| Головна |
| « Попередня | Наступна » | |
§ 2. Окремі види договорів найму (оренди) |
||
|
Крім загальних положень про договір найму (оренди), ЦК України у §§ 2-5 глави 58 містить норми, що стосуються окремих, найбільш важливих та соціальне значимих випадків найму. Поділ найму на види в ЦК не ґрунтується на якомусь єдиному класифікаційному критерії. Виділення таких видів є довільним. Так якщо найом земельних ділянок, транспортних засобів, будівель та інших капітальних споруд виділяється залежно від виду об'єкта найму, то прокат та лізинг - виходячи із особливого характеру відносин, що складаються між сторонами цих договорів. На відміну від ЦК УРСР, який виділяв лише один окремий вид договору найму - договір побутового прокату, ЦК України спеціально врегулював п'ять видів договору найму: 1) прокат; 2) найм (оренда) земельних ділянок; 3) найм (оренда) будівлі або іншої капітальної споруди; 4) найм (оренда) транспортного засобу; 5) лізинг. Прокат. За договором прокату наймодавець, який здійснює підприємницьку діяльність з передання речей у найм, передає або зобов'язується передати рухому річ наймачеві у користування за плату на певний строк (ч. 1 ст. 806 ЦК України). Прокат являє собою короткостроковий найм майна, при якому предмет прокату багаторазово використовується різними наймачами. Договір прокату, як і інші види договорів найму, є сплатним, консенсуальним або реальним, двостороннім. Крім того, ч. 2 ст. 806 визначає договір прокату як договір приєднання. Тобто наймодавець самостійно визначає умови договору, а наймач може укласти договір прокату лише шляхом приєднання до запропонованих наймодавцем умов (ст. 636 ЦК). Однак норми договору прокату, визначені наймодавцем, не можуть погіршувати становище наймача порівняно з законом. Договір прокату є публічним договором (ст. 635). У визначенні договору прокату та інших статтях, присвячених врегулюванню прокату, відображені такі його особливі риси. По-перше, як наймодавці можуть виступати лише суб'єкти підприємницької діяльності, що здійснюють передачу речей у найм. Тобто прокатна діяльність повинна бути систематичною; разова угода про передачу в найм рухомого майна не буде регулюватися нормами про прокат. Новим ЦК України займатися діяльністю з передачі речей в найм дозволяється будь-яким суб'єктам підприємницької діяльності: як громадянам, так і юридичним особам. ЦК УРСР визначав як наймодавців лише державні, кооперативні та громадські організації, тобто юридичних осіб. Що стосується суб'єктного складу наймачів, то відповідно до ЦК УРСР як наймачі за договором прокату могли виступати лише громадяни. Новий ЦК України не містить якихось обмежень щодо кола наймачів, хоч, як правило, на прокат речі беруть саме фізичні особи. В разі якщо наймачем за договором прокату виступає громадянин, на такі відносини поширюються норми Закону України "Про захист прав споживачів". По-друге, об'єктом договору прокату може бути лише рухома річ (крім транспортних засобів, щодо яких ЦК містить окремі правила). Як правило, об'єкт договору прокату використовується для задоволення побутових невиробничих потреб. Проте в договорі сторони можуть передбачити й іншу мету використання речі (виробничі цілі) (ст. 807 ЦК України). По-третє, особливістю договору прокату є дещо інші права та обов'язки, що мають сторони. Так на наймодавця покладений імперативний обов'язок з проведення капітального та поточного ремонту переданого в прокат майна (ч. З ст. 810). Він звільняться від цього обов'язку, лише якщо доведе, що пошкодження речі сталося з вини наймача. В такому разі на підставі загальної норми ст. 798 ЦК України наймач зобов'язаний усунути погіршення речі, що сталися з його вини. Наймач за договором прокату має право відмовитися від договору та повернути річ наймодавцеві в будь-який час (ст. 809). При цьому плата за прокат, що сплачена наймачем за весь строк договору, зменшується відповідно до тривалості фактичного користування річчю. Тобто при достроковому поверненні наймачем узятого на прокат майна наймодавець зобов'язаний повернути йому відповідну частину отриманої орендної плати, вирахувавши її від дня, наступного за днем фактичного повернення майна. Наймач не має права здавати в піднайм майно, надане йому за договором прокату. Даний обов'язок є імперативним та не може бути змінений угодою сторін. Крім того, в разі якщо наймодавець протягом дії договору прокату вирішить продати майно, наймач, на відміну від загального договору найму, не має переважного права на купівлю цього майна. Решта прав та обов'язків сторін, передбачених загальними положеннями про договір найму, зберігаються для договору прокату в повному обсязі. Найм (оренда) земельної ділянки. ЦК України передбачає окрему норму, що стосується найму (оренди) земельної ділянки. Стаття 811 визначає, що за договором найму (оренди) земельної ділянки наймодавець зобов'язується передати наймачеві земельну ділянку на встановлений договором строк у володіння та користування за плату. Частина 2 ст. 811 має відсильний характер, вона відсилає до спеціальних нормативних актів, що регулюють відносини щодо оренди