| Головна |
| « Попередня | Наступна » | |
Націоналізація промисловості. |
||
|
Можливість усуспільнення власності в ім'я "загального блага", з попереднім і справедливим відшкодуванням, закріплена в усіх західноєвропейських конституціях. Цілі і завдання націоналізації залежать, насамперед від того, яка модель економіки панує в тій чи іншій країні - ринкова, як в капіталістичних країнах, або державна (одержавлена), як у країнах тоталітарного соціалізму, які застосовуються головні регулятори економічних процесів - ринкові, при визначеному втручанні держави в сферу економіки, або тотально-державні, за допомогою адміністративно-командних методів, жорсткого планування, розподілу та ін Соціалістична доктрина спочатку виходить із ідеологічних критеріїв розподілу власності на приватну ("експлуататорську") і суспільну ("неексплуататорской"), а також власність на засоби виробництва (у тому числі приватну) і на засоби споживання і пр. При цьому постулюється, що експлуатація людини людиною може бути знищена, тільки якщо засоби виробництва будуть в усуспільненої або в приватній трудової власності. У відповідності з цими ідеологічними установками у суспільстві тоталітарного соціалізму ліквідується свобода і рівноправність різних форм власності. Націоналізація в східноєвропейських країнах, прискорена післявоєнної розрухою в промисловості, дуже рано перейшла на соціалістичні рейки. Відразу ж після звільнення майже у всіх країнах було конфісковано майно, що належало німецькому рейху і військовим злочинцям, а підприємства окупантів і колабораціоністів секвестрованим, підпорядковані робочому контролю, потім націоналізовані. Ці заходи, що носили відкрито виражений каральний характер, сприяли тому, що у власність народно-демократичної держави за нетривалий час перейшли іноземний капітал, ключові галузі промисловості, фінансові установи. Незважаючи на те, що, на першому етапі інтереси місцевої міської буржуазії в більшості країн безпосередньо не зачіпалися, вже в цей час націоналізація придбала антикапіталістичну спрямованість. У Болгарії та Югославії націоналізація почалася ще в 1944 р. і з самого початку була значною за обсягом. Переходу у власність держави промислових підприємств в Болгарії сприяв і наявність державної власності до революції (в руках держави вже в цей час було зосереджено 87% видобутку вугілля, 73% виробництва електроенергії, 75%; кредитно-банківських установ, весь залізничний транспорт та ін.) Ще в умовах війни з Німеччиною тут було встановлено робітничий контроль над виробництвом, цінами і розподілом продуктів, введена державна регламентація умов виробництва, розподілу сировини і палива, одноразовий податок на прибутку воєнного часу та ін У 1945 році за вироком суду було конфісковано майно всіх військових злочинців, в 1946 р. - рухоме і нерухоме майно, придбане "шляхом спекуляції та іншим незаконним способом". У тому ж році у власність держави перейшли кошти та майно всіх страхових товариств, в 1947 р. - тютюнової промисловості (з відшкодуванням). Наприкінці 1947 р. великий народними зборами був прийнятий Закон про націоналізацію приватних промислових і гірничорудних підприємств, проведення в життя якого призвело до того, що в 1948 р. в руках приватного капіталу залишалося не більше 5% підприємств. В Югославії закони, прийняті восени 1944 р. і влітку 1945 р., оголосили власністю держави майно осіб, які співпрацювали з окупантами або перебували в еміграції. Після ж прийняття закону 1946 про націоналізацію промисловості 90% промисловості, фінансові установи, транспорт, оптова торгівля, частково роздрібна перейшли в руки держави. Ще раніше, в 1945 р., тут було встановлено державний контроль над зовнішньою торгівлею. Націоналізації промисловості в Польщі вимагала розруха, викликана війною. Тут було зруйновано майже 70% промислових підприємств. Цьому сприяла і та обставина, що на частку іноземного капіталу, в основному німецького, у польській економіці доводилося 2/3 всіх капіталовкладень, а в окремих її галузях, наприклад в нафтовій, він панував неподільно. Державний контроль над великими і середніми підприємствами, транспортом був встановлений тут ще до прийняття відповідних законодавчих актів. Декретом від 2 березня 1945 встановлювався робочий контроль над значною кількістю "кинутих і залишених" підприємств. Ці революційні заходи отримали правову основу в Законі про націоналізацію промисловості 1946 р., який носив настільки радикальний характер, що згодом у нього були внесені лише деякі доповнення (у 1948 р. - про остаточний перехід всіх банків в руки Міністерства фінансів, в 1951 р. - про націоналізацію аптек і в 1955 р. - суден каботажного судноплавства). На відміну від трьох перерахованих вище країн націоналізація в інших країнах проходила поетапно. Так, у Чехословаччині, перш за все, була проведена націоналізація, передбачена Кошицької програмою. На основі президентських декретів, прийнятих в 1945 р., були націоналізовані гірські, енергетичні, металургійні, хімічні підприємства, банки, акціонерні та страхові товариства. Після 1948 р. почалася всеосяжна націоналізація приватного капіталу, яка призвела до того, що в руки держави перейшло 95% всієї промисловості Чехословаччини, банки, страхові товариства, зовнішня торгівля, внутрішня оптова торгівля і пр. Змінився і характер націоналізованих підприємств. Якщо раніше вони поряд з приватними були суб'єктами ринкових відносин, то після 1948 р. - державними підприємствами бюрократичного типу, що належать різним відомствам, діяльність яких підлягала суворому планування та державному контролю. Більш повільними темпами йшла націоналізація в Румунії, де до проголошення в 1947 р. республіки був націоналізований тільки Румунська банк, управління яким вверялось призначеному королем Раді. Крім того, передбачалося повне відшкодування вартості акцій банку його акціонерам. Був встановлений державний і робочий контроль над низкою приватних підприємств. До 1948 р. питома вага державної власності тут був незначний, навіть у галузях важкої промисловості: в металургійній він становив лише 20%, в металообробній - 30% і пр. Влітку 1948 р. був прийнятий Закон "Про націоналізацію промислових, банківських, страхових, гірничорудних і транспортних підприємств ", доповнений в 1948 р. Законом" Про націоналізацію залізниць ". Проведення цих законів в життя призвело до того, що в 1952 р. 97% підприємств стало державною власністю. Особливими шляхами проходило усуспільнення промисловості у Східній Німеччині. На виконання Потсдамських угод від 2 серпня 1945 р. в протягом 1945-1946 рр.. Союзний контрольна рада в Німеччини прийняв ряд юридичних актів, у тому числі Закон від 20 листопада 1945 р. про конфіскацію майна, що належить акціонерному товариству "І.