Головна
ГоловнаКримінальне, кримінально-процесуальне правоКримінальне право → 
« Попередня Наступна »
М. І. Мельник, М. І. Хавронюк. Науково-практичний коментар кримінального кодексу України, 2010 - перейти к содержанию учебника

Стаття 184. Порушення права на безоплатну медичну допомогу


1. Незаконна вимога оплати за надання медичної допомоги в державних чи комунальних закладах охорони здоров'я,-
карається штрафом до ста неоподатковуваних мінімумів доходів громадян або арештом на строк до шести місяців.
2. Незаконне скорочення мережі державних і комунальних закладів охорони здоров'я -
карається штрафом до однієї тисячі неоподатковуваних мінімумів доходів громадян або виправними роботами на строк до двох років.
1. Об'єктом злочину є право громадян на охорону здоров'я та медичну допомогу, у т. ч. на безоплатну медичну допомогу у державних та комунальних закладах охорони здоров'я.
2. З об'єктивної сторони злочин може бути вчинений у двох формах:
1) незаконна вимога оплати за надання медичної допомоги в державних чи комунальних закладах охорони здоров'я (ч. 1 ст. 184);
2) незаконне скорочення мережі державних і комунальних закладів охорони здоров'я (ч. 2 ст. 184).
Поняттям медична допомога охоплюються лікування, профілактичні заходи, які провадяться при захворюваннях, травмах, пологах, а також медичний огляд та деякі інші види медичних робіт (близьким до цього поняття є поняття «медичні послуги»).
Відповідно до ст. 49 Конституції України, «у державних і комунальних закладах охорони здоров'я медична допомога надається безоплатно». Це означає, що індивід, який отримує таку допомогу у державних і комунальних закладах охорони здоров'я, не повинен відшкодовувати її вартість ні у вигляді будь-яких платежів, ні у будь-якій формі незалежно від часу надання медичної допомоги. Це також означає, що у громадян відсутній обов'язок сплачувати за надану їм у державних і комунальних закладах охорони здоров'я медичну допомогу як у момент, так і до чи після її отримання. Словосполучення «безоплатність медичної допомоги» означає неможливість стягування з громадян плати за таку допомогу в державних і комунальних закладах охорони здоров'я у будь-яких варіантах розрахунків (готівкою або безготівково) чи у формі «добровільних внесків» до різноманітних медичних фондів, чи у формі обов'язкових страхових платежів (внесків) тощо. Безоплатна медична допомога, передбачена Конституцією України, повинна надаватись у повному обсязі, тобто задовольняти потреби людини у збереженні та відновленні здоров'я.
Не охоплюються поняттям «медична допомога», передбаченим ч. 1 ст. 184, встановлені відповідно до закону платні медичні послуги для громадян України, а також медична допомога, що надається за плату іноземним громадянам, які тимчасово перебувають на території України.
Закладами охорони здоров'я є санітарно-профілактичні, лікувально-профілактичні, фізкультурно-оздоровчі, санаторно-курортні, аптечні, науково-медичні та інші заклади, які забезпечують безпосередню охорону здоров'я населення (лікарні, поліклініки, диспансери, клініки науково-дослідних інститутів, пологові будинки, санаторії).
Державними є такі заклади охорони здоров'я, які створені на базі державної власності і фінансуються з державного бюджету, комунальними - створені органом місцевого самоврядування або органом місцевого самоврядування спільно з місцевою державною адміністрацією як засновником (співзасновником) на базі чи за участю комунальної власності та за відповідного фінансування з місцевого бюджету. Тобто, конституційне положення про те, що «у державних і комунальних закладах охорони здоров'я медична допомога надається безоплатно», поширюється на всі такі заклади, які перебувають у державній (незалежно від відомчого підпорядкування) або комунальній власності і фінансуються з бюджетів будь-якого рівня.
Незаконною слід визнавати вимогу оплати за надання медичної допомоги, яка має місце у випадку, коли така оплата: а) не передбачена в Україні загалом, у даному закладі охорони здоров'я чи для даної категорії осіб зокрема; б) вимагається у розмірах, що перевищують офіційно встановлені; в) вимагається у не передбаченій нормативно- правовими актами формі.
Склад злочину, передбаченого ч. 1 ст. 184, має місце у разі незаконної вимоги оплати за надання медичної допомоги як громадянам України, так і іноземним громадянам, а також особам без громадянства, коли така допомога їм має надаватися безоплатно згідно із законами України та міжнародними угодами.
Незаконна вимога оплати за надання медичної допомоги утворює склад злочину, передбаченого ч. 1 ст. 184, лише у разі, коли вона має місце щодо надання такої допомоги тільки у державних та комунальних закладах охорони здоров'я.
Діяння, яке передбачене ч. 1 ст. 184, необхідно відмежовувати від одержання незаконної винагороди працівником державного підприємства, установи чи організації (ст. 354). Ці діяння відрізняються між собою за двома основними моментами. По- перше, за суб'єктом злочину. Відповідальність за злочин, передбачений ч. 1 ст. 184, може нести працівник як державного, так і комунального закладу охорони здоров'я. Крім того, це може бути як службова особа, так і працівник, який такою особою не є. Суб'єктом злочину, передбаченого ст. 354, може бути лише працівник державного підприємства, установи чи організації, який не є службовою особою. По-друге, при вчиненні діяння, відповідальність за яке встановлена ч. 1 ст. 184, винний незаконно вимагає внесення відповідної оплати на користь закладу охорони здоров'я, в якому він працює, а при вчиненні діяння, передбаченого ст. 354, він вимагає незаконної винагороди для себе особисто.
Змістом другої форми цього злочину (ч. 2 ст. 184) є незаконне скорочення мережі державних і комунальних закладів охорони здоров'я. Згідно з Конституцією України (ст. 49), існуюча мережа державних і комунальних закладів не може бути скорочена. Виходячи з того, що конституційні права і свободи людини і громадянина не можуть бути обмежені, крім випадків, передбачених Конституцією України (ч. 1 ст. 64), а ст. 49 Основного Закону таких випадків не передбачає, то існуюча мережа зазначених закладів може бути скорочена лише в умовах воєнного або надзвичайного стану (ч. 2 ст. 64). Скорочення такої мережі в інших випадках визнаватиметься незаконним.
Під мережею державних та комунальних закладів охорони здоров'я розуміється сукупність таких закладів, розташованих на певній території (республіки, області, району, міста). Скорочення такої мережі - це насамперед зменшення загальної кількості зазначених закладів. Як скорочення слід розглядати також перепрофілювання існуючих закладів охорони здоров'я, їхніх структурних ланок, зменшення кількості ліжко-місць певного профілю, кількісного і якісного складу медичного персоналу, якщо це порушує існуючі нормативи і знижує рівень охорони здоров'я населення.
Закінченим цей злочин при вчиненні його у першій формі вважається з моменту висунення незаконної вимоги оплати за надання медичної допомоги, а в другій - з моменту фактичного скорочення існуючої на певній території мережі державних або комунальних закладів охорони здоров'я.
3. Суб'єктом злочину у першій його формі можуть бути працівники державних чи комунальних закладів охорони здоров'я (як службові, так і неслужбові, наприклад, головний лікар, завідуючий відділенням, лікар, медсестра, реєстратор), у другій формі - службові особи, до компетенції яких належить забезпечення існування повної мережі державних і комунальних закладів охорони здоров'я. Якщо службова особа видала нормативний акт про незаконне скорочення мережі зазначених закладів, перевищивши при цьому свої службові повноваження, вчинене за наявності підстав слід додатково кваліфікувати за ст. 365.
4. Суб'єктивна сторона характеризується прямим умислом.
Конституція України (статті 49, 64).
Основи законодавства України про охорону здоров'я від 19 листопада 1992 р. (статті 11, 16).
Рішення КС у справі про платні медичні послуги N9 15-рп від 25 листопада 1998 р.
Рішення КС у справі про безоплатну медичну допомогу N9 10-рп від 29 травня 1998 р.
Угода про надання медичної допомоги громадянам держав -учасниць Співдружності Незалежних Держав від 27 березня 1997р.
Протокол про механізм реалізації Угоди про надання медичної допомоги громадянам держав -учасниць Співдружності Незалежних Держав від 27 березня 1997р.
Постанова КМ від 17 вересня 1996 р. № 1138 «Про затвердження переліку платних послуг, які надаються в державних закладах охорони здоров'я та вищих медичних закладах освіти».
Порядок надання медичної допомоги іноземним громадянам, які тимчасово перебувають на території України. Затверджений постановою КМ від 28 січня 1997р. N9 79.
Перелік видів захворювань і станів іноземних громадян, що потребують екстреної медичної допомоги. Затверджений наказом МОЗ N9 225 від 16 липня 1997р.
Розділ VI ЗЛОЧИНИ ПРОТИ ВЛАСНОСТІ
Загальні положення до розділу
1. Злочини проти власності становлять одну із найпоширеніших і найнебезпечні- ших груп злочинних діянь, оскільки вони посягають на одне із найцінніших соціальних благ - право власності. Правом власності є право особи на річ (майно), яке вона здійснює відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі інших осіб. Власникові належать права володіння, користування та розпорядження своїм майном. Право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні. На зміст права власності не впливають місце проживання власника та місцезнаходження майна.
Передбачення в одному розділі Особливої частини КК відповідальності за всі посягання на власність незалежно від її форми забезпечує всім суб'єктам права власності однаковий кримінально-правовий захист, як того вимагають Конституція України та Цивільний кодекс України. За суб'єктом здійснення права власності чинне законодавство виокремлює: а) право власності Українського народу; б) право державної власності; в) право комунальної власності; г) право колективної власності (у т. ч. підприємств, громадських організацій та інших об'єднань громадян); д) право приватної власності, у т. ч. право спільної власності подружжя, членів сім'ї, осіб, що ведуть селянське (фермерське) господарство; е) право власності інших держав, їх юридичних осіб, спільних підприємств та міжнародних організацій.
2. Родовим об'єктом злочинів, передбачених розділом VI Особливої частини КК, є право власності, зміст якого становлять володіння, користування і розпорядження своїм майном.
Додатковими обов'язковими об'єктами злочинів, які вчинюються з використанням насильства або погрози його застосування {насильницький грабіж, розбій, вимагання, погроза знищення майна), виступають здоров'я, життя, психічна або фізична недоторканність людини. При знищенні чи пошкодженні майна додатковим факультативним об'єктом можуть виступати громадський порядок, екологічна безпека.
3. Предметом абсолютної більшості злочинів проти власності закон називає майно - речі матеріального світу, яким притаманні специфічні ознаки фізичного, економічного та юридичного характеру.
