| Головна |
| « Попередня | Наступна » | |
2.1.2. Право державної власності |
||
|
Суб'єктом права державної власності є держава Україна, яка є представником спільних інтересів народу. Коло об'єктів права державної власності не обмежене. Держава може бути власником будь-яких речей, у тому числі тих, що вилучені з цивільного обігу і обмежені у обігу. Отже, у державній власності знаходиться майно, грошові кошти, які належать державі Україна. Вилученими з цивільного обігу вважаються об'єкти, які не можуть бути предметом правочинів. Види об'єктів цивільних прав, перебування яких у цивільному обороті не допускається, мають бути прямо встановлені у законі. Наприклад, Закон "Про охорону навколишнього природного середовища" до об'єктів, вилучених з обігу, зараховує державні природні заповідники, державні природні заказники, національні природні парки тощо. У літературі зверталася увага на те, що речі, вилучені з обігу, не є об'єктами цивільних правовідносин, внаслідок чого здійснення права держави з використання таких речеіі, розпорядження ними тощо не є сферою дії приватного (цивільного) права. Здійснюючи такі дії, держана виступає як суб'єкт владних відносин, її влада над речами у цьому випадку є виявом властивостей публічної влади. У зв'язку з цим ці відносини є сферою дії публічного права з усіма наслідками цього (метод впливу на учасників, принципи, засоби захисту тощо) . На підтримку згаданої позиції можна навести також такі аргументи. По-перше, правове становище речей, вилучених з обігу, визначається нормами публічного права. Навіть якщо ці норми включені до норм цивільного права, це не змінює їх правову природу. По- друге, порядок користування та розпорядження такими речами також має публічно-правовий характер. І, нарешті, порядок управління речами, шо вилучені з цивільного обігу, також є публічно-правовим. Слід зазначити, що вилучення речей із цивільного обігу притаманне не лише країнам з правовими системами соціалістичного та постсоціалістичного типу. Цей інститут відомий і правовим системам із розвиненою ринковою економікою, де деякі види рухомого і нерухомого майна з різних причин виводяться з ринкового обігу. Так, наприклад, романська правова традиція виокремлює деякі види нерухомого майна, яке може перебувати винятково у власності держави (що відчужується у разі необхідності - necessary demanial) - морське узбережжя, військове майно тощо, а також майна, яке підпадає під дію публічно-правового режиму регулювання у випадку, коли це майно перебуває у власності держави (наприклад, автомагістралі). При цьому морське узбережжя держава не може ні продати, ні заборонити вільний доступ населення до нього. Крім цього, залежно від різних ідей та понят ь, прийнятих у сфері публічного права гісї чи іншої правової системи, певні види майна - як рухомого, так і нерухомого можуть бути виведені за межі звичайного приватноправового режиму. У низці цивільно- правових систем самого факту належності об'єкта майнових відносин державі або органу громадського управління достатньо для виведення його за межі дії звичайного цивільно-правового режиму-. Таким чином, можна говорити про розмежування речей публічного і приватного права (публічних речей і приватних речей), яке має практичне значення, оскільки порядок здійснення права власності щодо публічних речей, управління ними тощо визначається нормами адміністративного права. Отже, публічні речі мають такі ознаки: 1) ці речі мають специфічний зв'язок з державою або іншими соціально-публічними утвореннями; 2) вони призначені для публічного користування. Держава, представляючи суспільство, має право власності на публічні речі, основним призначенням останніх є служіння громаді, суспільству. При цьому держава має право власності не лише на речі, шо вилучені із цивільного обігу, але й на такі, що знаходяться у цивільному обігу. Таким чином, до складу права державної власності входить право Власності на публічні речі і право власності на приватні речі. Хоча право на публічні речі не є правом власності у вузькому значенні цього слова, бо має особливий адміністративно-правовий (публічно-правовий) режим, однак з міркувань практичної доцільності воно за вітчизняною концепцією цивільного законодавства вважається цивільним правом, що дозволяє певним чином уніфікувати правові рішення у цій галузі. Що стосується права державної власності на речі приватного права, то воно є традиційним правом власності, яке охоплює звичайні повноваження власника, котрі можуть бути реалізовані на звичайних цивільно-правових засадах. При цьому держава як