ГоловнаТеорія і історія права і державиІсторія права → 
« Попередня Наступна »
О. А . Жидков, Н. А. Крашеніннікова, В. А. Савельєв. Історія держави і права зарубіжних країн. Частина 1, 1996 - перейти до змісту підручника

Ісламська держава.

Розвиток арабського суспільства підпорядковувалося основним закономірностям еволюції східних середньовічних суспільств при певній специфіці дії релігійних і культурно-національних чинників.
Характерними рисами мусульманського громадського ладу були домінуюче положення державної власності на землю з широким використанням рабської праці в державному господарстві (іригація, рудники, майстерні), державна експлуатація селян за допомогою ренти-податку на користь правлячої верхівки, релігійно -державна регламентація всіх сфер суспільного життя, відсутність чітко виражених станових груп, особливого статусу у міст, яких свобод і привілеїв.
Оскільки юридичне становище особистості визначалося віросповіданням, на перший план виступили відмінності у правовому статусі мусульман і немусульман (Зіммі). Спочатку ставлення до підкорених немусульманам відрізнялося достатньою терпимістю: вони зберігали самоврядування, свою мову і власні суди. Проте з часом їх принижене становище ставало все більш очевидним: їх взаємини з мусульманами регламентувалися мусульманським правом, вони не могли вступати в шлюби з мусульманами, повинні були носити відрізняє їх одяг, постачати арабське військо продуктами, сплачувати важкий поземельний податок і подушну подати. Водночас політика ісламізації (насадження нової релігії) і арабизации (розселення арабів на підкорених територіях, поширення арабської мови) здійснювалася швидкими темпами без особливого примусу з боку завойовників.
На першому етапі розвитку халіфат представляв собою відносно централізовану теократичну монархію. У руках халіфа була зосереджена духовна (іммат) і світська (емірат) влада, яка вважалася неподільною і необмеженою. Перші халіфи обиралися мусульманської знаттю, однак досить швидко влада халіфа стала передаватися за його заповідальне розпорядження.
Надалі головним радником і вищою посадовою особою при халіфі став візир. Згідно мусульманського права, візири могли бути двох типів: з широкою владою або з обмеженими повноваженнями, тобто тільки виконують накази халіфа. У ранньому халіфаті зазвичай практикувалося призначення візира з обмеженою владою. До числа важливих чиновників при дворі ставилися також начальник особистої охорони халіфа, завідувач поліцією і особливий чиновник, який здійснює нагляд за іншими посадовими особами.
Центральними органами державного управління були спеціальні урядові канцелярії - дивани. Вони оформилися ще за Омейядах, які ввели і обов'язкове діловодство на арабській мові. Диван військових справ відав оснащенням і озброєнням армії. У ньому велися списки людей, які входили до складу постійного війська, із зазначенням одержуваного ними платні або розмірів пожалувань за військову службу. Диван внутрішніх справ контролював фінансові органи, зайняті урахуванням податкових та інших надходжень, з цією метою збирав необхідні статистичні відомості та ін Особливі функції виконував диван поштової служби. Він займався доставкою пошти і державних вантажів, керував будівництвом і ремонтом доріг, караван-сараїв і колодязів. Більше того, ця установа фактично виконувало функції таємної поліції. У міру розширення функцій арабської держави ускладнювався і центральний державний апарат, росло загальне число центральних відомств.
Система місцевих органів державного управління протягом VII-VIII ст. зазнавала значних змін. Спочатку місцевий чиновницький апарат у підкорених країнах залишався недоторканим, зберігалися і старі методи управління. У міру зміцнення влади правителів халіфату відбулося впорядкування місцевої адміністрації з перського зразком. Територія халіфату була розділена на провінції, керовані, як правило, військовими намісниками - емірами, які були відповідальні лише перед халіфом. Емір зазвичай призначалися халіфом з числа своїх наближених. Проте були й еміри, призначені з представників місцевої знаті, з колишніх правителів завойованих територій. У віданні емірів знаходилися збройні сили, місцевий адміністративно-фінансовий і поліцейський апарат. Емір мали помічників - найбільш.
Дрібні адміністративні підрозділи в халіфаті (міста, селища) управлялися посадовими особами різних рангів і найменувань. Нерідко ці функції покладалися на керівників місцевих мусульманських релігійних громад - старшин (шейхів).
Судові функції в халіфаті були відокремлені від адміністративних. Місцева влада не мали права втручатися в рішення суддів.
Верховним суддею вважався глава держави - халіф. У цілому ж відправлення правосуддя було привілеєм духовенства. Вищу судову владу на практиці здійснювала колегія найбільш авторитетних богословів, які одночасно були правознавця. Від імені халіфа вони призначали з представників духовенства нижчестоящих суддів (каді) і спеціальних уповноважених, які контролювали їх діяльність на місцях.
