Головна
ГоловнаКримінальне, кримінально-процесуальне правоКримінальне право → 
« Попередня Наступна »
М. І. Мельник, М. І. Хавронюк. Науково-практичний коментар кримінального кодексу України, 2010 - перейти к содержанию учебника

Стаття 133. Зараження венеричною хворобою


1. Зараження іншої особи венеричною хворобою особою, яка знала про наявність у неї цієї хвороби,-
карається виправними роботами на строк до двох років, або арештом на строк до шести місяців, або обмеженням волі на строк до двох років, або позбавленням волі на той самий строк.
2. Дії, передбачені частиною першою цієї статті, вчинені особою, раніше судимою за зараження іншої особи венеричною хворобою, а також зараження двох чи більше осіб або неповнолітнього,-
караються обмеженням волі на строк до п'яти років або позбавленням волі на строк до трьох років.
3. Дії, передбачені частинами першою або другою цієї статті, якщо вони спричинили тяжкі наслідки,-
караються позбавленням волі на строк від двох до п'яти років.
1. Суспільна небезпека злочину полягає у заподіянні шкоди здоров'ю людини, негативному впливі на репродуктивне здоров'я нації та генофонд. Венеричні захворювання здатні викликати тяжкі наслідки, зокрема, безпліддя та психічні розлади, а також патологічні зміни у розвитку дітей. Особи, які є їх носіями, підлягають обов'язковому медичному нагляду і лікуванню.
2. Об'єкт злочину - здоров'я особи.
3. Об'єктивна сторона злочину полягає у зараженні іншої особи венеричною хворобою.
До венеричних хвороб належать інфекційні захворювання, які передаються переважно статевим шляхом і вражають передусім органи сечостатевої системи. Це, зокрема, сифіліс (люес), гонорея (трипер), м'який шанкр, паховий лімфогранулематоз (четверта венерична хвороба), трихомоніаз, цитомегаловірус, токсоплазмоз, уреаплазмоз. Такі обставини, як вид венеричної хвороби, тяжкість розладу здоров'я, методи і тривалість лікування, можливість повного одужання, на кваліфікацію ст. 133 не впливають і враховуються при призначенні покарання. Судово-медична експертиза із встановлення в особи венеричної хвороби проводиться за участю лікаря-дерматовенеролога.
Способи зараження іншої особи венеричною хворобою можуть бути різними і залежать від її виду: статеві зносини, задоволення статевої пристрасті неприродним способом, поцілунки, порушення правил гігієни у побуті, сім'ї чи на роботі (наприклад, спільне користування посудом, постільною білизною, шприцами для ін'єкцій ліків або наркотичних засобів) тощо. Згода потерпілої особи на зараження її венеричною хворобою не виключає відповідальності за ст. 133. Самозараження венеричною хворобою (скажімо, введення собі відповідної ін'єкції) може тягнути кримінальну відповідальність лише у разі, коли воно є способом вчинення певного злочину (наприклад, передбаченого ст. 335).
Якщо в результаті венеричної хвороби для здоров'я потерпілого настали шкідливі наслідки, зазначені у статтях 121, 122 або 125, вчинене охоплюється коментованим складом злочину і додаткової кваліфікації за статтями КК про відповідальність за тілесні ушкодження не потребує. Зараження потерпілого вірусом невиліковної інфекційної хвороби, що є небезпечною для життя людини, слід кваліфікувати за відповідною частиною ст. 130.
Ухилення від обстеження осіб, щодо яких є достатні дані про те, що вони хворі на венеричну хворобу, або ухилення від лікування осіб, які були у контакті з хворими на венеричну хворобу і потребують профілактичного лікування, продовжуване після попередження, зробленого їм органами охорони здоров'я, тягне адміністративну відповідальність (ст. 45 КАП).
Якщо зараження венеричною хворобою сталося внаслідок насильницьких дій з боку винного (зґвалтування або насильницького задоволення статевої пристрасті неприродним способом), діяння кваліфікується за сукупністю злочинів, передбачених відповідними частинами статей 133 і 152 (153). Але відповідальність за ст. 133 виключається у разі, коли зараження венеричною хворобою стало результатом вчинення вказаних насильницьких дій щодо особи, хворої на венеричну хворобу.
КК не передбачає самостійної відповідальності за завідоме поставлення іншої особи (через статеві зносини або інші дії) в небезпеку зараження венеричною хворобою. Якщо встановлено прямий умисел на зараження іншої особи венеричною хворобою, дії винного до виявлення клінічних проявів захворювання слід розглядати як замах і кваліфікувати за відповідними частинами ст. 15, ст. 133.
