| Головна |
| « Попередня | Наступна » | |
§ 1. Поняття континентального шельфу |
||
|
Із понад 181 тисячі видів донних морських організмів, що мешкають в Світовому океані, 180 тисяч живуть у прибережній зоні. Їх загальна біомаса оцінюється в 8-9 млрд т. Багато видів морських тварин людина використовує в їжу з незапам'ятних часів. У прибережних водах зосереджено до 80-90% з 1 млрд т загальної біомаси вищих морських організмів Світового океану (нектону) [152, с. 84-85]. Безцінна і морська вода. Відомо, що в одному її кубічному кілометрі міститься більше 35 млн т твердої речовини, з яких: близько 27 млн т повареної солі, 1,3 млн т магнію, 900 тис. т сірки, 65 тис. т брому, а також тонни алюмінію, марганцю, міді, урану, молібдену і приблизно 20-50 кг золота [157, с. 9]. Якщо помножити ці цифри на обсяг вод Світового океану (1370 млн км) і порівняти з запасами цих копалин на суші, то з'являється серйозний привід для роздумів на тему: як добути всі ці мінеральні ресурси? Одного тільки золота в морській воді розчинено близько 70 млн т, тоді як його розвідані запаси на суші складають всього 120-150 тис. т. Але технології промислового видобутку золота з морської води поки не існує. Г ораздо простіше виявилося витягати корисні копалини з морського дна прибережних мілководь. Багатства континентального шельфу включають нафту, газ, сірку, вугілля, залізну руду, олово, пісок, розсипи ільменіту, рутилу, циркону, магнетиту, алмазів, золота, платини, бурштину. Запаси багатьох з них до цих пір не оцінені. Не менш багате природними ресурсами і межує з берегом океанське мілководді, яке отримало назву «континентальний шельф» і становить 27,5 млн км2, тобто 7,5% загальної площі дна Світового океану [142, с. 3]. Цікава історія появи цього поняття. Влітку 1887 невеликої шотландський рибальський траулер проводив гідрологічні дослідження в Атлантичному океані на захід від острова Льюіс з архіпелагу Зовнішні Гебріди. Роботами керував викладач фізичної географії з коледжу Единбурга, 26-річний член Шотландського географічного товариства Х'ю Роберт Мілл. Вимірюючи глибину моря з борту траулера, він звернув увагу на те, що в міру віддалення від берега вона плавно зростає до 100 фатом - морських сажнів (1 фатом - 1,83 м), а потім дно різко провалюється, подібно схилу гори, і йде на великі глибини. Швидше за все, саме такий стрибок-свал глибин спонукав дослідника назвати частину морського дна від краю підводного обриву до межі досяжності дії хвиль континентальним шельфом. У природних науках, зокрема, в геології, термін «шельф» означає ту частину підводного околиці материка, яка примикає до суші; на більшій глибині знаходяться інші частини підводного околиці материка: континентальний (материковий) схил і материкове підніжжя (континентальний підйом), яке межує з ложем океану - абіссаль. Відповідно ширина континентального шельфу (в геологічному значенні цього слова) різна в різних районах: десь ширше, десь вже. У світі 62 держави мають вузький шельф (менше 50 миль), 28 країн мають досить широкий шельф. Самі великі у світі - шельфи Баренцева моря (1300-1700 км) і інших арктичних морів, а також узбережжя Аргентини. Практично все дно Північного моря або Перської затоки складає шельф. У поперечному розрізі це продовження материка нагадує своєрідну підводну полку, що примикає до сухопутного узбережжю, звідси, мабуть, і назва «шельф» (від англ. Shelf - «полку»). На такому підході побудовано геофізичне (геолого-морфологічний) поняття континентального шельфу. Юридичне ж поняття континентального шельфу має суттєві відмінності від геофізичного. Питання про континентальний шельф в міжнародно-правовому плані виник, коли з'ясувалося, що в надрах шельфу знаходяться поклади мінеральної сировини, що стали доступними для видобутку. З'ясовуючи питання про юридичні права прибережних держав на континентальний шельф, слід зазначити, що особливий