| Головна |
| « Попередня | Наступна » | |
а) право на працю |
||
|
На забезпечення свободи трудового договору направлено рішення Конституційного Суду від 1 червня 1999 р. "Про відповідність Конституції Республіки Білорусь та міжнародно-правовим актам частини першої статті 182 Кодексу Республіки Білорусь про адміністративні правопорушення". Перевірці підлягала частина перша статті 182 Кодексу Республіки Білорусь про адміністративні правопорушення (надалі - КпАП), згідно якої прийом посадовими особами підприємств, установ і організацій на роботу громадян без паспортів або з недійсними паспортами, а також громадян, які проживають без прописки, тягне за собою накладення штрафу до п'яти мінімальних заробітних плат. Конституційні гарантії забезпечення права громадян на працю, на вільний вибір професії, роду занять і роботи, а також принцип рівності при реалізації цих прав знайшли своє закріплення в трудовому законодавстві. Трудовим кодексом Республіки Білорусь, іншими нормативними актами забороняється дискримінація при прийомі на роботу. У трудовому законодавстві обгрунтовано не передбачається така підстава відмови в прийомі на роботу, як відсутність прописки. Пред'явлення наймачеві паспорта або іншого його замінює, встановленого законодавством, потрібно при прийомі на роботу для посвідчення особи, а не для встановлення факту наявності або відсутності прописки. Конституційний Суд вирішив, що встановлення адміністративної відповідальності за прийом на роботу громадян без прописки обмежує їх право на працю, порушує принцип рівності громадян перед законом, ставить у нерівні умови осіб, які мають прописку, і тих, у кого вона відсутня; перешкоджає громадянам реалізувати право на вільне укладання трудового договору, а наймачам приймати працівників з урахуванням їх здібностей, освіти та професійної підготовки. Конституційний Суд визнав норми статті 182 КпАП, які передбачають адміністративну відповідальність посадових осіб підприємств, установ і організацій за приймання на роботу громадян, які проживають без прописки, що не відповідають Конституції Республіки Білорусь та міжнародно-правовим актам. Визнано вважати ці норми не мають юридичної сили з дня порушення провадження у справі, тобто з 14 квітня 1999 З прийомом на роботу тісно пов'язаний і таке питання, як стягування плати при наймі на роботу іногородніх фахівців у м. Мінську. Рішеннями Мінського міського виконавчого комітету (надалі - Мінгорісполком) від 5 березня 1992 р. № 100 та від 24 березня 1994 р. № 200 (із змінами та доповненнями) було затверджено відповідний порядок запрошення наймачами незалежно від форм власності та господарювання на роботу в м. Мінськ іногородніх громадян. У цьому порядку передбачено обов'язок керівників юридичних осіб та приватних підприємців вносити відповідну плату за кожного запрошеного іногороднього громадянина, а також право Мінміськвиконкому звільняти від внесення такої плати. Крім того, дозволено здійснювати прийом на роботу жителів довколишніх населених пунктів, що мають житло і можливість щоденно повертатися до свого постійного місця проживання. У цьому випадку інформується Мінський міський центр зайнятості населення (районне відділення) і плата не стягується. Нормативні акти Мінміськвиконкому, що встановлюють порядок запрошення іногородніх громадян для роботи і проживання в м. Мінську, затверджені рішеннями Київської міської Ради депутатів від 25 червня 1997 р. № 93 та від 8 червня 1999 р. № 27 . При цьому розмір плати за кожного запрошеного іногороднього громадянина у вирішенні від 8 червня 1999 р. № 27 встановлено в розмірі 500 мінімальних заробітних плат, а Мінгорісполком запропоновано ввести квоти на безкоштовне запрошення іногородніх фахівців, необхідних для підтримки життєдіяльності міста. Законом "Про статус столиці Республіки Білорусь - міста Мінська" Мінському міській Раді депутатів надано право визначати умови запрошення в м. Мінськ суб'єктами господарювання іногородніх громадян і встановлювати розмір плати за кожного запрошеного. Як видно