Злочин вважається закінченим з моменту, коли потерпілий фактично захворів на венеричну хворобу (матеріальний склад). При цьому слід враховувати наявність у таких захворюваннях інкубаційного періоду (прихованої стадії) різної тривалості, а також те, що передача особі мікробів-носіїв венеричної хвороби в силу індивідуальних особливостей організму конкретної людини може і не потягти за собою реального розладу її здоров'я. Якщо особа діяла з прямим умислом заразити іншу особу венеричною хворобою, однак потерпілий не захворів, вчинене має кваліфікуватись за відповідними частинами ст. 15 і частинами 1 або 2 ст. 133.
4. Суб'єктом злочину є особа, яка досягла 16-річного віку, хворіє на венеричну хворобу і знає про наявність у неї цієї хвороби. Про факт знання особи про своє захворювання можуть свідчити різноманітні обставини - медичний висновок, застереження лікувальної установи, власний досвід особи, звернення її до медичної літератури тощо. До відповідальності за ст. 133 особа може притягуватись як у період хвороби та її лікування, так і під час здійснення лікувальним закладом контрольного нагляду за хворим. Зняття особи з обліку дозволяє їй вважати себе не хворою.
Особи, які не страждають на венеричні захворювання, однак заражають ними інших осіб, за наявності підстав можуть бути притягнуті до відповідальності за заподіяння тілесних ушкоджень певної тяжкості.
Зараження венеричною хворобою, яке стало результатом неналежного виконання медичним працівником своїх професійних обов'язків (наприклад, лікарем-гінекологом під час проведення медичних оглядів пацієнтів або внаслідок переливання потерпілому зараженої крові), слід кваліфікувати за ст. 140 або статтею КК про відповідальність за певне тілесне ушкодження.
5. Суб'єктивна сторона злочину характеризується прямим чи непрямим умислом або злочинною самовпевненістю. При цьому мотиви можуть бути різними (помста, ревнощі, особиста неприязнь, задоволення статевої пристрасті тощо), на кваліфікацію за ст. 133 не впливають і враховуються при призначенні покарання. Психічне ставлення винної особи до тяжких наслідків (ч. З ст. 133) може характеризуватися тільки необережністю.
Зараження венеричною хворобою особою, яка не знала про наявність у неї такої хвороби, але у даній ситуації могла і повинна була знати це і передбачати настання відповідних суспільно небезпечних наслідків (злочинна недбалість), може бути кваліфіковане за ст. 128. Така кваліфікація ґрунтується на тому, що ст. 133 є спеціальною кримінально- правовою нормою стосовно статей КК про відповідальність за тілесні ушкодження.
6. Кваліфікуючими ознаками злочину є: 1) вчинення його особою, раніше судимою за зараження іншої особи венеричною хворобою; 2) зараження двох або більше осіб або неповнолітнього (ч. 2 ст. 133), а особливо кваліфікуючою ознакою - спричинення цим злочином тяжких наслідків (ч. З ст. 133).
Про поняття судимості див. ст. 88 та коментар до неї. Зараження двох або більше осіб може бути вчинене як одночасно, так і в різний час, одним або різними способами, однією і тією ж або різними венеричними хворобами. При цьому не має значення, діяв винний з єдиним умислом, спрямованим на зараження двох або більше осіб, чи у винного щоразу виникав новий умисел заразити венеричною хворобою кожного наступного потерпілого. Для інкримінування цієї кваліфікуючої ознаки необхідно, щоб стосовно попереднього випадку зараження венеричною хворобою не спливли строки давності притягнення до кримінальної відповідальності. Зараження венеричною хворобою особи і наступне зараження такою хворобою цієї ж особи після її одужання не може розцінюватись як зараження венеричною хворобою двох осіб (має місце один потерпілий), однак може за наявності підстав кваліфікуватись за ч. 2 ст. 130 за ознакою спеціального рецидиву.
Неповнолітнім є особа, якій на момент вчинення злочину не виповнилось 18 років. Неповнолітній вік потерпілої особи не може обтяжувати кримінальну відповідальність за зараження венеричною хворобою, якщо буде доведено, що винний сумлінно помилявся у питанні про її вік.
Зараження венеричною хворобою двох чи більше потерпілих, один з яких є неповнолітнім, має кваліфікуватись за ч. 2 ст. 133 із включенням цих двох кваліфікуючих ознак в обсяг обвинувачення.
До тяжких наслідків слід відносити, зокрема, смерть людини, втрату будь-якого органа або його функцій, втрату репродуктивної здатності, психічну хворобу або інший розлад здоров'я, поєднаний зі стійкою втратою працездатності не менш як на одну третину, переривання вагітності або непоправне знівечення обличчя.
Основи законодавства України про охорону здоров'я від 19 листопада 1992 р. (статті 9-11, ЗО, 31, 53).
Закон України «Про захист населення від інфекційних хвороб» від 6 квітня 2000 р.
Правила проведення судово-медичних експертиз (обстежень) з прцводу статевих станів у бюро судово-медичної експертизи. Затверджені наказом МОЗ N9 6 від 17 січня 1995 р.