До фізичних ознак належить те, що вказані речі можуть бути вилучені з володіння законного власника або пошкоджені чи знищені. Іншими словами, предметом таких злочинів можуть бути речі у фізичному розумінні цього слова. Людина як фізична особа не може бути предметом злочинів проти власності - її викрадення, а також інше незаконне заволодіння слід кваліфікувати за відповідними статтями розділів III або XX Особливої частини КК.
Економічними ознаками таких речей є те, що вони повинні: 1) мати мінову та споживчу вартість, здатність задовольняти матеріальні та пов'язані з ними потреби людини; 2) бути відокремлені від природного середовища чи бути створені заново. Звичайним проявом вартості речі є її грошова оцінка. З огляду на це, предметом злочинів проти власності, які полягають у вилученні майна з володіння іншої особи, визнаються документи, які виконують роль грошового еквівалента і надають майнові права без будь- якого додаткового оформлення (цінні папери, білети грошово-речової лотереї, талони на паливно-мастильні матеріали, білети на проїзд транспортом тощо). Не визнаються предметом таких злочинів (принаймні, закінчених) так звані легітимаційні знаки (жетони камери схову, гардеробні номерки тощо), а також різноманітні накладні, квитанції, чеки, довіреності, інші документи, які самі по собі не мають вартості, а лише надають право на одержання майна. Це ж стосується і квитків на проїзд авіаційним, автомобільним, водним та залізничним транспортом, які можуть бути використані за призначенням лише після додаткового оформлення (внесення прізвища володільця, заповнення іншого тексту, скріплення печаткою, компостування тощо). Заволодіння такими предметами утворює готування до відповідних посягань і підлягає правовій оцінці з урахуванням положень ст. 14.
Викрадення, привласнення, вимагання офіційних чи приватних документів, що знаходяться на підприємствах, в установах та організаціях незалежно від форми власності і не мають грошової оцінки та мінової властивості, заволодіння ними шляхом шахрайства чи зловживання особи своїм службовим становищем, а також їх умисне знищення чи пошкодження, вчинене з корисливих мотивів або в інших особистих інтересах, не може визнаватися злочином проти власності і за наявності підстав потребує кваліфікації за ст. 357. Викрадення певних видів виборчих документів або документів референдуму, знищення чи псування скриньки з бюлетенями є злочинами проти виборчих прав громадян і потребує кваліфікації за ст. 158.
Предметом викрадення, вимагання, привласнення, розтрати, заволодіння шляхом шахрайства чи зловживання особи своїм службовим становищем не можуть виступати природні багатства в їх природному стані - блага, які, хоч і мають об'єктивну цінність, проте не створені повністю або частково працею людини. Протиправне обернення таких об'єктів у свою власність за наявності підстав може розглядатися як злочини проти довкілля і кваліфікуватися, зокрема, за статтями 246, 248, 249. Проте такі саме дії щодо природних об'єктів, які вилучені з природного стану завдяки вкладеній праці людини, розглядаються залежно від способу посягання як викрадення чи інший злочин проти власності. Так, дії осіб, винних у заволодінні заготовленим чи складованим лісом (зрубаними та підготовленими до складування або вивезення деревами), у незаконних вилові риби або добуванні водних тварин, що вирощуються підприємствами, організаціями чи приватними особами в спеціально облаштованих чи пристосованих водоймах, або незаконному заволодінні рибою, водними тваринами, виловленими цими юридичними або фізичними особами, а також дикими тваринами і птахами, які перебувають у розплідниках і вольєрах, слід кваліфікувати як викрадення чужого майна чи інший відповідний злочин проти власності. У таких ситуаціях матеріальні об'єкти природи, будучи включеними у виробничо-трудовий процес, набувають якості товарної продукції - предмета злочину проти власності.
За наявності відповідних підстав як злочин проти власності (крадіжку) слід кваліфікувати порубку дерев і чагарників на територіях, не віднесених до лісового фонду (ст. 4 ЛК).
Юридичними ознаками майна як предмета злочинів проти власності є те, що, 1) таке майно повинно бути чужим для винного; 2) воно, як правило, має належати на праві власності іншому суб'єкту права власності; 3) воно не повинно виступати предметом злочинів, відповідальність за які передбачена іншими розділами Особливої частини КК.
Чужим слід визнавати майно, яке не перебуває у власності чи законному володінні винного. Не є власниками майна колективних підприємств, підприємств, які засновані на власності об'єднань громадян, акціонерних товариств члени (акціонери) цих підприємств, об'єднань і товариств, а тому незаконне заволодіння ними таким майном, знищення чи пошкодження його утворює склад відповідного злочину проти власності.
Не є чужим для кожного з подружжя, а отже, не може визнаватися предметом злочинів проти власності майно, яке набуте подружжям за час шлюбу і яке знаходиться у спільній сумісній власності подружжя. Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу (крім речей індивідуального користування), є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя. При цьому подружжя набуває право спільної сумісної власності на таке майно незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу). Дружина та чоловік мають рівні права на володіння, користування і розпоряджання майном, що належить їм на праві спільної сумісної власності, якщо інше не встановлено домовленістю між ними. Дружина та чоловік розпоряджаються таким майном за взаємною згодою. При укладенні договорів одним з подружжя вважається, що він діє за згодою другого з подружжя. Майно, що є об'єктом права спільної власності подружжя, може бути поділено на частки майна - відповідно чоловіка та дружини (спільна часткова власність). Право спільної часткової власності здійснюється співвласниками за їх згодою. При цьому співвласник має право самостійно розпорядитися своєю часткою у праві спільної часткової власності.
Водночас, є власністю кожного з подружжя майно, що є особистою приватною власністю дружини та чоловіка (майно, набуте нею (ним) до шлюбу; майно, набуте нею (ним) за час шлюбу, але на підставі договору дарування або в порядку спадкування; майно, набуте нею (ним) за час шлюбу, але за кошти, які належали їй (йому) особисто; речі індивідуального користування, в т. ч. коштовності, навіть тоді, коли вони придбані за рахунок спільних коштів подружжя; одержані премії, страхові суми за обов'язковим або добровільним страхуванням). Той з подружжя, хто є власником такого майна, сам визначає режим володіння та користування ним. Отже, неправомірне заволодіння таким майном, його пошкодження чи знищення одним із членів подружжя утворює склад відповідного злочину проти власності.
Викрадення, привласнення, вимагання вогнепальної зброї (крім гладкоствольної мисливської), бойових припасів, вибухових речовин, вибухових пристроїв чи радіоактивних матеріалів, наркотичних засобів, психотропних речовин або їх аналогів, прекурсорів, обладнання, призначеного для виготовлення наркотичних засобів, психотропних речовин або їх аналогів, документів, штампів, печаток чи заволодіння ними шляхом шахрайства або зловживання службової особи своїм службовим становищем, викрадення предметів, які знаходяться в місці поховання або на трупі, викрадення, привласнення, вимагання військовослужбовцем зброї, бойових припасів, вибухових або інших бойових речовин, засобів пересування, військової та спеціальної техніки чи іншого військового майна або заволодіння ними шляхом шахрайства, викрадення на полі бою речей, що знаходяться при вбитих чи поранених, не може кваліфікуватися за статтями, зазначеними у цьому розділі. Незаконне заволодіння таким специфічним майном виділене законом в окремі склади злочинів (статті 234, 262, 308, 312, 313,-357, 297, 410, 432).
Пневматична зброя, сигнальні, стартові, будівельні, газові пістолети (револьвери), пристрої вітчизняного виробництва для відстрілу патронів, споряджених гумовими чи аналогічними за своїми властивостями метальними снарядами несмертельної дії, ракетниці, а також вибухові пакети й інші імітаційно-піротехнічні та освітлювальні засоби, що не містять у собі вибухових речовин і сумішей, не можуть бути віднесені до предметів, за викрадення, привласнення, вимагання яких або заволодіння якими шляхом шахрайства чи зловживання службовим становищем передбачена відповідальність за ст. 262. У зв'язку з цим викрадення таких предметів чи заволодіння ними будь-яким іншим із перелічених способів потрібно розглядати як відповідний злочин проти власності. Викрадення завідомо несправної вогнепальної зброї (наприклад, навчальної) або протиправне заволодіння нею у будь-який інший із зазначених способів і приведення її у придатний до використання за призначенням стан необхідно кваліфікувати як відповідний злочин проти власності та як незаконне виготовлення вогнепальної зброї. Так само необхідно кваліфікувати дії винного у разі, коли для виготовлення придатної для використання зброї частина деталей була ним викрадена, а решта виготовлена самостійно чи придбана будь-яким іншим чином.
Незаконне заволодіння транспортним засобом визнається злочином проти безпеки руху та експлуатації транспорту і підлягає кваліфікації за ст. 289.
Предметом злочинів проти власності може бути як рухоме, так і нерухоме майно: житлові будинки, квартири, засоби виробництва, транспортні засоби, грошові кошти, предмети домашнього господарства, продуктивна і робоча худоба та насадження на земельній ділянці, вироблена продукція, акції, деякі інші цінні папери, а також інше майно споживчого і виробничого призначення.
Незаконне привласнення особою знайденого або чужого цінного майна, що випадково опинилося у неї, не є викраденням і виділено у самостійний склад злочину (ст. 193).
Майну як предмету злочинів проти власності, пов'язаних з його знищенням чи пошкодженням (статті 194-196), притаманні певні особливості порівняно з майном як предметом викрадення, привласнення, вимагання майна, заволодіння ним шляхом шахрайства або зловживання службової особи своїм службовим становищем (статті 185- 187, 189-191). Адже, як правило, неможливим є викрадення нерухомого майна, лісів, надр як таких. Знищення ж перелічених об'єктів або їх пошкодження є реально можливим. З іншого боку, можна вимагати право на майно, але знищити чи пошкодити таке право неможливо.
