| Головна |
| « Попередня | Наступна » | |
§ 1. Загальні положення про забезпечення виконання зобов'язань |
||
|
Забезпечення виконання зобов'язань (англ. security/ensuring to peformance obligations)1 - це інститут, що історично склався ще за часів римського права. Римляни розробили досить розгалужену систему правових засобів забезпечення зобов'язань, основними з яких були: завдаток, неустойка, порука у формі стипуляції, застава у формі ручного закладу, фідуціарної угоди та іпотеки. Необхідність їх використання пояснювалась тим, що кредитор мав істотний інтерес у тому, щоб бути впевненим у виконанні зобов'язань, і в тому, щоб забезпечити собі стягнення збитків, на відшкодування яких він має право у разі невиконання зобов'язання. Крім того, кредитор заінтересований у тому, щоб спонукати боржника до своєчасного виконання під страхом невигідних для боржника наслідків у разі невиконання чи неналежного виконання зобов'язання2. В подальшому у зв'язку з рецепцією римського права інститут забезпечення виконання зобов'язань поширився в багатьох європейських країнах. З середини XIX ст. він стає об'єктом дослідження російських, а згодом і радянських цивілістів. Радянські цивілісти, визначаючи поняття "забезпечення зобов'язань", в першу чергу наголошували на ролі, значенні і функціях, які вони відіграють у цивільному праві. На думку К. Анненкова, під забезпеченням слід розуміти засоби або способи, спрямовані на зміцнення зобов'язань, тобто на надання їм більшої вірності щодо отримання за ними задоволення кредитором3. Важливі положення про поняття забезпечення виконання зобов'язань сформульовані Д. І. Мейєром. Способами забезпечення договорів він вважав вироблені юридичною практикою штучні прийоми для надання зобов'язальному праву тієї твердості, якої йому бракує внаслідок його природи4. Цивільне право. Словарь-справочник / Под ред. М. Ю. Тихомирова - М., 1996. - С. 318. Римское частное право: Учебник / Под ред. проф. Й. Б. Новицкого й проф. Й. С. Перетерского. - М., 1996.- С. 335. Анненков К. Система русского гражданского права. - СПб., 1901. - Т. 3. - С. 231. 4 Мейер Д. Й. Русское гражданское право. - М.: Статут, 1997. - Ч. 2. - С. 236. 654Г. Ф. Шершеневич перш ніж перейти до розгляду окремих способів забезпечення зобов'язань вказував, що зобов'язання дає право вимагати, але не примушувати до виконання дії, обіцяної боржником. Якщо з його боку немає і не може бути ніякого забезпечення в тому, що зобов'язання буде точно виконане, то необхідно забезпечити кредитору той майновий інтерес, який для нього пов'язується із зобов'язанням1. У юридичній літературі радянського періоду була розроблена концепція, суть якої в такому: соціалістичні зобов'язальні відносини в переважній більшості здійснюють ся добровільно; у разі несправності боржника закон передбачає засоби спонукання (при мушування) до виконання, до яких належать: примусове виконання зобов'язан ня, а також позов про відшкодування збитків, заподіяних невиконанням або не належним виконанням зобов'язання; ці заходи спонукання (примушування) є засобами загального характеру; оскільки засоби загального характеру не у всіх випадках належним чином забезпечують інтереси кредитора, застосовуються додаткові забезпечувальні способи, які мають спеціальний характер2. Ця концепція знайшла відображення у працях цивілістів того періоду, зокрема у роботах О. С. Іоффе. Він поділяв заходи, що забезпечують виконання зобов'язань, на дві групи. До першої віднесені заходи, що мають загальнозабезпе-чувальний характер для всіх видів зобов'язань і підлягають застосуванню у всіх випадках, крім тих, для яких це заборонено законом, договором або характером відносин. Серед цих загальнозабезпечувальних заходів О. С. Іоффе називає спонукання (примушування) до виконання зобов'язання та покладення обов'язку відшкодувати спричинені порушенням збитки. Але, навіть враховуючи всі позитивні риси загально забезпечувальних заходів, ці заходи не завжди зумовлюють необхідний практичний ефект. Йдеться про ті випадки, коли боржник не виконує зобов'язання, але кредитор ніяких збитків не несе, або навіть при існуванні збитків кредитор внаслідок тих чи інших обставин не має можливості довести їх конкретний розмір. У такому разі вимога про відшкодування збитків або не