| Головна |
| « Попередня | Наступна » | |
§ 3. Цивільне право Європейського союзу |
||
|
На самому початку процесу європейської економічної інтеграції багато дослідників приходили до думки про те, що вона навряд чи можлива без правової інтеграції. Практика показала обгрунтованість подібних припущень. Увага, яка приділяється окремим сферам гармонізації приватного права в Європейському союзі, свідчить про те, що певні цивільно-правові інститути поступово стають з суто національних європейськими. Йдеться, іншими словами, про інтеграційні правових тенденції в Європейському союзі, про можливість конвергенції традиційних для Європи систем права. Основним аргументом прихильників такої тенденції виступає посилання на спільні історичні та концептуальні коріння існуючих в Європі різних національних систем права. Існує, втім, і інша, протилежна тенденція, що виражається в акцентуванні важливості збереження системного різноманітності в праві, підкресленні небезпек інтеграції систем права, здатної привести до знищення національних і регіональних відмінностей взагалі "*". --- "*" Див: Sjef van Erp. European Private Law: Postmodern Dilemmas and Choices. Towards a Method of Adequate Comparative Legal Analysis / / Electronic Journal of Comparative Law. Vol. 3.1. August, 1999 (http://law.kub.nl/ejcl/31/ art31-1.html). Системні відмінності в національному цивільному праві європейських країн, що входять до Європейського союзу (ЄС), не можуть не відчувати на собі уніфікує впливу з боку приписів основоположних документів цього регіонального інтеграційного об'єднання. Що лежить в його основі Римський договір від 25 березня 1957 наділяє деякі з вищих органів, ЄС, Раду та Комісію правом видавати п'ять видів актів: регламенти (regulations), директиви (directives), рішення (decisions), рекомендації (recommendations) і укладення (opinions) (ст. 189). Юридичне значення цих актів не однаково. Регламенти виступають актами прямого застосування на території всіх держав-членів ЄС, вони обов'язкові для кожного з цих держав. Директиви обов'язкові щодо досягнення кінцевого результату для кожної держави-члена, якій вони адресовані; позначаючи для держави нормотворчу мета, директиви залишають в компетенції національних органів "свободу вибору форм і методів дій" щодо її досягнення. Рішення обов'язкові лише для тих, кому вони адресовані, а рекомендації та висновки не мають обов'язкової сили. Європейський суд правосуддя (European Court of Justice, далі - ЄСП) виходить з того, що рекомендації та висновки, не будучи обов'язковими до застосування актами, не створюють для приватних осіб суб'єктивних прав, на які вони могли б посилатися при розгляді справ у національних судах. Проте, позиція ЄСП полягає в тому, що національні суди повинні з'ясовувати, чи є рекомендація суто рекомендаційним актом або видав її орган ЄС фактично припускав надання приватних осіб певними правами. Національним судам пропонується приймати її до уваги навіть при її чисто рекомендаційному значенні, якщо вона передбачає національні заходи, прийняті для її виконання, або призначається для доповнення загальнообов'язкової норми права ЄС "*". --- "*" Див: Право Європейського союзу. Правове регулювання торгового обороту / Под ред. В.В. Безбаха, А.Я. Капустіна, В.К. Пучінскій. М., 1999. Нормативний масив, утворений установчими договорами, актами керівних органів ЄС, відрізняється не тільки широтою предмета регулювання, а й значною питомою вагою імперативних норм, у тому числі норм прямої дії. Європейські правознавці позначають його зазвичай терміном "право Європейського союзу" "*". Таке позначення обгрунтовується тим, що "останнє є специфічний правопорядок, який протиставляється міжнародного публічного права, з одного боку, і внутрішньодержавному праву - з іншого" . Чималу роль в утвердженні такого подання зіграла практика ЄСП. --- "*" Див, наприклад: Kent P. Law of the European Union. L., 1996. Див: Костін О.О., Яфаев А.