Предметом злочинів проти власності, пов'язаних з його знищенням чи пошкодженням, може бути будь-яке майно, окрім певних його видів, знищення чи пошкодження яких визначено законом спеціальним видом знищення чи пошкодження чужого майна. КК до таких видів знищення чи пошкодження майна відносить знищення (руйнування) чи пошкодження (зіпсуття) таких видів майна, як, зокрема: об'єкти, що мають важливе народногосподарське чи оборонне значення (ст. 113), скриньки з бюлетенями (ст. 158), релігійні споруди та культові будинки (ст. 178), релігійні святині (ст. 179), об'єкти електроенергетики (ст. 194-1), лісові масиви або зелені насадження (ст. 245), дерева і чагарники у лісах, лісові насадження (ст. 246), території, взяті під охорону держави, та об'єкти природи заповідного фонду (ст. 252), радіоактивні матеріали (ст. 265), шляхи сполучення, споруди на них, рухомий склад або судна, засоби зв'язку чи сигналізації (ст. 277), магістральні нафто-, газо- та нафтопродуктопроводи, відводи від них, а також технологічно пов'язані з ними об'єкти, споруди, засоби автоматики, зв'язку, сигналізації (ст. 292), пам'ятки історії або культури (ст. 298), Державний Прапор України (ст. 338), майно, що належить працівникові правоохоронного органу, службовій особі чи громадянину, який виконує громадський обов'язок, судді, народному засідателю, присяжному, захиснику, представнику особи або їх близьким родичам (статті 347, 352, 378, 399), офіційні документи, штампи, печатки (ст. 357), кабельна, радіорелейна, повітряна лінії зв'язку, проводове мовлення або споруда чи обладнання, які входять до їх складу (ст. 360), військове майно (статті 411,412).
За певних обставин знищення чи пошкодження такого майна має додатково кваліфікуватися за статтями 194 та 196. Наприклад, це може мати місце у разі, коли знищення чи пошкодження спеціального виду майна здійснюється шляхом підпалу, вибуху чи іншим загальнонебезпечним способом і такий спосіб не передбачено як кваліфікуючу ознаку знищення чи пошкодження такого майна, а саме діяння є менш небезпечним, ніж злочин, передбачений ч. 2 ст. 194. Якщо ж зазначені способи визначено законом обтяжуючою знищення чи пошкодження спеціального виду майна обставиною, то вчинене слід кваліфікувати лише за статтею КК, яка передбачає відповідальність за його знищення чи пошкодження навіть за умови, що санкція цієї статті (наприклад, санкція
ч. 2 ст. 252) є менш суворою, ніж санкція ч. 2 ст. 194.
У ряді випадків умисне знищення чи пошкодження спеціального виду майна слід розглядати як злочин проти власності і кваліфікувати лише за ст. 194. Таку правову оцінку вчинене має отримувати тоді, коли відсутні певні ознаки (спеціальні мета, наслідки тощо), з якими закон пов'язує наявність спеціального складу знищення або пошкодження майна. Так, умисне руйнування або пошкодження шляхів сполучення, споруд на них, рухомого складу або суден, засобів зв'язку чи сигналізації, якщо воно не спричинило і не могло спричинити аварію поїзда чи судна, не порушило нормальну роботу транспорту, не створило небезпеки для життя людей чи настання інших тяжких наслідків, слід кваліфікувати не за ст. 277, а за ст. 194 (за умови, що воно заподіяло шкоду у великих розмірах). За ст. 194 (за тієї ж умови), а не за ст. 360, має кваліфікуватися умисне пошкодження кабельної, радіорелейної, повітряної ліній зв'язку, проводо- вого мовлення або споруди чи обладнання, які входять до їх складу, якщо воно не спричинило тимчасового припинення зв'язку.
4. Предметом шахрайства і вимагання є не тільки майно, а й право на нього, а предметом вимагання - і будь-які дії майнового характеру.
Право на майно - це набута в результаті дій потерпілого можливість шахрая чи вимагача користуватися, володіти і розпоряджатися чужим майном. Щодо об'єктів власності, що можуть відчужуватися тільки в установленому нормативно-правовими актами порядку, така можливість шахраєві чи вимагачу може бути надана лише шляхом оформлення відповідних документів. Під ними слід розуміти документи, які мають правове значення, тобто встановлюють право на майно або ж звільняють від обов'язків майнового характеру (договір дарування речі, доручення на право користування нею). Право на майно може бути закріплене у різних документах, наприклад, у заповітах, страхових полісах, довіреностях, цінних паперах. Право на майно може бути набуто винним також у результаті певної дії власника чи законного володільця майна, що позбавляє останнього права на нього (наприклад, знищення боргової розписки).
Заволодіння майном або правом на майно в результаті вчинення злочину проти власності не створює підстав для набуття винною особою права власності на таке майно, оскільки таке заволодіння забороняється законом. Відповідно до ЦК (ст. 328) право власності набувається з підстав, що не заборонені законом, зокрема з правочинів. Право власності вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності не встановлена судом.
Під іншими (будь-якими) діями майнового характеру треба розуміти такі дії потерпілого, вчинення яких без вимагання призвело б до розтрати винним свого майна або до затрати ним особисто або членами його сім'ї певної праці до примноження або покращення якості як свого майна, так і майна своїх родичів або інших осіб, на користь яких вчинювався злочин. Насамперед, це послуги, що надаються безоплатно, наприклад, ремонт квартири, транспортного засобу, будівництво житлового чи дачного будинку, гаража, реставраційні роботи, вирощування сільськогосподарських культур тощо. Зокрема, як вимагання судова практика визнає примушування потерпілого відвезти на транспортному засобі винного або інших осіб чи перевести вантаж у певне місце (інший населений пункт) без матеріальної винагороди за це.
5. Об'єктивна сторона злочинів проти власності полягає у: 1) викраденні (статті 185-187, 188-1); 2) привласненні (ст. 191); 3) розтраті (ст. 191); 4) вимаганні майна (ст. 189); 5) заволодінні ним шляхом шахрайства (ст. 190); 6) заволодінні ним шляхом зловживання службової особи своїм службовим становищем (ст. 191); 7) вчиненні інших дій, спрямованих на порушення права власності (статті 192-198).
За способом вчинення, предметом злочину, іншими об'єктивними, а також суб'єктивними ознаками злочини проти власності можна поділити на три групи:
1) діяння, які характеризуються протиправним корисливим оберненням на свою користь чи користь інших осіб чужого майна, яке заподіює пряму шкоду власникові і здійснюється, як правило, проти волі власника: крадіжка (статті 185, 188-1); грабіж (ст. 186); розбій (ст. 187); вимагання (ст. 189); шахрайство (ст. 190); привласнення і розтрата, вчинені особою, якій майно ввірене чи перебуває в її віданні (ч. 1 ст. 191); привласнення, розтрата, заволодіння чужим майном шляхом зловживання службовим становищем (ч. 2 ст. 191);
2) діяння, які характеризуються протиправним, як правило, корисливим заподіянням шкоди власникові без обернення на свою користь чи користь інших осіб чужого майна (без заподіяння прямих збитків власникові) або з оберненням на свою користь майна, яке не є чужим (є нічийним): заподіяння майнової шкоди шляхом обману або зловживання довірою (ст. 192); незаконне привласнення особою знайденого або чужого майна, що випадково опинилося в неї (ст. 193); придбання, отримання, зберігання чи збут майна, завідомо одержаного злочинним шляхом (ст. 198);
3) некорисливі посягання на власність, пов'язані із заподіянням майнової шкоди власникові іншим чином: знищення або пошкодження майна (статті 194, 194-1, 196); погроза знищення майна (ст. 195); порушення обов'язків щодо охорони майна (ст. 197).
Злочини, які належать до першої групи, до набрання чинності КК 2001 р. у кримінальному праві іменувались розкраданням. Аналіз змісту кримінально-правових норм цього та інших розділів Особливої частини КК 2001 р. (зокрема, передбачених статтями 262, 297, 308, 312, 313, 357, 362, 410) не дає підстав для об'єднання цих діянь зазначеним поняттям, оскільки: а) у цьому КК воно не передбачено; б) вживаним у цьому КК терміном «викрадення» охоплюється лише вилучення чужого майна шляхом крадіжки (ст. 185), грабежу (ст. 186) та розбою (ст. 187).
Злочини першої групи є найбільш небезпечними посяганнями на власність, оскільки вони полягають у протиправному безоплатному вилученні чужого майна і оберненні його на користь винної особи або інших осіб, що завдає шкоди власникові чи іншому володільцю цього майна.
Протиправність діяння тут означає, що заволодіння чужим майном відбувається: 1) у спосіб, який заборонено законом; 2) особою, яка не має права на таке майно.
Під безоплатністю розуміється вилучення майна на користь винного або інших осіб без еквівалентної заміни, тобто без рівноцінного відшкодування вилучених матеріальних цінностей іншим майном, грошовими коштами або людською працею. Часткове (нееквівалентне) відшкодування вартості вилученого майна не виключає наявності в діях винної особи складу зазначених злочинів.
Вилучення у вказаний вище спосіб майна призводить до заподіяння його власникові чи іншому володільцю реальної і прямої майнової шкоди. Заподіяння матеріальної шкоди у виді упущеної (втраченої) вигоди не може визнаватися ознакою цих злочинів, оскільки при цьому не відбувається вилучення майна із фондів його власника.
Зміст об'єктивної сторони кожного кримінально караного посягання на власність буде розкрито у коментарі до відповідних статей цього розділу.
6. Суб'єктом злочинів, передбачених статтями 185-187, 189, ч. 2 ст. 194, може бути осудна особа, яка досягла 14-річного віку, а злочинів, передбачених статтями 188-1, 190, 192, 193, ч. 1 ст. 194, статтями 194-1, 195, 196, 198,-осудна особа, яка досягла 16-річ- ного віку.
Суб'єкт злочинів, передбачених статтями 191 і 197,- спеціальний. Ним може бути особа, якій майно було ввірене чи перебувало в її віданні (ч. 1 ст. 191), службова особа (ч. 2 ст. 191), особа, якій доручені зберігання чи охорона чужого майна (ст. 197).
7. Суб'єктивна сторона злочинів проти власності першої групи (викрадення, привласнення, розтрати, вимагання майна, заволодіння ним шляхом шахрайства або зловживання службової особи своїм службовим становищем) характеризується прямим умислом і корисливою метою. Суб'єкт злочину усвідомлює, що: а) майно, яким він протиправно заволодіває, є для нього на даний момент чужим і він не має на нього права; б) вилучення цього майна здійснюється всупереч волі його власника чи іншої особи, у володінні якої воно перебуває, але, незважаючи на це, він бажає ним заволодіти або обернути на свою користь чи користь інших осіб. Особливістю суб'єктивної сторони шахрайства є те, що шахрай усвідомлює уявну добровільність потерпілого щодо передачі йому майна чи права на нього і бажає скористатися цим для одержання чужого майна чи права на нього. Помилка винного щодо належності майна тому чи іншому власникові (наприклад, винний вважає, що майно належить приватній особі, а насправді воно є власністю об'єднання громадян) для правової оцінки вчиненого значення не має. Ставлення винного до наслідків цих злочинів (зокрема, значної шкоди потерпілому) може бути як умисним, так і необережним.
