| Головна |
| « Попередня | Наступна » | |
Загальні положення |
||
|
Правовою основою оформлення заповітів є Конституція РФ, що закріплює право громадян на кваліфіковану юридичну допомогу (ст. 48) і відносить нотаріат до питань спільного ведення Російської Федерації і суб'єктів Федерації (ст. 72). Серед федеральних законів пріоритетне значення належить Цивільному кодексу, який містить загальні приватноправові норми про форму та порядок вчинення заповіту, а також загальні положення про порядок оформлення окремих видів заповітів і заповідальнихрозпоряджень. Основи законодавства Російської Федерації про нотаріат від 11 лютого 1993 р. * (652), хоча і дублюють в ряді випадків положення Кодексу щодо форми заповіту, в той же час містять комплекс детально опрацьованих публічно-правових норм у цій сфері. Особливості оформлення окремих видів заповітів регулюються на підзаконному рівні наказом міністра юстиції РФ від 15 березня 2000 р. N 91 "Про затвердження методичних рекомендацій щодо вчинення окремих видів нотаріальних дій нотаріусами Російської Федерації" * (653); наказом міністра юстиції РФ від 10 квітня 2002 р. N 99 "Про затвердження форм реєстрів для реєстрації нотаріальних дій, нотаріальних свідоцтв і посвідчувальних написів на угодах і засвідчуваних документах" * (654); наказом міністра юстиції РФ від 27 грудня 2007 р. "Про затвердження Інструкції про порядок вчинення нотаріальних дій главами місцевих адміністрацій поселень і спеціально уповноважених посадовими особами місцевого самоврядування поселень "* (655). Вчинення заповіту посадовими особами консульських установ Російської Федерації за кордоном регулюється главою XII Консульського статуту СРСР * (656), ст. 38 Основ законодавства РФ про нотаріат та міжнародними угодами Росії з іноземними державами. Формальні вимоги цивільного законодавства до форми заповіту традиційно перевищують вимоги, що висуваються до форми інших угод. У зарубіжних правових системах найбільш поширеними формами заповітів є власноручні (олографіческіе) * (657) заповіту (без публічного посвідчення), публічні заповіту (завіряються нотаріусом, посадовими особами), приватні заповіту (що здійснюються у спрощеній формі , засвідчені свідками, в тому числі і в усній формі) * (658). У російському законодавстві будь-якому заповітом надається обов'язкова письмова форма угоди, засвідчена нотаріусом (абз. 1 п. 1 ст. 1124 ЦК). На перший погляд, дотримання письмової форми заповіту представляє для громадян певні утруднення, викликає необхідні зволікання, витрати часу. Разом з тим така вимога надає заповітом більшу ясність, визначеність, попереджає можливі суперечки і сумніви, а якщо такий спір виникає, то полегшується доведення як факту складання заповіту, так і його змісту. Адже заповіт вступає в силу, коли вже немає в живих спадкодавця, тому важливо виключити будь-які сумніви в достовірності, автентичності його волі. У випадках, передбачених Цивільним кодексом (п. 7 ст. 1125, ст. 1127, п. 2 ст. 1128), посвідчення заповітів можливо і іншими, крім нотаріуса, особами * (659). У виняткових випадках передбачається проста письмова форма (ст. 1129 ЦК). Усне вчинення заповіту не допускається * (660). За загальним правилом складене у встановленій формі заповіт підлягає його посвідченню. Не підлягають посвідченню лише власноручні заповіту (закриті і надзвичайні). У всіх інших випадках недотримання правил про письмовій формі заповіту і його посвідченні тягне визнання такої угоди нікчемною. Крім нотаріуса правом на вчинення нотаріальних дій, в тому числі і посвідчення заповіту, наділені посадові особи органів місцевого самоврядування * (661) і посадові особи консульських установ в установленому порядку (п. 7 ст. 1125 ЦК). В силу об'єктивних причин окремі громадяни не можуть в необхідний час засвідчити заповіт у нотаріуса (знаходження громадян на лікуванні в медичних установах, в плаванні на суднах, в експедиціях, у військових частинах, в місцях позбавлення волі) . Складені в таких випадках заповіту та засвідчені відповідними особами, яким законом надано право посвідчувати заповіти, іменуються прирівнюються до нотаріально посвідчених заповітом (ст. 1127 ЦК). Проте термін "прирівнюються" не означає повної рівності між нотаріальною формою заповітів та заповітів, засвідчуваних особами, перерахованими в п. 1 ст. 1127 ЦК. Такого роду заповіт отримує повне юридичне оформлення тільки після здійснення всіх нотаріальних дій нотаріусом за місцем проживання заповідача. Закон виділяє дві форми власноручного заповіту: закрите заповіт (ст. 1226 ЦК РФ) і заповіт в надзвичайних обставинах (ст. 1129 ЦК РФ). Названі заповіту повинні бути цілком написані і підписані рукою заповідача. Як і в попередньому випадку, вчинення закритого заповіту вимагає подальшого його оформлення нотаріусом, а заповіту в надзвичайних обставинах - повторного його вчинення в інших що допускаються законом формах (ст.