| Головна |
| « Попередня | Наступна » | |
§ 1. Поняття і значення речового права |
||
|
Історично категорія "речове право" зазнавала злети і падіння. За свідченням фахівців, поділ прав на речові і зобов'язальні розглядалося вже римськими юристами як основне і обіймає всі права * (650). Область речових прав, хоча б практично, знала тоді деякі "права на чужі речі" (jura in re aliena), що дозволяють здійснювати не залежне від згоди власника використання майна (головним чином земельних ділянок) іншими законними власниками * (651). У період феодалізму концепція прав на чужі речі трансформувалася в ідеологію декількох прав власності на одну річ (система васалітету, сформульована в XII-XIV ст. Глосаторами на підставі тлумачення норм римського права). Право власності як би розщеплювалося, маючи різний зміст для різних власників - верховного і підлеглого, при безумовному пріоритеті першого * (652). У Новий час, зі зміною феодальних відносин на буржуазні, концепція розщепленої власності перестала задовольняти історичним реаліям і стала однією з причин конфлікту між підприємництвом, які потребують в грунтах його прав, і верховними власниками (державою, церквою) , які не зацікавлені в обмеженні своїх прав. На зміну концепції розщепленої власності прийшла теорія обмежених речових прав, яка набула значення насамперед у законодавстві континентальних європейських країн * (653). Дореволюційна вітчизняна цивилистика розглядала речові ("вотчинні") права як "неповні права власності" (ст. 432 ч. 1 т. X Зводу законів Російської імперії). У радянський період категорія "речове право" була встановлена спеціальним розділом у ЦК РРФСР 1922 р., де йшлося про право власності, право застави право забудови. Примітно, що в цей час вперше у вітчизняному законодавстві було вжито термін "речові права". Надалі в літературі взяла гору точка зору про те, що право застави має скоріше зобов'язальних природу. Право забудови було скасовано в 1949 р. у зв'язку з визнанням права власності громадян на житлові будинки. У ході кодифікації цивільного законодавства в 60-х рр.. XX в. категорія речових прав вже не використовувалася, і в ЦК 1964 р. вже йшлося тільки про право власності * (654). Відновлення законодавчого поняття речових прав відбулося в Законі РРФСР "Про власність в РРФСР" від 24 грудня 1990 г. * (655) Крім того, даний термін вживався в Основах цивільного законодавства 1991 р. Нарешті, з 1994 р. праву власності та інших речових прав присвячений розд. II ГК. Регулювання речових прав здійснюється і за допомогою норм, укладених в інших розділах ЦК, а також інших федеральних законах. Однак розд. II ГК грає системоутворюючу роль, оскільки є свого роду "загальною частиною" для всього масиву речове-правових норм * (656). У ньому дається уявлення про право власності та інших речових правах, підставах їх набуття і припинення, а також наводиться перелік найбільш типових обмежених речових прав. Водночас, на жаль, в розділі II ГК відсутні загальні положення даної підгалузі, застосовні до всіх її інститутів і винесені як би за дужки; по суті, окремо розглядаються право власності та інші речові права, що не сприяє єдності тлумачення * (657). Значення речового права. Ключовий трудністю тлумачення є якраз визначення речових прав, їх відмежування від протилежної категорії - зобов'язальних прав. Перш ніж вирішити дану проблему, слід зрозуміти, в чому значимість такої класифікації і чому сьогодні, особливо на практиці, не припиняються спроби вмістити в "прокрустове ложе" речових прав максимальне число цивільних прав. По-перше, пояснення "живучості" речового права полягає в тому, що саме воно закріплює ставлення особи до речі (майну), забезпечуючи за рахунок цієї речі задоволення найрізноманітніших потреб * (658). Тут можна засумніватися, наскільки корисне введення для цієї мети спеціальної категорії. Дійсно, хіба не можна того ж результату досягти зобов'язально-правовими засобами? Мабуть, цінність речового права полягає в його більшої стабільності, так як воно не ставить ставлення особи до речі в залежність від волі сторонньої особи, що має місце в зобов'язанні. По-друге, закон (п. 3 ст. 216 ЦК) прямо передбачає, що перехід права власності на майно до іншої особи не є підставою для припинення інших речових прав на це майно (так зване властивість прямування). Іншими словами, відчуження майна не "ламає" обмежені речові права на нього. Нарешті, по-третє, речові права забезпечені особливою речове-правовим захистом (п. 4 ст. 216 ЦК). Оскільки речове право може бути порушено всяким і кожним, воно захищається проти будь-якого порушника, в той час як зобов'язальне право користується захистом тільки проти одного або декількох зобов'язаних осіб * (659). Привабливість речове-правових позовів - виндикационного (про витребування речі з чужого незаконного володіння, ст. 301 ЦК) і негаторного (про усунення будь-яких порушень права власності, хоча б ці порушення і не були поєднані з порушенням володіння, ст. 304 ЦК) полягає в те, що позивач повинен довести лише власний титул (за формулою: "ця річ - моя" * (660)). Навпаки, позивач по зобов'язально-правовим позовами (про стягнення збитків, неустойки, про відібрання індивідуально-визначеної речі у боржника і передачі її кредитору на передбачених зобов'язанням умовах і т.д.) повинен довести не тільки наявність зобов'язання та факт його порушення, а й причинний зв'язок між поведінкою відповідача і наслідками, несприятливими для позивача * (661). |
||
| « Попередня | Наступна » | |
|
|
||
Інформація, релевантна " § 1. Поняття і значення речового права " |
||
|
||