Суб'єктивна сторона злочинів проти власності другої групи (заподіяння майнової шкоди шляхом обману або зловживання довірою, привласнення особою знайденого або чужого майна, що випадково опинилося в неї, придбання, отримання, зберігання чи збут майна, завідомо одержаного злочинним шляхом) також характеризується прямим умислом і, як правило, корисливим мотивом.
Злочини проти власності, які становлять третю групу, з суб'єктивної сторони характеризуються умисною (умисне знищення або пошкодження майна, погроза знищення майна) або необережною (необережне знищення або пошкодження майна, порушення обов'язків щодо охорони майна) формами вини.
Корисливий мотив при вчиненні злочинів проти власності полягає в прагненні винного протиправно обернути чуже чи нічийне майно на свою чи іншої особи користь або отримати майнову вигоду без обернення чужого майна на свою користь. У результаті протиправного вилучення чи заволодіння чужим майном або обернення на свою користь нічийного майна винний або інші особи одержують фактичну можливість володіти, користуватися чи розпоряджатися таким майном як своїм власним, а власник цього майна такої можливості позбавляється. Протиправне вилучення чужого майна в рахунок повернення боргу не може визнаватися злочином проти власності, оскільки у таких випадках не заподіюється шкода об'єктові таких злочинів (праву власності). Не може розглядатися як злочин проти власності заволодіння майном, здійснене всупереч встановленого законом порядку, у випадку, коли винний вважав, що він має право на володіння, користування та/або розпорядження таким майном.
Відсутній злочин проти власності і у випадку, коли кошти, недостача яких встановлена, витрачались не на особисті потреби службової особи, яке їй було ввірене чи було у її віданні, чи на потреби інших осіб (родичів, близьких, керівництва), а на покриття виробничих витрат у широкому розумінні цього поняття. Судова практика не визнає також таким злочином заволодіння особою майном однієї державної чи колективної організації виключно для того, щоб використати вилучене в інтересах іншої державної чи колективної організації, оскільки у такому випадку винний здійснює протиправне заволодіння майном не у власних інтересах чи інтересах близьких йому осіб, а прагне забезпечити нормальні умови для виробничої діяльності на конкретному підприємстві чи в організації. За наявності підстав такі діяння можуть розглядатися як самоправство, зловживання владою чи службовим становищем або інший злочин.
8. До ознак, залежно від наявності яких виділяються кваліфіковані та особливо кваліфіковані види злочинів проти власності першої групи, закон відносить вчинення таких діянь: 1) повторно; 2) за попередньою змовою групою осіб; 3) організованою групою; 4) у великих або 5) особливо великих розмірах; 6) із заподіянням значної шкоди потерпілому; 7) із заподіянням шкоди у великому розмірі. До обставин, що обтяжують крадіжку, грабіж і розбій, віднесено також вчинення цих злочинів з проникненням у житло, інше приміщення чи сховище. Крім того, для грабежу, розбою, викрадення шляхом демонтажу та іншим способом електричних мереж, кабельних ліній та їх обладнання і вимагання передбачено специфічні для цих посягань обставини, які будуть розглянуті при аналізі статей 186-189.
9. Відповідно до п. 1 примітки до ст. 185 крадіжка, грабіж, вимагання, шахрайство, привласнення, розтрата майна або заволодіння ним шляхом зловживання службовим становищем визнаються вчиненим повторно, якщо вони вчинені особою, яка раніше вчинила будь-який із цих злочинів, розбій (ст. 187) чи викрадення, привласнення, вимагання вогнепальної зброї (крім гладкоствольної мисливської), бойових припасів, вибухових речовин, вибухових пристроїв чи радіоактивних матеріалів або заволодіння ними шляхом шахрайства чи зловживання службовим становищем (ст. 262).
Повторності не буде, якщо: на момент вчинення нового злочину минули строки давності притягнення до відповідальності за раніше вчинений злочин; судимість за раніше вчинений злочин знята з винного в порядку амністії чи помилування, погашена чи знята згідно зі статтями 88-91; винна особа, хоча раніше і вчинила діяння, що містять ознаки злочинів, передбачених у п. 1 примітки до ст. 185, була звільнена від кримінальної відповідальності за підставами, встановленими законом.
У випадку вчинення особою декількох злочинів, передбачених статтями 185, 186, 189, 190 або 191, її дії за відсутності інших кваліфікуючих ознак слід кваліфікувати за частиною другою статей 185, 186, 189, 190 або частиною третьою ст. 191. Додатково кваліфікувати перший злочин ще і за частинами першими статей 185, 186, 189, 190 або частинами 1 чи 2 ст. 191 непотрібно. У разі вчинення декількох посягань на власність різними способами перший злочин (за відсутності інших кваліфікуючих ознак) слід кваліфікувати за частиною першою відповідної статті (у разі вчинення злочину, передбаченого ст. 191, частинами першою чи другою цієї статті), а інші - як вчинені повторно, за частинами другими відповідних статей КК (у разі вчинення злочину, передбаченого ст. 191, частиною третьою цієї статті). Викрадення електричної або теплової енергії слід кваліфікувати за ознакою повторного вчинення (ч. 2 ст. 188-1) лише тоді, коли йому передувало вчинення такого самого злочину.
Для визнання будь-якого із зазначених злочинів повторним не має значення, чи був перший злочин закінченим, вчинювався він винною особою як виконавцем чи як іншим співучасником, був винний засуджений за його вчинення чи притягується до кримінальної відповідальності одночасно за перший і новий злочини. Водночас зазначені моменти впливають на кваліфікацію вчиненого. У разі вчинення винною особою декількох злочинів проти власності, одні з яких були закінченими, а інші - ні, незакінчені злочини повинні отримувати окрему правову оцінку відповідно до положень закону про попередню злочинну діяльність (статті 14, 15). Якщо винна особа при вчиненні одних злочинів була виконавцем, а при вчиненні інших - організатором, підбурювачем чи пособником, останні злочини повинні отримувати самостійну правову оцінку з посиланням на відповідну частину ст. 27.
Повторне викрадення майна або протиправне заволодіння ним у інший спосіб слід відмежовувати від продовжуваного викрадення, вимагання, заволодіння шляхом шахрайства тощо. Продовжуваним злочином визнається неодноразове незаконне безоплатне вилучення чужого майна чи заволодіння ним, що складається із ряду тотожних злочинних дій (вчинюється одним способом), які мають загальну мету незаконного вилучення майна чи заволодіння ним, з самого початку охоплюються єдиним умислом винного і становлять у своїй сукупності один злочин.
10. Про поняття таких кваліфікуючих злочини проти власності ознак, як вчинення їх за попередньою змовою групою осіб та організованою групою осіб, див. ст. 28 та коментар до неї.
Для наявності такої ознаки, як вчинення злочину за попередньою змовою групою осіб, необхідно, щоб учасники вчинення злочину діяли як співвиконавці. При цьому не виключається технічний розподіл ролей, за якого, наприклад, при крадіжці одна особа виконує початкові дії, спрямовані на заволодіння майном (скажімо, забезпечує проникнення інших осіб у житло чи інше приміщення або сховище шляхом відмикання дверей), інша - безпосередньо вилучає майно тощо. Не буде цієї ознаки в тому випадку, коли один із учасників групи, яка брала участь у вчиненні таких злочинів, відповідно до закону є суб'єктом цих злочинів, а інші відповідно до закону не підлягають кримінальній відповідальності за вчинене у зв'язку з неосудністю чи недосягнен- ням певного віку.
Якщо група осіб за попередньою змовою мала намір вчинити крадіжку чи грабіж, а один з її учасників застосував або погрожував застосуванням насильства, небезпечного для життя чи здоров'я потерпілого, то дії цього учасника належить кваліфікувати як розбій, а дії інших осіб, відповідно,- як крадіжку чи грабіж за умови, що вони безпосередньо не сприяли застосуванню насильства або не скористалися ним для заволодіння майном потерпілого.
Дії особи, яка безпосередньо не брала участі у вчиненні злочину, але порадами, вказівками, наданням засобів чи знарядь або усуненням перешкод сприяла вчиненню злочину іншими співучасниками, а також яка заздалегідь обіцяла переховати злочинця, знаряддя чи засоби вчинення злочину, сліди злочину або предмети, здобуті злочинним шляхом, придбати чи збути такі предмети або іншим чином сприяти приховуванню злочину, належить кваліфікувати як співучасть у скоєному у формі пособництва з посиланням на ч. 5 ст. 27.
Оскільки конструкція різних форм посягань на власність така, що вчинення їх групою осіб може кваліфікуватися як за ознакою вчинення їх групою осіб за попередньою змовою, так і за ознакою вчинення організованою групою, то відмежування групи осіб за попередньою змовою від організованої групи має вирішальне значення для правильної кваліфікації протиправного вилучення чужого майна чи заволодіння ним за цими ознаками. Про критерії відмежування групи осіб з попередньою змовою від організованої групи див. коментар до ст. 28.
Для кваліфікації за ознакою вчинення їх організованою групою не має значення, створювалась група тільки для вчинення лише цього виду (наприклад, для вчинення розбійних нападів) чи ще й інших злочинів. Важливо, щоб група, в складі якої було вчинено викрадання чи вимагання, мала сукупність ознак, що характеризують її як організовану.
У разі, коли злочин проти власності було вчинено злочинною організацією, дії винних осіб слід кваліфікувати як викрадення, вимагання чи інший злочин проти власності, вчинений організованою групою. Організатори організованої групи чи злочинної організації несуть відповідальність за всі злочини, вчинені такими об'єднаннями, якщо вони охоплювались їх умислом, а організатори злочинних організацій - за наявності до того підстав ще й за створення злочинної організації (ст. 255).
11. Обтяжуючою крадіжку, грабіж і розбій обставиною закон називає вчинення цих злочинів з проникненням у житло, інше приміщення чи сховище.
Житло - це приміщення, призначене для постійного (приватний будинок, квартира, кімната в будинку, квартирі чи гуртожитку) чи тимчасового (кімната в готелі, санаторії, казармі чи кубрику військовослужбовців, палата в лікарні чи іншому закладі охорони здоров'я, дачний чи садовий будинок, палатка, вагончик) проживання людей, а також складові частини приміщення, що використовуються для відпочинку, зберігання майна або задоволення інших потреб людини (балкон, веранда, комора тощо).
Не можуть визнаватися житлом приміщення, не призначені і не пристосовані для постійного чи тимчасового проживання (відокремлені від житлових будівель погреби, гаражі, сараї, інші будівлі господарського призначення).