з наданого Мінміськвиконкомом розрахунку про компенсацію витрат на соціально-побутові та комунальні послуги за запрошення для роботи і проживання в м. Мінську іногородніх працівників, в 1999 році вони склали 1160 мінімальних заробітних плат за одного запрошеного . Рішенням Київської міської Ради депутатів від 8 червня 1999 р. № 27 з урахуванням економічного становища підприємств і організацій розмір такої плати знижено до 500 мінімальних заробітних плат. Багато підприємств звільняються від внесення зазначеної плати, а ряду з них надані квоти на запрошення іногородніх працівників без компенсації витрат міського господарства. З урахуванням викладеного, на думку Конституційного Суду, зазначені рішення Мінміськвиконкому і Київської міської Ради депутатів, які зобов'язують суб'єктів господарювання при прийомі на роботу окремих категорій іногородніх громадян вносити плату за кожного запрошеного, не вступають в протиріччя з Конституцією , законами Республіки Білорусь та міжнародно-правовими актами. 18 липня 2001 Конституційний Суд ухвалив рішення "Про конституційності статті 21 Закону Республіки Білорусь" Про основи служби в державному апараті "та пункту 12 постанови Пленуму Верховного Суду Республіки Білорусь від 29 березня 2001 р. № 2 "Про деякі питання застосування судами законодавства про працю". Підставою для розгляду даної справи стало звернення одного з депутатів Палати представників, що посилається на неконституційність статті 21 названого Закону та зазначеної постанови Пленуму Верховного Суду Республіки Білорусь, що відтворює положення цього закону. Звернення депутата Палати представників у зазначеній справі було розглянуто, виходячи з вимог статті 18 Закону "Про статус депутата Палати представників, члена Ради Республіки Національних Зборів Республіки Білорусь". У статті 21 Закону від 23 листопада 1993 р. "Про основи служби в державному апараті" серед підстав для припинення служби в державному апараті (поряд з відставкою службовця, розірванням контракту за передбаченими в ньому підстав) передбачено , що служба може бути припинена у разі досягнення службовцям державного апарату пенсійного віку та наявності у нього права на повну пенсію за віком, якщо державний орган не зберіг з ним трудових відносин. Саме конституційність цієї норми була поставлена під сумнів. Слід визнати, що привід для такого сумніву мався, адже ще 23 вересня 1994 Конституційний Суд визнав невідповідними Конституції норми Кодексу законів про працю, що дозволяли звільняти працівників з причини досягнення пенсійного віку та наявності права на пенсію за віком. Однак прийнятим тоді рішенням не виключалася можливість існування особливого правового регулювання трудових відносин з окремими категоріями працівників. Тут ми не будемо зупинятися на існуючому в літературі суперечці про те, до предмета якої галузі права - адміністративному або трудовому - відносяться норми, що регулюють відносини, пов'язані зі службою в державному апараті. Відзначимо, що відповідно до частини другої статті 3 закону "Про основи служби в державному апараті" відносини, пов'язані зі службою в держапараті, регламентуються трудовим, пенсійним та іншим законодавством у тій мірі, в якій вони не врегульовані вищезгаданим законом, тобто його положення первинні, а решта норм мають доповнює значення. Такий же підхід закріплений і в статті 5 чинного Трудового кодексу, згідно з якою норми цього кодексу застосовуються до трудових та пов'язаних з ними відносин службовців держапарату у випадках і межах, передбачених законодавчими актами, що визначають їх правовий статус. Звичайно, закріплення існуючого підходу в Законі "Про основи служби в державному апараті" ще не означає, що це відповідає Конституції і нормам міжнародного права. Для відповіді на це питання Конституційний Суд досить ретельно проаналізував широке коло актів законодавства, міжнародних документів, що мають відношення до даної проблеми. Орієнтиром при цьому були статті 41 і 39 Конституції, в яких закріплено право на працю, а також право рівного