| Головна |
| « Попередня | Наступна » | |
Ранньофеодальна монархія. |
||
|
У цей період відбулося значне територіальне розширення німецької держави. В результаті приєднання частини Італії, Бургундії, Чехії та утворення Бранденбурзький, Східної та інших марок виникла велика імперія. Німецькі королі з Х в. отримали титул імператорів "Священної Римської імперії". Тимчасовому посиленню королівської влади сприяла діяльність Оттона I (936-973 рр..), Який у боротьбі з герцогами намагався спертися на церковне землеволодіння та церковні установи. Його заходи відносно місцевої церкви отримали назву "оттонівських привілеїв". Оттон I обмежив права герцогів по відношенню до церкви, частково передав герцогські функції єпископам, створив в областях незалежні, володіють імунітетом, єпископські території за рахунок передачі під управління єпископів герцогських земель або їх частин. Духовні феодали були підпорядковані виключно королівській владі. Верховенство короля в церковних справах забезпечувалося тим, що у прелатів були відсутні спадкові права на землі, а також практикою королівської інвеститури (подання духовного сану світською владою). "Єпископська система" Оттона I дозволила йому за власним бажанням призначати єпископів, заміщати єпископські кафедри, користуватись частиною прибутків з церковних земель. Ці доходи становили матеріальну основу відносно сильної королівської влади, так само як і доходи від інших виключно королівських прав (регалій), головною з яких було право на здійснення вищого суду. Німецький король "творив справедливість", видавав імперські закони та навіть церковні канони. Єпископальна політика Оттона I знайшла своє логічне завершення в захопленні Риму, як центру католицької церкви. Використавши феодальні чвари в Італії, Оттон I коронувався в 962 р. в Римі імператором. Цей акт повинен був означати відновлення імперії, що розпалася Карла Великого і символізувати спадкоємність корони німецьких королів від римських цезарів. При коронації Оттон I визнав претензії папи на світські володіння в Італії, але із збереженням суверенітету імператора над ними. Крім того, від римського папи вимагалося принесення васальної присяги імператору. З Оттона I німецькі імператори стали розпоряджатись церковними кафедрами в Італії, понижуватиме і зводити на престол пап, контролювати їх обрання. Проте з кінця XI в. посилюється папство починає поступово звільнятися від опіки німецьких імператорів і домагатися верховенства в боротьбі з ними. Центральний апарат у Німеччині в Х-XII ст. зберігав у собі риси палацово-вотчинної системи управління, властивої епосі Каролінгів. Обирався феодалами імператор постійно роз'їжджав зі своїм двором по імперії, підтримуючи свою владу в різних її частинах. Вищі слуги палацу (канцлер, маршал тощо) виконували найважливіші державні функції. Їх посади поступово стають спадковими і покладаються на найбільших духовних і світських князів - герцога Саксонського, архієпископів Майнцского, Трірського та інших, безконтрольно керували німецькими землями в періоди тривалої відсутності імператорів. З початку XI в. при імператорі створюється королівський рада (гофтаг), що розглядає найважливіші державні справи. Рішення щодо них часто приймалися і на загальних з'їздах феодалів при вирішальному голосі князів. З XII в. починається поступовий процес розкладу системи королівської адміністрації на місцях. Колишні королівські чиновники - графи - перетворюються в спадкових ленников. Вони створюють власний апарат управління своїми володіннями, захищений привілеями та імунітетами від втручання центральної влади. Таким чином, починаючи з XII ст. діяльність центрального та місцевого апарату Німеччини все менше залежала від волі і бажання імператора і все більше визначалася політичними інтересами та привілеями князів. Особливий апарат був створений для управління Італією. Його очолював канцлер, який був одним з вищих духовних князів Німеччини. Крім нього існували імператорські посланці з адміністративними і військовими повноваженнями, пфальцграфи - завідувачі імператорським майном, префекти міст. Військові сили імперії поділялись на імперські та князівські. Королівське (імператорська) військо складалося з військових контингентів, що поставляються його васалами, хоча перший час імператор міг спиратися також на министериалов, керівників його маєтками і зобов'язані служити імператору "кінно і оружно". Число воїнів, яких були зобов'язані приводити світські і духовні князі, встановлювалося імператором, проте умови участі у військових походах визначались феодальним звичаєм та рішеннями феодальних з'їздів. В італійських кампаніях участь усіх васалів в поході було обов'язковим, але на ділі не завжди дотримувалася. Верховним головнокомандувачем був імператор. Командування контингентами доручалось князям, які здійснювали його через графів і сотників. До XII в. у разі нападу на країну в ополчення могли призиватися селяни. Судова система Німеччини була успадкована від каролингской монархії. В міру складання княжого управління судова влада імператора поступово обмежувалась на користь світських і духовних князів, а судова система набувала все більш складний і багатоступінчастий характер. Феодали, які спочатку мали право судити лише своїх кріпосних, поширили свою юрисдикцію на все населення належали їм володінь. Для вільних існували станові суди, що діяли на основі принципу "суду рівних": княжі, графські, шеффенского і т.п. У залежних містах суд знаходився в руках представника сеньйора, а у звільнених створювалися міські суди, що діяли на основі норм міського права. Свої суди мали і церковні корпорації. |
||
| « Попередня | Наступна » | |
|
|
||
Інформація, релевантна " Ранньофеодальна монархія. " |
||
|
||