Судова практика визнає житлом купе провідника, каюту члена команди морського чи річкового судна, будівельний вагончик, збірний будинок та іншу тимчасову споруду, яка спеціально пристосована і використовується для тривалого проживання людей.
Інше приміщення - це різноманітні постійні, тимчасові, стаціонарні або пересувні будівлі чи споруди, призначені для розміщення людей чи матеріальних цінностей (виробниче чи службове приміщення підприємства, установи, організації, гараж, інша будівля господарського призначення, яка відокремлена від житлових будівель, тощо).
Під сховищем слід розуміти частину території, відведену для постійного чи тимчасового зберігання матеріальних цінностей, яка обладнана огорожею або технічними засобами чи забезпечена іншою охороною, а також залізничні цистерни, контейнери, рефрижератори, сейфи і тому подібні сховища.
Судова практика не визнає сховищем неогороджену і таку, що не охороняється, територію, на яку вхід сторонніх осіб є вільним, а також таку, що відведена і використовується для вирощування продукції чи випасу тварин (сад, город, ставок, поле тощо). Водночас не кожна територія, що охороняється, може бути визнана сховищем. Ним визнається лише територія, спеціально відведена для постійного чи тимчасового зберігання матеріальних цінностей.
Проникнення - це вторгнення у житло, інше приміщення чи сховище з метою вчинення крадіжки, грабежу чи розбою. Воно може здійснюватися як таємно, так і відкрито, як з подоланням перешкод або опору людей, так і безперешкодно, шляхом обману, з використанням підроблених документів тощо, а також за допомогою різних знарядь, які дають змогу винній особі викрадати майно із житла, іншого приміщення чи сховища без входу до нього. Спосіб проникнення значення для кваліфікації не має. Якщо в результаті дій, спрямованих на проникнення до житла, іншого приміщення чи сховища, було знищено чи пошкоджено майно, то винний за наявності для цього підстав може додатково нести відповідальність ще й за статтями 194 або 196. У разі заподіяння в результаті проникнення фізичної шкоди особам, які перешкоджали такому проникненню (охоронці, вахтери тощо), дії винних осіб за наявності для того підстав слід додатково кваліфікувати як злочин проти життя чи здоров'я.
Якщо незаконне проникнення до житла, іншого приміщення чи сховища поєднане зі вчиненням крадіжки, кримінальну відповідальність за яку з огляду на вартість викраденого законом не передбачено, вчинене належить кваліфікувати за ст. 162.
Вирішуючи питання про наявність у діях винної особи даної обтяжуючої обставини, слід з'ясувати, з якою метою особа опинилася у житлі, іншому приміщенні чи сховищі і коли у неї виник умисел на заволодіння майном. Така обставина має місце лише тоді, коли проникнення до житла, іншого приміщення чи сховища здійснювалося з метою заволодіння чужим майном. Не можна кваліфікувати як вчинені з проникненням у житло, інше приміщення чи сховище дії особи, яка потрапила до житла, іншого приміщення чи сховища без наміру вчинити викрадення, а потім заволоділа чужим майном. Якщо ж вона потрапила у житло з відповідного дозволу, використавши для цього дійсний чи вигаданий привід, з метою викрадення майна чи заволодіння ним, її дії слід кваліфікувати як вчинені з проникненням у житло.
Не утворює цієї ознаки викрадення майна з житла, іншого приміщення чи сховища особою, яка відповідно до свого службового становища, у зв'язку з роботою, правовим статусом, особливим характером діяльності підприємства, установи, організації була наділена правом безперешкодного доступу до них. Це, зокрема, стосується викрадення майна службовцями та робітниками із службових чи виробничих приміщень, в яких вони працюють, членами сім'ї - із житла, в якому вони мешкають, відвідувачами магазинів, ательє, виставок - з приміщень чи сховищ, де здійснюються продаж чи виставка товарів і доступ до яких є вільним для всіх бажаючих.
12. Згідно з п. 2 примітки до ст. 185, у статтях 185, 186, 189 та 190 КК значна шкода визначається із врахуванням матеріального становища потерпілого та якщо йому завдані збитки на суму від ста до двохсот п'ятдесяти нмдг. Таким чином, незважаючи на законодавче визначення поняття «значна шкода», ця ознака значною мірою залишається оціночною. Закон лише вказує на два критерії, за допомогою яких ця ознака має визначатися на практиці.
Перший критерій передбачає необхідність при визначенні значної шкоди враховувати матеріальне становище потерпілого. Під час з'ясування матеріального становища потерпілого суди мають у кожному конкретному випадку брати до уваги такі обставини, як соціальний стан потерпілого, його працездатність, розмір заробітної плати та інші доходи, кількість членів сім'ї, наявність на його утриманні малолітніх, хворих, непрацездатних тощо. При цьому визначення значної шкоди знову ж таки обмежене зазначеними вище рамками суми спричинених потерпілому збитків.
Другий із них стосується розміру завданих потерпілому збитків - сума незаконно вилученого майна, яка дає підстави визнавати відповідний злочин проти власності таким, що заподіяв значної шкоди потерпілому, має становити від ста до двохсот п'ятдесяти нмдг. Це означає, що у будь-якому разі спричинення потерпілому збитків на меншу (до ста) чи більшу (понад двісті п'ятдесят нмдг) суму не може визнаватися значною шкодою. У першому випадку дії винної особи за відсутності інших кваліфікуючих ознак потрібно кваліфікувати за ч. 1 ст. 185, частинами 1 чи 2 ст. 186, ч. 1 ст. 189 та ч. 1 ст. 190, а у другому - за частинами 4 або 5 ст. 185, частинами 4 або 5 ст. 186, ч. 4 ст. 187, частинами 3 або 4 ст. 189, частинами 3 або 4 ст. 190, частинами 4 або 5 ст. 191.
Вказівка закону на те, що значною шкодою слід визнавати спричинення збитків на суму, меншу двохсот п'ятдесяти нмдг, означає, по-перше, що ця сума для визначення цієї ознаки за будь-яких обставин не повинна перевищувати зазначену, по-друге, перевищення цієї суми дає підстави кваліфікувати вчинені крадіжку, грабіж, вимагання чи шахрайство за іншими кваліфікуючими ознаками - у великому чи особливо великому розмірі.
Визначення у законі поняття значної шкоди в контексті спричинення значних збитків потерпілому дає змогу дійти висновку про те, що ця ознака може бути інкримінована винному лише у випадку посягання ним на майно, яке є приватною власністю.
Значна шкода при викраденні електричної або теплової енергії визначається з урахуванням положень примітки до ст. 188-1 і визнається такою тоді, якщо вона в сто і більше разів перевищує нмдг.
13. Великий та особливо великий розміри, як обставини, що обтяжують вчинення злочинів, передбачених статтями 185-191, визначаються законом. Відповідно до п. З примітки до ст. 185 у статтях 185-191 вчиненим у великих розмірах визнається злочин, вчинений однією особою чи групою осіб на суму, яка в двісті п'ятдесят і більше разів перевищує нмдг на момент вчинення злочину. Згідно з п. 4 примітки до ст. 185, у статтях 185-187 та 189-191, вчиненим в особливо великих розмірах визнається злочин, вчинений однією особою чи групою осіб на суму, яка в шістсот і більше разів перевищує нмдг на момент вчинення злочину.
Таким чином, розмір майна, яке вилучив чи яким заволодів винний у результаті вчинення відповідного злочину, визначається лише його вартістю, яка виражається у грошовій оцінці (ціні) конкретної речі.
При визначенні вартості викраденого майна, а також майна, яким винний протиправно заволодів у інший спосіб, та розміру матеріальних збитків слід керуватися нормами законодавства про ціни і ціноутворення та спеціальних нормативно-правових актів, якими передбачено порядок визначення розміру шкоди, заподіяної підприємству, установі, організації викраденням, нестачею, умисним знищенням, умисним псуванням матеріальних цінностей.
Вартість викраденого майна визначається за роздрібними, закупівельними чи іншими цінами, що існували на момент вчинення злочину, а розмір відшкодування завданих злочином збитків - за відповідними цінами на час вирішення справи в суді. При цьому застосовуються встановлені для даних випадків нормативно-правовими актами кратність, коефіцієнти, індекси тощо.
Роздрібними визнаються не тільки державні фіксовані ціни, а й регульовані, а також договірні (вільні) ціни, за якими товари реалізуються.
У справах про викрадення чужого майна; коли заподіяні підприємству, установі, організації матеріальні збитки стягуються із застосуванням кратності тощо (ст. 135 КЗП), дії винних за ознакою вчинення крадіжки, грабежу, розбою, вимагання, шахрайства, привласнення, розтрати або заволодіння чужим майном шляхом зловживання службовим становищем у великому або особливо великому розмірах у всіх випадках повинні кваліфікуватися виходячи з вартості викраденого, яка визначається залежно від виду продукції за роздрібними (закупівельними) або іншими цінами.
Оскільки на підприємствах громадського харчування і в комісійній торгівлі вартість викраденого визначається за цінами, встановленими для продажу (реалізації) цієї продукції та товарів, розмір викраденого, що має значення для кваліфікації вчиненого, визначається виходячи з цієї вартості.
Що ж стосується викрадення, вимагання приватного майна, його привласнення, розтрати чи заволодіння ним шляхом шахрайства або зловживання службовим становищем, то розмір заподіяних потерпілому збитків слід визначати виходячи з вартості майна на момент вчинення злочину за роздрібними (закупівельними) цінами. Це стосується і тих випадків, коли вилучені у потерпілого предмети були створені ним у результаті трудової діяльності. Якщо потерпілий придбав майно за ринковими чи комісійними цінами, вартість повинна визначатися виходячи із цих цін на час вчинення злочину.
За відсутності цін на майно його вартість може бути визначена шляхом проведення експертизи.
Вчинення особою декількох посягань на чуже майно, загальна вартість якого становить великий або особливо великий розмір, може кваліфікуватися як викрадення, привласнення, розтрата майна чи заволодіння ним шляхом шахрайства або зловживання службовим становищем у великих чи особливо великих розмірах лише у тому випадку, якщо такі діяння були вчинені одним способом і за обставин, які свідчать про умисел вчинити їх у великому чи особливо великому розмірі. Викладене також стосується вчинення за таких обставин вимагання, що заподіяло майнову шкоду у великих або особливо великих розмірах. Якщо при цьому умисел винного щодо розміру мав неконкретизова- ний характер, вчинене слід кваліфікувати залежно від розміру фактично незаконно вилученого майна.
Якщо умисел винного був спрямований на заволодіння майном у великих або особливо великих розмірах, але не був реалізований до кінця з причин, які від нього не залежали, вчинене слід розцінювати як замах на викрадення, вимагання чи інше заволодіння майном відповідно у великих чи особливо великих розмірах.
