| Головна |
| « Попередня | Наступна » | |
§ 1. Представництво |
||
|
Поняття представництва. Представництво в цивільному обороті має широку сферу застосування. Це пояснюється причинами як юридичного, так і фактичного порядку. Потреба у представництві виникає тоді, коли особа, яку представляють, не має за законом можливості вчиняти юридичні дії (наприклад, у разі відсутності дієздатності). Представництво може мати місце також тоді, коли у особи немає або фізичної можливості здійснити такі дії (наприклад, внаслідок хвороби, відсутності в місці постійного проживання), або бажання особисто реалізовувати належні їй права та обов'язки. Здійснення юридичними особами своєї статутної діяльності також неможливо уявити без всебічного використання інституту представництва (праця продавців, касирів, представництво в суді, господарському та третейському суді). Теорія представництва пройшла довгий шлях розвитку, який бере початок ще за часів рабовласництва. Представництво тією чи іншою мірою було визнано в Єгипті, Греції, Римі та деяких інших державах. Однак, незважаючи на високий рівень професіоналізму, вишуканість і витонченість, римські юристи не створили ґрунтовної теорії представництва. Це пояснюється патріархальною природою римської економіки, широким застосуванням праці рабів. Римське контрактне право до V ст. характеризувалося обтяжливим формалізмом і вузькоперсональ-ною природою договірних зв'язків. Діяв принцип: Per extraneam personam nobis adquiri non potest - Неможливе придбання на нашу користь через сторонню особу. Якщо до цього додати важливість, яку право надавало автономії особистості, стає зрозумілим, чому концепція представництва в римському праві не розвивалася. Лише за юстініанської епохи (527-565 pp.) можна знайти ознаки зародження відповідної теорії. Римське право визнає за прокуратором (procurator) - повіреним у договорі доручення - загальні повноваження представництва (особа, яку представляють, була завжди великою родиною), а за інститором (institor) - управляючим маєтком - обмежені повноваження представництва з продажу майна свого господаря. Відносини будуються за принципом непрямого представництва: усі придбання прокуратор і інститор роблять на своє ім'я. Виконавши доручення, вони повинні повернути довірителю все отримане: усі плоди та збільшення і навіть сплачене їм третіми особами неналежним чином. Представництво тут було найпримітивнішим: прокуратор за допомогою договору, який він укладав, не породжував ніяких прав для родини, яку він представляв, навпаки, остання виступала гарантом виконання прокуратором своїх обов'язків стосовно контрактанта. Представництво ніколи не розглядалося римським 1 правом як виконання доручення, як його наслідок; отже, помилковою є думка, що представництво веде своє походження від доручення. Поступово звільняючись від багатьох догм римського права, середньовічне канонічне право акцентує увагу на волі сторін, внаслідок чого воно стає менш суворим у сфері укладання договорів: відбувається ослаблення вимог персонального характеру договорів. Але і в цей період економічна реальність гальмує розвиток представництва: за часів середньовіччя цей інститут можна кваліфікувати як такий, що перебуває в зародковому стані. Відомий голландський юрист і державний діяч Гуго Гроцій (1583-1645) був перший, кому вдалося узагальнено сформулювати теорію представництва, хоч і ціною перекручення його змісту. Так, з точки зору Г. Гроція, прокуратор дістає права безпосередньо на користь особи, яку преставляють, за допомогою договору, який він укладає з третіми особами згідно з даним йому дорученням. Не можна заперечити важливість теорії Г. Гроція, теорії, яка вперше в цивільному праві зафіксувала наслідки представництва, але варто констатувати, що представництво було розглянуто як результат доручення, яким воно не є за своєю природою. Таке спорощене рішення вперше було використано в цивільному праві в 1792 р. в Німеччині, а також у 1804 р. в Кодексі Наполеона. Правові системи Бельгії, Аргентини, Бразилії, Чилі, більшості французьких екс-колоній, канадської провінції Квебек, американського штату Луїзіана запозичили норми Кодексу Наполеона і, відповідно, розглядають представництво як результат доручення. У другій половині XIX ст. кілька німецьких вчених взялися за виправлення фундаментальної помилки Гроція, наділивши представництво повною автономією. Йєрінг (1818-1892) і Лабан розробили систему, в якій представництво повністю відокремлене від доручення. Починаючи з поняття "procura", запровадженого в 1861 p., Лабан розвинув свою "теорію сепарації", яка базується на суворому поділі між договором доручення, тобто договором між довірителем і повіреним, з одного боку, і повноваженнями представництва, тобто повноваженнями, які має представник - повірний для укладання договору з третіми особами на користь особи, яку представляють - довірителя, з іншого боку. Концепція Лабана була пом'якшена німецькою судовою практикою, відповідності до якої