земельних ділянок. На сьогодні такими нормативними актами є новий Земельний кодекс України від 25 жовтня 2001 p., а також Закон України "Про оренду землі" від 6 жовтня 1998 р. зі змінами та доповненнями. Орендодавцем земельної ділянки є їх власники або уповноважені особи (ч. 5 ст. 93 Земельного кодексу). Закон України "Про оренду землі" уточнює, що орендодавцями земельних ділянок є громадяни та юридичні особи України, у власності яких перебувають земельні ділянки. Орендодавцями земельних ділянок, що перебувають у комунальній власності, є органи місцевого самоврядування. Орендодавцями земельних ділянок, що перебувають у державній власності, є районні, обласні, Київська та Севастопольська міські державні адміністрації, Рада міністрів АР Крим та Кабінет Міністрів України у межах їх повноважень. Що стосується орендарів земельних ділянок, то Закон визначає обмежений суб'єктний склад лише щодо оренди земельних ділянок сільськогосподарського призначення. Орендарями таких земельних ділянок можуть бути юридичні особи, установчими документами яких передбачено здійснення цього виду діяльності, а також фізичні особи, які мають необхідну кваліфікацію або досвід роботи у сільському господарстві (ч. З ст. 6 Закону України "Про оренду землі"). Решта земельних ділянок допускається до передачі в оренду суб'єктам цивільних правовідносин. Об'єктами оренди є земельні ділянки. Земельна ділянка може передаватися у найм разом з насадженнями, будівлями, спорудами, водоймами, які знаходяться на ній, або без них. Земельний кодекс України визначає два види оренди землі залежно від строку договору: короткострокова оренда - на строк до 5 років та довгострокова оренда - не більше 50 років. Договір оренди земельної ділянки укладається у письмовій формі. Договір оренди земельної ділянки на строк понад 50 років обов'язково посвідчується нотаріально. Договір оренди на строк до п'яти років може бути нотаріально посвідчений за бажанням сторін (ч. З ст. 13 Закону України "Про оренду землі"). Укладений договір оренди землі підлягає державній реєстрації (ст. 18 Закону України "Про оренду землі"). Особливістю договору оренди земельної ділянки є визначений законом перелік істотних умов договору. Так відповідно до ч. 2 ст. 14 Закону України "Про оренду землі" істотними умовами договору оренди землі є: об'єкт оренди; термін договору оренди; орендна плата; цільове призначення, умови використання і збереження якості землі; умови повернення земельної ділянки орендодавцеві; існуючі обмеження і обтяження щодо використання земельної ділянки; сторона (орендодавець чи орендар), яка несе ризик випадкового пошкодження або знищення об'єкта оренди чи його частини; відповідальність сторін. Стосовно прав та обов'язків договору оренди землі, то до особливих обов'язків орендаря можна віднести обов'язок використовувати земельну ділянку за цільовим призначенням згідно з договором оренди; додержання екологічної безпеки землекористування та забезпечення родючості ґрунтів, державних стандартів, норм і правил, проектних рішень, місцевих правил забудови населених пунктів тощо. Найм (оренда) будівлі або іншої капітальної споруди. Договір оренди будівлі або іншої капітальної споруди виділено у самостійний вид, виходячи з його об'єкта. Об'єктом договору є будівлі та капітальні споруди. Будівлі та споруди нерозривно пов'язані із земельною ділянкою, на якій вони розміщуються. Саме ця обставина і зумовила виділення договору оренди будівлі або іншої капітальної споруди в окремий вид договору найму. Цивільний кодекс не дає нормативного визначення будівлі та капітальної споруди. В цивільному обігу будівля слугує для постійного перебування в них людей з метою роботи або проживання; споруда призначається для технічних цілей, люди там перебувають лише тимчасово1. Проте юридичного значення з точки зору особливостей правового регулювання поділ об'єктів нерухомості на будівлі та споруди не має. ЦК України (ст. 812) встановлює обов'язкову письмову форму договору найму будівлі, іншої капітальної споруди або їх окремої частини. Якщо договір найму укладається на строк на один рік і більше, він підлягає нотаріальному посвідченню. Зміст договору найму будівель та споруд (порівняно зі змістом звичайного договору найму) не набув якихось особливих змін. Переважна частина прав та обов'язків сторін є тими самими, як і в будь-яких договорах найму. В § 4 глави 38 ЦК України конкретизовано лише способи виконання деяких обов'язків сторін. 1. Стосовно договору найму будівель та споруд ЦК розширив зміст обов'язку наймодавця передати об'єкт найму наймачеві. Відповідно до ст. 815 ЦК України одночасно з правом найму будівлі або іншої капітальної споруди (їх окремої частини) наймачеві надається право користування земельною ділянкою, на якій вони знаходяться, а також право користування земельною ділянкою, яка прилягає до будівлі або споруди, у розмірі, необхідному для досягнення мети найму. Частина 2 ст. 815 встановлює, що за загальним правилом, якщо інше не визначено договором, наймачеві надається право користування усією земельною ділянкою, якою володів наймодавець. Проте сторони в договорі можуть встановити, що наймачеві передається лише та земельна ділянка, яка функціонально обслуговує будівлю або споруду. 