| Головна |
| « Попередня | Наступна » | |
1. Короткий історичний екскурс в законодавче визначення злочину |
||
|
Злочин - це соціальне і правове явище. Злочинність з'явилася з розколом суспільства на антагоністичні класи. Норми про злочини і покарання стали виражати волю економічно і політично пануючих відносин, насамперед в охороні влади і власності. У рабовласницькому суспільстві найчисленніший клас рабів не був об'єктом кримінально-правової охорони. Раби як "говорять речі" розглядалися в якості не суб'єктів, а предметів кримінально-правових відносин. Соціально-класова природа рабовласницького кримінального законодавства виражалася також у нерівності громадян перед законом залежно від кастової приналежності. Найдавніші пам'ятки права, наприклад, Закони Хаммурапі або Ману, жорстокими покараннями карали найменші наміри на владу фараонів, їх власність, особливо з боку нижчих станів. Так, в давньоіндійському пам'ятнику права та епосу Законах Ману злочинність і караність відкрито зв'язувалися з кастової приналежністю суб'єкта злочину і потерпілого. Наприклад, у ст. 365-374 зваба, перелюбство і обесчещіваніе не карати зовсім або каралися штрафом, тілесним покаранням, кастрацією або стратою залежно від приналежності винного до класів і станам брахманів, вайшиям або шудра. Останній при співжитті з благородною жінкою підлягав смертної кари. Для брахмана за такий же злочин передбачалося покарання у вигляді обріванія голови. Стаття ж 380 прямо встановлювала, що "ніколи не можна вбивати брахмана, навіть погрязшего у всяких гріхах: треба вигнати його з країни зовсім майном без тілесних ушкоджень" * (104). Кодекс Юстиніана (834 р.) визнавав основним розподілом людей, що належать до їх прав, на вільних і рабів. Книга один надцята, титул III "Про зіпсованому рабі" передбачала за каліцтво раба компенсацію як за псування майна, і то, якщо діяння вчинено зі злим умислом. Якщо ж такий відсутній або каліцтво послідувало внаслідок забави (наприклад, смерть раба, який стрибнув у колодязь по забаві вільного особи), взагалі ніякої відповідальності не настає * (105). "Руська Правда" (II століття) також оцінювала вбивство холопа як ушкодження майна. Пеня (штраф) строго дифференцировалась за ідентичні злочину залежно від класово-станових статусів суб'єктів злочинів і потерпілих. За вбивство представників знаті - 80 гривень, смерда - 5 гривень * (106). Цікаво, що у введенні до Укладення царя Олексія Михайловича (1649 р.) принаймні словесно проголошувалося якесь рівність перед судом і покаранням: "Щоб Московські Держави всяких чинів людям від більшого до меншого чину, суд і розправа були при всяких справах вельми рівно "* (107). Проте далі цієї декларації рівність не пішло і не могло піти. У класово-становому суспільстві і державі кримінальне право об'єктивно, не за чиїмось свавіллю не може не бути адекватно класово-становим. Дану закономірність історичного матеріалу слід спокійно констатувати і не намагатися критикувати. Тому і в цьому Уложенні покарання строго зважувалися по класах і станам - бояр, селян, холопів. Стаття 8 гл. XVIII, наприклад, свідчила: "А буде чийсь чоловік помислити смертне вбивство на того, кому він служить, або проти його виметами яку зброю хоча його вбити, йому за таку справу відсікти рука". Кримінальне законодавство феодального права відкрито і скрупульозно, з не меншою суворістю захищало інтереси королівських династій, дворянства, духовенства, заможних станів, знаті. Класичний джерело кримінального права пізнього феодалізму - "Кароліна" * (108), за яким видання і застосування норм про менш тяжких і дрібних злочинах з боку селянства і челяді взагалі становило прерогативу сеньйорів, феодалів, поміщиків. Специфічне для європейського Середньовіччя канонічне (церковне) право під виглядом переслідування єресі жорстоко придушував опір селянства і волелюбних верств городян. Одночасно воно звільняло від кримінальної відповідальності осіб духовного та інших "благородних" станів за велике число злочинів або істотно пом'якшувало покарання за них шляхом заміни покарань церковної карою. Кримінально-судове укладення імператора Карла V Священної Римської імперії німецької нації середини XVI в. діяло більше 300 років на території Європи, Єрусалиму, Індійських островів та інших країн. Це типовий правової пам'ятник пізнього феодалізму, що відрізняється безпрецедентною жорстокістю в поєднанні з відвертим соціальною нерівністю. Наприклад, зрада трактувалася в ньому не тільки як державна, але і як зрада "власним пану". Каралася така зрада стратою - четвертуванням для чоловіків і утоплением для жінок. "Бунт простого народу проти влади" карався смертною карою або перетином різками і вигнанням з країни. Крадіжка переслідувалося стратою, що "калічать тілесними покараннями" або іншим шляхом "пропорційно становищу особи". Крайньою релігійною нетерпимістю відрізнялося мусульманське кримінальне право. У ньому сповідання ісламу виявлялося навіть значніше соціальної приналежності злочинця і потерпілого. Наприклад, аят 91 (81) Корану наказував: "Невірних схоплюється і вбивайте, де б не знайшли їх". Раб звільнявся від покарання, якщо він віруючий і вбив невіруючого з ворожого народу - аят [94 (92)] * (109). На відміну від рабовласницького і феодального законодавства, що не знали загального поняття злочину, буржуазне кримінальне законодавство таке поняття виробило. Кримінальні кодекси, починаючи з французької, стали визнавати злочином діяння, заборонені кримінальним законом під страхом покарання. Таке визначення, що виходило з заборони внезаконодательного і несудового покарання, з визнання злочинними лише діянь, а не напряму думок, з формальної рівності всіх громадян перед законом незалежно