| Головна |
| « Попередня | Наступна » | |
3. Конституції земель |
||
|
У деяких землях пропаганді конституцій приділяють велику увагу. Наприклад, в Баварії кожен учень обов'язкової школи отримує до її закінчення примірник Конституції цієї землі. Слід підкреслити, що саме конституції земель, прийняті після звільнення країни від гітлеризму, стали тими документами національного німецького права, які поклали початок становленню в Німеччині конституційного ладу, що отримав цілісне правове регулювання в Основному законі. На сході країни, правда, цей процес в післявоєнний період не отримав розвитку, а демократичні конституції земель, як зазначалося, незабаром втратили силу. Естафету від них прийняли нові конституції східнонімецьких земель, створені в ході підготовки до возз'єднання країни і діючі в даний час. § 2. Конституційні основи правового статусу людини і громадянина 1. Загальна характеристика конституційних прав і свобод. Як вже зазначалося, Основний закон безпосередньо починається з визначення основних прав. Розділ I налічує нині 22 статті, що складаються кожна з кількох частин. Три статті були в нього включені вже в період дії Основного закону. Проте в даному розділі не всі положення сформульовані як суб'єктивні основні права. Окремі з цих положень зобов'язують публічну владу, але не містять норм, прямо управомочивающих особа на заяву-яких претензій, які підлягають безумовному задоволенню. У цьому сенсі Основний закон не відрізняється від багатьох інших конституцій. Такі положення розглядаються нижче, в § 3. Хоча про ст. 1 Основного закону вже згадувалося, її варто викласти детально, бо вона являє собою як би фундамент конституційного інституту основних прав. Людська гідність недоторканно, - говорить ч. 1 цієї статті і встановлює далі, що повага і захист його складають обов'язок всієї державної влади. Згідно ч. 2, німецький народ прихильний тому непорушним і невідчужуваним прав людини як основі будь-якої спільноти людей, миру і справедливості у світі. Нарешті, вельми важливе положення ч. 3, відповідно до якого нижченаведені основні права пов'язують законодавство, виконавчу владу і правосуддя як безпосередньо чинне право. Останнє означає, що будь-яка особа, будучи носієм основного права, може вимагати його реалізації в силу самого Основного закону, незалежно від наявності або відсутності конкретизують законів чи, тим більше, підзаконних актів. Знавці вітчизняної Конституції не можуть не відзначити, що і в ній відображена така ж ідея. У ст. 3 Основного закону викладено норми, що забезпечують принцип рівноправності як один з основоположних для всього інституту основних прав. Всі люди рівні перед законом, - йдеться в ч. 1 цієї статті. У ч. 2 цей принцип конкретизується стосовно до правової рівності статей: чоловіки і жінки рівноправні, - свідчить ця частина. Держава сприяє фактичному здійсненню рівноправності жінок і чоловіків і прагне усунути існуючі невигоди. Ніхто, згідно з ч. 3, не може нести збитки або отримувати переваги внаслідок своєї статі, походження, раси, мови, батьківщини і місця народження, віросповідання, релігійних чи політичних поглядів. Ніхто не може нести збитки внаслідок своєї інвалідності. Останнє положення, включене в Основний закон в 1994 р., заслуговує на особливу увагу в силу його актуальності для нашої країни. Проблема рівноправності стосовно до громадян врегульована в ч. 1 - 3 ст. 33. Тут сказано, що кожен німець у будь-якій землі має як громадянин рівні права і обов'язки. Залежно від своєї придатності, здібностей і професійних заслуг він має рівний доступ до будь-якої публічної посади. Користування цивільними правами (der GenuB burgerlicher und staatsburgerlicher Rechte), доступ до публічних посад, а також придбані на публічній службі права не залежать від релігійного віросповідання. Ніхто не повинен нести збитки від належності або неналежності до якого-небудь віросповіданням або світогляду. Остання норма по суті відтворює в кілька уточненої формі положення продовжує діяти ст. 136 Веймарської конституції (ч. 1 і 2), де також зазначено, що цивільні (burgerlichen und staatsburgerlichen) права і обов'язки не повинні ні обумовлюватися, ні обмежуватися здійсненням