| Головна |
| « Попередня | Наступна » | |
3. Рада міністрів |
||
|
Відповідно до ст. 114 правовими формами здійснення Радою міністрів його повноважень є постанови, розпорядження і рішення, які видаються на основі та на виконання законів. Постановами Рада міністрів затверджує правила і декрети (наредбі). Формування і склад. Згідно ст. 99 Конституції, процес формування Ради міністрів починається з консультацій, які Президент проводить з парламентськими групами Народних зборів. Після цих консультацій Президент доручає кандидату в Міністри-голови від найбільшої за чисельністю парламентської групи сформувати Уряд. Якщо даний кандидат не зможе в семиденний термін запропонувати склад Ради міністрів , то Президент покладає цей обов'язок на кандидата в Міністри-голови від другої за чисельністю парламентської групи. Якщо і в цьому випадку не буде запропонований склад Ради міністрів, то Президент у семиденний строк дає відповідне доручення кандидату в Міністри-голови, названому небудь наступній парламентською групою. Якщо йому вдається сформувати Уряд, то Президент пропонує Народному зібранню обрати кандидата в Міністри-голови. Якщо ж згода про утворення Уряду не досягнуто, Президент призначає службове уряд, розпускає Народні збори і призначає нові вибори, які повинні пройти протягом двох місяців. В указі про розпуск визначається і дата виборів. Те ж має місце і в разі вибуття Міністра-голови. Однак Президент не може розпустити Народні збори протягом останніх трьох місяців свого мандата і повинен в цьому випадку обмежитися тільки призначенням службового уряду. Члени Ради міністрів приносять перед Народними зборами ту ж присягу, що і народні представники (ст. 109). У Болгарії службове уряд призначався двічі. Відповідно до ч. 1 ст. 108 Конституції Рада міністрів складається з Міністра-голови, його заступників і міністрів. Членами Ради міністрів, згідно ст. 110, можуть бути болгарські громадяни, що відповідають умовам обрання народними представниками (тобто досягли 21 року, що не знаходяться під опікою і не відбувають покарання у вигляді позбавлення волі). Конституція не тільки не вимагає, щоб вони були народними представниками, а й встановлює, як зазначалося, що повноваження народного представника, обраного міністром, припиняються на той час, поки він є міністром. Крім того, на них поширюється принцип несумісності посад і діяльності, встановлений для народних представників, а Народним зібранням можуть бути встановлені для них і додаткові обмеження (ст. 113). Склад Ради міністрів відбиває певною мірою зміни пріоритетів у політиці і не залишається тому незмінним. Так, рішенням Народних зборів в 1992 р. була створена Рада міністрів у складі Міністра-голови і 14 міністрів (торгівлі; транспорту; праці та соціального забезпечення; землеробства; закордонних справ; з питань навколишнього середовища; фінансів; охорони здоров'я; оборони; внутрішніх справ; правосуддя; промисловості; територіального розвитку та будівництва; освіти, науки і культури). Причому перші три з перерахованих міністрів були одночасно заступниками Міністра-голови. До складу сформованого в січні 1995 г . уряду Жана Василева Віденова увійшли, крім Міністра-голови, 17 міністрів (у тому числі чотири його заступники, три з яких були одночасно міністрами відповідно територіального розвитку та будівництва; торгівлі та зовнішньоекономічного співробітництва; економічного розвитку), а також міністри землеробства та переробної промисловості ; закордонних справ; навколишнього середовища; культури; фінансів; оборони; освіти, науки і технологій; промисловості; внутрішніх справ; охорони здоров'я; праці та соціального забезпечення; юстиції; транспорту. Відповідно до ст. 111 Конституції повноваження Ради міністрів припиняються у разі висловлення Народними зборами недовіри Раді міністрів чи Міністру-голові; прийняття відставки Ради міністрів або Міністра-голови; смерті Міністра-голови. Рада міністрів подає у відставку перед новообраним Народними зборами, але виконує свої функції до обрання нового Ради Міністрів. Міністр - голова координує загальну політику Уряду, керує нею і несе за неї відповідальність. Він призначає та звільняє з посади заступників міністрів. Міністри керують окремими міністерствами, якщо Народні збори не вирішить інакше (ч . 2 і 3 ст. 108). Міністри видають правила, декрети (наредбі), інструкції і накази (ст. 115). Затверджене урядовою постановою в 1996 р. Положення про структуру та організацію роботи Ради міністрів і його адміністрації передбачає, що діяльність Ради міністрів грунтується на принципах законності, колегіальності, централізації, децентралізації оперативних функцій і повноважень, взаємодії і співпраці, публічності. Рада міністрів може створювати, перетворювати і скасовувати такі органи, як комітети, комісії, ради, агентства , яким може делегувати свої функції і повноваження, не утворюють його виключної компетенції. Апарат Ради міністрів, що з відділів, кабінетів, служб і самостійних господарських ланок, очолюється головним секретарем. Парламентський секретар, безпосередньо підлеглий Міністру -голові, представляє Раду міністрів перед керівництвом Народного зібрання, парламентськими групами, постійними і тимчасовими комісіями парламенту, підтримує зв'язки з політичними і громадськими організаціями та органами місцевого самоврядування, а також з міністерствами і відомствами, координуючи роботу їх парламентських секретарів. Під безпосереднім керівництвом Міністра- голови діє і прес-секретар (говорітеля) Ради міністрів, який