особа, яку представляють, не несе відповідальності перед третьою особою, яка знала або мала знати, що представник, хоч і діяв формально в рамках наданих йому повноважень, обманним шляхом перевищив їх. Більшість держав закріпили у своїх правових системах автономію представництва. Такими країнами є Швейцарія, Туреччина, Греція, Швеція, Данія, Норвегія, Фінляндія, Японія, Італія, держави колишнього СРСР (у тому числі Україна) та ін. ЦК УРСР не містить визначення представництва. Проте зміст ст. 62 дає змогу визначити представництво як здійснення однією особою (представником) від імені другої особи (яку представляють) через повноваження, що грунтується на довіреності, законі або адміністративному акті, угод та інших юридичних дій, в результаті чого у особи, яку представляють, безпосередньо створюються, змінюються і припиняються цивільні права та обов'язки. 1 Новий ЦК України (ст. 238) визначає представництво як правовідносини, в яких одна сторона (представник) зобов'язана або має право вчинити правочин від імені другої сторони, яку вона представляє. Суть представництва полягає в діяльності представника щодо реалізації повноважень в інтересах і від імені особи, яку представляють. Однак слід зазначити, що не всякі угоди можуть бути вчинені представником. Стаття 62 ЦК УРСР передбачає, що не допускається укладення через представника угоди, яка за своїм характером може бути укладена лише особисто, а так само інших угод, зазначених у законі. Так, ст. 541 ЦК УРСР зазначає, що заповіт має бути підписаний особисто заповідачем і нотаріально посвідчений. Новий ЦК України містить окрему статтю, яка визначає коло правочинів, які не може вчиняти представник. Так, по-перше, представник може бути уповноважений на вчинення лише тих правочинів, право на вчинення яких має особа, яку він представляє, а, отже, він не має права вчиняти ті правочини, які не має права вчиняти особа, яку він представляє. По-друге, представник не може вчиняти правочин, який відповідно до його змісту може бути вчинений лише особисто тією особою, яку він представляє. По-треттє, представник не може вчиняти правочин від імені особи, яку він представляє, у своїх інтересах або в інтересах іншої особи, представником якої він одночасно є, за винятком комерційного представництва, а також щодо інших осіб, встановлених законом. Мета представництва - здійснення представником угод та інших юридичних дій в інтересах і за рахунок особи, яку він представляє. Угоди, які вчиняються представником, є його власними, самостійними вольовими діями, які створюють, змінюють або припиняють цивільні права та обов'язки у іншої особи - особи, яку представляють. У відносинах представництва беруть участь три суб'єкти: особа, яку представляють, представник і третя особа. Особою, яку представляють, може бути будь-який суб'єкт цивільного права - громадянин, юридична особа незалежно від наявності у них дієздатності. Представником є громадянин або юридична особа, які мають повноваження на здійснення юридичних дій від імені особи, яку представляють. Представники громадяни, як правило, мають бути повністю дієздатними. Як виняток, представниками можуть бути особи, які досягли трудового повноліття, тобто в основному 16-річного віку (ст. 188 КЗпП України). Юридичні особи, які мають спеціальну правоздатність, можуть виконувати функції представника, якщо це не суперечить їх статутним завданням, визначеним у законі, статуті або положенні (ч. 1 ст. 26, ч. 2 ст. 64 ЦК УРСР; ст. 2 Закону України "Про товарну біржу"; ст. 20 Закону України "Про об'єднання громадян"). Третьою особою, з якою внаслідок дії представника встановлюються, змінюються або припиняються цивільні права та обов'язки, може бути будь-який суб'єкт цивільного права. Разом з тим відповідно до ч. З ст. 62 ЦК УРСР представник не може укладати угоди від імені особи, яку він представляє, ні щодо себе особисто, ні щодо другої особи, представником якої він водночас є. Представництво є складними правовідносинами за колом правових зв'язків, які утворюються між його суб'єктами. Отже, при представництві складається три кола відносин: між особою, яку представляють, і представником; між представником і третьою особою; між особою, яку представляють, і третьою особою. 