| Головна |
| « Попередня | Наступна » | |
Відповідальність за порушення договору пасажирського перевезення |
||
|
Основними формами відповідальності сторін при порушенні договору пасажирського перевезення виступає стягнення неустойки (штрафу, пені), часткове або повне відшкодування збитків потерпілій стороні та деякі інші. Особливістю є можливість застосування такої міри відповідальності, як компенсація моральної шкоди. Ця відповідальність застосовується у разі заподіяння пасажиру моральної шкоди порушенням його прав на підставі ст. 15 Закону про захист прав споживачів. При цьому законодавство не виключає, а практика допускає пред'явлення позовів тільки про компенсації пасажирам заподіяної моральної шкоди. По-перше, перевізник відповідає за заподіяння шкоди життю або здоров'ю пасажира (ст. 800 ЦК). У даному випадку відповідальність перевізника за шкоду, заподіяну життю чи здоров'ю пасажира, настає за правилами гл. 59 ГК про зобов'язання внаслідок заподіяння шкоди, якщо законом або договором перевезення не передбачена підвищена відповідальність перевізника * (567). При цьому відповідальність, як правило, настає за положеннями ст. 1079 ЦК про відповідальність за шкоду, заподіяну діяльністю, що створює підвищену небезпеку для оточуючих, зокрема перевізник відповідає незалежно від вини. Визначення розміру шкоди, що підлягає відшкодуванню, а також осіб, які мають право на отримання відшкодування, проводиться за правилами § 2 гл. 59 ГК (відшкодування шкоди, заподіяної життю та здоров'ю громадянина). У юридичній літературі не виключається і можливість настання відповідальності перевізника за заподіяння шкоди життю і здоров'ю пасажира за загальними правилами деліктної відповідальності * (568), тобто за ст. 1064 ЦК за наявності вини перевізника. Такий підхід видається виправданим, зокрема для повітряного перевезення пасажира, яка згідно ст. 117 ВК включає в себе період з моменту проходження пасажиром повітряного судна передпольотного огляду для посадки на повітряне судно і до моменту, коли пасажир повітряного судна під наглядом уповноважених осіб перевізника покинув аеродром. Як видно, в період, юридично вважається повітряним перевезенням, шкоду життю і здоров'ю пасажира при знаходженні його на землі може бути заподіяна і такими обставинами, які можуть і не бути пов'язаними з джерелами підвищеної небезпеки. З метою захисту прав пасажирів та інших осіб, які перебувають з пасажирами в певних сімейно-правових відносинах (батьки, діти та ін.), транспортне законодавство може встановлювати розміри відшкодування та у твердих сумах. Наприклад, згідно з п. 1.1 ст. 117 ВК перевізник зобов'язаний забезпечити виплату компенсації в рахунок відшкодування шкоди, заподіяної при повітряному перевезенні життю пасажира повітряного судна, громадянам, які мають право на відшкодування шкоди у разі смерті годувальника відповідно до цивільного законодавства, за відсутності таких громадян-батькам, чоловіку, дітям померлого пасажира повітряного судна, а в разі смерті пасажира повітряного судна, який не мав самостійного доходу, - громадянам, у яких він перебував на утриманні, в сумі 2 млн руб. Зазначена компенсація розподіляється між громадянами, які мають право на її отримання, пропорційно кількості таких громадян * (569). Для реалізації обов'язку перевізників відшкодовувати шкоду, заподіяну життю та здоров'ю пасажирів, у тому числі виплачувати подібні компенсації, відшкодовувати іншу шкоду в законодавстві зазвичай передбачається використання такого інструменту, як обов'язкове страхування цивільної відповідальності перевізника * (570) . Зокрема, ст. 133 ВК передбачає основні правила обов'язкового страхування цивільної відповідальності перевізника перед пасажиром повітряного судна. Так, при заподіянні шкоди життю, якщо договором обов'язкового страхування не передбачений більш високий розмір відшкодування шкоди, розмір страхової виплати за договором обов'язкового страхування при виконанні внутрішніх повітряних перевезень відносно одного пасажира повітряного судна становить 2 млн руб. плюс необхідні витрати на поховання, які становлять не більш ніж 25 тис. руб. По-друге, перевізник відповідає за затримку відправлення пасажира (ст. 795 ЦК). За затримку відправлення транспортного засобу, що перевозить пасажира, або запізнення прибуття такого транспортного засобу до пункту призначення перевізник сплачує пасажирові штраф у розмірі, встановленому відповідним транспортним статутом чи кодексом. Наприклад, згідно зі ст. 120 ВК за прострочення доставки пасажира, багажу або вантажу в пункт призначення перевізник сплачує штраф у розмірі 25% встановленого федеральним законом мінімального розміру оплати праці за кожну годину прострочення, але не більше ніж 50% провізної плати. Відповідно до ст. 110 УЖТ за затримку відправлення поїзда або за запізнення поїзда на залізничну станцію призначення перевізник сплачує пасажирові штраф у розмірі 3% вартості проїзду за кожну годину затримки, але не більше ніж в розмірі