2. Виконання наймодавцем права передати будівлю або споруду у найм оформляється відповідним документом (актом), який підписується сторонами договору 1 Цивільне право- Учебник / Под. ред. А. П. Сергеева, Ю. К. Толстого. - Изд. 5-е, перераб. й доп. - М., 2000. - Т. 2. - С. 183. (ч. 1. ст. 814 ЦК України). Якщо інше не передбачено умовами договору, передача будівлі, споруди або їх окремої частини вважається виконаною, якщо об'єкт передано у натурі і до того ж підписано акт приймання-передачі або інший документ, що посвідчує передачу. Непідписання акта вважається неналежним виконанням обов'язку передати будівлю (споруду) та тягне за собою покладення на винну сторону відповідальності у формі та розмірі, встановлених у договорі або угоді сторін. 3. Плата, яка справляється з наймача будівлі або іншої капітальної споруди (їх окремої частини) складається з плати за користування нею і плати за користування земельною ділянкою, яка передається разом з будівлею (спорудою) (ст. 816 ЦК України). Таким чином, при наймі будівлі (споруди) додаткова плата за земельну ділянку не повинна стягуватися. Найм (оренда) транспортного засобу. Найом транспортних засобів виділяється в окремий різновид договору найму, виходячи із особливостей його об'єкта, яким є повітряні, морські, річкові судна, а також наземні самохідні транспортні засоби тощо (ч. 1 ст. 817 ЦК України). Наймодавцем транспортного засобу можуть бути будь-який його власник або особа, уповноважена передавати транспортний засіб у найм. Як правило, це є спеціалізована транспортна організація, яка володіє парком транспортних засобів. Але не заборонено здавати транспорт у найм і фізичним особам. Перелік наймачів транспортних засобів законом не обмежений, у зв'язку з чим можна зробити висновок, що наймачами транспортних засобів можуть бути будь-які особи. Перелік транспортних засобів, які можуть бути передані в оренду, визначається видами транспорту: морського, наземного, річкового, повітряного. Перелік, встановлений ст. 817, не є вичерпним, з появою нових видів транспорту він може бути розширений. Крім передачі самого транспортного засобу в найм, сторони можуть передбачити надання наймодавцем наймачеві комплексу послуг для забезпечення нормального використання транспортного засобу (ч. З ст. 817). Ця норма розрахована на відносини за участю на стороні наймодавця спеціалізованої транспортної організації, яка може надавати наймачеві додаткові послуги, пов'язані із зберіганням, технічним обслуговуванням, ремонтом тощо транспортного засобу. Договір найму транспортного засобу має бути укладений у письмовій формі, незалежно від його строку та вартості майна (ч. 1 ст. 818). Договір найму за участю фізичної особи підлягає нотаріальному посвідченню, причому немає значення, на стороні кого фізична особа виступає - наймодавця чи наймача. Договір найму транспортного засобу не підлягає державній реєстрації, причому, навіть якщо сам транспортний засіб (автомобіль) і реєструється у відповідних державних органах, така реєстрація стосується самої речі та права власності на неї і не потрібна, якщо не відбувається зміни власника, тобто не стосується відносин оренди транспортного засобу. Зміст договору найму транспортного засобу дещо змінений порівняно із загальними правилами про найом у бік розширення прав та обов'язків наймача. Так, на доповнення до звичайних обов'язків наймач повинен: 1) підтримувати транспортний засіб у належному технічному стані (ч. 1 ст. 820). Відповідно протягом дії договору найму наймач повинен проводити і капітальний, і поточний ремонт. Наймодавець на цей строк повністю позбавлений обов'язку утримувати транспортний засіб. Проте це не означає, що на наймодавця не покладається обов'язок передавати транспортний засіб наймачеві у належному стані. На підставі загальних норм наймодавець повинен передати об'єкт найму наймачеві у стані, що відповідає умовам договору або призначенню майна; 2) нести витрати, пов'язані з використанням транспортного засобу, в тому числі зі сплатою податків та інших платежів. До таких витрат можуть належати витрати на найм екіпажу для керування транспортним засобом, витрати на зберігання транспортного засобу та підготовка його для використання; забезпечення транспортного засобу паливно-мастильними матеріалами тощо. Договором на наймача може бути покладений обов'язок страхування транспортного засобу, хоч, як правило, страхування здійснює наймодавець. Наймач має право самостійно використовувати транспортний засіб у своїй діяльності та самостійно без згоди наймодавця укладати договори перевезення, а також інші договори відповідно до призначення транспортного засобу (ст. 819). Відповідальність сторін договору найму транспортного засобу одна перед одною будується на загальних нормах договірного права. Так наймач зобов'язаний відшкодувати збитки, завдані у зв'язку із втратою або пошкодженням транспортного засобу, якщо не доведе, що це сталося не з його вини (ст. 822). Відповідальність перед третіми