І. Організаційно-правовий механізм Європейського економічного співтовариства / / Цивільне, торгове та сімейне право капіталістичних країн. Законодавство про монополії і конкуренції. М., 1987. С. 226. Відоме рішення ЄСП у справі Van Gend en Loos v Netherlands "*" ілюструє оцінку Судом природи права Європейського союзу. Обставини справи полягали в тому, що позивачі, які займалися імпортом хімічних продуктів в Нідерланди, придбали деяке їх кількість у ФРН, але піддається обкладенню ввізним митом у розмірі 8% замість 3%, що стягувалися раніше. Грунтуючись на положеннях ст. 12 Римського договору, що вимагають від держав-учасниць утримуватися від введення нових митних зборів з товарів, вироблених в інших державах-учасницях, позивачі звернулися до голландський суд з вимогою звільнити їх від обов'язку оплачувати додаткові 5%. Голландський суд звернувся в ЄСП за роз'ясненням того, чи може приватна особа обгрунтовувати позов, пред'явлений у національному суді, посиланням на положення Римського договору. --- "*" Case 26/62 (1963) CMLR 105 European Court of Justice. ЄСП своїм рішенням роз'яснив, що юридична природа створеного Римським договором об'єднання така, що воно виступає наднаціональною організацією, створеною беруть у ньому участь за допомогою делегації йому суверенних правомочностей за рахунок відповідного обмеження власного суверенітету. В результаті був створений новий правопорядок, що поширює дію не тільки на держави-члени, але і на їх громадян. Отже, уклав Суд, ст. 12 Римського договору, який закріпив створення такого правопорядку, має пряму дію і може служити основою позовними заявами приватних осіб, які направляються у національні суди. Правова традиція країн континентальної Європи складалася в рамках погляду на цивільні кодекси (в усякому разі, в роки їхнього прийняття) як на всеосяжний акт консолідації цивільного законодавства. Развиваемая в даний час в Європейському союзі ідея Європейського Цивільного кодексу (ЕГК) передбачає набагато більш вузьку трактування його змісту. Мова йде про концепцію, яку ще належить розробити до рівня, що забезпечує її загальне визнання, оскільки єдність думок у поглядах на те, яким бути ЕГК, виглядає поки лише перспективою, можливо, і не дуже далекою. Сумнівів немає щодо його необхідності як такого. Інші аспекти виступають поки приводом для дискусій. Існує, наприклад, точка зору, згідно з якою ЕГК покликаний служити джерелом норм (можливо, тимчасовим), спрямованих на вирішення питань транскордонного характеру. Вона викликана побоюванням "загрози" заміни національних цивільних кодифікацій єдиної кодифікацією в рамках ЄС. Противники такої точки зору наполягають на стабільному кодексі для всього ЄС, вказуючи на те, що "пройшли часи, коли можна було проводити логічне розмежування між" внутрішніми "і" зовнішніми "питаннями в країнах ЄС". Вони підкреслюють, що її практичне втілення призведе до появи двох паралельно співіснують цивільно-правових структур - однієї загальносоюзної в особі ЕГК, інший - національний, в особі національних цивільних кодексів і систем приватного права "*". Комплекс питань щодо їх розмежування, як вони вважають, здатний породити проблеми, не менші тих, які зумовили потребу в ЕГК як такому. --- "*" Див: Christian von Bar. The Study Group on a European Civil Code / / European Parliament. Directorate General for Research. Working Paper. The Private Law System in the EU: Discrimination on the Ground of Nationality and the Need for a European Civil Code. 1999. P. 133. У європейській правовій літературі висловлювалися припущення про те, що в Європі можуть отримати застосування американські моделі такої інтеграції "*". У подібних припущень є певні підстави. США - федеративна держава з вертикальним і горизонтальним поділом влади, ЄС - автономний правопорядок, також дотримується вертикального і горизонтального поділу влади. І США, і ЄС побудовані на інтеграційних засадах, що поширюють дію на економічну, валютну, політичну і правову інтеграцію, межі якої, однак, визначені відповідними основоположними документами. Як Договори, що лежать в основі ЄС, так і Конституція США містять положення, спрямовані на захист інтересів суб'єктів (країн-учасниць або штатів). І в тому, і в іншому випадку визнається цінність місцевих особливостей (local diversity). У США це закріплено в Десятій поправці до Конституції, а для ЄС це випливає з принципу субсидіарності. --- "*" Див: Sjef van Erp. European Union Case Law as a Source of European Private Law: A Comparison with Federal Common Law / / Consultative report for the Netherlands Comparative Law Association, 2001. |
||
| « Попередня | Наступна » | |
|
|
||
Інформація, релевантна " § 3. Цивільне право Європейського союзу " |
||
|
||