вартості проїзду. За подібні порушення (затримку або запізнення транспортного засобу) перевізник не відповідає (звільняється від відповідальності): при перевезеннях у міському та приміському сполученнях; якщо доведе, що затримка або запізнення мали місце внаслідок непереборної сили, усунення несправності транспортних засобів, яка загрожує життю і здоров'ю пасажирів, або інших обставин, не залежних від перевізника. Крім оплати штрафу при відмові пасажира від перевезення через затримку відправлення транспортного засобу перевізник зобов'язаний також повернути пасажиру провізну плату в повному обсязі. По-третє, перевізник відповідає за незбереження багажу (ст. 796 ЦК). У даному випадку перевізник відповідає в період з моменту прийняття багажу до перевезення і до його видачі особі, уповноваженій на отримання багажу. Відповідальність перевізника в даному випадку настає: а) у формі відшкодування заподіяної шкоди, яка обмежена встановленими законодавством розмірами відшкодовується збитку. Зокрема, згідно з п. 2 ст. 796 ГК шкоду, заподіяну втратою багажу при перевезенні, відшкодовується перевізником у випадку з оголошенням цінності багажу в розмірі оголошеної вартості багажу; б) у формі повернення провізної плати за перевезення багажу, яка настає поряд з першою формою відповідальності. Для звільнення перевізника від відповідальності за незбереження багажу він повинен довести, що втрата, недостача або пошкодження (псування) багажу сталися внаслідок обставин, які перевізник не міг запобігти та усунення яких від нього не залежало (п. 1 ст. 796 ЦК). Правила Цивільного кодексу про підстави звільнення від відповідальності розвиваються і конкретизуються в актах транспортного законодавства (ст. 118 КВВТ та ін.) До відповідальності за порушення договору пасажирського перевезення може бути притягнутий і пасажир. Наприклад, згідно з п. 9 ст. 35 УАТ за відправлення в складі багажу, зданого для перевезення, предметів, перевезення яких у складі багажу заборонена, пасажир сплачує перевізнику штраф у розмірі десятиразової провізної плати за перевезення багажу. Як і у випадку з відповідальністю, що виникає з договору перевезення вантажів, процедура застосування відповідальності у зв'язку з порушенням умов перевезення пасажирів і багажу зазвичай складається з трьох етапів: документальна фіксація підстав відповідальності (у випадках, передбачених законодавством); дотримання претензійного порядку врегулювання спорів; пред'явлення позову до відповідного суду * (571). В рамках першого етапу транспортне законодавство в ряді випадків передбачає необхідність спеціального документального підтвердження тих обставин, які є підставами відповідальності учасників зобов'язань по пасажирської перевезення. Так, у ст. 119 УЖТ встановлено, що подібні обставини засвідчуються комерційними актами, актами загальної форми та іншими актами. Зокрема, комерційний акт складається для засвідчення пошкодження (псування) багажу можливих причин такого пошкодження; виявлення багажу без перевізних документів. За своїм значенням ці документи є доказами. Проте відповідно до п. 4 ст. 796 ГК документи про причини незбереження багажу (комерційний акт, акт загальної форми і т.п.), складені перевізником в односторонньому порядку, підлягають в разі спору оцінці судом поряд з іншими документами, що засвідчують обставини, які можуть служити підставою для відповідальності перевізника, відправника або одержувача вантажу або багажу. Таким чином, документи перевізника, що засвідчують підстави відповідальності, необхідність складання яких передбачена в транспортному законодавстві, не мають пріоритету над іншими доказами по судовій справі. Однак не всі обставини, які є підставами відповідальності учасників зобов'язань по пасажирської перевезення, вимагають спеціального документування. Зокрема, згідно зі ст. 121 УЖТ та п. 71 зазначених вище Правил надання послуг з перевезень на залізничному транспорті пасажирів, а також вантажів, багажу і вантажобагажу для особистих, сімейних, домашніх і інших потреб, не пов'язаних із здійсненням підприємницької діяльності, у разі затримки відправлення або запізнення поїзда до претензії додаються лише проїзні документи (квитки), які і підтверджують зміст претензії. Сутність другого етапу полягає в дотриманні правила про обов'язкове або добровільному претензійному порядку врегулювання спорів з пасажирських перевезень. Стосовно до претензійної порядку врегулювання спорів у відносинах з пасажирських перевезень законодавець у цілому виходить з двох різних підходів: по-перше, встановлюється обов'язковий претензійний порядок врегулювання для ряду суперечок, тобто для їх певної частини. Наприклад, такий порядок встановлено в ст. 161 КВВТ щодо пред'явлення вимог до перевізника. Крім того, за ст. 194 КТМ пасажир зобов'язаний направити письмову заяву перевізнику про втрату чи пошкодження багажу лише у певних тут випадках, а в інших ситуаціях претензійний порядок під час морського перевезення пасажира і