Головна
ГоловнаЦивільне, підприємницьке, сімейне, міжнародне приватне правоПідприємницьке право → 
« Попередня Наступна »
Г.В. Смолин. ГОСПОДАРСЬКЕ ПРАВО УКРАЇНИ. Загальна частина.Навчальний посібник, 2008 - перейти к содержанию учебника

§ 1. Загальні положення про право власності та інші речові права суб'єктів господарювання

Власність як науковий термін вживається у двох аспектах: в економічному і юридичному. В економічному - це, уречевлена праця, яка функціонує в процесі виробництва, розподілу і присвоєння матеріальних благ, суть якого полягає в належності наявних засобів виробництва і одержуваних продуктів праці державі, окремим колективам чи індивідам. Належність (присвоєння) у цьому випадку означає відношення суб'єкта присвоєння до певних матеріальних благ як до своїх, і відповідно відношення до них усіх інших осіб, як до чужих, матеріально-речовий аспект процесу присвоєння, який характеризує відношення людей до речі. Інший аспект присвоєння матеріальних благ - це суспільні відносини власності, які характеризують відносини між людьми, що ґрунтуються на розмежуванні «мого» і «чужого». Суть його полягає в пануванні власника над річчю і усуненні всіх інших суб'єктів від речі або, інакше кажучи, в недопущенні будь-яких перешкод власнику в здійсненні панування над річчю з боку не власника.
Правове регулювання відносин власності породжує поняття права власності. Власність проголошується і регламентується законом. Правове оформлення чи регулювання відносин власності складається з таких норм.
По-перше, встановлюють саму можливість (чи неможливість) приналежності матеріальних благ певним особам, юридично закріплюючи економічний (фактичний) стан їх привласнення. До них, наприклад, відносяться конституційні (державно-правові) норми про форми власності, які визначаються і охороняються державою, а також адміністративно-правові, цивільно-правові, і господарсько - правові норми про способи набуття, використання і припинення прав на майно.
По-друге, правила, які встановлюють характер і межі поведінки власників майна, які охороняються законом, тобто їх повноваження, які оформлюють конкретні можливості господарчого відання над майном. Це цивільно-правові норми про повноваження власників і інших власників майна.
По-третє, правові способи захисту власників матеріальних благ від посягань інших осіб на привласнене ними майно (норм цивільного, господарського, адміністративного, кримінального права про захист відносин власності).
Усі перераховані норми - різногалузеві, оскільки економічні відносини власності регулюються нормами різних галузей права, в тому числі господарського.
В юридичній науці термін «право власності» вживається в об'єктивному і суб'єктивному значеннях.
Право власності в об'єктивному, значенні - це сукупність правових норм, що регулюють економічні відносини власності, і є юридичною підставою існування та реалізації права власності у тій чи іншій правовій системі.
Право власності в суб'єктивному значенні - це визначена і забезпечена об'єктивним правом сукупність повноважень конкретного власника, що забезпечує можливість використовувати належне йому майно, своєю владою і у власних інтересах, яке існує у межах конкретного правовідношення власності.
Правомочностями власника щодо його майна, яке використовується у сфері господарювання є: володіння, користування та розпорядження, що складають зміст права власності. Право володіння - це закріплення матеріальних благ за конкретними власниками - індивідами і колективами, юридична можливість фактичного утримання речі у сфері господарювання цих осіб. Право користування - це юридична можливість вилучення з речей їхніх корисних властивостей, які надають можливість задовольнити відповідні потреби індивіда чи колективу. Право розпорядження - це юридична можливість визначення власника визначити юридичну або фактичну долю речі. Індивід або колектив здійснює володіння, користування і розпорядження речами (матеріальними благами) за своїм інтересом незалежно від волі і бажання інших.
Кожне із зазначених повноважень, крім розпорядження власник може передати іншій особі, не втрачаючи при цьому права власності. Так, при здаванні майна до камери схову володіння ним здійснює охоронець; орендар володіє і користується зданим йому в оренду чужим обладнанням; комісіонер володіє і розпоряджається речами, зданими на комісію. Проте ні охоронець, ні орендар, ні комісіонер власниками майна, що знаходиться в їхньому володінні, не стають. Право власності продовжує належати тому, кому воно належало до здавання майна на схов, в оренду чи на комісію.
Можливі й такі випадки, коли права володіння, користування і розпорядження одночасно зосереджуються в особи, яка не є власником майна (наприклад, право власності на майно, закріплене за державним підприємством, належить державі, а не підприємству, яке ним володіє, користується і розпоряджається).