особами за шкоду, заподіяну у зв'язку з використанням транспортного засобу, несе наймач як його володілець за нормами деліктного права. ЦК України (ч. 2 ст. 817) допускає укладення договору найму транспортного засобу з екіпажем, який його обслуговує. ЦК не містить визначення такого договору. Виходячи із загальної теорії цивільного права під договором найму транспортного засобу з екіпажем треба розуміти договір, за яким наймодавець передає наймачеві транспортний засіб у тимчасове користування, а також надає наймачеві послуги з керування транспортним засобом та його технічної експлуатації. Договір найму транспортного засобу з екіпажем поєднує в собі риси найму та надання послуг, оскільки наймодавець не лише передає наймачеві транспортний засіб у користування, а й надає йому послуги з керування та технічної експлуатації транспортного засобу. Мета договору - забезпечити орендареві можливість експлуатувати транспортний засіб, технічне обслуговування якого здійснює наймодавець, який, як правило, є спеціалізованою організацією. При цьому слід зазначити, що наймодавець транспортного засобу надає наймачеві послуги лише щодо технічної, а не комерційної експлуатації транспортного засобу. Наприклад, наймодавець відповідає за можливість експлуатації автомобіля та перевезення на ньому того чи іншого вантажу, але не відповідає за рентабельність такого перевезення. За ст. 824 ЦК України управління та технічну експлуатацію транспортного засобу здійснює його екіпаж. Витрати на технічну експлуатацію (вартість запчастин, паливно-мастильних матеріалів тощо), як правило, покладаються на наймача. Проте не заборонено в договорі передбачити покладення цих витрат на наймодавця з включенням суми витрат в орендну плату. Щодо витрат на утримання екіпажу, то вони покладаються на наймодавця, оскільки екіпаж транспортного засобу перебуває у трудових (або підрядних) відносинах саме з наймодавцем і при здаванні транспорту в найм не припиняє цих відносин. Таким чином, екіпаж транспортного засобу перебуває у так званому подвійному господарському підпорядкуванні. З одного боку, члени екіпажу є працівниками наймодавця та підпорядковуються його правилам внутрішнього трудового розпорядку, з другого - вони повинні виконувати вказівки наймача стосовно комерційної експлуатації транспортного засобу (напряму перевезення тощо). Екіпаж транспортного засобу може відмовитися від виконання розпоряджень наймача, якщо вони суперечать умовам договору найму, умовам використання транспортного засобу, а також якщо вони можуть бути небезпечними для екіпажу, транспортного засобу, прав інших осіб (ч. 2 ст. 824). Склад екіпажу транспортного засобу та його кваліфікація мають бути обумовлені сторонами в договорі. Якщо в договорі сторони не визначили таких умов, діють вимоги, встановлені загальними умовами практики експлуатації транспортного засобу. Так, наприклад, водій автомобіля повинен мати посвідчення водія, навіть якщо умови про це немає в договорі. Крім того, сторони можуть передбачити наявність у нього досвіду роботи на такому транспортному засобі або досвіду транспортування вантажів на великі відстані тощо. Законом можуть встановлюватися також інші особливості договору найму транспортного засобу з екіпажем. Так, наприклад, норми, присвячені найму судна з екіпажем (тайм-чартер), містяться у розділі VI Кодексу торговельного мореплавства України. Лізинг. За договором лізингу одна сторона (лізингодавець) передає або зобов'язується передати другій стороні (лізингоодержувачеві) у користування майно, що належить лізингодавцю на праві власності і було набуте ним без попередньої домовленості із лізингоодержувачем (прямий лізинг), або майно, спеціально придбане лізингодавцем у продавця (постачальника) відповідно до встановлених лізингоодержувачем специфікацій та умов (непрямий лізинг), на певний строк і за встановлену плату (лізингові платежі) (ст. 825 ЦК). Лізинг як особливий вид підприємницької діяльності став відомий світовому бізнесу порівняно недавно - наприкінці 19 - на початку 20 ст. У колишньому Радянському Союзі з терміном "лізинг" познайомилися під час другої світової війни, коли у 1942-1945 роках поставка американської військової техніки відбувалася за проектом "Lend-lease". А саме як різновид підприємницької діяльності в Україні лізинг з'явився лише із започаткуванням ринкових відносин. Протягом тривалого часу в українському законодавстві практично не було правових норм, які регулювали б лізингові відносини. Договір лізингу не входив до системи договорів ЦК УРСР 1963 р. Першим законодавчим актом, який взагалі містив термін "лізинг", був Закон України "Про банки та банківську діяльність" від 20 березня 1991 p., в якому зазначалося, що банки можуть виконувати, зокрема, таку банківську операцію, як придбання за власні кошти засобів виробництва для передачі їх в оренду (лізинг). Дещо далі пішов Закон України "Про оподаткування прибутку підприємств" від 28 грудня 1994 р. (в редакції від 22 травня 1997 p.). В ньому вже було дано визначення таких термінів, як "лізингова (орендна) операція", "оперативний лізинг (оренда)", "фінансовий лізинг (оренда)" та "зворотний лізинг (оренда)". Однак у цьому законі звичайно не йшлося про регулювання питань саме договору лізингу. Нарешті 16 грудня 1997 р. Верховна Рада України прийняла Закон України "Про лізинг", який набрав чинності з 10 січня 1998 р. Цей закон дійсно можна назвати проривом у правовому регулюванні лізингу в Україні. Закон України "Про лізинг" вже містить положення щодо договору лізингу, і хоча він не дає визначення договору лізингу, проте передбачає широкий перелік істотних умов договору, а також звертає увагу на його форму та визначає його види. Новий ЦК України вмістив норми про договір лізингу у § 6 глави 38, зазначивши тим самим, що договір лізингу є різновидом договору найму (оренди). ЦК майже не містить норм, які стосуються безпосереднього врегулювання лізингових відносин, відсилаючи до спеціального законодавства, яким є Закон України "Про лізинг". Договір лізингу, як і інші договори найму, може бути як реальним, так і консенсуальним договором. Лізингоодержувач за договором зобов'язаний вносити періодичні платежі за користування отриманим у лізинг майном, отже договір лізингу є сплатним. Серед науковців, які досліджують інститут лізингу, існують різні точки зору стосовно того, чи є договір лізингу багатостороннім або двостороннім. На наш погляд (і цю точку зору також поділяють дослідники), договір лізингу все ж слід трактувати як синалагматичний договір, який нерозривно пов'язаний з іншими договорами, що опосередковують лізингові відносини (наприклад, договором ку-півлі-продажу). Практика підписання договорів лізингу лише лізингодавцем і лі-зингоодержувачем (без участі постачальника) властива більшості лізингових компаній. Закон України "Про лізинг" пішов по так званому шляху компромісу, визнавши (ст. 6) можливість укладання договору лізингу як у формі двосторонньої, так і у формі багатосторонньої угоди. Сторонами договору лізингу є лізингодавець, який є власником майна і надає його у тимчасове користування за певну винагороду, і лізингоодержувач - особа, яка набуває за договором право володіння і користування дим майном. Договір лізингу за українським законодавством є яскравим прикладом того, як законодавець обмежує можливість використання деяких договірних моделей певними суб'єктами цивільних правовідносин. Стаття 3 Закону України "Про лізинг" допускає участь у якості сторони в договорі лізингу тільки суб'єктів підприємницької діяльності. Таким чином, існуюча редакція закону забороняє цілому колу осіб брати в користування майно на умовах лізингу у зв'язку із віднесенням лізингу до підприємницької діяльності. Такими особами є, по-перше, юридичні особи, які не зареєстровані як суб'єкти підприємницької діяльності: це органи законодавчої та виконавчої влади (місцеві ради, міністерства та відомства тощо); деякі бюджетні установи (школи, лікарні, вищи навчальні заклади тощо). Такі організації не можуть укладати договори лізингу для придбання необхідних для них коштовних основних фондів (обладнання для лікарень, меблів, транспорту). До другої групи осіб, яким не дозволено бути контрагентами у договорі лізингу, належать фізичні особи. Хоч досвід зарубіжних країн свідчить, що досить великий відсоток договорів лізингу припадає саме на договори за участю громадян. Частіше за все на практиці лізингодавцями в договорі лізингу виступають спеціально створені для цього лізингові компанії. Компанії можуть бути як самостійними установами (наприклад, Державна лізингова компанія "Украгромашін-вест", ВАТ "Україна Холдинг-Лізинг" тощо), так і філіями інших підприємств або банків. Лізинговою діяльністю можуть займатися відповідно до закону і банківські фінансові установи (ст. З Закону України "Про лізинг"). Чинне законодавство (п. 1 ст. 2 Закону України "Про лізинг") визначає, що об'єктом (предметом) договору лізингу може бути будь-яке рухоме і нерухоме майно, що належить до основних фондів, яке не заборонене до вільного обігу на ринку і щодо якого немає обмежень про передачу його в лізинг. Подібна норма міститься і у ст. 826 ЦК України. Законодавство обмежує майно як предмет договору лізингу віднесенням його до основних фондів підприємства. Це можуть бути речі як рухомі, так і нерухомі, хоч на практиці лізинг нерухомих речей трапляється досить рідко. Визначення основних фондів наводиться у Законі України "Про оподаткування прибутку підприємств" у редакції від 24 травня 1997 р. Відповідно до п. 8.2.1 закону під терміном "основні фонди" слід розуміти матеріальні цінності, які використовуються у господарській діяльності платника податку протягом періоду, який перевищує 365 календарних днів з дати введення в експлуатацію таких матеріальних цінностей, і вартість яких поступово зменшується у зв'язку з фізичним або моральним зносом. Отже, за чинним законодавством, предметом договору лізингу можуть бути тільки "матеріальні цінності", тобто майно як сукупність речей. Немайнові блага передаватися у володіння і користування за допомогою договору лізингу не можуть. Чинний Закон України "Про лізинг" встановлює ще й таку ознаку об'єкта лізингу, як незабороненість до вільного обігу на