При вчиненні посягання на власність групою осіб за попередньою змовою або організованою групою розмір визначається вартістю всього незаконно вилученого майна. Таким чином, якщо розмір такого майна був великим чи особливо великим, то всі учасники злочину проти власності несуть відповідальність за викрадення, шахрайство, привласнення, розтрату, заволодіння майном шляхом зловживання службовим становищем, вчинене у великому або особливо великому розмірах, чи вимагання, що заподіяло майнову шкоду у великих або особливо великих розмірах.
14. Викрадення майна або протиправне заволодіння ним у інший спосіб, поєднане з умисним знищенням чи пошкодженням чужого майна, слід кваліфікувати за сукупністю злочинів - як викрадення чи інше протиправне заволодіння та умисне знищення або пошкодження такого майна. У тих випадках, коли викрадення майна на транспорті було поєднано з умисним руйнуванням або пошкодженням шляхів сполучення, споруд, рухомого складу або суден, засобів зв'язку чи сигналізації, яке спричинило чи могло спричинити аварію поїзда, судна, або порушило нормальну роботу транспорту, або створювало небезпеку для життя людей чи настання інших тяжких наслідків, дії винного належить кваліфікувати як викрадення і злочин, передбачений ст. 277.
Викрадення, поєднане з пошкодженням або руйнуванням магістральних нафто-, газо- та нафтопродуктопроводів, відводів від них, а також технологічно пов'язаних з ними об'єктів, споруд, засобів автоматики, зв'язку, сигналізації, якщо це призвело до порушення нормальної роботи зазначених трубопроводів і спричинило небезпеку для життя людей або інші тяжкі наслідки, підлягає кваліфікації за сукупністю злочинів - як викрадення та злочин, передбачений ст. 292.
15. Злочинне викрадення чужого майна шляхом крадіжки, шахрайства, привласнення або розтрати (статті 185, 190, 191) слід відрізняти від такого адміністративного правопорушення як дрібне викрадення чужого майна шляхом крадіжки, шахрайства, привласнення або розтрати (ст. 51 КАП). Згідно з ч. З ст. 51 КАП викрадення чужого майна вважається дрібним, якщо вартість майна на момент вчинення правопорушення не перевищує 0,2 нмдг. При цьому слід виходити з того, що, відповідно до чинного законодавства, якщо норми адміністративного та кримінального законодавства у частині кваліфікації злочинів або правопорушень містять посилання на неоподатковуваний мінімум, то для таких цілей сума неоподатковуваного мінімуму встановлюється на рівні податкової соціальної пільги. Розмір такої пільги визначається Законом України «Про податок з доходів фізичних осіб» (на перехідний період податкова соціальна пільга визначається окремо для кожного року).
Для вирішення питання про наявність складу адміністративного правопорушення або злочину в діяннях, які були вчинені до 1 січня 2004 р., а також для їх кваліфікації положення згаданого Закону не застосовуються. У таких випадках розрахунки провадяться виходячи з нмдг у розмірі 17 грн. Визнаючи діяння, вчинене після 1 січня 2004 р., таким, що тягне кримінальну або адміністративну відповідальність, та кваліфікуючи його,- у разі, коли настання відповідальності чи кваліфікація обумовлені певною кількістю нмдг,- необхідно виходити з того, що сума такого мінімуму дорівнює розміру податкової соціальної пільги, визначеної вказаним Законом для відповідного року.
При вирішенні питання про відповідальність за продовжуваний злочин чи про його кваліфікацію у випадках, коли одні діяння були вчинені до, а інші - після 1 січня 2004 р., треба виходити з кількості нмдг або кількості розмірів податкової соціальної пільги, вирахуваних за кожен період окремо.
16. Законом № 270-VI від 15 квітня 2008 р. із КК виключено ст. 188, яка передбачала відповідальність за викрадення шляхом демонтажу та іншим способом електричних мереж, кабельних та інших ліній зв'язку та їх обладнання. Пунктом 6 Прикінцевих положень цього Закону передбачено переглянути кримінальні справи стосовно осіб, які вчинили злочин, передбачений ст. 188, для вирішення питання щодо зміни кваліфікації дій цих осіб на інші відповідні частини статей КК.
При перегляді таких справ слід виходити з того, що поняття викрадення, передбаченого ст. 188, охоплювало протиправне безоплатне заволодіння електричними мережами, кабельними лініями зв'язку та їх обладнанням такими способами, як крадіжка і ненасильницький грабіж. Не охоплювалося цим поняттям заволодіння зазначеними предметами шляхом насильницького грабежу, розбою, а також вимагання, оскільки структурним елементом цих способів протиправного заволодіння майном є насильство, яке не належало до ознак злочину, відповідальність за який була передбачена ст. 188. Цей висновок базується на тому, що кваліфікуючі склади цього злочину не передбачали таких ознак, як насильство, небезпечне для життя чи здоров'я особи, насильство, яке не є небезпечним для життя чи здоров'я потерпілого, погроза їх застосування, заподіяння тяжких тілесних ушкоджень, які властиві кваліфікованим складам грабежу, розбою та вимагання. Тому заволодіння предметами, які були зазначені у ст. 188, шляхом насильницького грабежу, розбою чи вимагання потребували кваліфікації тільки за статтями 186, 187 і 189. Викрадення таких предметів злочину шляхом простого грабежу потребувало кваліфікації дій винного за сукупністю злочинів, передбачених статтями 188 і 186. Заволодіння ж ними шляхом шахрайства, привласнення, розтрати або зловживання службовою особою своїм службовим становищем - тільки за статтями 190 або 191, оскільки ці способи заволодіння чужим майном не охоплювалися поняттям «викрадення», що було передбачене у ст. 188.
Таким чином, після виключення ст. 188 із КК дії, які раніше кваліфікувались за сукупністю злочинів, передбачених статтями 188 і 186 КК, мають бути перекваліфіковані тільки на ст. 186, а дії, які підпадали під ознаки злочину, передбаченого ст. 188, вчинені у спосіб таємного викрадення, підлягають кваліфікації за ст. 185.
Під демонтажем електричних мереж, кабельних ліній та їх обладнання у ст. 188 розумілось їх розбирання (розукомплектування, від'єднання (роз'єднання) окремих частин) або зняття їх з місця. Зазначений демонтаж міг бути поєднаний із пошкодженням або знищенням електричних мереж, кабельних ліній та їх обладнання. Пошкодження чи знищення такого майна могло як здійснюватись для полегшення його викрадення, так і бути наслідком такого викрадення (наприклад, у результаті викрадення певного обладнання електричні мережі чи кабельні лінії зв'язку не можуть використовуватись за цільовим призначенням). У такому разі за наявності підстав такі дії, якщо вони утворювали реальну сукупність, підлягали кваліфікації за сукупністю злочинів, передбачених статтями 188 та 188-1. При виключенні ст. 188 КК кваліфікація таких дій має бути змінена на ст. 188-1 і за наявності підстав - на ст. 194-1 чи ст. 194.
Внаслідок того, що примітка до ст. 188 втратила чинність, загибель людини внаслідок протиправного безоплатного заволодіння електричними мережами, кабельними лініями зв'язку та їх обладнанням такими способами, як крадіжка і ненасильницький грабіж, слід, за наявності підстав, кваліфікувати за ст. 119, а порушення функціонування залізничного, морського, річкового, повітряного, автомобільного транспорту та електротранспорту - за ст. 279.
Конституція України (статті 13, 41).
ГК (ст. 139).
ЦК (статті 316, 317, 321, 328, 355-372).
СК (глави 7, 8 розділу 11).
КЗП (ст. 135).
КАП (ст. 51).
ЛК (ст. 4).
Закон України «Про фермерське господарство» від 19 червня 2003 р. (статті 19, 20).
Закон України «Про визначення розміру збитків, завданих підприємству, установі, організації розкраданням, знищенням (псуванням), недостачею або втратою дорогоцінних металів, дорогоцінного каміння та валютних цінностей» від 6 червня 1995р.
Закон України «Про податок з доходів фізичних осіб» від 22 травня 2003 р. (підпункт 6.1.1 пункту 6.1 ст. 6, пункт 22.4 ст. 22).
Рішення КС у справі про права акціонерів ЗАТ № 4-рп від 11 травня 2005 р.
Порядок визначення розміру збитків від розкрадання, нестачі, знищення (псування) матеріальних цінностей. Затверджений постановою КМ від N2 116 від 22 січня 1996р.
Постанова КМ N2 1464 від 5 грудня 1996р. «Про такси для обчислення розміру шкоди, заподіяної лісовому господарству».
Постанова КМ N2 521 від 21 квітня 1998 р. «Про затвердження такс для обчислення розміру відшкодування шкоди, заподіяної порушенням природоохоронного законодавства у межах територій та об'єктів природно-заповідного фонду України».
Постанова КМ N2 559 від 8 квітня 1999 р. «Про такси для обчислення розміру шкоди, заподіяної зеленим насадженням у межах міст та інших населених пунктів».
Постанова ПВС N2 3 від 31 березня 1989 року «Про практику застосування судами України законодавства про відшкодування матеріальної шкоди, заподіяної злочином, і стягнення безпідставно нажитого майна» (п. 11).
Постанова ПВС N2 3 від 26 квітня 2002 р. «Про судову практику в справах про викрадення та інше незаконне поводження зі зброєю, бойовими припасами, вибуховими речовинами, вибуховими пристроями чи радіоактивними матеріалами» (пункти 4, 23).
Постанова ПВС N2 17 від 10 грудня 2004 р. «Про судову практику у справах про злочини та інші правопорушення проти довкілля» (пункти 9, 12, 15-21).
Постанова ПВС № 1 від 28 травня 2004 р. «Про деякі питання застосування судами України адміністративного та кримінального законодавства у зв 'язку з набранням чинності Законом України від 22 травня 2003 р. «Про податок з доходів фізичних осіб».
Постанова ПВС № 10 від 6 листопада 2009 р. «Про судову практику у справах про злочини проти власності» (пункти 2, 7, 20, 21, 22, 24, 25, 27).
Стаття 185. Крадіжка
1. Таємне викрадення чужого майна (крадіжка) -
карається штрафом від п'ятдесяти до ста неоподатковуваних мінімумів доходів громадян або громадськими роботами на строк від вісімдесяти до двохсот сорока годин, або виправними роботами на строк до двох років, або арештом на строк до шести місяців, або позбавленням волі на строк до трьох років.