Зазначені положення (щодо повноважень власника майна у сфері господарювання) відображені в ст. 134 і 135 ГК. Відповідно до ч. 1 ст. 134 ГК суб'єкт господарювання, який здійснює господарську діяльність на основі права власності, на свій розсуд, одноосібно або спільно з іншими суб'єктами володіє, користується і розпоряджається належним йому (їм) майном, у тому числі має право надати майно іншим суб'єктам для використання його на праві власності, праві господарського відання чи праві оперативного управління, або на основі інших форм правового режиму майна, передбачених ГК, що визначає його правовий режим. Звідси випливає, що правовий режим майна суб'єкта господарювання, на якому базується його господарська діяльність, становить право власності та інші речові права, а саме право господарського відання і право оперативного управління.
До повноважень власника також належать: засновницькі (щодо заснування інших суб'єктів господарювання та наділення їх відповідним майном), регулятивні (щодо визначення меж використання майна, яке передається власником іншим суб'єктам господарювання на похідних від права власності правових титулах), оперативно-управлінські (щодо управління створеним власником суб'єктом господарювання), контрольні (щодо контролю за використанням майном, яке на певному, зазвичай похідному від права власності, правовому титулі закріплюється за іншим суб'єктом господарювання) та охоронні (щодо охорони прав власника від посягань інших осіб на його майно та захисту прав та законних інтересів власника у разі їх порушення іншими особами) повноваження.
Відповідно до ч. 1 ст. 133 ГК основу правового регулювання майна суб'єктів господарювання, на якій базується їх господарська діяльність, становить право власності та інші речові права право господарського відання, право оперативного управління. Господарська діяльність може здійснюватися також на основі інших речових прав (права володіння, права користування, права довірчої власності), яке виникає внаслідок закону або договору (ч. 2 ст. 316 ЦК).
Суб'єктами права приватної власності є фізичні та юридичні особи. Крім того Цивільний кодекс виділяє державну, комунальну власність та право власності Українського народу (ст. 324-327). Особливим видом права власності є право довірчої власності, яке виникає внаслідок закону або договору управління майном (ч. 2 ст. 316 ЦК). У ГК також передбачена можливість існування права колективної власності, зокрема щодо юридичних осіб. Але в ЦК передбачено, що юридичні особи є суб'єктами права приватної власності. Державним класифікатором України «Класифікація форм власності» ДК 001:24, затвердженим наказом Державним комітетом України з питань технічного регулювання та споживчої політики від 25 травня 2004 р. № 97 передбачені: приватна власність, державна власність, державна корпоративна власність, комунальна власність.
Як вже зазначалося, фізичні та юридичні особи можуть бути власниками будь-якого майна, за винятком окремих видів майна, які відповідно д0 закону не можуть їм належати. Склад, кількість та вартість майна, яке може бути у власності фізичних та юридичних осіб, не є обмеженими. Законом може бути встановлено обмеження розміру земельної ділянки, яка може бути у власності фізичної та юридичної особи.
Право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема із правочинів. Право власності вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності не встановлена судом. Якщо майно відчужене особою, яка не мала на це права, добросовісний набувач набуває право власності на нього, якщо відповідно до ст. 390 ЦК майно не може бути витребуване у нього.
Способи набуття права власності поділяються на:
­ первісні - такі, при яких право власності на річ виникає вперше або незалежно від права попереднього власника на цю річ (виготовлення або створення нової речі (виробництво), переробка речі (специфікація), привласнення загальнодоступних дарів природи, знахідка, бездоглядні домашні тварини, скарб та інші безхазяйні речі);
­ похідні - такі, при яких набуття права власності у суб'єкта виникає внаслідок волевиявлення попереднього власника (правочини, що спрямовані на передачу майна у власність і спадкування, приватизація державного і комунального майна).
Право власності у набувача майна за договором виникає з моменту передання майна, якщо інше не встановлено договором або законом (ст. 334 ЦК).
Переданням майна вважається вручення його набувачеві або перевізникові, організації зв'язку тощо для відправлення, пересилання набувачеві майна, відчуженого без зобов'язання доставки. До передання майна прирівнюється вручення коносамента або іншого товарно-розпорядчого документа на майно. Право власності на майно за договором, який підлягає нотаріальному посвідченню, виникає у набувача з моменту такого посвідчення або з моменту набрання законної сили рішенням суду про визнання договору, не посвідченого нотаріально, дійсним. Якщо договір про відчуження майна підлягає державній реєстрації, право власності у набувача виникає з моменту такої реєстрації.