від їх класової чи станової приналежності, з'явилося найбільшим, принципової важливості історичним досягненням кримінального права. У ньому знайшли закріплення багатовікові загальнолюдські сподівання про справедливість і гуманізм. При соціалізмі, як було показано в розділі I, вперше у світовій практиці кримінального законодавства відбулася корінна зміна соціальної сутності злочинного діяння, адекватно, відкрито зафіксованого в нормах закону. Злочинами Радянська держава оголосило діяння, які завдавали шкоди інтересам трудящого народу. Кримінально-правові норми стали виражати його волю. Історично першим законодавчим актом, який дав поняття злочину, з'явилася Декларація прав людини і громадянина 1789 р. Франції. Її стаття 5 по суті характеризувала матеріально-змістовне властивість будь-якого правопорушення, а саме його шкідливість для суспільства. Вона свідчила, що "закон вправі забороняти лише дії, шкідливі для суспільства. Не можна перешкоджати тому, що не заборонено законом, і ніхто не може бути примушений робити те, що закон не наказує". Стаття 8 Декларації формулювала принцип "nullum crimen, nulla poena sine lege". У ній говорилося: "Ніхто не може бути покараний інакше як в силу закону, встановленого і опублікованого до скоєння злочинного діяння та застосованого в законному порядку". Французькі КК 1791 і 1810 рр.. виходили з юридичної дефініції злочину шляхом категоризації їх на три види, втративши, на жаль, матеріальний ознака злочинів, що міститься в Декларації прав людини і громадянина. Його частково відновив КК 1922 р. Слідом за французькими аналогічну дефініцію встановили інші буржуазні КК. Злочином визнавалося діяння, заборонене кримінальним законом під загрозою покарання Деякі уточнювали це формулювання вказівкою на закон, який діяв під час вчинення злочину. Гідність такого поняття в його відповідності принципу законності - "Ні злочину, немає покарання без вказівки про те в законі", в формальній рівності порушників закону перед ним. Однак істотний недолік полягав у тому, що, досить чітко відбиваючи юридичний ознака злочину, його протиправність, формальне визначення (тому й формальне, що описувало лише юридичну форму злочину), зовсім не розкривати соціальної сутності злочинного і караного діяння. Виходив логічно замкнене коло: злочинно те, що за законом карається, карається те, що злочинно. А що лежить в основі злочинної, які підстави криміналізації діяння, тобто оголошення його злочинним і караним, - залишалося за рамками такого визначення. Тому в XX в. (Не без впливу радянського кримінального законодавства) прогресивні вчені Заходу стали активно критикувати формальне визначення злочину Формалізм конструкції злочину в дійсності не перешкоджав прийняттю, здавалося б, неприйнятною при такому визначенні злочину норми про аналогії. Так сталося, наприклад, з фашистським кримінальним законодавством. У 1935 р. націонал-соціалістичний режим включив в КК норму про аналогію, нітрохи не піклуючись про невідповідність її формальному поняттю злочину в КК. Аналогічне положення існувало в російському Уложенні про покарання кримінальних та виправних 1845 р. Матеріальне поняття злочину означає розкриття його соціальної сутності. Воно містить такий ознака, як суспільна небезпека, причому не в абстрактному розумінні, а з вказівкою на те, яким соціальним інтересам заподіює шкоду злочин. Матеріальне визначення, спроби дати яке робляться сучасним буржуазним кримінальним законодавством, орієнтується на розуміння шкодочинності злочину як "небезпеки інтересам правової держави", протиріччя "соціальної етичності" або "інтересам публічної моралі", "соціальної спільності" , навіть (у фашистському праві Німеччини) "народному духу". Діючі КК, виключаючи кодекси країн СНД і деяких держав Східної Європи, в загальному визначенні злочину поки не сприйняли матеріальної дефініції. Однак в окремих нормах, наприклад, про цілі покарання, у складах конкретних злочинів прослизають формулювання "ресоціалізації", "добрих звичаїв", "соціальної значимості". Ще ширше використовуються матеріальні конструкції в судовому та доктринальному тлумаченні кримінального законодавства. Стаття 7 КК РРФСР 1960 р. "Поняття злочину" давала таку дефініцію злочину: "Злочином визнається передбачене кримінальним законом суспільно небезпечне діяння (дія або бездіяльність), що посягає на суспільний лад СРСР, його політичну та економічну системи, власність, особу, політичні, трудові, майнові та інші права і свободи громадян, а рівно і інше посягає на соціалістичний правопорядок суспільно небезпечне діяння, передбачене кримінальним законом ". Як бачимо, нормативна конструкція поняття злочину з'являється в кримінальному законодавстві доволі пізно - на початку XIX сторіччя. У діючих КК поняття злочину зведено до пояснюється терміна в розділі "Тлумачення термінів" (див. КК штату Нью-Йорк, КК ФРН). До заслуг вітчизняного законодавства слід віднести те, що в укладеному XIX і XX ст., В КК радянського періоду завжди містилася норма, яка розкриває поняття злочину. КК РРФСР і РФ поступово вдосконалювали загальне визначення злочину відповідно кримінальній політиці того чи іншого періоду. Перші КК 20-х рр.. робили акцент на соціально-класовому змісті злочину. Основи кримінального законодавства 1958 виключили класову характеристику злочину, включили юридичний ознака - кримінальну протиправність. КК РФ 1996 р. включив також вказівка на провину. Його стаття 14 встановлює: "Злочином визнається винне досконале суспільно небезпечне діяння, заборонене цим Кодексом під загрозою покарання". _ |
||
| « Попередня | Наступна » | |
|
|
||
Інформація, релевантна " 1. Короткий історичний екскурс в законодавче визначення злочину " |
||
|
||