ринку. З цього випливає, що укладення договору лізингу неможливо як щодо речей, які вилучено з обігу, так і щодо речей, обіг яких обмежено. Всі названі обмеження стосовно предмета договору лізингу доповнюються ще і встановленим у Законі України "Про лізинг" та ЦК України переліком об'єктів, які взагалі не можуть передаватися і прийматися у лізинг. Такими об'єктами є: - об'єкти оренди державного майна, визначені в ст. 4 Закону України "Про оренду державного і комунального майна", крім окремого індивідуально-визначеного майна державних підприємств; - земельні ділянки та інші природні об'єкти. Світова практика лізингу протягом понад століття напрацювала численні варіанти лізингових угод. Критерії їх класифікації різні. До них належать: склад - учасників угоди, об'єкт лізингу, термін використання і пов'язана з ним амортизація майна, обсяг обслуговування, рівень окупності, кількість учасників угоди, сектор ринку, де здійснюються операції, характер лізингових платежів та багато інших. Основною класифікацією договорів лізингу є їх розподіл на фінансовий та оперативний лізинг, який міститься в Законі України "Про лізинг" від 16 грудня 1997 р. Закон визначає ці договори таким чином. Фінансовий лізинг - це договір лізингу, в результаті укладання якого лізин-гоодержувач за своїм замовленням отримує у платне користування від лізинго-давця об'єкт лізингу на строк, не менший строку, за який амортизується 60 відсотків вартості об'єкта лізингу, визначеної у день укладення договору. Оперативний лізинг - це договір лізингу, в результаті укладення якого лі-зингоодержувач за своїм замовленням отримує у платне користування від лізин-годавця об'єкт лізингу на строк, менший строку, за який амортизується 90 відсотків вартості об'єкта лізингу, визначеної в день укладення договору. Отже, в законі визначається лише такий критерій класифікації договорів лізингу, як строк, однак насправді цих критеріїв значно більше. Звернемося до світової практики. Фінансовому лізингу взагалі властиві такі риси: - строк, на який передається майно в тимчасове користування наближається за тривалістю до строку експлуатації та амортизації всієї або більшої частини вартості майна; - протягом строку договору лізингодавець за рахунок лізингових платежів повертає собі вартість майна і отримує прибуток від лізингової угоди; - у лізингових відносинах, як правило, бере участь третя сторона - виробник або постачальник; - не передбачається ніякого обслуговування об'єкта лізингу з боку лізингодавця; технічне обслуговування, страхування тощо покладаються на лізинго-одержувача; - як правило, після закінчення строку договору право власності на об'єкт лізингу переходить до лізингоодержувача, хоч не забороняються й інші варіанти. Об'єкти угоди при фінансовому лізингу часто мають високу вартість. Це можуть бути виробничі комплекси, коштовна техніка, автомобілі тощо. Що стосується оперативного лізингу, то для нього характерні такі ознаки: - об'єкт оперативного лізингу лізингова компанія, як правило, придбаває заздалегідь, ще не знаючи конкретного лізингоодержувача, тому такі лізингові компанії повинні добре орієнтуватися на ринку інвестиційних товарів, знати його кон'юнктуру; - лізингодавець не відшкодовує всі свої витрати за рахунок лізингових платежів від одного лізингоодержувача, отже, лізингова компанія повинна вивчати і ринок товарів second hand; - лізинговий контракт укладається на строк 2-5 років, який є значно коротшим, ніж строк амортизації обладнання; - обов'язки з утримання та обслуговування майна, а також усі ризики покладаються на лізингодавця; - ставка лізингових платежів звичайно вища, ніж за договором фінансового лізингу; це пояснюється неповною окупністю витрат лізингодавця та його бажанням уникнути ризиків, які є більшими ніж при фінансовому лізингу (ризик не знайти орендаря на весь обсяг обладнання, ризик поломки об'єкта угоди тощо). Крім того, договори лізингу поділяються на прямий та непрямий лізинг. Про-непрямий лізинг йдеться, коли об'єкт лізингу передається від постачальника (виробничого або торговельного підприємства) до користувача - лізингоодержувача через посередника. Такими посередниками часто виступають лізингові компанії або банки. Непрямий лізинг є класичним видом лізингових відносин і досить часто застосовується у світовій практиці лізингу. Прямий лізинг характеризується тим, що підприємство-виробник або торговельна організація самостійно передає своє майно в лізинг. Тим самим постачальник і лізингодавець збігаються в одній особі, і тут має місце класична двостороння угода. Взагалі, відносини прямого лізингу не поширилися у світі. Як правило, таке підприєм-ство-постачальник віддає перевагу створенню своєї лізингової компанії. Крім зазначених різновидів договору лізингу, світовій практиці відомі ще такі види договорів лізингу, як пайовий лізинг, міжнародний лізинг, лізинг second hand тощо. Щодо форми договору лізингу, то, зважаючи на те, що відносини лізингу мають довгостроковий та складний характер, законодавець у ст. 6 Закону встановив для договорів лізингу обов'язкову письмову форму. Взагалі договори лізингу не