується в своєму обсязі: в нього включені додатково 42 статті, 16 частин статей, 18 пунктів і пропозицій, тоді як виключені лише п'ять статей, одна частина статті, два пункти і одна пропозиція. Що стосується конституційного розвитку НДР, то воно проходило два етапи. На першому етапі (1949 - 1968 рр..) Діяла Конституція 1949 р., яка мала певні риси подібності з Основним законом ФРН, обумовлені деякою наступністю з Веймарської конституцією. Курс на будівництво соціалізму, узятий керівництвом республіки з початку 50-х рр.., Супроводжувався недотриманням багатьох демократичних положень Конституції, Внесення до її тексту поправки не в усьому привели його у відповідність з дійсністю. Це відноситься і до заміни в 1952 р. федеративного політико-територіального устрою унітарною: замість п'яти земель було утворено 16 округів (Bezirke). У червні 1953 р. в Східному Берліні та ряді інших міст НДР народ вийшов на вулиці, вимагаючи демократії і возз'єднання країни, проте «волинки», як ці виступи були названі радянської пресою, придушила Радянська армія. Це було перше відкрите прояв неприйняття народом тоталітарного режиму в зарубіжних країнах «соціалістичного табору», як тоді називали світову соціалістичну систему. Радянський Союз визнав Німецьку Демократичну Республіку суверенною державою в 1955 р., коли була ліквідована Радянська контрольна комісія для Німеччини. У 1968 р. шляхом референдуму, проведеного так само, як і всі вибори, в умовах найсильнішого психологічного тиску на виборців, була прийнята послідовно соціалістична Конституція, предусмотревшая керівну роль в суспільстві і державі однієї з п'яти формально існували в республіці політичних партій - Соціалістичної єдиної партії Німеччини * (комуністичної). Типовий для соціалістичних конституцій принцип єдності влади втілювався в конституційному (але тільки конституційному) верховенстві системи народних представництв. На ділі керівну роль у державному механізмі грав колективний глава держави - Державна рада, особливо його Голова, на посаду якого обирався генеральний секретар центрального комітету СЄПН. Реальна ж влада була зосереджена в руках апарату СЄПН. У період після листопада 1989, коли тоталітарний режим в республіці почав валитися і широкі верстви населення стали вимагати об'єднання обох частин Німеччини, Конституція зазнала ряд змін, спрямованих на підготовку вступу НДР до складу ФРН. Зокрема, були відновлені і прийняли свої конституції п'ять земель. Конституція НДР перестала діяти разом з припиненням існування НДР. * Такий був офіційний переклад назви цієї партії. Насправді ж її назва - Sozialistische Einheitspartei Deutschlands - слід було перекладати «Соціалістична партія єдності Німеччини». Возз'єднання Німеччини, здійснене у формі підписаного 31 серпня 1990 Договору обох німецьких держав про встановлення єдності Німеччини, відбилося і на змісті Основного закону. Зокрема, договором була скасована викладена вище початкова ст. 23. Договір забезпечив збереження на території колишньої НДР деяких правових установлений, зокрема результатів аграрної реформи, і набув чинності 3 жовтня 1990 У листопаді 1991 р. законодавчі палати - Бундестаг і Бундесрат - створили на паритетній основі Спільну конституційну комісію, до якої увійшли по 32 представника кожної палати і по стільки ж їхніх заступників. Її рішення мали прийматися 2/3 складу. Окремі її розробки призвели до внесення в Основний закон ряду змін, що торкнулися федеративного устрою, участі в Європейському союзі та ін Незабаром було вирішено нову Конституції не розробляти, оскільки Основний закон за 40 з гаком років своєї дії цілком виправдав себе як демократичної німецької конституції. |
||
| « Попередня | Наступна » | |
|
|
||
Інформація, релевантна " 1. Конституційне розвиток " |
||
|
||