Підстави припинення права власності. Право власності припиняється у разі: відчуження власником свого майна; відмови власника від права власності; припинення права власності на майно, яке за законом не може належати цій особі; знищення майна; викупу пам'яток історії та культури; викупу земельної ділянки у зв'язку із суспільною необхідністю; викупу нерухомого майна у зв'язку з викупом з метою суспільної необхідності земельної ділянки, на якій воно розмішене; звернення стягнення на майно за зобов'язаннями власника; реквізиції; конфіскації; припинення юридичної особи чи смерті власника.
Право власності може бути припинене в інших випадках, встановлених законом.
Майно, що використовується у господарській діяльності, може перебувати у спільній власності. Майно, що є у власності двох або більше осіб співвласників, належить їм на праві спільної власності.
Майно може належати особам на праві спільної часткової або на праві спільної сумісної власності. Спільна власність вважається частковою, якщо договором або законом не встановлена спільна сумісна власність на майно. Власність двох чи більше осіб із визначенням часток кожного з них у праві власності є спільною частковою власністю. Частки у праві спільної часткової власності вважаються рівними, якщо інше не встановлено за домовленістю співвласників або законом. Якщо розмір часток у праві спільної часткової власності не встановлений за домовленістю співвласників або законом, він визначається з урахуванням вкладу кожного з співвласників у придбання (виготовлення, спорудження) майна. Наприклад майно учасників ТОВ право спільної часткової власності здійснюється співвласниками за їхньою згодою.
Спільна власність двох або більше осіб без визначення часток кожного з них у праві власності є спільною сумісною власністю. Співвласники майна, що є у спільній сумісній власності, володіють і користуються ним спільно, якщо інше не встановлено домовленістю між ними. Розпоряджання майном, що є у спільній сумісній власності, здійснюється за згодою всіх співвласників. У разі вчинення одним із співвласників правочину щодо розпорядження спільним майном вважається, що він вчинений за згодою всіх співвласників.
До інших речових прав похідних від права власності відноситься право господарського відання і право оперативного управління
Право господарського відання згідно з ч. 1 ст. 136 ГК є речовим правом суб'єкта підприємництва, який володіє, користується і розпоряджається майном, закріпленим за ним власником (уповноваженим ним органом), з обмеженням правомочності розпорядження щодо окремих видів майна за згодою власника у випадках, передбачених законами. Власник майна, закріпленого на праві господарського відання за суб'єктом підприємництва, здійснює контроль за використанням та збереженням належного йому майна безпосередньо або через уповноважений ним орган, не втручаючись в оперативно-господарську діяльність підприємства.
Правом оперативного управління в ст. 137 ГК визнається речове право суб'єкта господарювання, який володіє, користується і розпоряджається майном, закріпленим за ним власником (уповноваженим ним органом) для здійснення некомерційної господарської діяльності, у межах, встановлених, ГК та іншими законами, а також власником майна (уповноваженим ним органом). Власник майна, закріпленого на праві оперативного управління за суб'єктом господарювання, здійснює контроль за використанням і збереженням переданого в оперативне управління майна безпосередньо або через уповноважений ним орган і має право вилучати у суб'єкта господарювання надлишкове майно, а також майно, що не використовується, та майно, що використовується ним не за призначенням.
Різновидом нерухомого майна, що має спеціальний правовий режим, є природні ресурси (ст.148-153 ГК) -земля, її надра, атмосферне повітря, водні та інші природні ресурси, що знаходяться в межах території України, природні ресурси її континентального шельфу, виключної (морської) економічної зони, які відповідно до Конституції (ст. 13, 14) є об'єктами права власності Українського народу. Згідно ст. 149 ГК суб'єкти господарювання використовують у господарській діяльності природні ресурси. Їм може передаватися у власність земля із закритими водоймами, ділянками лісів, загальнопоширеними корисними копалинами, що знаходяться в ній, у тому числі громадянам для ведення (фермерського) господарства, а також сільськогосподарським підприємствам - для господарської діяльності. Порядок надання землі у власність визначається виключно законом з урахуванням необхідності визначення гарантій ефективного використання землі суб'єктами господарювання, запобігання її безгосподарному використанню та псуванню.
Суб'єкт господарювання, здійснюючи господарську діяльність, має право: експлуатувати корисні властивості наданих йому природних ресурсів; використовувати для господарських потреб в установленому законодавством порядку корисні копалини місцевого значення, водні об'єкти, лісові ресурси, що знаходяться на наданій йому земельній ділянці; одержувати доходи від результатів господарської діяльності, пов'язаної з використанням природних ресурсів; одержувати пільгові короткострокові та довгострокові кредити для реалізації заходів щодо ефективного використання, відтворення та охорони природних ресурсів, а також користуватися податковими пільгами при здійсненні зазначених заходів; вимагати компенсації шкоди, завданої належним йому природним ресурсам іншими суб'єктами, а також усунення перешкод у здійсненні господарської діяльності, пов'язаної з використанням природних ресурсів.