підлягають державній реєстрації, але обов'язковість реєстрації встановлена законом у випадках, якщо: об'єктом лізингу є державне майно; договір пайового лізингу передбачає залучення державних коштів; для забезпечення виконання лізингового договору залучаються державні гарантії. Права та обов'язки лізингодавця і лізингоодержувача за договором лізингу зумовлені особливістю лізингових відносин взагалі. Своєрідність цього договору полягає в тому, що зобов'язання, які з нього випливають, з одного боку, являють собою права та обов'язки наймодавця і наймача, типові для орендних відносин, а з іншого - особливі права та обов'язки, які виникають при передачі права власності на річ. Перелік основних прав та обов'язків сторін за договором лізингу міститься в статтях 11-12 Закону України "Про лізинг". Якщо договір лізингу укладається за типом консенсуальної угоди, основним обов'язком лізингодавця є своєчасне надання лізингоодержувачу майна, відносно якого укладено договір. Причому, якщо до укладення договору лізингу майно вже перебувало у власності лізингодавця, то цей обов'язок практично збігається з основним обов'язком орендодавця за договором оренди. Але якщо передбачається вибір лізингоодержувачем об'єкта лізингу і продавця цього об'єкта, то це зобов'язання лізингодавця доповнюється ще обов'язком укласти договір купівлі-продажу (поставки) з цим продавцем, попередивши його про мету купівлі. Зважаючи на те, що в ролі лізингодавця, як правило, виступає фінансова або лізингова компанія, за договором лізингу вона частіше за все не бере на себе деякі обов'язки, властиві, наприклад, орендодавцю за договором оренди. Це стосується, зокрема, технічного обслуговування обладнання, його гарантійного ремонту тощо. Звичайно ці обов'язки покладаються на постачальника лізингового майна. Не має, звичайно, лізингодавець і обов'язків з встановлення, запуску та перевірки обладнання; саму поставку (транспортування) об'єкта лізингу також здійснює постачальник. Однак трапляються випадки, коли лізингодавець приймає на себе всі або деякі обов'язки з налагодження, утримання та ремонту лізингового майна. Частіше за все це відбувається при укладенні договорів оперативного лізингу або договорів лізингу з повним або частковим набором послуг. Крім того, на лізингодавця покладаються обов'язки, властиві наймодавцю, коли лізингодавець і постачальник збігаються в одній особі. У таких випадках відповідно до законодавства (і, як правило, умов договору) на лізингодавця покладається обов'язок "своєчасно і в повному обсязі виконувати взяті на себе зобов'язання перед лізингоодержувачем відносно утримання об'єкта лізингу (ремонт, технічне обслуговування та ін.) відповідно до умов договору". Крім того, Закон поклав на лізингодавця обов'язок прийняти об'єкт лізингу від лізингоодержувача після закінчення договору лізингу в разі, якщо лізинго-одержувач відмовиться від свого права викупу. Цей обов'язок також властивий орендодавцю за договором оренди. Крім обов'язків, передбачених у Законі України "Про лізинг", сторони договору лізингу можуть покласти на лізингодавця й інші зобов'язання. Прикладом може слугувати обов'язок лізингодавця забезпечити користувачеві спокійне та нормальне володіння об'єктом лізингу протягом усього строку договору. Ця умова спрямовується на охорону інтересів лізингоодержувача від втручання в його діяльність третіх осіб та певною мірою від втручання лізингодавця - власника майна і тому в економічному значенні організації іноді більш сильної. Не є порушенням цього обов'язку виконання лізингодавцем свого передбаченого законодавством права здійснювати контроль за умовами експлуатації та цілеспрямованим використанням об'єкта лізингу лізингоодержувачем відповідно до умов договору лізингу, вимог та інструкцій продавця, а також відповідно до законодавства України. Це право лізингодавець повинен здійснювати періодично (період вказується у договорі лізингу) та за власний рахунок. При цьому він не має права втручатися у господарську діяльність лізингоодержувача, і його дії не повинні перешкоджати нормальному використанню об'єкта лізингу. Одним з основних прав лізингодавця, закріплених у законодавстві, є право вимагати повернення в безспірному порядку майна, переданого в лізинг, якщо лі-зингоодержувач не сплачує лізингових платежів протягом двох чергових строків. На сьогодні не можна однозначно сказати, що ця умова є вдалою. Таке правило примушує лізингодавця встановлювати досить короткі строки внесення лізингових платежів для забезпечення своїх інтересів. Що стосується прав та обов'язків лізингоодержувача, то вони також дещо відрізняються від зобов'язань наймача за договором найму (оренди). Вони є більш широкими, оскільки зобов'язання, які знімає з себе лізингодавець, розподіляються між продавцем та лізингоодержувачем. Перш за все лізингоодержувач зобов'язаний прийняти об'єкт лізингу, який він сам обрав або який за погодженням з ним обрав лізингодавець. Але, разом з тим, лізингоодержувач відповідно до законодавства наділений правом відмовитися від прийняття обладнання, яке не відповідає умовам договору. В цьому випадку, якщо