пред'являється, або стає практично нездійсненною. Стосовно вимоги про спонукання боржника до виконання зобов'язання, то в чистому вигляді, без поєднання з вимогою про відшкодування збитків вона не завжди може бути реалізована. До другої групи віднесені додаткові заходи - заходи забезпечувального характеру, які мають спеціальний характер і дають можливість домагатися виконання зобов'язання незалежно від того, чи було заподіяно шкоду кредиторові і чи є у боржника майно, на яке дозволяється звертати стягнення за виконавчими документами. На підставі цієї характеристики забезпечувальних заходів О. С. Іоффе способами забезпечення виконання зобов'язань називав лише спеціальні забезпечу- Шершеневич Г. Ф. Учебник русского гражданского права. - М.: СПАРК, 1995. - С. 290. 2 Гонгало Б. М. Общие положення об обеспечении обязательств й способах обеспечения обязательств. Цивилистические записки. - Межвузовский сборник научньїх трудов. - М.: Статут, 2001. -С. 68. 6 вальні засоби, визначаючи їх як заходи, що мають не всеохоплюючий, а спеціальний, додатковий характер і застосовуються не до всіх, а лише до тих зобов'язань, для яких вони спеціально встановлюються законом або угодою сторін1. Концепція, яка базується на виділенні двох груп забезпечувальних заходів: загальних (основних), які можуть застосовуватись з метою спонукання до виконання всіх без винятку зобов'язальних правовідносин, і спеціальних (додаткових), що застосовуються не до всіх, а лише до тих зобов'язань, для яких вони встановлені законом або передбачені угодою сторін, популярна і нині. Так, В. С. Константинова загальнозабезпечувальними заходами називає комплекс різних правових норм цивільного права, які найбільш повно і точно відображають у законі економічне підрунтя правовідносин, сам договір, що деталізує зміст правовідносин, цивільну відповідальність, яка виступає матеріальним стимулом до належного виконання зобов'язань, оскільки має майновий характер і встановлений законодавче обов'язок виконати зобов'язання в натурі. До загальнозабезпечувальних заходів можна також віднести норми, які встановлюють принципи виконання зобов'язань, неприпустимість односторонньої відмови від зобов'язання чи зміни його умов, позитивне матеріальне стимулювання. Спеціальними способами забезпечення зобов'язань визнаються засоби, передбачені додатковими зобов'язаннями, що спонукають боржника належним чином виконати головне зобов'язання шляхом сплати визначеної грошової суми або звернення стягнення на попередньо обумовлене майно боржника чи майно третіх осіб2. За такого підходу система способів забезпечення зобов'язань являє собою підсистему (компонент) системи забезпечувальних заходів. Аналіз наведених у літературі позицій дає підстави для загального висновку про те, що способи забезпечення виконання можна визначити як спеціальні заходи майнового характеру, які спонукають (примушують) сторони до належного виконання зобов'язань і застосовуються лише до зобов'язань, для яких вони прямо передбачені в законі або встановлені угодою сторін. Традиційний підхід до визначення способів забезпечення виконання зобов'язань закріплений у ст. 178 ЦК УРСР. Відповідно до цієї статті виконання зобов'язань може забезпечуватися згідно з Законом або договором неустойкою, заставою, поручительством, завдатком і гарантією. Порівняно з ЦК УРСР, ст. 178 якого дає вичерпний перелік способів забезпечення зобов'язань, що не підлягає розширеному тлумаченню, ЦК України містить принципово новий підхід до визначення способів забезпечення виконання зобов'язань, який полягає в тому, що як законом, так і договором можуть передбачатися й інші, крім встановлених ст. 548 Кодексу, способи забезпечення виконання зобов'язань. Природно виникає питання: які інституції цивільного права можна віднести до способів забезпечення виконання зобов'язань, що не увійшли до переліку традиційних способів, передбачених ст. 548 нового ЦК України. В сучасній юридич- 1 Иоффе О. С. Обязательственное право. - М.: Юрид. лит. - 1976. - С. 156-157. Константинова В. С. Правовеє обеспечение хозяйственньїх обязательств / Под ред. В. А. Тархо-ва. - Саратов, 1987. - С. 20-32. 