Г. Фарбеніндустрі", і Закон від 20 грудня 1945 р. про покарання осіб, винних у військових злочинах, злочинах проти миру і проти людяності, що передбачає в числі іншого конфіскацію майна згаданих осіб. У повній відповідності з цими актами у Східній Німеччині було накладено секвестр на майно, що належить гітлерівського рейху, військовим злочинцям, німецьким військовим установам, а також конфісковано майна фашистської партії. Секвестрованим власність була передана СВАГ в 1946 р. спочатку в управління, а потім у власність німецьких земель. Всього в 1946 р. було передано 9281 підприємство, що і склало основу державного сектора в промисловості Східної Німеччини. Згодом аж до 1953 р. у власність держави НДР було передано велику кількість підприємств, які були за розпорядженням окупаційної влади, радянської власністю, в тому числі ряд промислових підприємств, які перейшли до СРСР в рахунок сплати репарацій. Разом з тим слід зазначити, що в НДР подальше усуспільнення приватної власності в промисловості і торгівлі не проводилося так радикально, як в інших східноєвропейських країнах. Аж до об'єднання з ФРН 40% підприємств громадського харчування, четверта частина торгівлі залишалися в приватних руках. З кінця 40-х - початку 50-х рр.. головні цілі економічної політики у східноєвропейських країнах стали прямо зв'язуватися зі створенням "матеріально-технічної бази соціалізму", з індустріалізацією промисловості на основі загальнодержавного планування, яке почалося з введення перших короткочасних планів відновлення промисловості: у Румунії річного, у Чехословаччині дворічного, у Польщі трирічного (на 1947-1949 рр..), що змінилися згодом п'ятирічними планами. Один з перших п'ятирічних планів "створення матеріально-технічної бази соціалізму" був прийнятий в Югославії, головними завданнями плану була індустріалізація й електрифікація країни, перетворення її з аграрної в "розвинуте індустріально-аграрне соціалістична держава". План не був виконаний у відведені терміни через крайньої відсталості економіки, брак кадрів і був продовжений до 1952 р. З 1953.г., у зв'язку зі значною зміною принципів управління народним господарством, наданням широкої господарської самостійності промисловим підприємствам, система планування Югославії зазнала суттєвих змін. Завдання центральних державних органів стали обмежуватися встановленням головних напрямків економічного розвитку, плануванням загальнодержавних пропорцій виробництва і розподілу. З 1953 по 1957 р. тут передбачалися лише річні плани. Проведення політики індустріалізації, жорсткого централізованого планування на перших порах принесло безсумнівні плоди, особливо в справі післявоєнного відновлення народного господарства, в створенні деяких нових галузей промисловості, пов'язаних у значній частині з оборонними підприємствами. Відбулося помітне зростання загального обсягу виробництва, насамперед у важкій промисловості, виплавки чавуну, сталі, видобутку вугілля, виробництва електроенергії. Протягом перших двох десятиліть (1945-1965) з переважно сільськогосподарських (крім НДР і ЧССР) більшість східноєвропейських країн перетворилися в індустріально-аграрні, в яких був накопичений значний виробничий і науково-технічний потенціал. Це, однак, не супроводжувалося відповідним підйомом життєвого рівня населення. Зростанню виробництва не відповідало і підвищення якості продукції, що стало особливо помітним з середини 60-х рр.., Коли екстенсивна економіка вичерпала свої можливості. З цього часу стало все більш помітним падіння темпів зростання, зниження ефективності суспільного виробництва, що призвело згодом до застою, який на тлі швидкого розвитку світу капіталізму став переростати в значне відставання, особливо помітне в нових галузях і прогресивної технології. Адміністративно-командна система управління економікою зайшла в глухий кут, приводила до все більш заглиблюються економічної і політичної кризи, спроби подолання якого за допомогою неефективних, непослідовних економічних і політичних реформ виявилися безрезультатними. Так, наприклад, економічна реформа в Угорщині, націлена на розширення самостійності промислових підприємств, госпрозрахунок, була розпочата ще в 1968 р., але система нормативного управління промисловими підприємствами, заснована на жорсткому розподілі та використанні прибутку, стримувала розвиток таких стимулів промислового прогресу, як ринкові відносини, конкуренція та ін Не привів до бажаного ефекту і "самоврядний ринковий соціалізм" в Югославії через штучне дроблення промисловості, введення вкрай обтяжливих податків, на погашення яких йшли майже всі доходи підприємств. Розпочатий процес економічних і політичних реформ в Чехословаччині в 1968 р. був зупинений прямим збройним втручанням ззовні. Провал всіх цих реформ приводив до все більшого переконання народів цих країн в неможливості виходу з глухого кута без повного усунення тоталітарних економічних і політичних порядків. |
||
| « Попередня | Наступна » | |
|
|
||
Інформація, релевантна " Націоналізація промисловості. " |
||
|
||