власник речей приватного права виступає у цивільних відносинах як суб'єкт, рівний з іншими учасниками таких відносин. Праву інших країн також відомий поділ майна держави на приватне та публічне. Наприклад, у Французькому Цивільному кодексі у ст. 537 та наступних протиставляється майно приватних осіб і майно юридичних осіб публічного права. Щоправда, Кодеке не визначає точно режим майна останніх (річ у тім, шо у дореволюційному французькому цивільному праві не було чіткого розуміння відповідних відносин, оскільки феодальні концепції, за загальним правилом, змішували суверенітет і власність. Лише у першій половині XIX ст. склалося як поняття звичаєвого права, закріпленого у подальшому законодавцем, так і розуміння відмінностей публічного і приватного майна держави). Правовий режим публічного майна складностей не викликає: воно не відчужується, виведене з цивільного обігу, не може бути обмежене сервітутами, на нього не поширюються правила про давність. Надання його приватним особам допускається лише на певний час. Право на таке майно, що належить юридичним особам публічного права, не є правом власності у тому сенсі, у якому його розуміє ЦК. До приватного майна держави належить все майно юридичних осіб публічного права, яке не віднесене до публічного майна. Це майно знаходиться у цивільному обігу; публічна юридична особа, якій це майно належить, є його власником, вона має право відчужувати це майно, обтяжувати його на користь інших осіб речовими правами, право власності на таке майно може набуватися за давністю. Однак, тут слід зробити зауваження. По-перше, норми адміністративного права визначають, які посадові особи і на яких умовах мають право управляти і розпоряджатися цим майном. По-друге, нормами адміністративного права заборонено безоплатне відчуження цього майна і звернення на нього вимог кредиторів , Згідно зі ст. 170 ЦК держава набуває і здійснює цивільні права та обов'язки через органи державної влади у межах їхньої компетенції, встановленої законом. У ст. 13 Конституції закріплено, що право державної власності від імені українського народу здійснюють органи державної влади. Згідно зі ст. 326 ЦК, від імені та в інтересах держави Україна право власності здійснюють відповідно органи державної влади. До них, насамперед, належить глава держави - Президент України, який виступає від імені держави в різних правовідносинах, у тому числі здійснює право державної власності. Нарівні з Президентом право державної власності здійснює Верховна Рада України. Вона затверджує державний бюджет України і здійснює контроль за його використанням, а також користується іншими повноваженнями. Повноваження Верховної Ради закріплені у ст. 85 Конституції. Право державної власності здійснює також Кабінет Міністрів України, який здійснює управління державною власністю (ст. 116 Конституції) з певними обмеженнями. Так, для представництва інтересів держави при укладенні міжнародних економічних договорів Прем'єр-міністр України, міністри повинні мати довіреність, підписану Президентом України. Право державної власності може також здійснювати Фонд державного майна України та інші уповноважені органи, у тому числі державні підприємства і установи (ст.ст. 33, 37, 39 Закону "Про власність"). Здійснюючи зазначені функції, органи державної влади діють не як суб'єкти права власності, а як представники цього суб'єкта: вони діють не від власного імені і не в своєму інтересі, а від імені і в інтересі держави в цілому, носієм суверенітету та єдиним джерелом влади в якій є її народ. Через органи державної влади здійснюється воля не цих органів, а самого народу, який може висловити свою волю, здійснити свою владу безпосередньо (ст. 5 Конституції). Підставами набуття права державної власності є загальні для усіх видів права власності підстави: 1) виготовлення нової речі (ст. 331); 2) переробка речі (ст. 332); 3) привласнення загальнодоступних дарів природи (ст. 333); 4) отримання продукції, плодів та доходів (ч. 2 ст. 189); 5) договір; 6) спадкування за заповітом (глава 85 ЦК). Крім того, спеціальними підставами набуття права державної власності (тобто, такими, що стосуються лише цього виду права власності) є: 1) виявлення скарбу, що є пам'яткою історії та культури (ч. 4 ст. 343); 2) викуп земельної ділянки у зв'язку з суспільною необхідністю органом державної влади (ст.ст. 350, 351); 3) викуп пам'ятки історії та культури (ст. 352); 4) реквізиція (ст. 353); 5) конфіскація (ст. 354 ЦК) . |
||
| « Попередня | Наступна » | |
|
|
||
Информация, релевантная "2.1.2. Право державної власності" |
||
|
||