6 ній літературі до таких додаткових способів забезпечення виконання зобов'язань відносять способи, передбачені законом, але не названі у відповідній главі ЦК України. До таких способів, зокрема, належать: правила про зустрічне виконання зобов'язань1; положення про субсидіарну відповідальність учасників повного товариства, а також повних товаришів у командитному товаристві за зобов'язаннями товариства при недостатності його майна; обов'язок власника відповідати за зобов'язаннями належного йому підприємства або установи; право кредитора, який виконав угоду, у разі ухилення іншої сторони від її нотаріального посвідчення вимагати через суд визнання її дійсною; право кредитора вимагати реєстрації угоди у разі ухилення іншої сторони від її реєстрації; положення про відповідальність, яку поряд з боржником несуть треті особи, на яких покладено виконання зобов'язання, та деякі інші2. В. С. Константинова до них відносить акредитивну форму розрахунків і попередню оплату, яким притаманні характерні особливості забезпечувальних зобов'язань, оскільки кредитор наперед забезпечує собі оплату продукції (послуг), яку буде передано боржникові пізніше. Кредитор отримує спочатку зустрічне задоволення, а потім виконує свій обов'язок3. Що стосується додаткових способів забезпечення, які сторони можуть передбачити в самому договорі, то до них належать і випадки виконання боржником зобов'язання, пов'язаного із внесенням певної грошової суми на депозит третьої особи, а також використання у договорі можливостей, що закладені диспозитивними нормами ЦК УРСР. Так, ст. 130 передбачено, що ризик випадкової загибелі речі або випадкового пошкодження майна несе його власник, якщо інше не передбачено законом або договором. У зв'язку з цим власник, заінтересований у своєчасному поверненні контрагентом його майна, яке передано у тимчасове володіння або користування, має право передбачити в договорі покладення ризику випадкової загибелі або випадкового пошкодження майна на контрагента. Аналогічно може бути розв'язано питання щодо витрат, які пов'язані з утриманням майна4. До способів, які можуть встановлюватись договором, можна віднести право-чини, укладені з відкладальною умовою. Так, щоб забезпечити виконання зобов'язань за кредитним договором, позичальник продав кредитору з відкладальною умовою майно. При цьому сторони ставлять виникнення права власності покупця-кредитора в залежність від наявності факту невиконання позичальником-продавцем своїх обов'язків за кредитним договором, а як оплату покупної ціни при настанні вказаної відкладальної умови розглядають суму неповернутого боргу. До забезпечувальних засобів, які сторони можуть передбачити в договорі, в юридичній літературі віднесено угоди купівлі-продажу цінних паперів або валюти із зобов'язанням зворотного викупу Гражданский кодекс Российской Федерации. Научно-практический комментарий / Отв. ред. Т. Е. Абова, А. Ю. Кабалкин, В. П. Мозолин. - М., 1996. - Ч. І. - С. 523. Брагинский М. Й., Витрянский В. В. Договорное право. Общие положення. - М.: Статут, 2000. - С. 386. Константинова В. С. Правовеє обеспечение хозяйственньїх обязательств / Под ред. В. А. Тарко-ва. - Саратов, 1987. - С. 33. Зобов'язальне право: Теорія і практика. Навчальний посібник / За ред. О. В. Дзери - К.: Юрінком Інтер, 1998. 6 через певний строк, які укладаються на фінансовому ринку (договори репо)1, а також угоди забезпечувального права власності (фідуціарні угоди)2. Широке поширення у договірній практиці суб'єктів цивільного права дістало використання різних конструкцій попереднього договору як засобу забезпечення виконання зобов'язань Йдеться про попередні договори купівлі-продажу, цесії, оренди, довірчого управління тощо3. Така позиція викликає певні сумніви, оскільки забезпечувальні зобов'язання можуть забезпечувати лише дійсну вимогу, а не вимогу, яка може виникнути в майбутньому, тобто реалізація забезпечувального зобов'язання повинна супроводжуватись виникненням основного зобов'язання. Оскільки забезпечувальне зобов'язання має додатковий характер, то однією з умов його виникнення буде наявність основного зобов'язання. Вищеназвані додаткові способи забезпечення виконання зобов'язань, передбачені законом чи встановлені угодою сторін, у юридичній літературі називають заходами оперативного впливу, або нетрадиційними способами забезпечення виконання зобов'язань. Новелою нового ЦК України є те, що поряд з