доступу до будь-яких посад в державних органах. Конституційний Суд, проаналізувавши Закон "Про основи служби в державному апараті", відзначив ряд особливостей статусу державного службовця в порівнянні зі статусом будь-якого іншого працівника, що визначається нормами Трудового кодексу. Це стосується встановлення обмежень для служби в держапараті, встановлення службових прав і обов'язків, більш високих гарантій і відповідальності у зв'язку із здійсненням організаційно-розпорядчих та адміністративних заходів, наділенням владними повноваженнями для виконання державних функцій. Як зазначено в рішенні Конституційного Суду, встановлюючи особливості правового статусу державного службовця, законодавець таким чином виходив з принципу забезпечення високої ефективності діяльності державних структур, що уособлюють державу і від імені якого вони здійснюють владні повноваження. На думку Конституційного Суду, обмеження допускаються Конституцією та міжнародно-правовими актами. Звертаючись до аналізу останніх, Конституційний Суд виходив насамперед з положень низки документів Міжнародної Організації Праці. Пункт 5 Рекомендації МОП № 162 "Про літніх трудящих" передбачає, що працівники похилого віку без дискримінації за віком повинні користуватися рівністю можливостей і поводження нарівні з іншими працівниками, зокрема, щодо доступу, з урахуванням їхніх особистих здібностей, досвіду і кваліфікації, до роботи за їх вибором як у державному, так і в приватному секторах; однак у виняткових випадках можуть встановлюватися вікові обмеження з огляду на особливі вимог, умов або правил для деяких видів роботи (підпункт "b"). Конвенція МОП № 158 "Про припинення трудових відносин з ініціативи підприємця" передбачає, що в тій мірі, в якій це необхідно, компетентним органом або відповідна установа кожної країни може вжити заходів щодо консультації із зацікавленими організаціями роботодавців і працівників, де такі існують, з метою вилучення зі сфери застосування Конвенції чи деяких її положень таких категорій працюючих за наймом осіб, умови зайнятості яких регулюються спеціальними угодами, котрі забезпечують у цілому захист, у кожному разі еквівалентний захистові, передбаченому цією Конвенцією. Рекомендація МОП № 119 "Про припинення трудових відносин з ініціативи підприємця" застосовується до всіх галузей економічної діяльності та до всіх категорій трудящих за умови, що можуть бути виключені зі сфери її застосування державні службовці, які працюють в державних органах управління, але лише в тій мірі, в якій конституційні положення перешкоджають застосуванню до них положення або положень цієї Рекомендації (підпункт "d" пункту 18). Пункт 22 цієї ж Рекомендації також вказує на можливість встановлення в законодавчих та інших положеннях обов'язкового віку для припинення трудових відносин. З урахуванням викладеного Конституційний Суд порахував правомірним існування в зазначеному Законі норми, відповідно до якої можливе припинення служби в державному апараті у зв'язку з досягненням службовцям державного апарату пенсійного віку та наявності у нього права на повну пенсію по віком. Проаналізувавши законодавство і практику його застосування, Конституційний Суд зазначив також необхідність розширити гарантії для службовців держапарату. Наприклад, при прийнятті наймачем рішення про припинення служби в держапараті слід враховувати ставлення держслужбовця до роботи, його здатність якісно виконувати службові обов'язки. Необхідно також враховувати час дії контракту, тобто не повинно виникати ситуації, коли після переукладання контракту на досить тривалий термін з особою пенсійного або передпенсійного віку наймач раптом вирішує припинити трудові відносини з причини досягнення пенсійного віку. На закінчення відзначимо, що в принципі допускаючи застосування такої норми, як і її наявність в законодавстві, Конституційний Суд вважає бажаним встановлення в законі більшого обсягу гарантій для службовців державного апарату при припиненні служби в державному апараті в зв'язку з досягненням