Природні ресурси надаються в користування на підставі спеціальних дозволів (рішень) уповноважених державою органів земля та інші природні ресурси (в тому числі за плату або на інших умовах).
Суб'єкти господарювання можуть їх використовувати як переможці аукціонів з продажу спеціальних дозволів на користування надрами, організатором якого є Мінприроди.
В сучасних умовах науково - технічного прогресу, використання інноваційних технологій у господарській діяльності все більш актуальним є використання інтелектуальної власності згідно із ст. 155 ГК є: винаходи на корисні моделі; промислові зразки; сорти рослин та породи тварин; торговельні марки (знаки для товарів і послуг); комерційне (фірмове) найменування; географічне значення; комерційна таємниця; комп'ютерні програми; інші об'єкти передбачені законом.
Права власності і похідні права не тільки проголошуються, а і захищаються.
Ст. 20 ГК визначає способи, у які захищаються право власності та інші майнові права суб'єкта господарювання. Так, права та законні інтереси суб'єктів господарювання захищають шляхом: визнання наявності або відсутності прав; визнання повністю або частково недійсними актів органів державної влади та органів місцевого самоврядування, актів інших суб'єктів, що суперечать законодавству, ущемляють права та законні інтереси суб'єкта господарювання або споживачів; визнання недійсними господарських угод з підстав, передбачених законом; відновлення становища, яке існувало до порушення прав та законних інтересів суб'єктів господарювання; припинення дій, що порушують право або створюють загрозу його порушення; присудження до виконання обов'язку в натурі; відшкодування збитків; застосування штрафних санкцій; застосування оперативно-господарських санкцій; застосування адміністративно-господарських санкцій; установлення, зміни і припинення господарських правовідносин та іншими способами передбаченими законодавством.
Захист права власності - низка передбачених законодавством заходів, що вживаються у випадках порушення цього права та спрямовані на захист і відновлення відносин власності. Захист відносин власності здійснюється на підставі загальних засад, визначених ст. 386 ЦК, серед яких можна назвати: рівний захист усіх суб'єктів права-власності (ст. 13 Конституції України); неможливість позбавлення особи права власності протиправним шляхом; наявність у власника права вимагати усунення всяких порушень його права або перешкод у здійсненні його права; наявність у власника права на отримання відшкодування, завданої йому майнової та моральної шкоди; захист права власності здійснюється судом; наявність у власника права на відшкодування з боку держави заподіяних збитків у разі прийняття державою нормативно-правового акту, який припиняє право власності; поширення положень щодо захисту права власності на особу, яка хоч і не є власником, але володіє майном на праві повного господарського відання, оперативного управління або на іншій підставі, передбаченій законом чи договором, включаючи права на захист цієї особи свого володіння від власника.
Правомочності щодо використання кожного виду закріплені в ГК (ст. 156 - 162).
Предметом захисту є права та інтереси, які не суперечать загальним засадам законодавства. Загальний перелік заходів захисту цивільних прав міститься у ст. 16 ЦК і включають ті заходи, що можуть використовуватися щодо права власності.
Заходи захисту відносин власності поділяються на:
речово-правові - захищають повноваження власника на володіння, користування та розпорядження майном, яке є індивідуально-визначеним та існує у натурі за умови, що порушення не пов'язано з виконанням зобов'язань між власником і порушником: позов неволодіючого майном власника до його фактичного набувача про витребування майна з чужого незаконного володіння (віндикаційний позов) (ст. 387 ЦК); позов про захист права власності від порушень(усунення будь-яких перешкод у здійсненні власником права користування та розпорядження майном), не пов'язаних з позбавленням володіння (негаторний позов) (ст. № 391 ЦК); позов про визнання права власності (ст. 392 ЦК).
зобов'язально - правові - застосовуються у випадках, коли власник пов'язаний з порушником зобов'язанням: позов про витребування майна від особи, якій воно було передано за договором та яка його не повернула у встановлений строк; позов про відшкодування завданої власнику шкоди; позов про повернення майна, що придбане або збережене за рахунок іншої особи без достатніх підстав.
Також заходами захисту права власності можуть бути норми щодо визнання правочинів недійсними та інші.