свободи релігії. Користування цими правами, так само як і доступ до публічних посад, не залежать від релігійного віросповідання. Деякі більш спеціальні норми, що гарантують рівноправність, містяться в інших статтях Основного закону. Так, згідно з ч. 5 ст. 6, позашлюбним дітям законодавство має забезпечувати такі ж умови для їх фізичного та духовного розвитку та їх становища в суспільстві, як і дітям, народженим у шлюбі. Нижче ми розглянемо конкретні основні права, записані в Основному законі. Необхідно, однак, відзначити відразу ж, що окремі з них, як ми побачимо, можуть бути за Основним законом в тій чи іншій мірі обмежені. Більше того, згідно зі ст. 18 Основного закону, якщо особа з метою боротьби проти вільного демократичного ладу зловживає такими основними правами, як свобода думок, особливо свобода друку (ч. 1 ст. 5), свобода викладання (ч. 3 ст. 5), свобода зборів (ст . 8), свобода об'єднання (ст. 9), таємниця листування, поштового та телезв'язку (ст. 10), власність (ст. 14) або право притулку (ст. 1б-а), воно позбавляється цих основних прав. Позбавлення і його обсяг визначаються Федеральним конституційним судом. У Загальній частині підручника (п. 8 § 1 гл. Ill) цитувалися ч. 1 і 2 ст. 19 Основного закону, які встановили правила для введення обмежень основних прав. Тут же доречно процитувати ч. 3 цієї статті, що містить пряме регулювання положення, щодо якого в нашій країні юристи все ще сперечаються. Ця частина говорить: «Основні права поширюються також на вітчизняні юридичні особи, оскільки застосовні до них по своїй суті». Такий підхід видається найбільш доцільним. У цьому зв'язку слід згадати і ст. 17-а Основного закону, згідно з якою закони про військову та альтернативну службу можуть обмежувати на період несення цієї служби такі основні права, як право вільно висловлювати і поширювати свою думку усно, письмово і за допомогою зображень (перша половина першого речення ч. 1 ст. 5), свобода зборів (ст. 8) і право петицій (ст. 17), оскільки воно передбачає право подавати прохання чи скарги разом з іншими (інакше кажучи, можливо заборона групових прохань і скарг). Закони, що служать цілям оборони, включаючи цивільну оборону, можуть обмежити основні права на вільне пересування (ст. 11) і недоторканність житла (ст. 13). Це треба мати на увазі при ознайомленні далі з перерахованими основними правами. Нарешті, не можна не сказати і про деякі обмеження, продиктованих станом оборони, на яких ми зупинимося нижче при розгляді відповідних прав і гарантій. 2. Німецьке громадянство і режим іноземців Основний закон не містить будь-яких позитивних установлень щодо громадянства. Лише в ч. 1 ст. 16 сказано, що німецьке громадянство не може бути відібране і що втрата громадянства може мати місце лише на підставі закону, а проти волі особи вона може наступити лише у випадку, якщо особа тим самим не стане особою без громадянства. Формулюючи окремі права та свободи, Основний закон не користується термінами «громадяни», «громадянин», а вживає вираз «всі німці». У ст. 116, що відкриває заключний розділ Основного закону, говориться, що німцем за змістом Основного закону є, якщо інше не встановлено законодавчим регулюванням, той, хто володіє німецьким громадянством або був прийнятий на території Німецької імперії за її станом на 31 грудня 1937 р. в якості біженця або вигнаного особи німецької національності * або його дружина або нащадок. Тим самим біженці і вигнанці з інших країн, що мали німецьку національність, були прирівняні до громадян. Колишні німецькі громадяни, позбавлені громадянства в період між 30 січня 1933 і 8 травня 1945 р., тобто в період гітлерівського панування в країні, з причин політичних, расових або релігійних, могли за своїм клопотанням відновитися в німецькому громадянство. Вони вважалися не втратили громадянства, якщо після 8 травня 1945 оселилися в Німеччині і не висловили волі до зворотного. * Під вигнаними особами розуміються особи німецького походження - колишні жителі ряду суміжних з Німеччиною країн (насамперед Польщі, Чехословаччини) або відійшли до них німецьких територій, виселені звідти Після Другої світової війни. Напад на ці країни гітлерівська Німеччина підчас