1 Представництво необхідно відрізняти від інших зовнішньо подібних до нього, але різних за правовою природою відносин, які складаються у цивільному обороті. Так, представника слід відрізняти від посередника. Хоч посередник, як і представник, вчиняє від свого імені певні вольові дії, спрямовані на укладення договору (наприклад, пошук контрагентів, проведення переговорів), але ці дії лише сприяють укладенню угоди. Вольові ж дії представника безпосередньо створюють, змінюють та припиняють цивільні права та обов'язки. Рукоприкладач - це особа, яка лише допомагає в оформленні угоди, підписує її за особу, яка не може це зробити власноручно внаслідок фізичної вади, хвороби або з будь-яких інших причин (наприклад, підписує заповіт). У цьому разі рукоприкладач не висловлює своєї волі, а лише підтверджує той факт, що громадянин висловив свою волю на укладення угоди. Саме за критерієм вияву волі він відрізняється від представника. Діяльність представника дуже схожа на діяльність комісіонера, який укладає угоди в інтересах комітента. Однак комісіонер вчиняє угоди від свого імені за рахунок комітента (ст. 385 ЦК УРСР), представник же діє від імені особи, яку він представляє. Частина 2 ст. 238 нового ЦК України зазначає, що не є представником особа, яка хоч і діє в чужих інтересах, але від власного імені, а також особа, уповноважена на ведення переговорів щодо можливих у майбутньому право-чинів. Повноваження представника. Як уже зазначалося, представник здійснює від імені особи, яку він представляє, певні юридичні дії внаслідок повноваження. В юридичній літературі існують різні точки зору на правову природу повноважень представника. Більшість учених розглядає повноваження представника як особливе суб'єктивне право, яке реалізується представником у відносинах з третіми особами1. О. С. Іоффе вважає, що повноваження є юридичним фактом, який визначає межі приєднання до правоздатності особи, яку представляють, дієздатності представника2. За характером походження та змістом повноваження є суб'єктивним правом, яке делеговано представникові на підставі вказівки закону або волі особи, яку представляють. Цьому праву не протистоїть конкретний обов'язок якої-небудь особи - ні особи, яку представляють, ні третіх осіб. Здійснення повноважень представником є юридичним фактом, який породжує права та обов'язки особи, яку представляють. За ст. 62 ЦК УРСР повноваження можуть грунтуватися на довіреності, законі, адміністративному акті, а також випливати з обстановки, в якій діє представник (продавець, касир тощо). Наявність у представника повноважень є обов'язковою умовою будь-якого представництва. Угода, укладена від імені другої особи, особою, не уповноваженою на укладення угоди або з перевищенням повноважень, створює, змінює і припиняє цивільні права та "обов'язки для особи, яку представляють, лише в разі дальшого схвалення угоди цією особою (ч. 1 ст. 63 ЦК УРСР). Подібне правило передбачене ст. 242 нового ЦК України. Советское гражданское право / Отв. ред. В. А. Рясенцев. - М., 1968. - Ч. 1. - С. 228; Цивільне право: Учебник / Отв. ред. Е. А. Суханов. - 2-е изд. - М., 1998. - Т. 1. - С. 399. Иоффе О. С. Советское гражданское право. - М., 1967. - С. 201-203. 200Наступне схвалення угоди особою, яку представляють, робить угоду дійсною з моменту її укладення. Схвалення може бути здійснено як у письмовій формі (наприклад, у вигляді листа), так і шляхом вчинення конклюдентних дій, які свідчать про виконання угоди (наприклад, прийняттям виконання). Таке схвалення має бути зроблено в межах нормального необхідного строку або встановленого строку при здійсненні угоди. Як свідчить судова та арбітражна практика, непоодинокими є випадки, коли представники укладають угоди з перевищенням наданих їм повноважень або взагалі не маючи повноважень. У роз'ясненні Вищого арбітражного суду України "Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних з визнанням угод недійсними" від 12 березня 1999 р. зазначається, що у разі коли угода укладена представником юридичної особи або керівником її відокремленого підрозділу без належних повноважень на її укладення або з перевищенням цих повноважень, вона має бути визнана недійсною, такою, що не відповідає вимогам закону. При цьому припущення про те, що сторона, з якою укладено угоду, знала або повинна була знати про відсутність у представника юридичної особи або керівника її відокремленого підрозділу повноважень на укладення угоди, грунтується на її обов'язку перевіряти такі повноваження. Іноді угоди укладаються представником, але в них не згадується ім'я особи, яку представляють (наприклад, коли угоду укладає керівник філії банку від свого імені). Розглядаючи спір, який виникає з приводу такої угоди, господарські суди відповідно до зазначеного роз'яснення виходять з такого: якщо керівник відокремленого підрозділу юридичної особи мав відповідні повноваження, але у тексті угоди помилково відсутні вказівки на те, що її укладено від імені юридичної особи, то сама лише ця обставина не може бути підставою для визнання угоди недійсною. У таких випадках угоду слід вважати укладеною від імені юридичної особи. Передоручення. На відміну від ЦК УРСР, в якому передоручення регулюється у контексті довіреності, в новому ЦК України норма про передоручення набула, так би мовити, загального для всього інституту представництва характеру. Згідно з новим ЦК представник зобов'язаний вчиняти правочин за наданими йому повноваженнями особисто. Він може передати свої повноваження частково або в повному обсязі іншій особі, якщо це встановлено договором або законом між особою, яку представляють, і представником або якщо представник був вимушений до цього з метою охорони інтересів особи, яку він