2. Крадіжка, вчинена повторно або за попередньою змовою групою осіб,-
карається арештом на строк від трьох до шести місяців або обмеженням
волі на строк до п'яти років, або позбавленням волі на той самий строк.
3. Крадіжка, поєднана з проникненням у житло, інше приміщення чи сховище або що завдала значної шкоди потерпілому,-
карається позбавленням волі на строк від трьох до шести років.
4. Крадіжка, вчинена у великих розмірах,-
карається позбавленням волі на строк від п'яти до восьми років.
5. Крадіжка, вчинена в особливо великих розмірах або організованою групою,-
карається позбавленням волі на строк від семи до дванадцяти років з конфіскацією майна.
Примітка: 1. У статтях 185, 186 та 189-191 повторним визнається злочин, вчинений особою, яка раніше вчинила будь-який із злочинів, передбачених цими статтями або статтями 187, 262 цього Кодексу.
2. У статтях 185, 186,189 та 190 цього Кодексу значна шкода визнається із врахуванням матеріального становища потерпілого та якщо йому спричинені збитки на суму від ста до двохсот п'ятдесяти неоподатковуваних мінімумів доходів громадян.
3. У статтях 185-191,194 цього Кодексу у великих розмірах визнається злочин, що вчинений однією особою чи групою осіб на суму, яка в двісті п'ятдесят і більше разів перевищує неоподатковуваний мінімум доходів громадян на момент вчинення злочину.
4. У статтях 185-187 та 189-191, 194 цього Кодексу в особливо великих розмірах визнається злочин, що вчинений однією особою чи групою осіб на суму, яка в шістсот і більше разів перевищує неоподатковуваний мінімум доходів громадян на момент вчинення злочину.
(Стаття 185 зі змінами, внесеними згідно із законами № 270-V/ від 15 квітня 2008 р№ 1449Л/І від 4 червня 2009 р.)
1. Закон визначає крадіжку як таємне викрадення чужого майна. Від усіх інших форм викрадення крадіжку відрізняє спосіб вилучення такого майна - таємність.
Таємним визнається таке викрадення, здійснюючи яке* винна особа вважає, що робить це непомітно для потерпілих чи інших осіб. Як правило, крадіжка вчинюється за відсутності будь-яких осіб (власників, володільців майна, осіб, під охороною яких воно перебуває, очевидців тощо). Крадіжкою визнається також протиправне вилучення чужого майна і тоді, коли воно здійснюється у присутності потерпілого або інших осіб (наприклад, ці особи спостерігають за діями винного на певній відстані), але сам винний не усвідомлював цього моменту і вважав, що діє таємно від інших осіб. Таємним також визнається викрадення, яке вчинюється у присутності потерпілого або інших осіб, але непомітно для них (наприклад, кишенькова крадіжка).
Таємним викрадення є і у випадку, коли воно вчинюється у присутності потерпілого чи інших осіб, які через свій фізіологічний чи психічний стан (сон, сп'яніння, непритомність, малолітство, психічне захворювання тощо) не усвідомлюють факту протиправного вилучення майна: не можуть правильно оцінити і розуміти зміст, характер і значення дій винного. Це також стосується випадків, коли протиправне вилучення чужого майна здійснюється у присутності сторонніх осіб, які не усвідомлюють злочинного характеру дій винного, вважаючи, що таке майно належить йому на праві власності або він має право розпорядитися цим майном. Тобто, йдеться про випадки, коли у осіб, які спостерігають за протиправним вилученням майна, відсутнє чітке розуміння щодо правового режиму майна - його фактичної належності або повноважень винного стосовно такого майна. Вилучаючи майно за таких обставин, винний розраховує, що його дії не будуть сприйматися особами, у присутності яких це вилучення здійснюється, як протиправні. При цьому для введення сторонніх осіб в оману щодо законності своїх дій винний може як використовувати обставини, що об'єктивно склалися на момент вилучення чужого майна, так і за допомогою різних засобів (наприклад, шляхом демонстрації певних документів, використання спеціального одягу чи транспорту) сам створювати у такий осіб враження про їх правомірність. Оскільки обман за таких обставин не є способом неправомірного вилучення чужого майна, то вчинене не утворює шахрайства і потребує кваліфікації за ст. 185.
Викрадення визнається таємним і тоді, коли винний вилучає майно у присутності інших осіб, на потурання з боку яких він розраховує з тих чи інших підстав (родинні зв'язки, дружні стосунки, співучасть у вчиненні злочину тощо). Однак вчинюване за таких обставин викрадення перестає бути таємним у тому випадку, якщо такі особи дали підстави винному засумніватися щодо їх «мовчання» з приводу його дій.
Як крадіжку слід розглядати протиправне вилучення чужого майна особою, яка не була наділена певною правомочністю щодо викраденого майна, а за родом своєї діяльності лише мала доступ до цього майна (комбайнер, сторож, стрілець воєнізованої охорони та ін.).
Дії, розпочаті як крадіжка, але виявлені потерпілим чи іншими особами і, незважаючи на це, продовжені винною особою з метою заволодіння майном або його утримання, належить кваліфікувати як грабіж, а у разі застосування насильства чи висловлювання погроз його застосування - залежно від характеру насильства чи погроз - як грабіж чи розбій.
Крадіжка визнається закінченою з моменту протиправного вилучення майна, коли винна особа отримала реальну можливість розпорядитися чи користуватися ним (заховати, передати іншим особам, вжити за призначенням тощо). Визначення того, чи мала особа можливість розпорядитися чи користуватися викраденим майном, вирішується у кожному конкретному випадку з урахуванням характеру майна (зокрема, його властивостей, розміру, ваги), місця, з якого воно було вилучено (територія заводу, сільськогосподарські угіддя, сейф, магазин тощо) та інших обставин, які дають змогу констатувати факт розпорядження, користування майном на власний розсуд (спосіб охорони майна, механізм вилучення майна, момент затримання винної особи тощо).
2. Суб'єктом злочину може бути осудна особа, яка досягла 14-річного віку.
3. Суб'єктивна сторона крадіжки характеризується прямим умислом на заволодіння чужим майном. Змістом умислу винного при крадіжці охоплюється його переконаність у тому, що викрадення ним майна здійснюється таємно від потерпілого, очевидців або осіб, у володінні чи під охороною яких знаходиться майно: за відсутності сторонніх осіб; у їхній присутності, але непомітно для них; у присутності таких осіб і на «їхніх очах», але за умови, що вони не усвідомлюють характеру вчинюваних винним дій; у присутності сторонніх осіб, на потурання (а через це і на втаємничення своїх дій) яких, в силу особливих зв'язків чи стосунків з ними, розраховує винний тощо. Обов'язковою ознакою суб'єктивної сторони крадіжки є корисливий мотив. Ставлення винного до завданої ним потерпілому значної шкоди може бути як умисним, так і необережним.
4. Кваліфікованими та особливо кваліфікованими видами крадіжки є вчинення її: 1) повторно; 2) за попередньою змовою групою осіб; 3) у великих розмірах; 4) в особливо великих розмірах; 5) організованою групою, а також крадіжка: 6) поєднана з проникненням у житло, інше приміщення чи сховище; 7) що завдала значної шкоди потерпілому.
Про поняття таких кваліфікуючих ознак крадіжки, як вчинення її повторно, у великих чи в особливо великих розмірах, поєднання її з проникненням у житло, інше приміщення чи сховище, завдання нею значної шкоди потерпілому див. примітки до ст. 185 та коментар, викладений у Загальних положеннях до цього розділу, а таких, як вчинення крадіжки за попередньою змовою групою осіб та організованою групою- ст. 28 та коментар до неї.
Постанова ПВС №10 від 6 листопада 2009 р. «Про судову практику у справах про злочини проти власності» (пункти 2, З, 4).
Стаття 186. Грабіж
1. Відкрите викрадення чужого майна (грабіж) -
карається штрафом від п'ятдесяти до ста неоподатковуваних мінімумів доходів громадян або громадськими роботами на строк від ста двадцяти до двохсот сорока годин, або виправними роботами на строк до двох років, або арештом на строк до шести місяців, або позбавленням волі на строк до чотирьох років.
2. Грабіж, поєднаний з насильством, яке не є небезпечним для життя чи здоров'я потерпілого, або з погрозою застосування такого насильства, або вчинений повторно, або за попередньою змовою групою осіб,-
карається позбавленням волі на строк від чотирьох до шести років.
3. Грабіж, поєднаний з проникненням у житло, інше приміщення чи сховище або що завдав значної шкоди потерпілому,-
карається позбавленням волі на строк від чотирьох до восьми років.
4. Грабіж, вчинений у великих розмірах,-
карається позбавленням волі на строк від семи до десяти років.
5. Грабіж, вчинений в особливо великих розмірах або організованою групою,-
карається позбавленням волі на строк від восьми до тринадцяти років із
конфіскацією майна.
(Стаття 186 зі змінами, внесеними згідно із Законом № 270-17 від 15 квітня 2008 р.)
1. Підвищена суспільна небезпека грабежу порівняно з крадіжкою обумовлюється тим, що грабіжник на відміну від злодія не приховує свого наміру протиправно заволодіти майном, діє відкрито для сторонніх осіб, ігноруючи волю потерпілого чи осіб, у володінні чи під охороною яких перебуває майно, і нехтуючи думкою очевидців.
2. З об'єктивної сторони грабіж характеризується відкритим способом викрадення чужого майна.
Відкритим визнається викрадення, що здійснюється у присутності інших осіб, які розуміють протиправний характер дій винного, а він, у свою чергу, усвідомлює цю обставину. Такими особами можуть бути особи, у власності, володінні чи під охороною яких знаходиться майно, на яке здійснюється посягання, очевидці. Однак до таких осіб не можуть бути віднесені співучасники грабіжника, а також інші особи, в силу певних зв'язків чи стосунків з якими винний розраховує на потурання з їхнього боку (не очікує будь-якої протидії вчинюваному ним діянню).
З об'єктивної сторони вчинення грабежу можливе у формі: 1) відкритого викрадення чужого майна без застосування насильства або погрози його застосування (ненасильницький грабіж); 2) відкритого викрадення чужого майна із застосуванням насильства або погрози його застосування (насильницький грабіж).
При ненасильницькому грабежі винний при вилученні майна не звертається до застосування насильства або погрози до потерпілого чи інших осіб (не здійснює цілеспрямованої дії на їх психіку чи тілесну недоторканність), а обмежується прикладенням певних зусиль лише безпосередньо для вилучення майна. Типовим проявом простого грабежу є так званий «ривок», коли грабіжник несподівано для потерпілого чи інших осіб захоплює майно (вихоплює з рук сумку, зриває з голови шапку тощо).