Правомочності каді були великий. Вони розглядали на місцях судові справи всіх категорій, спостерігали за виконанням судових рішень, здійснювали нагляд за місцями ув'язнення, засвідчували заповіту, розподіляли спадщину, перевіряли законність землекористування, завідували так званим вакуфним майном (переданим власниками релігійним організаціям). При винесенні рішень каді керувалися насамперед Кораном і Сунной і вирішували справи на основі їх самостійного тлумачення. Судові рішення та вироки каді, як правило, були остаточними і оскарженню не підлягали. Виняток становили випадки, коли сам халіф або його уповноважені змінювали рішення каді. Немусульманське населення зазвичай підлягало юрисдикції судів, складаються з представників свого духовенства.
Велика роль армії в халіфаті визначалася самої доктрини ісламу. Основним стратегічним завданням халіфів вважалося завоювання території, населеній немусульманами, шляхом "священної війни". Брати в ній участь зобов'язані були всі повнолітні і вільні мусульмани, але в крайньому випадку дозволялося наймати для участі в "священної війни" і загони "невірних" (немусульман),
На першому етапі завоювань арабська армія представляла собою племінне ополчення. Однак необхідність зміцнення і централізації армії викликала ряд військових реформ кінця VII - середини VIII в. Арабська армія стала складатися з двох основних частин (постійного війська і добровольців), і кожна знаходилася під командуванням особливого полководця. У постійному війську особливе місце займали привілейовані воїни-мусульмани. Основним родом військ була легка кіннота. Арабська армія в VII - VIII ст. в основному поповнювалася за рахунок ополченців. Найманство в цей час майже не практикувалося.
Величезна, що складається з різнорідних частин, середньовічна імперія, незважаючи на об'єднуючий фактор ісламу і авторитарно-теократичні форми здійснення влади, не змогла довгий час існувати як єдине централізовану державу. Починаючи з IX в. в державному ладі халіфату відбуваються значні зміни.
По-перше, відбулося фактичне обмеження світської влади халіфа. Його заступник, великий візир, спираючись на підтримку знаті, відтісняє верховного правителя від реальних важелів влади і управління. До початку IX в. країною фактично стали керувати візири. НЕ звітуючи перед халіфом, візир міг самостійно призначати вищих державних чиновників. Духовну владу халіфи стали розділяти з головним каді, що керував судами та освітою.
По-друге, у державному механізмі халіфату ще більше зросла роль армії, її вплив на політичне життя. На зміну ополченню прийшла професійна наймана армія. Створюється палацова гвардія халіфа з рабів тюркського, кавказького і навіть слов'янського походження (мамлюки), яка в IX ст. стає однією з головних опор центральної влади. Однак наприкінці IX в. її вплив посилюється настільки, що гвардійські воєначальники розправляються з неугодними халіфа і зводять на престол своїх ставлеників.
По-третє, посилюються сепаратистські тенденції в провінціях. Влада емірів, а також місцевих племінних вождів стає все більш незалежною від центру. З IX в. політична влада намісників над керованими територіями стає фактично спадковою. З'являються цілі династії емірів, в кращому випадку визнавали (якщо вони не були шиїтами) духовний авторитет халіфа. Еміри створюють своє військо, утримують на свою користь податкові надходження і таким чином перетворюються на самостійних правителів. Зміцненню їх влади сприяло й те, що самі халіфи надавали їм величезні права для придушення посилюються визвольних виступів.
Розпад халіфату на емірати і султанати - незалежні держави в Іспанії, Марокко, Єгипті, Середньої Азії, Закавказзя - призвів до того, що багдадський халіф, залишаючись духовним главою сунітів, до Х ст. фактично контролював лише частину Персії і столичну територію. У Х і XI ст. в результаті захоплення Багдада різними кочовими племенами халіф двічі позбавлявся світської влади. Остаточно східний халіфат був завойований і скасований монголами в XIII в. Резиденція халіфів була перенесена до Каїра, в західну частину халіфату, де халіф зберігав духовне лідерство серед сунітів до початку XVI в., Коли воно перейшло до турецьких султанам.
« Попередня Наступна »
= Перейти до змісту підручника =
Інформація, релевантна " Ісламська держава. "
  1. Література
    ісламської культури: Роздуми. Ташкент, 1995. 10. Саїдов А.Х. Світовий конституційний досвід та концептуальні ори ентіри Конституції Республіки Узбекистан. Ташкент, 1992. 11. Таджіханов У.Т. Закон. Людина. Держава. Ташкент, 1997. 12. Таджіханов У.Т. Конституція суверенної Узбекистану. Ташкент, 1996. 13. Таджіханов У.Т., Саїдов А.Х. Теорія правової культури: в 2 т. Таш кент, 1998.