інтерес при цьому представляє обгрунтування прав на шельф в першому односторонніх актах держав з даного питання. Першим таким актом з'явився по суті виконавчий акт Англії від 6 серпня 1942 р., прийнятий у зв'язку з підписанням 26 лютого 1942 англо-венесуельського угоди про «підводні районах» затоки Парія. Цим актом Англія приєднала до своєї тодішньої колонії Тринідад і Тобаго поверхню і надра морського дна, розташовані в затоці Парія поза територіальних вод даної колонії, в межах кордонів, визначених згаданим угодою. Проте ні у виконавчому акті Англії 1942 р., ні в угоді між Англією і Венесуелою не давалося обгрунтування прав зазначених держав на поверхню і надра морського затоки Парія за межами територіальних вод [178, с. 7]. Найбільш повне обгрунтування домагань на континентальний шельф було дано в прокламації Президента СШ ^ Г. Трумена від 28 вересня 1945 р. У ній були висунуті наступні мотиви: - зростання потреб у нових джерелах нафти та інших корисних копалин, які, на думку експертів СШ ^, знаходяться під багатьма ділянками континентального шельфу поблизу берегів СШ ^ і використання яких у результаті розвитку техніки вже можливо чи стане можливим найближчим часом; - необхідність прийняття заходів по розумному використанню і охороні цих ресурсів шельфу, ефективність яких залежить від прилеглого держави; - континентальний шельф може розглядатися як продовження земельного масиву прибережної держави і тому належить цій державі; - ресурси шельфу найчастіше є продовженням у море родовищ, що знаходяться на території прилеглих держав; - інтереси самооборони змушують прибережна держава пильно стежити за діями, що відбуваються в його берегів і мають характер використання шельфу [184, с. 234]. Посилаючись на ці доводи, Президент СШ ^ проголосив, що природні багатства поверхні і надр континентального шельфу, що знаходиться під водами відкритого моря, але прилеглого до берегів СШ ^, належать СШ ^ і підлягають юрисдикції та контролю з боку СШ ^. У прокламації не давалося визначення континентального шельфу, однак у супроводжує її прес-релізі Білого дому зазначалося, що континентальним шельфом вважається, як правило, затоплена земля, прилегла до берега і покрита водою не більше ніж до 100 морських сажнів (тобто близько 200 м) [179, с. 8]. На думку деяких учених, прокламації Трумена «поклали початок функціональному розділу Світового океану» [178, с. 47]. Рішення проблеми континентального шельфу в міжнародному масштабі особливо назріло тоді, коли транснаціональні нафтові монополії Заходу, насамперед, США та Англії, стали проявляти підвищений інтерес для отримання нафтових концесій в прибережних водах країн Близького і Середнього Сходу, у тому числі в територіальних водах і шельфі Саудівської Аравії, Ірану, Іраку, а також Кувейту та інших князівств Перської затоки. До початку 50-х рр.. «Нафтова лихоманка» придбала небачений розмах, а розділ концесійних територій на материковій частині між нафтовими монополіями СШ ^ та Англії в прибережних країнах Перської затоки вступив у завершальну стадію. До того часу стала очевидною перспективність освоєння ще не охоплені концесійними угодами прибережних морських районів цих країн. Зацікавленість західних нафтових компаній у розвідці та видобутку нафти і газу в прибережних водах країн Перської затоки послужила поштовхом до того, що ці країни офіційно заявили про свої претензії на певну частину континентального шельфу затоки. Незабаром вся акваторія Перської затоки виявилася поділеної і стала суцільною зоною територіальних вод і континентального шельфу країн цього регіону. До початку роботи I Конференції ООН з морського права в 1958 р. односторонні акти про континентальний шельф були прийняті двадцятьма державами. Уряду Аргентини, Мексики, Гондурасу, Бразилії, Панами, Нікарагуа, Чилі, Перу, Венесуели, Коста-Ріки і деяких інших держав оголосили повний суверенітет над