При насильницькому грабежі винний не тільки прикладає певні зусилля для того, щоб безпосередньо вилучити чуже майно, а ще і вдається до насильницького впливу на потерпілого чи інших осіб. При цьому насильство застосовується для протиправного вилучення або утримання такого майна (тобто, воно має прикладний, «інструментальний» характер).
У разі, коли винний вже отримав можливість розпорядитися, користуватися протиправно вилученим майном і застосовує насильство лише з метою звільнення від затримання, його дії не можуть визнаватися насильницьким грабежем. Залежно від способу вилучення майна вони можуть розцінюватися як крадіжка або простий грабіж. Застосування ж насильства у такому випадку утворює окремий злочин проти особи й повинно отримати самостійну правову оцінку залежно від характеру насильства і заподіяної потерпілому фізичної шкоди.
Застосування в процесі відкритого викрадення насильства істотним чином змінює правову сутність грабежу: за таких обставин обов'язковим додатковим об'єктом злочину виступає особа потерпілого, до якої було застосовано насильство (її психічна і фізична недоторканність).
Грабіж визнається закінченим з моменту, коли винна особа вилучила майно і має реальну можливість розпорядитися чи користуватися ним.
3. Суб'єктом грабежу може бути осудна особа, яка досягла 14-річного віку.
4. Суб'єктивна сторона злочину характеризується наявністю у винної особи прямого умислу на протиправне заволодіння чужим майном і корисливим мотивом. Змістом умислу грабіжника охоплюється усвідомлення того факту, що вчинювані ним дії здійснюються в умовах очевидності - вони мають відкритий для потерпілого або інших осіб характер. При цьому винний ігнорує цю обставину. Психічне ставлення винного до завданої ним потерпілому значної шкоди може бути як умисним, так і необережним.
5. Насильницький грабіж утворює кваліфікований склад злочину (ч. 2 ст. 186) і може бути двох видів: 1) грабіж, поєднаний з насильством, яке не є небезпечним для життя чи здоров'я потерпілого; 2) грабіж, поєднаний з погрозою застосування такого насильства.
Під насильством, що не є небезпечним для життя чи здоров'я потерпілого, слід розуміти заподіяння легкого тілесного ушкодження, що не спричинило короткочасного розладу здоров'я або незначної втрати працездатності, а також вчинення інших насильницьких дій (нанесення ударів, побоїв, обмеження чи незаконне позбавлення волі за умови, що вони не були небезпечними для життя чи здоров'я в момент заподіяння). Такі насильницькі дії, вчинені в процесі грабежу, повністю охоплюються ч. 2 ст. 186 і додаткової кваліфікації за іншими статтями КК не потребують.
Застосування до особи (власника майна, особи, у володінні чи під охороною якої воно перебуває, інших осіб) без її згоди наркотичних засобів, психотропних, отруйних чи сильнодіючих речовин (газів) з метою заволодіння чужим майном належить розглядати як насильство, і якщо воно не було небезпечним для її життя або здоров'я, кваліфікувати такі дії за ч. 2 ст. 186.
Погроза застосування насильства, яке не є небезпечним для життя чи здоров'я потерпілого, є психічним насильством, яке полягає у залякуванні потерпілого негайним застосуванням до нього такого фізичного насильства. Висловлюючи погрозу, грабіжник може конкретизувати зміст фізичного насильства (нанесення ударів, побоїв, обмеження чи позбавлення волі тощо), а може і не робити цього. Оскільки характер погрози має суттєве значення для кваліфікації дій винного, з'ясування його у таких випадках є обов'язковим. Встановлюючи зміст погрози, слід враховувати всю сукупність об'єктивних і суб'єктивних обставин справи (час, місце, обстановку вчинення посягання, кількість осіб, які посягають, і потерпілих, предмет, яким погрожував винний, суб'єктивне сприйняття погрози потерпілим тощо). Якщо зміст неконкретизованої погрози встановлено не було і при цьому не доведено, що винний погрожував застосуванням насильства, небезпечного для життя чи здоров'я потерпілого, вчинене слід розглядати як грабіж.
Насильницький грабіж необхідно відмежовувати від розбою. Основними ознаками, за якими розрізняються ці злочини, є: а) спосіб посягання (грабіж - це завжди відкрите посягання, а розбій може вчинюватись як відкрито, так і таємно); б) характер фізичного і психічного насильства (при грабежі для досягнення своєї мети винний застосовує насильство, що не є небезпечним для життя або здоров'я потерпілого, або погрозу такого насильства, при розбої - насильство, небезпечне для життя чи здоров'я особи, яка зазнала нападу, або погрозу таким насильством); в) момент закінчення (грабіж за своєю конструкцією є злочином з матеріальним складом і вважається закінченим з моменту, коли винна особа вилучила майно і має реальну можливість розпоряджатися чи користуватися ним, тоді як склад розбою сконструйований як усічений і розбій вважається закінченим з моменту нападу незалежно від того, чи заволоділа винна особа чужим майном).
Іншими, крім застосування насильства, кваліфікуючими та особливо кваліфікуючими грабіж ознаками є вчинення його: 1) повторно; 2) за попередньою змовою групою осіб; 3) у великих та особливо великих розмірах; 4) організованою групою, а також 5) поєднання грабежу з проникненням у житло, інше приміщення чи сховище та 6) завдання значної шкоди потерпілому.
Про поняття таких кваліфікуючих грабіж ознак, як вчинення його повторно, у великих чи в особливо великих розмірах, завдання ним значної шкоди потерпілому, а також поєднання його з проникненням у житло, інше приміщення чи сховище- див. примітки до ст. 185 та коментар, викладений у Загальних положеннях до цього розділу, а про поняття вчинення злочину за попередньою змовою групою осіб або організованою групою - ст. 28 та коментар до неї.
Постанова ПВС №10 від 6 листопада 2009 р. «Про судову практику у справах про злочини проти власності» (пункти 2-5).
« Попередня Наступна »
= Перейти до змісту підручника =
Информация, релевантная "Стаття 184. Порушення права на безоплатну медичну допомогу"
  1. Стаття 170. Особливості нарахування (виплати) та оподаткування окремих видів доходів
    статті 176 цього розділу щодо подання податковим органам інформації про виплачені доходи в установленому цим розділом порядку. Запровадження обов'язку податкового агента для професійного торговця цінними паперами, включаючи банк, не звільняє платника податку від обов'язку декларування результатів усіх операцій з купівлі та продажу інвестиційних активів, здійснених протягом звітного
  2. Стаття 197. Операції, звільнені від оподаткування
    статтею 4 Закону України «Про благодійництво та благодійні організації», поширюються правила маркування. Маркування проводиться шляхом нанесення напису «Благодійна допомога. Продаж заборонено» на етикетку, ярлик або безпосередньо на зовнішню або внутрішню упаковку товару. Під час маркування товарів благодійної допомоги може використовуватися символіка благодійної організації та благодійника.
  3. Стаття 149. Торгівля людьми або інша незаконна угода щодо людини
    статті, вчинені щодо неповнолітнього або щодо кількох осіб, або повторно, або за попередньою змовою групою осіб, або службовою особою з використанням службового становища, або особою, від якої потерпілий був у матеріальній чи іншій залежності, або поєднані з насильством, яке не є небезпечним для життя чи здоров'я потерпілого чи його близьких, або з погрозою застосування такого насильства,-
  4. Стаття 161. Порушення рівноправності громадян залежно від їх расової, національної належності або релігійних переконань
    статті, які були вчинені організованою групою осіб або спричинили тяжкі наслідки,- караються позбавленням волі на строк від п'яти до восьми років. (Стаття 161 в редакції Закону № 1707-V! від 5 листопада 2009 р.) 1. Основним безпосереднім об'єктом злочину є рівність громадян у їх конституційних правах та рівність їх перед законом як принцип конституційно-правового статусу людини і
  5. Стаття 358. Підроблення документів, печаток, штампів та бланків, їх збут, використання підроблених документів
    статті, якщо вони вчинені повторно або за попередньою змовою групою осіб,- караються обмеженням волі на строк до п'яти років або позбавленням волі на той самий строк. 3. Використання завідомо підробленого документа - карається штрафом до п'ятдесяти неоподатковуваних мінімумів доходів громадян або арештом на строк до шести місяців, або- обмеженням волі на строк до двох років. 1. Об'єкт
  6. Стаття 57. Майно, що є особистою приватною власністю дружини, чоловіка
    статті визначається питання щодо видів роздільного майна подружжя. Реєстрація шлюбу за загальним правилом (якщо інше не встановлено шлюбним договором) є підставою виникнення права спільної сумісної власності подружжя на майно. Разом з тим, незалежно від наявності шлюбу, кожен із подружжя може мати майно, що належить на праві власності йому особисто (роздільне майно). Щодо визначення права, на
  7. Стаття 189. Договір між батьками про сплату аліментів на дитину
    статті суб'єктами договору про сплату аліментів на дитину є її батьки. Право на укладення договору передбачено в нормі тільки для батьків. В юридичній літературі пропонується визнати суб'єктом такого договору неповнолітню дитину, яка досягла 14 років. Така пропозиція обґрунтовується тим, що в СК України кожному учаснику сімейних відносин, який досяг чотирнадцяти років, надане право на
  8. § 1. Договір купівлі-продажу
    статті ЦК, ціна не є істотною умовою договору купівлі- продажу у цивільно-правових договорах - якщо ціна у договорі не встановлена і не може бути визначена, виходячи з його умов, вона визначається, виходячи із звичайних цін, що склалися на аналогічні товари, роботи або послуги на момент укладення договору. Проте вже згідно з ч. 2 ст. 189 ГК (див. також ч. З ст. 180 цього Кодексу) ціна є істотною
  9. § 3. Поняття та види організаційно - правових форм підприємства
    порушенням статутів (положень). Відповідно, орган державної влади, до сфери управління якого входить державне підприємство, є представником власника і виконує його функції у межах, визначених його компетенцією. Розпорядчий порядок утворення державного підприємства означає, що такому утворенню передує видання компетентним органом державної влади відповідного акта про це. Наприклад, наказом
  10. Стаття 136. Доходи, що не враховуються для визначення об'єкта оподаткування
    статтею 209 цього Кодексу, включається позитивна різниця між сумами податку на додану вартість, нарахованими таким сільськогосподарським підприємством на ціну поставлених ним сільськогосподарських товарів протягом звітного або попередніх звітному періодів, та сумами податку на додану вартість, сплаченими (нарахованими) ним протягом звітного періоду на ціну виробничих факторів, визначених