  2. Глава 4. ФОРМИ ДЕРЖАВИ В ЗАРУБІЖНИХ КРАЇНАХ
    держави ми розуміємо сукупність зовнішніх ознак держави, визначених його змістом. У науці конституційного права розрізняють дві основні форми держави - форму правління і форму державного (територіального) устрою, які вельми різноманітні. Причини різноманітності форм держави численні. Найголовнішими з них можна назвати наступні: 1. Історична традиція
  3. Стаття 13. Видача осіб, які вчинили злочин Коментар до статті 13
    державі особи, яка є обвинуваченим у скоєнні злочину, спрямованого проти інтересів цієї держави, для притягнення особи до кримінальної відповідальності або виконання вступило в силу вироку суду цієї держави. Видача проводиться на підставі федерального закону і міжнародного договору Російської Федерації (ч. 2 ст. 63 Конституції РФ). Норми про видачу містяться в
  4. Стаття 282.2. Організація діяльності екстремістської організації Коментар до статті 282.2
    ісламського звільнення (Хізб ут-Тахрір аль-Ісламі, Islamic Salvation Party, міжнародна); Лашкар Тайба (Пакистан); Ісламська група (Джамаат-і-Ісламі, Пакистан); Рух "Талібан" (Афганістан); Ісламська партія Туркестану (колишнє Ісламський рух Узбекистану); Товариство соціальних реформ (Джама аль-Іслах аль-Іджтімаі, Social Reform Society, Кувейт); Товариство відродження ісламського
  5. Список літератури
    ісламської реформації (громадянські свободи, права людини і міжнародне право). М., 1999. 2. Апарова Т.В. Прецедент в сучасному англійському праві і судова правотворчість / / Праці ВНИИСЗ. 1976. N 6. 3. Берман Г.Дж. Західна традиція права: епоха формування. М., 1994. 4. Давид Р., Жоффре-Спінози К. Основні правові системи сучасності. М., 1996. 5. Де Токвіль А. Демократія в
  6. Контрольні питання
    держави. 2. Основні ознаки держави. 3. Сутність і соціальне призначення держави. 4. Розкрийте зміст основних функцій держави. 5. Дайте загальну характеристику основних теорій, які розкривають природу і сутність держави. 6. Природно-правова теорія походження держави і права. 7. Сутність договірної теорії походження
  7. Глава 26. Арабський халіфат
    ісламське вчення не суперечить двом вже раніше поширеним монотеїстичних релігій - іудаїзму та християнства, але тільки підтверджує і уточнює їх. Проте вже в той час стало ясно, що іслам містить і щось нове. Досить чітко проявилася його жорсткість, а часом і фанатична нетерпимість в деяких питаннях, особливо в питаннях влади і права на владу. Згідно з доктриною ісламу,
  8. 1. Поняття і поширення мусульманського права
    ісламською державою, у своїй основі склалося в епоху раннього середньовіччя в VII-X ст. в Арабському халіфаті і засновано на релігії - іслам. Іслам виходить з того, що існуюче право прийшло від Ал-лаха, який у певний момент історії відкрив його людині через свого Пророка Мухаммеда. Право Аллаха дано людству раз і назавжди, тому суспільство має керуватися цим
  9. 3. Провідні галузі мусульманського права. Сучасне му-мусульманських право
    ісламськими і незбіжними зі строгими положеннями шаріату), поєднання в ньому як деталізованих індивідуальних рішень із загальними принципами, так і стабільності і сталості з гнучкістю і здатністю змінюватися в часі. Вплив загальносвітових тенденцій правового розвитку виявляється і в мусульманському світі. Природно, ці прояви, так само як і міра традиційно-мусульманських принципів і
  10.  Принцип суверенної рівності держав
      держави користуються суверенною рівністю. Вони мають однакові права і обов'язки і є рівноправними членами міжнародного співтовариства, незалежно від відмінностей економічного, соціального, політичного або іншого характеру. Зокрема, поняття суверенної рівності включає такі елементи: a) держави юридично рівні; b) кожна держава користується правами, властивими
  11.  Контрольні питання
      держави і права? 2. Назвіть методи вивчення теорії держави і права. 3. Теорія держави і права в системі соціально-гуманітарних наук. 4. Місце теорії держави і права в системі юридичних наук. 5. Які правові традиції існують в історії правової думки? 6. Структура загальної теорії держави і
  12.  Стаття 408. Визнання документів, виданих, складених або засвідчених компетентними органами іноземних держав
      держав - учасниць Співдружності Незалежних Держав, приймаються на території інших держав - учасниць Співдружності Незалежних Держав без будь-якого спеціального посвідчення. Документи, що на території однієї з держав - учасниць Співдружності Незалежних Держав розглядаються як офіційні документи, користуються на території інших держав - учасниць
  13.  Правове становище держави в міжнародне право
      держави в приватноправових відносинах прямо передбачена ст. 124 ГК РФ, відповідно до якої держава виступає в них на рівних засадах з громадянами та юридичними особами, причому до держави застосовуються норми, що визначають участь юридичних осіб у даних відносинах. Виходячи з того що всі держави суверенні й рівні, одна держава не підпорядковане праву іншої держави
енциклопедія  бешбармак  яловичина  кабачки  начинка