традиційними способами забезпечення виконання зобов'язань - неустойкою, порукою, заставою, завдатком, гарантією - ст. 548 передбачає новий вид забезпечення - пршпримання майна боржника кредитором. Суть притримання, як способу забезпечення виконання зобов'язань, полягає в тому, що кредитор, який правомірно володіє річчю, що підлягає передачі боржникові або особі, вказаній боржником, у разі невиконання ним у строк зобов'язання щодо оплати цієї речі або відшкодування кредиторові пов'язаних з нею витрат та інших збитків має право притримати її до виконання боржником зобов'язання. Притриманням речі можуть забезпечуватись інші вимоги кредитора, якщо інше не встановлено договором або законом. У ст. 597 закріплено такі обов'язки кредитора, який притримує річ: негайно повідомити боржника щодо притримання речі, відповідати за втрату, псування або пошкодження притримуваного майна, якщо не доведе, що це сталося внаслідок дії непереборної сили; не користуватися притримуваним майном. Притримання речі кредитором не змінює її власника. Боржник, річ якого кредитор притримує, має право розпоряджатися нею, повідомивши набувача про притримання речі і права кредитора. Вимоги кредитора, який притримує річ, задовольняються з її вартості в обсязі та порядку, передбачених для задоволення вимог, забезпечених заставою. У новому ЦК України розширено регламентацію такого способу забезпечення, як неустойка. Відповідно до ст. 551 ЦК України, на відміну від ЦК УРСР (ст. 179), неустойкою визначено не тільки грошову суму, а й майно (рухоме і не- Скловська К. О возможности ограничения права собственности договором // Хозяйство й право. - 1999. - № 5. - С. 109-113. Майданик Р. Забезпечувальне право власності // Підприємство, господарство і право. - 2002. - № 1. -С. 29-32. Цивільне право: Учебник. В 2 т. / Под ред. Е. А. Суханова - М.: Бек, 2000. - Т. 2, полутом І. - С. 53-55. 658рухоме), яке боржник зобов'язаний передати кредиторові у разі порушення ним (боржником) зобов'язання. Право на неустойку виникає незалежно від наявності у кредитора збитків, завданих невиконанням або неналежним виконанням зобов'язання. Що стосується розміру неустойки, то відповідно до ст. 553 ЦК України розмір неустойки, визначений законом, може бути збільшений угодою сторін. Сторони мають право зменшити розмір неустойки, але тільки у тих випадках, які допускаються законом. ЦК України закріплює правило, згідно з яким сплата неустойки не позбавляє кредитора права на відшкодування збитків, завданих невиконанням або неналежним виконанням зобов'язання. Таким чином, загальним правилом визнається правило про штрафну неустойку. ЦК України, на відміну від ЦК УРСР, по різному визначає юридичну природу поруки і гарантії. Ці правові інститути виписані за різними схемами, що ще раз підтверджує їх самостійність як способів забезпечення зобов'язань. З цього випливають такі ознаки гарантії, як її безвідкличність, непередаваність прав за гарантією, особливі підстави для її припинення. Гарантія, як спосіб забезпечення виконання зобов'язання, юридичне не пов'язана з основним зобов'язанням, і гарант відповідає перед особою, якій видано гарантію, незалежно від відповідальності основного боржника. Практика застосування гарантійних зобов'язань є поширеною і ефективною у всьому світі. Вбачається, що оновлена гарантія стане надійним забезпечувальним засобом і набуде поширення і в Україні. Більш чіткої регламентації в новому ЦК України дістали відносини поруки. Детальніше виписано права та обов'язки поручителя у разі пред'явлення до нього вимог (ст. 557) і права поручителя, який виконав зобов'язання (ст. 558), порядок припинення поруки (ст. 561). Крім передбачених у ЦК УРСР (ст. 194) підстав припинення поруки, новий ЦК України передбачив ще три нові підстави: зміну основного зобов'язання без згоди поручителя, що спричиняє збільшення його відповідальності; переведення боргу на іншу особу, якщо поручитель не поручився за нового боржника; відмову кредитора прийняти належне виконання боржника чи поручителя після настання строку виконання забезпеченого порукою зобов'язання (ст. 561). Новий ЦК України також розширив сферу застосування завдатку. Цей спосіб забезпечення відтепер можна буде використовувати у відносинах не тільки між громадянами, а й між юридичними