« Попередня Наступна »
= Перейти до змісту підручника =
Информация, релевантная "Стаття 133. Зараження венеричною хворобою"
  1. Стаття 9. Правові наслідки засудження особи за межами України
    статті рецидив злочинів, невідбуте покарання або інші правові наслідки вироку суду іноземної держави враховуються при кваліфікації нового злочину, призначенні покарання, звільненні від кримінальної відповідальності або покарання. 1. У частині 1 ст. 9 визначено сукупність умов, за яких правові наслідки вироку суду іноземної держави можуть бути враховані в Україні і які становлять зміст принципу
  2. Стаття 113. Диверсія
    133, а вірусом імунодефіциту людини чи іншої невиліковної інфекційної хвороби - за ст. 130. Загибель людей у результаті епідемії охоплюється складом цього злочину і додаткової кваліфікації не потребує. Епізоотія - це такий, що характеризується безперервністю на значній території за відносно короткий проміжок часу, процес масового поширення заразних (інфекційних та паразитарних) захворювань
  3. Стаття 325. Порушення санітарних правил і норм щодо запобігання інфекційним захворюванням та масовим отруєнням
    статті 1, 9, 28-30). Закон України «Про пестициди і агрохімікати» від 2 березня 1995 р. Закон України «Про безпечність та якість харчових продуктів» від 23 грудня 1997р. Закон України «Про вилучення з обігу, переробку, утилізацію, знищення або подальше використання неякісної та небезпечної продукції» від 14 січня 2000р. Закон України «Про ветеринарну медицину» в редакції від 15 листопада
  4. Стаття. 166. Податкова знижка
    статті 164 цього розділу, такі фактично здійснені ним протягом звітного податкового року витрати: 166.3.1. частину суми процентів, сплачених таким платником податку за користування іпотечним житловим кредитом, що визначається відповідно до статті 175 цього розділу; 166.3.2. суму коштів або вартість майна, переданих платником податку у вигляді пожертвувань або благодійних внесків неприбутковим
  5. Стаття 170. Особливості нарахування (виплати) та оподаткування окремих видів доходів
    статті 176 цього розділу щодо подання податковим органам інформації про виплачені доходи в установленому цим розділом порядку. Запровадження обов'язку податкового агента для професійного торговця цінними паперами, включаючи банк, не звільняє платника податку від обов'язку декларування результатів усіх операцій з купівлі та продажу інвестиційних активів, здійснених протягом звітного
  6. Стаття 130. Зараження вірусом імунодефіциту людини чи іншої невиліковної інфекційної хвороби
    статтями 155 або 156. Самозараження зазначеною інфекційною хворобою, а так само створення загрози особистого зараження невиліковною інфекційною хворобою відповідальність за ст. 130 не тягне. 4. Суб'єкт злочину, передбаченого ч. 2 і ч. З ст. 130, спеціальний - це осудна особа, якій виповнилось 16 років, яка хворіє на невиліковну інфекційну хворобу (у т. ч. ВІЛ- інфікований) і знає про це (про
  7. Стаття 131. Неналежне виконання професійних обов'язків, що спричинило зараження особи вірусом імунодефіциту людини чи іншої невиліковної інфекційної хвороби
    133. Закон України «Про запобігання захворюванню на синдром набутого імунодефіциту (СНІД) та соціальний захист населення» в редакції від 3 березня 1998 р. Закон України «Про забезпечення санітарного та епідемічного благополуччя населення» від 24 лютого 1994 р. (ст. 28). Закон України «Про донорство крові та її компонентів» від 23 червня 1995 р. Закон України «Про захист населення від
  8. Стаття 132. Розголошення відомостей про проведення медичного огляду на виявлення зараження вірусом імунодефіциту людини чи іншої невиліковної інфекційної хвороби
    статтях, виступах, лекціях, засобах масової інформації, надання сторонній особі документів, що містять відповідні відомості, або недбале зберігання чи втрата таких документів тощо. За наявності до цього підстав розголошення відомостей про сам факт проведення медичного огляду або про з'ясовану внаслідок його проведення відсутність невиліковної інфекційної хвороби може розглядатись як діяння, яке
  9. Стаття 140. Неналежне виконання професійних обов'язків медичним або фармацевтичним працівником
    статті) і характер злочинного діяння: якщо ненадання допомоги хворому медичним працівником виражається лише у бездіяльності, то неналежне виконання професійних обов'язків медичним або фармацевтичним працівником - як у діях, так і в бездіяльності. 3. Суб'єкт злочину спеціальний. Це медичні та фармацевтичні працівники (лікарі незалежно від профілю, особи середнього медичного персоналу тощо), у т.
  10. Стаття 144. Насильницьке донорство
    статті, вчинені щодо неповнолітнього або особи, яка перебувала в безпорадному стані чи в матеріальній залежності від винного,- караються обмеженням волі на строк до п'яти років або позбавленням волі на строк до трьох років, з позбавленням права обіймати певні посади чи займатися певною діяльністю на строк до трьох років або без такого. 3. Дії, передбачені частинами першою і другою цієї