| Головна |
| « Попередня | Наступна » | |
Зобов'язальне право. |
||
|
Феодальний характер права проявлявся навіть у такому договорі, як купівля-продаж. У ранній період продаж речей, насамперед нерухомості, відбувалася в урочистій формі, яка повинна була забезпечити стійкість договору. З XII в., Особливо на півдні країни, де вже позначався вплив римського права, важливі угоди купівлі-продажу починають складатися у письмовому вигляді, а в подальшому - затверджуватися нотаріусами. Текст таких угод нерідко виступав у вигляді однакових формул. Так, наприклад, продавець спеціально вказував, що діє "чесно і без поганого наміри" (bona fide et sine dolo), що продавана річ отримана їм у спадок або в силу 30-річного добросовісного володіння (чи іншого строку набувальної давності), що він приймає на себе відповідальність у разі відчуження (виселення) речі у покупця і т.п. Спочатку необхідна не тільки сплата ціни, а й передача проданої речі. З XIII в. з розвитком торгового обороту такий договір виникав з моменту його укладення сторонами, і його об'єктом могли виступати речі, які ще не були виготовлені. Особливо ретельно регламентувалася купівля-продаж землі в звичайному праві. За сеньйором завжди визнавалося право переважної покупки продаваного васалом феоду. Крім того, він, як і родичі продавця, протягом встановленого кутюмамі терміну мав право викупу проданої землі. З часом, щоб уникнути подальших феодальних сімейних чвар нотаріуси стали вимагати присутності при оформленні договору продажу нерухомості членів сім'ї продавця, включаючи дітей з 14 років. Продаж дворянських сеньйорів і селянських держаний (ценз) стає звичайним явищем із зародженням капіталістичних відносин і кризою феодального господарства. З XVII в. буржуа особливо охоче скуповують дворянські землі, передусім навколо міст, причому часто не з метою впровадження нових методів господарювання, а лише з тим, щоб мати можливість стягувати з селян феодальну ренту. Нерідко об'єктом купівлі-продажу ставала сама земля, а саме пов'язані з нею рентні права. У X-XI ст., Коли купівля-продаж майна була ще порівняно рідкісним явищем і не поєднувалася з уявленнями про феодальної честі, отримав розвиток договір дарування. Нерідко цей договір маскував угоду купівлі-продажу, ставав фактично двостороннім і оплатним. Одержувач подарованого майна брав на себе зобов'язання передати дарувальнику на знак подяки певне майно (кінь, зброя тощо). Договір дарування використовувався також для обходу передбачених у багатьох кутюмах обмежень на заповіту. У свою чергу в звичайному праві поступово встановлюються обмеження для дарувальника, зокрема пов'язані з даруванням пологових майн. В 1731 спеціальний королівський ордонанс про дарування упорядкував і кодифікував звичайне право, заборонивши посмертні дарування (замасковані заповіту), якщо вони не були спеціально передбачені шлюбним договором. У період абсолютизму у Франції широкого поширення набуває договір найму (оренди) землі, який сприяв проникненню капіталістичних відносин у село. У XVI-XVIII ст. багато дворяни закидають своє господарство, відмовляються від власної оранки, роздають землі частинами в оренду за фіксовану плату або частину врожаю. Такі договори спочатку укладалися на рік, але поступово терміни їх дії подовжуються (на одну, дві і т.д. життя орендаря). Така форма експлуатації селян давала дворянству велику вигоду, так як розмір орендної плати (на відміну від цензу) не було визначено звичаєм і міг час від часу підвищуватися. Крім того, на відміну від цензіви земля, здана в оренду, після закінчення терміну договору поверталася в розпорядження сеньйора. У передреволюційний період до здачі землі в короткострокову оренду (на 5-10 років) все частіше вдавалися буржуа, які купують дворянські маєтки. Орендні відносини стали охоплювати все більш широке коло майн. Нерідко заможні селяни або буржуа отримували від сеньйорів в оренду за відповідну плату на рік або на кілька років право на баналітети (феодальні монополії земельних власників) чи інші види феодальної ренти. Важливе місце в середньовічному праві Франції займав договір позики. У ряді боргових документів XII-XIII ст. використовувалася римська формула позики (mutuum), але вона не набула поширення. Канонічне право забороняло стягнення відсотків, але, оскільки найбільшим позикодавцем у Франції в цей час була церква, вона ж знайшла і обхідні шляхи для цієї заборони. У деяких випадках боржник виплачував кредиторові заздалегідь визначену суму (до 25% від отриманої їм у борг), яка не вважалася відсотками. В інших випадках він брав на себе зустрічне зобов'язання виплачувати кредитору фіксовану ренту у вигляді певної частини доходів. З часом при договорі позики все частіше став використовуватися "мертвий заставу", при якому боржник закладав земельну ділянку, причому доходи від нього надходили кредитору і не зараховувалися в рахунок сплати боргу. З XIV-XV ст. в якості позикодавців у Франції виступає вже міська верхівка, лихварі, які під заставу землі або за право стягувати ренту позичали гроші великим феодалам і самому королю. У період абсолютизму лихварські операції набули настільки широкого розмаху, а число закладених сеньорій стало настільки значним, що це викликало загальне невдоволення дворянства. Королівським ордонансом в XVIII в. був заборонений заставу майна, якщо він супроводжувався передачею кредитору закладеної землі. Але ще з XII ст., Особливо в лихварських операціях церкви, для гарантії за договором позики стала використовуватися іпотека, коли закладена земля залишалася у боржника, але з виплатою останнім встановленої ренти. Розвиток торговельного та лихварського капіталу, зростання банківських операцій зажадали спеціальної регламентації професійної діяльності купців, банкірів, маклерів і т.п. З урахуванням сформованої міжнародної торгової практики в 1673 році був виданий королівський ордонанс про торгівлю, відомий за ім'ям його упорядника як Кодекс Саварі, а в 1681 році - ордонанс про морській торгівлі. У цих актах визначався правовий статус купців і порядок утворення торгових товариств, містилися норми, що відносяться до спеціальних інститутів, виробленим в практиці міжнародної і морської торгівлі, таким, як вексель, банкрутство, страхування тощо Тим самим було покладено початок створенню у Франції поряд із загальними нормами, що регулюють майновий оборот (цивільне право), відокремлених норм торгового права, що в подальшому призвело в цій країні до дуалізму приватного права. |
||
| « Попередня | Наступна » | |
|
|
||
Інформація, релевантна " Зобов'язальне право. " |
||
|
||