лізингоодержувач відмовляється прийняти майно через дефекти, які виключають нормальне використання майна, він повинен обов'язково повідомити про це лізингодавця в письмовій формі (із обов'язковою вказівкою знайдених недоліків та дефектів). Така рекламація надає лізингодавцю право розірвати договір купівлі-продажу та вимагати від продавця відшкодування заподіяних збитків. Крім того, в такому випадку лізингоодержувач може, за умови повідомлення про це лізингодавця, затримувати лізингові платежі до моменту усунення виявленого порушення умов договору. Прийнявши лізингове майно, лізингоодержувач обтяжується обов'язком використовувати та утримувати його належним чином відповідно до умов договору та згідно з цільовим економічним призначенням речі. Як правило, сторони фіксують, що лізингоодержувач повинен використовувати об'єкт лізингу для підприємницьких цілей. Таке правило за законом не є обов'язковим, але звичайно мається на увазі. Наступним основним обов'язком лізингоодержувача є зобов'язання своєчасно вносити лізингові платежі. В договорі лізингу передбачаються строки внесення періодичних платежів. Вони можуть бути щотижневі, щомісячні, піврічні або з плаваючим (нерівномірним) періодом. Лізингові платежі за законодавством України включають: суму, яка відшкодовує при кожному платежі частину вартості об'єкта лізингу, що амортизується за строк, за який вноситься лізинговий платіж; суму, що сплачується лізингодавцю як відсоток за залучений ним кредит для придбання майна за договором лізингу; маржа лізингодавця; інші витрати лізингодавця, передбачені договором лізингу. Особливістю договору лізингу, яка ще раз підтверджує схожість лізингу і кредитних відносин, є те, що лізингоодержувач повинен вносити лізингові платежі незалежно від того, чи користується він лізинговим майном, чи взагалі май- но ще існує і придатне для використання за призначенням. Це, щоправда, більш властиво договорам фінансового лізингу, оскільки тут всі ризики, пов'язані із майном покладаються, як правило, на користувача. Щодо договорів оперативного лізингу, то тут діють правила, властиві договорам найму: лізингові платежі повинні вноситися незалежно від фактичного користування річчю, але якщо обставинами, що стосуються самої речі і не спричинені виною наймача, не просто зменшується, а істотно погіршується можливість використання найомного майна, наймач має право вимагати відповідного зменшення найомної плати. Це пов'язано з покладенням усіх ризиків, пов'язаних з майном, на лізингодавця як власника цього майна. Як правило, на користувача покладається обов'язок здійснювати технічне обслуговування об'єкта лізингу. Він повинен підтримувати належний стан обладнання, замінювати пошкоджені вузли та деталі, проводити ремонт тощо. Також лізингоодержувач зобов'язаний надавати лізингодавцю відомості про технічний стан об'єкта лізингу, забезпечувати йому доступ для перевірки об'єкта лізингу та умов його експлуатації. Також на лізингоодержувача (за договором фінансового лізингу) частіше за все покладається обов'язок застрахувати об'єкт лізингу на користь лізингодавця від різних ризиків. Договір страхування укладається, як правило, на весь строк дії договору лізингу. Страхування звичайно покриває форс-мажорні обставини, приховані дефекти обладнання, дії третіх осіб тощо. Після закінчення дії договору лізингу лізингоодержувач набуває право визначити подальшу долю об'єкта лізингу та свої відносини з лізингодавцем. Він може продовжити договір лізингу на певний строк на пільгових умовах оплати; здійснити своє право викупу майна (якщо опціон на купівлю передбачений у договорі) або припинити всі відносини з лізингодавцем. В останньому випадку на лізингоодержувача покладається обов'язок повернути об'єкт лізингу лізингодавцю у стані, вказаному в договорі. Звичайно в договорі фіксується умова, що лізингове майно повертається у стані, придатному для його подальшого використання з урахуванням нормального зносу. В разі невиконання лізингоодержувачем цього обов'язку лізингодавець як власник майна може витребувати його із чужого незаконного володіння, подавши до суду віндикаційний позов. Користуючись одержаним у лізинг майном, лізингоодержувач може проводити його поліпшення. Якщо договір лізингу передбачає опціон на купівлю лізингового майна лізингоодержувачем, то проблеми з визначенням долі зроблених поліпшень не виникає. Якщо ж по закінченні строку договору лізингу майно повертається лізингодавцю, то в такому разі доля поліпшень вирішуватиметься за загальними правилами, встановленими для договорів найму. Таким чином, деякі права та обов'язки сторін за договором лізингу подібні правам та обов'язкам орендодавця та орендаря за договором оренди. Але особливості договору лізингу, зокрема надання користувачу - лізингоодержувачу певних правомочностей власника, породжує появу особливих зобов'язань сторін, якими не наділяються сторони за договором оренди і які властиві, скоріше продавцю та покупцю за договором купівлі-продажу. |
||
| « Попередня | Наступна » | |
|
|
||
Информация, релевантная "§ 2. Окремі види договорів найму (оренди)" |
||
|
||