особами. Вирішено також проблему співвідношення завдатку і авансу. Забезпечення зобов'язань будь-яким із способів створює зобов'язальні правовідносини між кредитором і боржником (або особою, яка забезпечує зобов'язання боржника). Незважаючи на те, що кожен із способів характеризується специфічними ознаками, які притаманні тільки йому, можна виділити низку загальних рис, характерних для всіх забезпечувальних зобов'язань. Такі риси в юридичній літературі називають ознаками забезпечувальних зобов'язань. До таких ознак належать: 1. Спільність цілей, на досягнення яких спрямовані всі способи забезпечення виконання зобов'язань. Основною метою є надання кредиторові певних гарантій задоволення його вимог. Відмінністю є лише той конкретний правовий механізм, застосування якого забезпечує задоволення вимог кредитора. 6 2. Специфіка забезпечувального зобов'язання полягає в додатковому (акце сорному) характері відносно основного зобов'язання. Ця особливість забезпечу вального зобов'язання, його акцесорний характер, виявляється у багатьох мо ментах, які частково відображено в загальних положеннях нового ЦК України щодо забезпечення виконання зобов'язань. По-перше, недійсність основного зобов'язання спричиняє недійсність право-чину щодо його забезпечення і, навпаки, забезпечення виконання зобов'язання не спричиняє недійсності основного зобов'язання (ст. 549 ЦК України). По-друге, забезпечувальне зобов'язання слідує долі основного зобов'язання при переході прав кредитора до іншої особи, зокрема, при уступці вимоги з основного зобов'язання. По-третє, припинення основного зобов'язання, як правило, тягне за собою припинення і забезпечувального. Однак з цього правила можливі винятки. Зокрема, гарантійне зобов'язання не залежить від основного. За загальним правилом, підставою для встановлення та способу забезпе чення виконання зобов'язання є угода сторін про таке забезпечення. І тільки що до неустойки та застави передбачено, що вони можуть встановлюватись безпо середньо законом. Виходячи зі змісту ст. 550 ЦК України, спільною для всіх забезпечуваль них зобов'язань ознакою є форма правочину щодо забезпечення. Відповідно до вказаної статті правочин щодо забезпечення виконання зобов'язання вчиняється у письмовій формі. Недодержання письмової форми правочину щодо забезпечення спричиняє його недійсність. У доктрині цивільного права значна увага приділяється класифікації способів забезпечення, яка сприяє з'ясуванню природи і змісту забезпечувальних зобов'язань, виявленню властивих їм спільних ознак і особливостей. У юридичній літературі способи забезпечення виконання зобов'язань класифікують за різними ознаками: за юридичною конструкцією; за правовою природою; за сферою дії1; за суб'єктним складом; за відношенням виду забезпечення до основного зобов'язання; за обсягом відповідальності2 тощо. Чітку і послідовну класифікацію способів забезпечення виконання зобов'язань проводив у своїх дослідженнях О. С. Іоффе. Так, за юридичною конструкцією способи забезпечення він поділяв на пов'язані і не пов'язані з попереднім виділенням майна для примусової реалізації обов'язку порушника. До перших належать застава і завдаток, до других - неустойка, порука та гарантія. За такої класифікації виявляється неоднакова ефективність різних забезпечувальних заходів. Очевидно, що за рахунок заздалегідь виділеного майна забезпечити примусове виконання набагато простіше, ніж у випадку, коли таке виділення не було проведено. За правовою природою способи забезпечення виконання зобов'язань поділяються на такі, що є заходами юридичної відповідальності, і ті, що не належать до заходів юридичної відповідальності. До перших відносяться неустойка та завдаток, до других - застава, порука і гарантія. Иоффе О. С. Обязательственное право. - М.: Юрид. лит. 1976. - С. 156-157. Азімов Г. Н. Забезпечення виконання зобов'язань: Навч. посібник. - Харків, 1995. 