виражає офіційну позицію уряду і бере участь у координації спільної інформаційної діяльності органів виконавчої влади. Згідно п. 7 ст. 84 Конституції, створення, перетворення і скасування м і н і с т е р с т в відносяться до компетенції Народних зборів, причому здійснюється дане повноваження за пропозицією Міністра-голови. Міністерства є спеціалізованими органами державної адміністрації у відповідній сфері. Їхній правовий статус регулюється правилами організації та діяльності кожного конкретного міністерства. Вони здійснюють найважливіші функції, що дозволяють керувати галуззю господарства або певної сферою життя суспільства. Так, міністерство охорони здоров'я виконує такі функції: безпосередньо і за допомогою обласної адміністрації і кметств організовує діяльність державних установ охорони здоров'я, керує нею й контролює її; планує розвиток мережі здравниць і розробляє методики забезпечення необхідних фінансових ресурсів; здійснює методичне керівництво органами і організаціями охорони здоров'я в інших міністерствах (транспорту, народної оборони та ін.); керує підготовкою та перепідготовкою медичних кадрів; керує проведенням санітарно-гігієнічних і протиепідемічних заходів; керує державним санітарним контролем, організовує та здійснює його ; організовує медико-санітарну охорону на кордонах; розробляє основні принципи і критерії визначення працездатності громадян, організовує лікарсько-трудову експертизу і керує нею; керує освітою і вихованням населення в галузі охорони здоров'я; проводить політику держави в галузі міжнародного співробітництва у сфері охорони здоров'я; організовує вивчення, охорону і господарське управління курортами республіки і керує ними; здійснює медичний нагляд за фізкультурою, спортом, туризмом і затверджує медичні норми і правила фізичного виховання; розробляє заходи по боротьбі з алкоголізмом, курінням і іншими формами наркоманії в рамках своєї компетенції та розробляє і здійснює лікарську політику . Структуру і штатний розпис міністерства в межах загальної чисельності, визначеної Радою міністрів, затверджує відповідний міністр. Він є роботодавцем стосовно службовців міністерства, головним розпорядником кредитів, стверджує бюджетні кошторису, проект бюджету міністерства, здійснює права держави в товариствах з державним капіталом. Міністру в його діяльності допомагають заступники міністра, роботу між якими розподіляє сам міністр. Він може передати заступникам свої окремі повноваження, за винятком прав, наданих йому законом, і права на видання нормативних актів. Крім того, в міністерствах передбачається звичайно посаду головного секретаря, який через начальників управлінь координує всю діяльність в міністерстві. Структура міністерства зазвичай складається з управлінь, відділів та секретаріату. Управління та відділи створюються відповідно з функціями і завданнями міністерства. Секретаріат здійснює взаємодію між управліннями в міністерстві, готує матеріали, що вносяться до Ради міністрів, організовує узгодження нормативних актів міністерства з іншими відомствами; контролює виконання рішень керівництва міністерства і колегіуму. Колегіум (термін, введений замість колишнього «колегія») міністерства - дорадчий орган. Склад колегіуму затверджується міністром. По праву в нього входять міністр, що є головою, заступники міністра, головний секретар, начальники управлінь, начальник кабінету міністра і радники. Інші фахівці та представники профспілок можуть брати участь у засіданнях колегіуму за рішенням міністра. Колегіум скликається міністром і приймає рішення з основних проблем, пов'язаних із завданнями та діяльністю міністерства; за звітами та аналізу виконання основних завдань і результатами роботи міністерства, окремих ланок, органів і організацій, прямо йому підлеглих; за проектами нормативних актів, що видаються міністерством; за проектами нормативних актів Ради міністрів, що належать до сфери діяльності міністерства. Рішення приймаються більшістю голосів, а у випадку, якщо голоси розділилися, остаточне рішення приймає міністр. Відповідальність. Принцип парламентарного правління в Республіці Болгарії зумовив політичну відповідальність Ради міністрів перед Народними зборами. Згідно ст. 89 Конституції, 1/5 народних представників може запропонувати Народному зібранню проголосувати за недовіру Раді міністрів. Пропозиція вважається прийнятим, якщо за нього проголосувало більше 1/2 усіх народних представників. Якщо Народні збори проголосувало за недовіру Міністру-голові або Раді міністрів, Міністр-голова подає заяву про відставку Уряду. Тут звертає на себе увагу те, що, говорячи про ініціативу недовіри, Конституція згадує тільки Рада міністрів, а при вирішенні питання йдеться про недовіру або всьому Уряду, або тільки його чолі, що рівносильно. Мабуть, при редагуванні тексту Конституції це не було помічено. Якщо Народні збори відхилить пропозицію про недовіру Раді міністрів (Міністр-голова знову не згадано у відповідній конституційній нормі), то нова пропозиція про недовіру по тій же підставі не може бути висунуто протягом наступних шести місяців. Стаття 112 управомочивает Рада міністрів вимагати від Народних зборів, щоб, воно висловило йому довіру з політики в цілому, за програмою або з конкретного приводу. Рішення приймається більшістю, що перевищує половину присутніх народних представників. Якщо довіра Радою міністрів не отримано, Міністр-голова заявляє про відставку Уряду. |
||
| « Попередня | Наступна » | |
|
|
||
Інформація, релевантна "3. Рада міністрів " |
||
|
||