пенсійного віку. Це цілком можна зробити, прийнявши новий закон про державну службу, у розробці проекту якого брали участь і фахівці Конституційного Суду. Звичайно, на перший погляд може скластися враження, що Конституційний Суд "не захистив" інтереси держслужбовців. Однак на проблему необхідно дивитися в комплексі, адже передбачений зазначеним Законом порядок припинення служби в держапараті сприяє залученню на держслужбу більш молоді кадри, виключає кадровий "застій". Підходи білоруського законодавця тут не є новими. У законодавстві ряду країн (наприклад, Росії, Франції) передбачені аналогічні норми. Тому рішення Конституційного Суду є виключно правовим. Конституційний Суд 13 листопада 2001 прийняла рішення "Про мінімальні компенсації за погіршення правового становища працівників" з питання про правомірність встановлення мінімальної компенсації в розмірі двотижневого середнього заробітку за погіршення правового становища працівникам, які досягли пенсійного віку та мають право на повну пенсію, а також працівникам, які не досягли вказаного віку, але які отримують пенсії. У зверненні голови профспілкового комітету ВО "Білоруськалій" вказувалося, що постановою Ради Міністрів Республіки Білорусь від 6 січня 2000 р. № 19 "Про внесення змін до деяких постанов Уряду Республіки Білорусь" внесено доповнення до постанови Ради Міністрів Республіки Білорусь від 2 серпня 1999 р. № 1180 "Про затвердження Примірної форми контракту наймача з працівником", що передбачають мінімальну компенсацію за погіршення правового становища працівникам, які досягли пенсійного віку (чоловіки? 60 років, жінки? 55 років) і що має право на повну пенсію, а також працівникам, які не досягли вказаного віку, але одержують пенсії (крім трудових пенсій по інвалідності, з нагоди втрати годувальника і соціальних пенсій), у розмірі двотижневого середнього заробітку. Для решти працівників мінімальна компенсація за погіршення їх правового положення встановлено в розмірі шести або трьох середньомісячних заробітних плат залежно від підстави звільнення, що є, на думку заявника, дискримінацією по відношенню до пенсіонерів і суперечить статтям 22 і 23 Конституції, статті 14 Трудового кодексу Республіки Білорусь (далі також - ТК). Конституційний Суд, проаналізувавши положення Конституції, законів та інших нормативних актів Республіки Білорусь, встановив наступне. Аналіз нормативних актів, що регулюють трудові відносини, свідчить, що цільове призначення мінімальної компенсації за погіршення правового становища працівників? це, по-перше, мінімально компенсувати особливості, що погіршують правове становище працівників, з якими укладено контракти, в порівнянні з загальними нормами законодавства про працю. Ці особливості виявляються в тому, що контракт, маючи терміновий характер, позбавляє права працівника в межах його дії звільнятися за власним бажанням відповідно до статті 40 ТК, наймач же вправі звільнити працівника після закінчення терміну контракту. Погіршення правового становища виражається у тому, що контракт з працівником може бути достроково припинено також за додатковими підставами, передбаченими в ньому. По-друге, мінімальна компенсація за погіршення правового становища працівника дозволяє матеріально забезпечити працівника на період до його працевлаштування до іншого наймача, оскільки право на неї в зазначених випадках реалізується при звільненні залежно від підстави припинення контракту. На думку Конституційного Суду, встановлення диференційованого розміру мінімальної компенсації за погіршення правового становища зазначеної категорії працівників не суперечить її цільовим призначенням, оскільки вирішення питання про працевлаштування таких працівників після припинення контракту залежить насамперед від їх бажання продовжувати трудову діяльність і стану працездатності. При цьому слід мати на увазі, що працівники або вже отримують пенсію, або мають право на її отримання. Конституційний Суд зазначив, що мінімальна компенсація за погіршення правового становища працівників встановлюється