660За сферою дії О. С. Іоффе поділяв забезпечувальні засоби на ті, що можуть бути застосовані між будь-якими суб'єктами (неустойка, застава, порука); що застосовуються у зобов'язаннях між юридичними особами (гарантія); у зобов'язаннях тільки за участю фізичних осіб (завдаток)1. Залежно від часу і способу встановлення (виникнення) способи забезпечення виконання зобов'язань поділяють на спеціальні (виникають у момент виникнення зобов'язання) і універсальні (відшкодування боржником збитків, що їх зазнав кредитор у результаті невиконання зобов'язання)2. Класифікувати забезпечувальні зобов'язання можна за іншими критеріями, зокрема за механізмами їх реалізації. За цим критерієм розрізняють: забезпечення виконання зобов'язань шляхом звернення стягнення на май но боржника (застава); забезпечення виконання зобов'язань шляхом звернення грошових стяг нень (неустойка, завдаток); забезпечення виконання зобов'язань шляхом притримання майна борж ника; забезпечення виконання зобов'язань шляхом притягнення до відповідаль ності третіх осіб (порука, гарантія). В проекті ЦК України в редакції від 25 серпня 1996 р. був передбачений поділ способів забезпечення виконання зобов'язань на дві групи: зобов'язально-правові і речово-правові. До першої віднесено неустойку, поруку, гарантію і завдаток, до другої - заставу і утримання3. Водночас проект ЦК України не визначив критерію, за яким було проведено такий поділ, очевидно віддаючи це питання на вирішення доктрині цивільного права. В подальшому законодавець відмовився від наведеної класифікації, і ст. 548 нового ЦК України встановлює відкритий перелік видів (вже не способів) забезпечення виконання зобов'язань. У літературі висловлювалися різні точки зору з приводу підстав та доцільності поділу забезпечувальних зобов'язань на речово-правові і зобов'язально-правові. Деякі вчені-цивілісти зайняли позицію простої констатації факту існування подібної класифікації4, інші недостатньо чітко і обгрунтовано поділяють способи забезпечення за характером забезпечення інтересів кредитора на речово-правові і зобов'язально-правові5, причому до зобов'язально-правових способів відносять заходи, що мають загальнозабезпечувальний характер відшкодування збитків. Віднесення неустойки, поруки, гарантії і завдатку до зобов'язально-правових способів забезпечення виконання зобов'язань суперечок серед цивілістів не викликає. Всі зазначені інститути цивільного права мають зобов'язальну природу з усіма притаманними їм зобов'язанням ознаками. Иоффе О. С. Обязательственное право. - С. 156-157. Харитонов Е. О., Саниахметова Н. А. Цивільне право: Учеб. пособие. - К.: А. С. К, 2001. - С. 349-350. Цивільний кодекс України. Проект від 25 серпня 1996 року // Українське право. - 1999. Число 3. Мацепура І Способи забезпечення виконання зобов'язань // Українське право. - 1997. - №3. - С. 19. Харитонов Е. О., Саниахметова Н. А. Цивільне право: Учеб. пособие. - С. 349-350. 6 Значно більше питань виникає з приводу правової природи застави. Це пояснюється перш за все зобов'язально-правовими і речово-правовими елементами, властивими цьому способові забезпечення виконання зобов'язань. Ряд авторів акцентують увагу на зобов'язально-правовій природі застави. Зокрема, В. В. Вітрянський виділяє сім зобов'язально-правових ознак правового режиму застави майна1. Спроби довести зобов'язально-правову природу застави робилися і іншими авторами2. Речово-правові особливості застави дали змогу Г. Ф. Шершеневичу віднести її до речових інститутів. Він відзначав, що заставним правом визнається право на чужу річ, що належить кредиторові для забезпечення його права вимоги за зобов'язанням і полягає в можливості виключного задоволення із вартості речі3. Викладене дає підстави для висновку, що автор виділяв дві характерні ознаки заставного права, що підкреслюють його речову природу. По-перше, заставне право є речовим правом, що належить до групи прав на чужу річ. Речовий характер його виражається у тому, що, маючи своїм об'єктом річ, заставне право всюди слідує за нею, незалежно від права власності на неї, яке може переходити від однієї особи до іншої. По-друге, заставне право являє собою право на чужу річ, оскільки вартість майна може бути забезпеченням прав вимоги. К. Побєдоносцев також вважав, що внаслідок застави набувається речове право, тобто встановлюється виключне право заставодержателя на заставлене право, незважаючи на те, що це майно не перестає бути чужим4. Наведені різні точки зору цивілістів, що викладалися протягом не одного десятиліття, підтверджують надзвичайну важливість досліджуваного питання і складність його однозначного вирішення. Розмежування речових і