| Головна |
| « Попередня | Наступна » | |
§ 3. Форми власності на землі сільськогосподарського призначення |
||
|
Землі сільськогосподарського призначення можуть належати на правах власності громадянам, юридичним особам, територіальним громадам та державі, що означає наявність у цих суб'єктів права правомочностей щодо володіння, користування та розпорядження земельною ділянкою. Земля в Україні може перебувати у приватній, комунальній та державній власності. У приватну власність для сільськогосподарського використання передаються земельні ділянки громадянам України та юридичним особам, які заснували громадяни або юридичні особи України. Держава забезпечує громадянам і юридичним особам рівні УМОВИ захисту прав власності на землю. Чинне законодавство виходить з того, що право приватної власності на землю має давати користь не тільки власникові, а й суспільству Тому регулювання відносин приватної власності на землю базується на принципі дотримання інтересів власника і всього суспільства. У зв'язку з цим законодавець встановлює певні обмеження щодо здійснення землевласником своїх правомочностей. Так, згідно зі ст. 20 Земельного кодексу України зміна цільово-призначення земельних ділянок, що перебувають у власності громадян та юридичних осіб, здійснюється за ініціативою власників земельних ділянок у порядку, що встановлюється Кабінетом Міністрів України. Стаття 133 цього Кодексу передбачає, що в разі застави земельної ділянки її заставодержателі повинні відповідати вимогам, встановленим законами України. Таке положення закону обмежує право власника земельної ділянки у виборі заставодержателя за договором застави. Обмеження права приватної власності встановлене ст. 147 Земельного кодексу, згідно з якою в разі введення військового або надзвичайного стану земельні ділянки, які перебувають у власності громадян та юридичних осіб, можуть бути відчужені (вилучені з мотивів суспільної необхідності) у порядку, встановленому законом. Новелою чинного Земельного кодексу щодо обмеження права земельної власності є запровадження права земельного сервітуту, яке являє собою право власника землі або землекористувача на обмежене платне або безоплатне користування чужою земельною ділянкою. Таким чином, держава, хоча і визнає право державної власності на землю, водночас накладає певні обмеження щодо неї. У сучасних умовах доцільність законодавчого закріплення абсолютного характеру права приватної власності на землю викликає сумніви. У багатьох зарубіжних країнах уже давно не існує поняття приватної власності, при якому власник здійснює свої правомочності без будь-яких обмежень. Міжнародний досвід показує, що право приватної власності на землю потребує певного державного вручання і необмеженим бути не може. Говорячи про обмеження прав власників земельних ділянок, слід зазначити, що державою встановлюється ціла низка гарантій цих прав. Таке питання виникає в першу чергу при викупі земельної ділянки. Одне із основних прав вказаних осіб - це недоторканність меж і розмірів земельної ділянки. В разі викупу земельної ділянки необхідною умовою є згода власника і повне відшкодування її вартості та збитків, пов'язаних з її викупом. Чинним Земельним кодексом передбачається відповідальність органів виконавчої влади та органів місцевого самоврядування за порушення права власності на землю, а також за видання актів, які порушують права власників земельних ділянок. Гарантії земельних прав власників включають не тільки охорону їх майнових прав, а й самостійний захист права цільового використання землі, тобто право користування нею відповідно до її конкретного цільового призначення. Такі порушення, не пов'язані з порушенням меж або розмірів земельної ділянки, можуть мати місце внаслідок затінення, задимлення, забруднення, створення джерел неприємного запаху тощо. Тому Земельним кодексом на власників землі і землекористувачів покладається обов'язок добросусідства. Гарантії прав власників передбачають також охорону й захист належного стану самої земельної ділянки, тобто неприпустимість погіршення будь-яких корисних властивостей земельної ділянки, приведення їх у непридатний для використання стан. Шкода, заподіяна землевласникові або користувачеві земельної ділянки, підлягає відшкодуванню. Вищенаведене свідчить про те, що держава, встановлюючи певні обмеження стосовно здійснення права приватної власності, - з одного боку, з другого боку гарантує захист цього права і таким чином встановлює баланс, при якому право приватної власності дозволить громадянам та юридичним особам відчути себе повноправними господарями землі. Комунальна власність відповідно до Конституції України є самостійною формою власності, яка на рівних правах з іншими правами захищається законом. Землі, які належать на праві власності територіальним громадам сіл, селищ, міст, є комунальною власністю. Право комунальної власності на землю набувається і реалізується в разі: 1) передачі земель державної власності в комунальну; 2) примусового відчуження земельних ділянок у власників з мотивів суспільної необхідності та для суспільних потреб; 3) прийняття спадщини; 4) придбання за цивільно-правовими угодами; 5) виникнення інших підстав, передбачених законом. У державній власності залишаються всі землі України, за винятком земель комунальної та приватної власності. Згідно з чинним законодавством право державної власності на землю набувається і реалізується державою в особі Кабінету Міністрів України, Ради міністрів Автономної Республіки Крим, обласних Київської та Севастопольської, міських районних державних адміністрацій в разі: 1) відчуження земельних ділянок у власників з мотивів суспільної необхідності та для суспільних потреб; 2) придбання за цивільно-правовими угодами; 3) прийняття спадщини; 4) передачі у власність державі земельної ділянки комунальної власності територіальними громадами; 5) конфіскації земельної ділянки. Землі сільськогосподарського призначення, які є державною і комунальною власністю, надаються державним і комунальним сільськогосподарським підприємствам, установам та організаціям у постійне користування для науково-дослідних, навчальних цілей та ведення товарного сільскогосподарського виробництва. У разі ліквідації державного чи комунального підприємства, установи, організації землі, які перебувають в їх постійному користуванні, за рішенням відповідного органу виконавчої влади або органу місцевого самоврядування переводяться до земель запасу або надаються іншим громадянам та юридичним особам для використання їх за цільовим призначенням. |
||
| « Попередня | Наступна » | |
|
|
||
Информация, релевантная "§ 3. Форми власності на землі сільськогосподарського призначення" |
||
|
||