континентальним шельфом із включенням його в національну державну територію. Окремі держави, наприклад, Мексика і Аргентина, оголосили свій суверенітет не тільки над континентальним шельфом, а й над поверхлежащімі водами відкритого моря. Чилі, Перу і Еквадор заявили про свої домагання на простір, що тягнеться на відстань 200 миль від берега. Цілком очевидно, що багато хто з таких домагань суперечили принципу свободи відкритого моря. Що були в актах деяких латиноамериканських країн застереження про те, що ці країни будуть поважати свободу судноплавства, що не усувала протиріччя. Численні конфлікти, що виникали між прибережними державами, в тому числі в районі Перської затоки, в зв'язку з наданням концесій міжнародним нафтовим монополіям на великих ділянках ще демаркувати континентального шельфу, а також гостре суперництво і запекла конкурентна боротьба міжнародних нафтових монополій за захоплення і розділ джерел сировини і сфер застосування капіталу викликали необхідність у визначенні міжнародно-правового статусу шельфу та його розмежування. Наприкінці 50-х рр.. у зв'язку з науково-технічним прогресом у світовій нафтовій промисловості і інтенсивним освоєнням морських родовищ нафти міжнародно-правове врегулювання проблеми континентального шельфу стало невідкладним. Ще в 1951 р. розглядом цієї проблеми зайнялася Комісія міжнародного права ООН. З тих пір питання про статус континентального шельфу не сходив з її порядку денного. Перед Комісією стояло завдання виробити юридичне визначення континентального шельфу з урахуванням певних геологічних і геоморфологічних чинників. При цьому важливо було забезпечити юридичну рівність прибережних держав щодо як їх прав на континентальний шельф, так і обов'язків. В результаті був підготовлений проект кількох статей про континентальний шельф, остаточне формулювання яких комісія завершила під час роботи своєї 8-й сесії, що проходила 23 квітня - 4 липня 1956 р. У подальшому даний проект був включений до порядку денного конференції з морського права з метою розробки та прийняття спеціальної конвенції з цього питання. З 24 лютого по 27 квітня 1958 р. в Женеві засідала I Конференція ООН з морського права, в роботі якої взяли участь представники 82 країн. Конференція обговорила на своїх засіданнях широке коло питань з міжнародного морського права, в тому числі проблему континентального шельфу. Підсумком роботи конференції стало прийняття ряду важливих конвенцій, зокрема, Конвенції про континентальний шельф, яка заклала основи існуючого в даний час міжнародно-правового режиму континентального шельфу. Іншим міжнародноправовому актом, що регулює режим континентального шельфу, є Конвенція ООН з морського права 1982 р. Необхідно відразу зазначити, що вказані конвенції не містять відмінностей у частині встановлюваного ними міжнародно-правового режиму континентального шельфу, однак по-різному підходять до його визначення. Згідно ст. 1 Конвенції 1958 р., під континентальним шельфом розуміються поверхню і надра морського дна підводних районів, що примикають до берега, але знаходяться поза територіального моря, до глибини 200 м, або за цією межею, до такого місця, до якого глибина покриваючих вод дозволяє розробку природних багатств цих районів. Таким чином, Конвенції 1958 р. встановлює два критерії для визначення зовнішнього кордону континентального шельфу: глибина (200 м) і технічна доступність (т.