зобов'язально-правових способів можна проводити за характером дій кредитора, які він вчиняє для досягнення основної мети забезпечення. Там, де має місце забезпечення зобов'язання речовими способами, кредитор у разі невиконання основного зобов'язання має право самостійно вчиняти певні дії для задоволення свого інтересу. Наприклад, заставодержатель має право у разі невиконання зобов'язання боржником реалізувати заставне майно (нерухомість, цінні папери, речі в обороті, рухоме майно тощо). Вимагати будь-яких додаткових дій від боржника за основним зобов'язанням йому не потрібно. В зобов'язально-правових способах забезпечення зобов'язань за умови невиконання угоди боржником кредитор має право вимагати виконання, крім основного, ще й додаткового обов'язку - сплатити визначену суму неустойки; поручитель і гарант зобов'язані виконати зобов'язання замість боржника; особа, що дала завдаток і не виконала при цьому основне зобов'язання, зобов'язана сплатити подвійну суму завдатку. Отже, у всіх випадках боржник або третя особа зобов'язані вчиняти певні дії, які знову ж таки вони можуть і не вчинити з різних причин, і тоді інтереси кредитора знову залишаються незадоволеними і по- 1 Брагинскчй М. Й., Витрянский В. В. Договорное право. Общие положення. - М.: Статут, 2000. - С. 402-403. Мейер Д. Й. Русское гражданское право - М.: Статут, 1997. - Ч. 2. - С. 198-203. Шершеневич Г. Ф. Учебник русского граждаского права - М , 1995. - С. 240. Брагинский М. Й., Витрянский В. В Указ. соч. - С. 496. 662стає питання щодо необхідності подальшого забезпечення вже існуючого додаткового обов'язку. Практичне значення наведеної класифікації полягає в тому, що вона свідчить про неоднакову ефективність різних забезпечувальних способів. Очевидно, що речово-правові засоби є надійнішими: кредитор одразу після невиконання основного зобов'язання може самостійно вчиняючи передбачені законом дії, задовольнити свій інтерес, а при забезпеченні неустойкою, порукою, гарантією чи завдатком йому потрібно очікувати на відповідні дії боржника чи третьої особи. У зв'язку з цим у договірній практиці необхідно враховувати особливості того чи іншого способу забезпечення виконання зобов'язання і його можливості стосовно конкретної ситуації. Скажімо, неустойка і завдаток водночас є мірою цивільно-правової відповідальності і орієнтують боржника на виконання зобов'язання в натурі під загрозою застосування відповідальності, яка має реальний характер, оскільки стягнення неустойки у фіксованому розмірі не потребує додаткових зусиль, як наприклад, у випадку з відшкодуванням збитків, де потрібно обгрунтувати і довести їх розмір. Порука і гарантія підвищують для кредитора вірогідність задоволення його вимог у разі порушення боржником забезпеченого ними зобов'язання. Вибір способу забезпечення зобов'язання залежить і від змісту самого зобов'язання. Наприклад, для зобов'язань, що виникають із договору позики або кредитного договору, ефективнішими будуть такі способи, як застава, гарантія, порука. Якщо йдеться про зобов'язання виконати роботу чи надати послугу, що виникають з договорів підряду, банківського рахунку тощо, більш доцільним є використання неустойки, оскільки інтерес кредитора полягає не в одержанні від боржника грошової суми, а у здобутті певного результату. Роль інституту забезпечення виконання зобов'язань зумовлюється функціями забезпечувальних зобов'язань: стимулювання належного виконання основного зобов'язання; відновлення порушеного невиконанням чи неналежним виконанням права кредитора. У ряді випадків способи забезпечення виконують також інші функції. Так, неустойка і завдаток водночас є мірою цивільно-правової відповідальності; за допомогою завдатку здійснюється доказування факту укладення договору. Загалом інститут забезпечення виконання зобов'язань, як сукупність норм, що закріплюють комплекс забезпечувальних заходів (загальних і спеціальних), слугує меті підвищення гарантій забезпечення майнових інтересів сторін зобов'язання (в першу чергу інтересів кредитора), належного його виконання, а також меті усунення можливих негативних наслідків неналежного виконання зобов'язання. |
||
| « Попередня | Наступна » | |
|
|
||
Информация, релевантная "§ 1. Загальні положення про забезпечення виконання зобов'язань" |
||
|
||