мотивувала уявним утиском там німецьких національних меншин. Придбання і припинення німецького громадянства регулюється Законом про імперську і державної приналежності 1913 (з наступними змінами). Різниця між цими двома видами федерального громадянства - безпосереднім і випливають з громадянства земель - було усунуто ще в період нацистського режиму в 1934 р., коли проводилася жорстка уніфікація всієї державної організації і, зокрема, було ліквідовано громадянство земель. Воно так і не відновилося, хоча Основний закон в п. 8 ст. 74 відніс громадянство земель до сфери конкуруючого законодавства. Однак в 1994 р. цей пункт був з Основного закону виключений, і таким чином визнано, що існує тільки федеральне громадянство. Громадянство набувається за народженням, а для іноземців - головним чином з натуралізації (Einburgerung). За народженням громадянином вважається особа, народжене в шлюбі, якщо хоча б один з батьків - німець (у зазначеному вище сенсі). Позашлюбна дитина вважається громадянином, якщо громадянством володіє його мати. Питання про натуралізацію особи, яка про це клопоче, вирішується на розсуд влади, але заявник має бути дієздатним, вести бездоганний спосіб життя, мати житло і бути в змозі утримувати себе і своїх родичів. Громадянство втрачається в результаті виходу з нього (Entlassung), набуття іноземного громадянства, усиновлення іноземцем. Громадянство не розглядається як індивідуальне право, і тому вихід з нього вимагає відповідного дозволу *. * Див: Badura P. Staatsrecht. Systematische Erlauterung des Grundgesetzes fur die Bundesrepublik Deutschland. Munchen: C.H; Becksche Verlagsbuchhandlung, 1986. Що стосується режиму іноземців (громадян іноземних держав та осіб без громадянства), то необхідно насамперед відзначити право притулку, яким, згідно з ч. 1 ст. 16-а Основного закону, користуються особи, що піддаються політичним переслідуванням. У 1993 р., проте, було встановлено в ч. 2, що на ч. 1 не можуть посилатися особи, які прибувають з держави - члена Європейського Співтовариства або такої третьої держави, в якій забезпечено застосування Конвенції про статус біженців та Конвенції про захист прав людини та основних свобод. Ці треті держави визначаються законом, які вимагають згоди Бундесрату (див. п. 1 § 5). Відносно громадян держав - членів Європейських співтовариств і зазначених третіх держав заходів щодо припинення їх перебування в Німеччині можуть бути прийняті незалежно від факту подання ними скарг. Законом, які вимагають згоди Бундесрату, можуть визначатися держави, щодо яких можна вважати, з урахуванням існуючого правового становища, правозастосування та загальних політичних відносин, що там відсутні політичні переслідування, нелюдські або принизливі покарання або звернення. Презюмируется, що іноземець з такого держави не піддається переслідуванню, поки він не приведе факти, на підставі яких можна припустити, що всупереч цієї презумпції політичне переслідування відносно нього має місце. Виконання заходів з припинення перебування іноземця в разі такої презумпції і в інших випадках, коли перебування явно необгрунтовано або вважається явно необгрунтованим, може бути призупинено судом тільки за наявності серйозного сумніви у правомірності заходи; обсяг перевірки може бути обмежений, а запізніле приведення доказів залишено без уваги. Все викладене не повинно суперечити міжнародно-правовими договорами держав - членів Європейських співтовариств між собою і з третіми державами, які при обліку зобов'язань, що випливають з Конвенції про статус біженців та Конвенції про захист прав людини та основних свобод , містять регулювання компетенції з перевірки клопотань про надання притулку, включаючи взаємне визнання рішень про це. Докладно статус іноземців регулюється Законом про іноземців 1965 (з наступними змінами). Треба відзначити, що до 1993 р. Німеччина вельми ліберально ставилась до поселення іноземців, проте потік прибульців з країн Азії та Африки, а в останні роки також і зі Східної Європи ускладнив ситуацію в країні. Теперішнє конституційне регулювання, як ми бачимо, вельми жорстке. |
||
| « Попередня | Наступна » | |
|
|
||
Інформація, релевантна "3. Конституції земель" |
||
|
||