зв. критерій експлуатабельності). Континентальний шельф, що примикає до берегів деяких держав, дуже широкий, крутизна схилу його невелика, а покривають води мають невелику глибину. Таким державам, наприклад, Аргентині, вигідний критерій глибини при обчисленні свого шельфу. У деяких же держав (наприклад, Чилі, Перу, Іспанія) шельф дуже вузький, оскільки майже відразу відбувається різкий обрив на великі глибини. Для таких держав застосування критерію глибини явно невигідно. Що стосується критерію експлуатабельності, то його застосування зручно для розвинених держав, які мають високими технологіями, які дозволяють здійснювати видобуток корисних копалин на глибинах, що значно перевищують 200 м, і поширювати по мірі зростання його технічних можливостей з видобутку ресурсів шельфу свої суверенні права на невизначено широкі морські райони. Разом з тим такий критерій не може влаштовувати держави, чиї технічні можливості обмежені. У цьому полягав істотний недолік визначення, який був даний в Конвенції 1958 Щоб дозволити подібного роду суперечності, Конвенція 1982 р., частина VI якій присвячена континентальному шельфу, передбачила компромісне рішення. Стаття 76 Конвенції встановлює, що континентальний шельф прибережної держави містить у собі морське дно і надра підводних районів, що простягаються за межі його територіального моря на всьому протязі природного продовження його сухопутної території до зовнішнього кордону підводної окраїни материка або на відстань 200 морських миль від вихідних ліній, від яких відміряється ширина територіального моря, коли зовнішня межа підводної окраїни материка не має таке відстань. Якщо ж околиця материка тягнеться більш ніж на 200 морських миль від вихідних ліній, від яких відміряється ширина територіального моря, то континентальний шельф прибережної держави не може сягати далі 350 морських миль від зазначених вихідних ліній або не далі 100 морських миль від 2500-метрової ізобати, яка представляє собою лінію, що сполучає глибини в 2500 м. Отже, в залежності від ширини власне шельфу, можливі три варіанти визначення зовнішнього кордону юридичної континентального шельфу прибережної держави: - Якщо ширина шельфу менше 200 морських миль, що обчислюються від вихідних ліній, то шельфом буде вважатися все морське дно і його надра до зовнішньої межі, що проходить на відстані в 200 морських миль, що обчислюються від тих же вихідних ліній; - Якщо ширина шельфу більше 200 морських миль, але менш 350 морських миль, що обчислюються від вихідних ліній, то шельфом буде вважатися все морське дно і його надра до зовнішньої межі, що проходить на відстані не далі 350 морських миль від зазначених вихідних ліній або не далі 100 морських миль від 2500-метрової ізобати; - Якщо ширина шельфу більше 350 морських миль, що обчислюються від вихідних ліній, то шельфом буде вважатися все морське дно і його надра до зовнішньої межі, що проходить на відстані не далі 350 морських миль від зазначених вихідних ліній або не далі 100 морських миль від 2500-метрової ізобати. Дані про кордони континентального шельфу за межами 200 морських миль від вихідних ліній, від яких відміряється ширина територіального моря, представляються відповідним прибережним державою в Комісію з кордонів континентального шельфу, створювану відповідно до Додатку II до Конвенції 1982 р. Зазначені положення Конвенції 1982 р. не застосовуються, коли йдеться про делімітацію континентального шельфу між державами з протилежними або суміжними узбережжями. У цьому випадку делімітація континентального шельфу здійснюється на основі відповідних двосторонніх договорів. Таким чином, юридичне поняття континентального шельфу включає, крім самого шельфу, прибережні райони морського дна, де континентального шельфу в його прямому сенсі немає, а також райони морського дна за межами континентального шельфу. Крім того, якщо з географічної точки зору шельф починається від берега моря, то з юридичної - від зовнішнього кордону територіального моря, оскільки територіальне море, морське дно і його надра в рамках територіального моря входять до складу державної території прибережної держави. Положення Федерального закону «Про континентальний шельф Російської Федерації» 1995 повністю відповідають нормам міжнародного морського права. |
||
| « Попередня | Наступна » | |
|
|
||
Інформація, релевантна "§ 1. Поняття континентального шельфу" |
||
|
||