законодавством та має обов'язковий характер, тому її розмір не може бути зменшений наймачем, наприклад з причини відсутності коштів. У той же час в силу пункту 10.9 Положення про порядок і умови укладення контрактів наймачів з працівниками, затвердженого постановою Ради Міністрів Республіки Білорусь від 25 вересня 1999 р. № 1476, наймач за рахунок власних коштів може встановлювати більш високий розмір мінімальних компенсацій за погіршення правового становища працівникам, які уклали контракт. Конституційний Суд визнав відповідним Конституції, статті 14 Трудового кодексу Республіки Білорусь і Декрету Президента Республіки Білорусь від 26 липня 1999 р. № 29 "Про додаткові заходи щодо вдосконалення трудових відносин, зміцненню трудової і виконавської дисципліни" пункт 2 постанови Ради Міністрів Республіки Білорусь від 2 серпня 1999 р. № 1180 "Про затвердження Примірної форми контракту наймача з працівником" з доповненнями, внесеними постановою Ради Міністрів Республіки Білорусь від 6 січня 2000 р. № 19, що передбачає мінімальну компенсацію за погіршення правового становища працівникам, які досягли пенсійного віку (чоловіки? 60 років , жінки? 55 років) і що має право на повну пенсію, а також працівникам, які не досягли вказаного віку, але одержують пенсії (крім трудових пенсій по інвалідності, з нагоди втрати годувальника і соціальних пенсій), у розмірі двотижневого середнього заробітку. Суд також зазначив, що при цьому наймач за рахунок власних коштів може встановлювати більш високий розмір мінімальних компенсацій в порівнянні з розміром, передбаченим пунктом 2 зазначеної постанови Ради Міністрів Республіки Білорусь для різних категорій працівників. Особливий інтерес представляє звернення до Конституційного Суду з приводу затримок з виплатою заробітної плати. Враховуючи численні звернення громадян з приводу несвоєчасності виплати заробітної плати з вини наймача, у зв'язку з чим громадяни не мають можливості своєчасно проводити оплату квартирної плати та комунальних послуг, що тягне стягнення з них пені за несвоєчасне виконання зобов'язань перед житлово-комунальною службою, а також громадську значимість питання, і та обставина, що готувався проект закону про внесення змін до Трудового кодексу Конституційний Суд направив відповідні пропозиції. В даний час у більшості громадян джерелом засобів до існування, у тому числі і коштів для сплати платежів за комунальні послуги, є заробітна плата. Згідно зі статтею 73 ТК виплата заробітної плати проводиться регулярно в дні, визначені у колективному договорі, угоді або трудовому договорі, але не рідше двох разів на місяць. Однак практика свідчить, що в даний час в організаціях має місце несвоєчасність виплати заробітної плати. Водночас Трудовим кодексом не передбачена індексація заробітної плати, що виплачується із затримкою, а також не передбачена відповідальність наймача за несвоєчасну виплату заробітної плати. У зв'язку з тим, що з метою реалізації Концепції вдосконалення законодавства Республіки Білорусь, затвердженої Указом Президента Республіки Білорусь від 10 квітня 2002 р. № 205, Національним центром законопроектної діяльності створена робоча група з розробки проекту Закону "Про внесення доповнень і змін до Трудового кодексу Республіки Білорусь ", Конституційний Суд запропонував включити до Трудового кодексу норми про відповідальність наймача за порушення термінів виплати заробітної плати, про індексацію заробітної плати у разі її несвоєчасної виплати, а також про право працівника на стягнення матеріальної та моральної шкоди, спричиненої затримкою виплати заробітної плати. При цьому Конституційний Суд зазначив, що новий Трудовий кодекс Росії, який набув чинності з 1 лютого 2002 р., передбачає відповідальність роботодавця за порушення строків виплати заробітної плати (ст. 142 Російської Федерації). Пропозиції Конституційного Суду позитивно сприйняті і включені до відповідного законопроекту. |
||
| « Попередня | Наступна » | |
|
|
||
Інформація, релевантна "а) право на працю" |
||
|
||