ст. 1124-1128 ЦК) і підтвердження судом у встановленому порядку. Самостійної формою вчинення заповіту є заповідальне розпорядження громадянами правами на грошові кошти в банку. Розпорядження цими правами може здійснюватися в різних формах на розсуд заповідача, в тому числі і за допомогою здійснення заповідального розпорядження, удостоверяемого службовцям банку, де знаходиться рахунок. З урахуванням викладеного класифікацію форм заповітів можна провести за наступними критеріями: за способом викладу волі у заповіті (нотаріальна та проста письмова); по суб'єкту, удостоверяющему заповіт (нотаріально посвідчені і засвідчені іншими посадовими особами); по способу складання (власноручні і складені іншими особами). В цілому ж російське законодавство передбачає публічний характер вчинення заповіту, що передбачає в кінцевому підсумку необхідність оформлення заповіту нотаріусом, посадовою особою або підтвердження судом. Відомі зарубіжному і російському дореволюційному правопорядкам приватні заповіту не мають юридичної сили. В окремих випадках для оформлення заповітів вимагається обов'язкова участь рукоприкладчика (абз. 2 п. 3 ст. 1125 ЦК) та участь свідка. Якщо інститут рукоприкладчика стабільно функціонує в російському спадковому праві, то бере свої витоки з приватних, а також усних заповідальнихрозпоряджень інститут свідків фактично відроджено в сучасному російському спадковому праві після тривалого радянського періоду. Цивільний кодекс передбачає добровільне (п. 4 ст. 1125) і обов'язкова участь свідків (пп. 3, 4 ст. 1126, п. 2 ст. 1127, абз. 2 п. 1 ст.1129) при складанні, підписання, посвідченні, оголошенні і передачі заповіту. Як свідок і рукоприкладчика не можуть виступати такі особи, як нотаріус або інша посвідчує заповіт особа; особа, на користь якої складено заповіт або зроблено заповідальний відмова, чоловік такої особи, його діти і батьки; громадяни , що не володіють дієздатністю в повному обсязі; неписьменні; громадяни з такими фізичними вадами, які явно не дозволяють їм повною мірою усвідомлювати істота, що відбувається; особи, які не володіють в достатній мірі мовою, на якому складено заповіт, за винятком випадку, коли складається закрите заповіт (п. 2 ст. 1124 ЦК). При посвідченні заповіту главами місцевих адміністрацій поселень і спеціально уповноваженими посадовими особами місцевого самоврядування поселень в якості особи, покликаного підписати заповіт, на якому нотаріально засвідчується справжність підпису, за громадянина, який звернувся за вчиненням нотаріальної дії, а також особи, здатного порозумітися з глухим, німим або глухонімим неписьменним громадянином, не можуть бути притягнуті, крім названих вище осіб: особа, на ім'я якої видана довіреність, чоловік такої особи, його діти і батьки; громадянин, що не володіє дієздатністю у повному обсязі (п . 14 Інструкції про порядок вчинення нотаріальних дій главами місцевих адміністрацій поселень). Наведений вище перелік свідків і рукоприкладчика, позбавлених права участі та підпису при здійсненні заповіту, є вичерпним, з чим важко погодитися. Навряд чи доцільний допуск до участі в якості свідків і рукоприкладчика осіб, які мають судимість за ст. 129, 306, 307 КК, родичів по низхідній і висхідній лінії, допоміжного персоналу нотаріусів, подружжя для посвідчення одного заповіту (в якості двох обов'язкових свідків). Свідок забезпечує, перш за все, доказову базу вчинення заповіту. Відсутність свідка тягне визнання заповіту нікчемним, невідповідність свідка названим вимогам - оспорімой. Нікчемність заповіту може з'явитися також наслідком незазначення в заповіті місця і дати його посвідчення (п. 4 ст. 1124 ЦК). Виняток становить лише закрите заповіт, але і в цьому випадку нотаріус, приймаючи від заповідача конверт із закритим заповітом, вказує на цьому конверті разом з іншими відомостями, відомості про місце і дату його прийняття. Юридичне значення чіткого зазначення місця і часу складення заповіту виражається у вирішенні питання про пріоритет заповіту при наявності двох або декількох заповітів, про дійсність заповіту з точки зору дотримання форми, про дієздатність заповідача та ін * (662) |
||
| « Попередня | Наступна » | |
|
|
||
Інформація, релевантна "Загальні положення" |
||
|
||