« Попередня Наступна »
= Перейти до змісту підручника =
Информация, релевантная "§ 1. Загальні положення про право власності та інші речові права суб'єктів господарювання"
  1. Стаття 153. Оподаткування операцій особливого виду
    положень (стандартів) бухгалтерського обліку. При цьому прибуток (позитивне значення курсових різниць) ураховується у складі доходів платника податку, а збиток (від'ємне значення курсових різниць) ураховується у складі витрат платника податку. 153.1.4. У разі здійснення операцій з продажу іноземної валюти та банківських металів до складу доходів або витрат платника податку відповідно
  2. Стаття 170. Особливості нарахування (виплати) та оподаткування окремих видів доходів
    загальні правові норми Цивільного кодексу України та б) при за наявності доброї волі інших учасників можна припустити, що одна особа може подарувати родичеві корпоративні права (частку в статутному фонді (капіталі). Однак для кінцевого завершення такої подарункової операції необхідно зареєструвати внесення змін і доповнень до установчих документів, оскільки відповідно до вимог п. 5 ст. 89
  3. § 1. Поняття та структура цивільного законодавства
    загальні положення про інтелектуальну власність, а також норми авторського права, права промислової власності, права на засоби індивідуалізації учасників цивільного обороту, товарів і послуг. За проектом лише угода регулює відносини між володільцем права інтелектуальної власності та користувачем. Саме угода визначає розміри, порядок обчислення і виплати за використання об'єктів інтелектуальної
  4. § 1. Дихотомія "приватне право - публічне право" як підґрунтя характеристики становища приватної особи у суспільстві
    загальні, суспільні інтереси. У зв'язку з цим І'. Єринг у відомій дискусії з прихильниками вольової теорії прав, а також у концептуальних положеннях про захист Інтересів як мети права і про права як інтереси обґрунтував тезу про те, що у сфері приватного права уповноважена особа сама захищає свої інтереси, а цей захист відбувається з ініціативи самого суб'єкта інтересу шляхом подання цивільного
  5. § 4.Трансформація концепції цивільного права наприкінці XX ст.
    загальні суб'єктивні права та обов'язки, приватну власність тощо. Проблема розглядається й під іншими кутами зору. Зокрема, піддано аналізу правові передумови економічної незалежності індивіда тощо. Серед економічних передумов незалежності індивіда досліджується така досить незвична для радянської правової науки категорія, як підприємництво. Слід зазначити, що майже одночасно з визнанням
  6. § 6. Структура (система) цивільного права
    загальні положення; 2) речове право; 3) зобов'язальне право; 4) спадкове право; 5) сімейне право. За пандектною системою побудовані Німецький цивільний кодекс 1899 р., та цивільні кодекси країн, що взяли його за взірець. Перевагами пандектної системи є виокремлення загальної частини, що дозволяє уникати повторювань при характеристиці окремих інститутів, чіткий поділ на розділи
  7. § 5. Результати інтелектуальної, творчої діяльності як об'єкти цивільних прав
    положення про охорону інтелектуальної власності передбачені ст. 41 Конституції. Відносини щодо цих об'єктів також регулюються спеціальними законодавчими актами, які визначають умови виникнення, використання, передачі, захисту цих прав (закони України від 23 грудня 1993 р. "Про авторське право і суміжні права" (в редакції Закону від 11 липня 2001 р.); від 15 грудня 1993 р. "Про охорону прав на
  8. § 1. Договір купівлі-продажу
    загальні положення про купівлю-продаж, якщо інше не випливає зі змісту або характеру цих прав; 3) право вимоги, якщо вона не має особистого характеру. Право вимоги розглядається ЦК, на відміну від Закону "Про оцінку майна, майнових прав та професійну оціночну діяльність в Україні", як самостійний предмет договору купівлі-продажу, і означає право особи, що його вона набуває за договором або
  9. § 2. Особливості договору оренди державного та комунального майна
    загальні положення, що стосуються оренди майна (§ 1 гл. 58); він встановлює і спеціальні положення щодо оренди певних видів майна будь-якої, в тому числі державної та комунальної, форм власності (зокрема, § 4 - найм будівлі або іншої капітальної споруди, § 5 - найм (оренда) транспортного засобу), що підлягають субсидіарному застосуванню разом з положеннями Закону "Про оренду державного та
  10. § 3. Спільна діяльність
    положення щодо права фізичних та юридичних осіб (у тому числі суб'єктів господарювання) на ведення спільної господарської діяльності на умовах, визначених договором про спільну діяльність, містяться у гл. 77 ЦК та ст. 176 ГК. Порядок оподаткування спільної діяльності без створення юридичної особи та суміжні з цим процедури визначаються Законом "Про оподаткування прибутку підприємств" та