багажу не застосовується. Зазвичай для вимог самого перевізника до пасажира, а також для вимог про відшкодування шкоди життю і здоров'ю пасажира розглянутий претензійний порядок не встановлюється; по-друге, для окремих ситуацій нормативно оформляється лише право на пред'явлення претензії, але не обов'язок, що, по суті, рівнозначно добровільному претензійної порядку. Згідно ст. 121 УЖТ до пред'явлення до перевізника позову, що виник у зв'язку із здійсненням перевезень пасажирів, багажу, до перевізника може бути пред'явлена претензія. Однак законодавець не завжди послідовно витримує цей підхід в УЖТ: у ст. 125 УЖТ право на пред'явлення позовів до перевізників багажу, що виникли у зв'язку із здійсненням перевезень, зокрема в будь-якому випадку пов'язане з дотриманням претензійної процедури. Право на пред'явлення претензії встановлено для договорів автомобільного перевезення пасажирів відповідно до п. 1 ст. 39 УАТ. Претензійна процедура обов'язкового чи добровільного претензійного порядку врегулювання спорів зазвичай складається з двох етапів: оформлення і заява претензії, її розгляд протягом встановлених в транспортному законодавстві термінів і напрямок відповіді заявнику. Для першого етапу транспортне законодавство визначає, хто і в який термін може заявити претензію, як вона оформляється. Зокрема, для пасажирського перевезення автомобільним транспортом право на пред'явлення до перевізників претензій у досудовому порядку мають особи, які уклали договори перевезення, і страховики, що виплатили страхове відшкодування у зв'язку з порушенням перевізниками своїх зобов'язань з перевезень пасажирів і багажу, а претензії можуть бути пред'явлені протягом строку позовної давності (ст. 39 УАТ). Відносно зазначеного строку для пред'явлення претензій у відносинах з пасажирських перевезень потрібно враховувати припис, дане в п. 5 постанови Пленуму Верховного Суду РФ від 29 вересня 1994 р. N 7 "Про практику розгляду судами справ про захист прав споживачів", відповідно до якого витікання встановленого законодавством пресекательной терміну пред'явлення громадянином претензії не є підставою до відмови в судовому захисту, так як це суперечить ст. 46 Конституції РФ і Закону про захист прав споживачів. На другому етапі перевізник розглядає претензію у строк, визначений транспортним законодавством, і направляє відповідну відповідь заявникові. Наприклад, згідно зі ст. 40 УАТ перевізник зобов'язаний розглянути пред'явлені йому претензії та про результати їх розгляду повідомити у письмовій формі заявника протягом 30 днів з дня отримання претензії. При частковому задоволенні або відхиленні перевізником претензії заявника в повідомленні повинно бути вказано підставу прийняття такого рішення відповідно до УАТ. У цьому випадку подані разом з претензією документи повертаються заявнику. На третьому етапі процедури застосування відповідальності у зв'язку з порушенням умов перевезення пасажирів і багажу заявляється позов до відповідного суду. Стосовно до цього етапу транспортне законодавство зазвичай відповідає на два питання - хто і в якому випадку може пред'явити позов, яким є термін позовної давності. Так, для перевезення пасажирів і багажу автомобільним транспортом встановлено, що при пред'явленні претензій у порядку, встановленому УАТ 2007 р., позови до перевізників, що виникли у зв'язку із здійсненням перевезень пасажирів і багажу, можуть бути пред'явлені у випадках повної або часткової відмови перевізників задовольнити претензії або у випадках неотримання від перевізників відповідей на претензії протягом 30 днів з дня отримання ними відповідних претензій (ст. 41 УАТ). Строки позовної давності у правовідносинах з пасажирської перевезення зазвичай скорочені. Наприклад, з перевезень пасажирів і багажу автомобільним транспортом строк становить один рік (ст. 42 УАТ). Крім застосування заходів цивільно-правової відповідальності у правовідносинах, пов'язаних з пасажирської перевезенням, сторонами можуть бути застосовані і інші способи захисту цивільних прав. Наприклад, при необгрунтованому ухиленні перевізника від укладення договору перевезення пасажирів і багажу транспортом загального користування пасажир має право звернутися до суду з вимогою про спонукання укласти договір (п. 3 ст. 426, п. 4 ст. 445 ЦК). Пасажир може також заявити тут і вимога про відшкодування збитків (п. 4 ст. 445 ЦК). Поряд з цим виконання обов'язку пасажира з оплати багажу та інших платежів з перевезення забезпечується утриманням перевізником переданого йому для перевезення багажу в забезпечення належних йому провізної плати та інших платежів за перевезення (п. 4 ст. 790 ЦК). Зазначене право перевізника, що підпадає під правила ст. 359, 360 ГК про утримання, існує, якщо інше не встановлено законом, іншими правовими актами, договором перевезення або не випливає із суті зобов'язання. |
||
| « Попередня | Наступна » | |
|
|
||
Інформація, релевантна "Відповідальність за порушення договору пасажирського перевезення" |
||
|
||