представляє. Представник, який передав свої повноваження іншій особі, повинен повідомити про це особу, яку він представляє, та надати їй необхідні відомості про особу, якій передано відповідні повноваження (замісника). Невиконання цього обов'язку покладає на особу, яка передала повноваження, відповідальність за дії замісника як за свої власні. Правочин, вчинений замісником, створює, змінює, припиняє цивільні права та обов'язки особи, яку він представляє. Підстави виникнення та види представництва. Підставами виникнення представництва є юридичні факти, коло яких визначено в законі. Згідно зі ст. 62 ЦК УРСР повноваження представника можуть грунтуватися на довіреності, адміністративному акті та законі. Натомість ч. З ст. 238 нового ЦК передбачає, що 2 представництво виникає на підставі договору, закону, акта органу юридичної особи та з інших підстав, встановлених актами цивільного законодавства. Обсяг та характер повноважень представника залежать від тих юридичних фактів, з яких виникає представництво. Розрізняють такі види представництва: представництво, яке грунтується на договорі; представництво, яке грунтується на законі; представництво, яке грунтується на адміністративному акті. Договірне, або добровільне представництво виникає за волею особи, яку представляють і яка визначає особу представника. Особа, яку представляють, самостійно визначає повноваження представника шляхом видачі довіреності або шляхом укладення договору. Таким договором звичайно є договір доручення, за яким одна сторона (повірений) зобов'язується виконати від імені й за рахунок другої сторони (довірителя) певні юридичні дії (ст. 386 ЦК України). Різновидом добровільного є комерційне представництво. Відповідно до ст. 244 нового ЦК України комерційним представником є особа, яка постійно та самостійно виступає представником від імені підприємців при укладенні ними договорів у сфері підприємницької діяльності. Таким чином, комерційне представництво являє собою діяльність, яка здійснюється особою самостійно, на свій ризик і спрямована на систематичне одержання прибутку від надання послуг з представництва осіб при укладенні ними договорів у сфері підприємництва. Комерційними представниками можуть бути як громадяни, так і юридичні особи з урахуванням норм про їх дієздатність та правоздатність. Комерційне представництво необхідно відрізняти від комерційного посередництва. Справа в тому, що комерційний посередник діє від власного імені, хоч і в інтересах особи, яку представляє, а комерційний представник діє від імені підприємця. Крім того, комерційний посередник може представляти інтереси будь-яких осіб та в багатьох сферах, а комерційний представник - лише підприємців і лише у сфері підприємництва. Головна особливість комерційного представництва полягає в тому, що за згодою сторін та у випадках, передбачених законом, допускається одночасне комерційне представництво різних сторін правочину. Повноваження комерційного представника можуть бути підтверджені письмовою угодою між ним та особою, яку представляють, або довіреністю. По суті, ст. 244 нового ЦК дає змогу говорити про договір про комерційне представництво, за яким одна сторона - представник надає іншій стороні - підприємцю послуги з представництва від його імені при укладенні договорів у сфері підприємницької діяльності за обумовлену сторонами винагороду. Представництво, яке виникає на підставі закону та адміністративного акта, є обов'язковим, оскільки воно встановлюється незалежно від волі особи, яку представляють. Коли відносини представництва виникають за прямою вказівкою закону, цей вид представництва називають законним. Так, законними представниками неповнолітніх дітей виступають батьки, усиновителі та опікуни (статті 14 і 16 ЦК УРСР; ст. 144 КпШС України, ст. 154 Сімейного кодексу України). Законному представництву присвячена ст. 243 нового ЦК, відповідно до якої батьки (усиновителі) є законними представниками своїх малолітніх та неповнолітніх дітей, опікун є законним представником малолітньої особи та фізичної особи, визнаної 202недієздатною, законним представником у випадках, встановлених законом, може бути інша особа. Особливістю цього виду представництва є те, що особа, яку представляють, не бере участі у призначенні представника, а повноваження представника безпосередньо визначаються законом. Представництво, за якого повноваження представника виникають з адміністративного розпорядження особи, яку представляють, або з акта органу юридичної особи, являє собою представництво, яке грунтується на адміністративному акті. Таке представництво виникає, наприклад, внаслідок видання органом юридичної особи наказу про призначення працівника на посаду, пов'язану зі здійсненням представницьких функцій, зокрема з укладенням угод. Згідно з ч. 2 ст. 245 нового ЦК України представництво за довіреністю може грунтуватися на акті органу юридичної особи. |
||
| « Попередня | Наступна » | |
|
|
||
Информация, релевантная "§ 1. Представництво" |
||
|
||