Головна
ГоловнаЦивільне, підприємницьке, сімейне, міжнародне приватне правоЦивільне право → 
« Попередня Наступна »
Є. О. Харитонов, О. В. Старцев. Цивільне право України. Підручник., 2007 - перейти к содержанию учебника

4.1. Особливості права власності на землю (земельну ділянку)

Особливий режим права власності на землю пояснюється тим, що згідно зі ст. 14 Конституції земля є основним національним багатством і перебуває під особливою охороною держави, а право власності на землю гарантується Конституцією.
Особливості правового режиму землі полягають в тому, що відповідно до ст. 9 ЦК положення Кодексу застосовуються до врегулювання відносин, які виникають у сфері використання природних ресурсів (у тому числі землі), якщо вони не врегульовані іншими актами законодавства. Отже пріоритет при вирішенні конкретних питань здійснення права власності на землю надається нормам актів спеціального законодавства, а положення ЦК застосовуються субси- діарно. Проте загальні положення права власності (у тому числі ті, що застосовуються у цій сфері), встановлюються ЦК.
Основними законодавчими актами, що регулюють земельні відносини, є ЗК та ЦК, норми глави 27 якого присвячені встановленню засад цивільно-правового режиму землі, яка знаходиться у власності суб'єктів цивільного права.
Обсяг та об'єкти права власності на землю встановлені ст. 373 ЦК, яка, зокрема, передбачає, що право власності на земельну ділянку .'іішрюсться на поверхневий (ґрунтовий) шару межах цієї ділянки, .і гай і ні об'єкти, ліси, багаторічні насадження, які на ній знаходять і а також на простір, що є над і під поверхнею ділянки, висотою 1.1 і іибиною, які необхідні для зведення житлових, виробничих та ІНШИХ будівель і споруд.
Відповідно до цих положень власник земельної ділянки має право використовувати її на свій розсуд відповідно до її цільового признаці пня, а також може використовувати на свій розсуд все, що знахо- шться над і під поверхнею цієї ділянки, якщо інше не встановлено --аконом та якщо це не порушує прав інших осіб.
Вказівка ч. З ст. 373 ЦК на те, що "власник земельної ділянки мас право використовувати її на свій розсуд відповідно до її цільового призначення" містить певну внутрішню суперечність, оскільки йдеться про розсуд, "обмежений цільовим призначенням земельної ті.іянки". Іншими словами, "розсуд" власника є вторинним щодо розсуду" суб'єктів публічної влади, котрі визначають цільове призначення ділянки. Ллє ця суперечність пояснюється необхідністю врахування і приватного, і публічного інтересів, що, природно, тягне певне обмеження права власності. Отже "розсуд власника" гут є категорією приватного права, а "цільове призначення" - категорією права публічного.
Вгім, власник не є абсолютно і назавжди обмежений у своїх ііях цільовим призначенням земельної ділянки: за його ініціативою органи виконавчої влади та місцевого самоврядування можуть змінити її цільове призначення (ч. 2 ст. 20 ЗК).
Суб'єктами права власності на землю (земельну ділянку) є фізичні особи, юридичні особи, держава, територіальні громади (ст. 374 ЦК, ст. 80 ЗК). Проте, це положення, як випливає з наступних частин ст. 374 ЦК та норм ЗК, слід тлумачити обмежувально.
Зокрема, іноземні громадяни та особи без громадянства можуть набувати права власності лише на земельні ділянки несільсько- господарського призначення в межах населених пунктів, а також на земельні ділянки несільськогосподарського призначення за межами населених пунктів, на яких розташовані об'єкти нерухомого майна, що належать їм на праві приватної власності. Землі сільськогосподарського призначення, отримані у спадщину іноземними громадянами, а також особами без громадянства, протягом року підлягають відчуженню. Іноземні юридичні особи, іноземні держави га міжнародні організації можуть бути суб'єктами права власності на землю лише у випадках, встановлених законом. Так, іноземні держави можуть набувати у власність земельні ділянки лише для розміщення будівель і споруд дипломатичних представництв та інших, прирівняних до них, організацій відповідно до міжнародних договорів. Іноземні юридичні особи можуть набувати право власності на земельні ділянки несільськогосподарського призначення: у межах населених пунктів у разі придбання об'єктів нерухомою майна та для спорудження об'єктів, пов'язаних зі здійсненням мід- приємницької діяльності в Україні; за межами населених пунктів у разі придбання об'єктів нерухомого майна. Землі сільськогосподарського призначення, отримані в спадщину іноземними юридичними особами, також підлягають відчуженню протягом одного року.
Отже повною мірою реалізувати право бути власником землі можуть лише вітчизняні учасники цивільних відносин.
Проте й серед них немає юридичної рівності щодо можливості бути власниками тих чи інших об'єктів.
Зокрема, не можуть передаватись у власність окремих фізичних та юридичних осіб землі загального користування населених пунктів - комунальна власність (майдани, вулиці, пляжі, парки, сквери, кладовища, місця знешкодження та утилізації відходів тощо); землі під залізницями, автомобільними дорогами, об'єктами повітряного і трубопровідного транспорту; землі під об'єктами природно- заповідного фонду, історико-культурного та оздоровчого призначення, що мають особливу екологічну, оздоровчу, наукову, естетичну та історико-культурну цінність, якщо інше не передбачено законом; землі лісового та водного фонду, крім випадків, визначених ЗК; земельні ділянки, які використовуються для забезпечення діяльності органів місцевого самоврядування.
Цим особам не передаються також у власність (так само як і у комунальну власність): землі атомної енергетики та космічної системи; землі оборони; земельні ділянки, які використовуються для забезпечення діяльності Верховної Ради України, Президента України, Кабінету Міністрів України, інших органів державної влади, Національної академії наук України, державних галузевих академій наук; земельні ділянки зон відчуження та безумовного (обов'язкового) відселення, що зазнали радіоактивного забруднення внаслідок Чорнобильської катастрофи.
Підстави набуття вітчизняними суб'єктами права власності на землю встановлені ст. 81 та іншими положеннями ЗК.
Відповідно ДО НИХ громадяни України набувають права власності на землю на підставі:
- придбання її за цивільно-правовими договорами;
- безоплатної її передачі із земель державної і комунальної власності;
- приватизації земельних ділянок, що були раніше надані їм у користування;
- прийняття спадщини;
- виділення в натурі (на місцевості) належної їм земельної частки (паю).
Юридичні особи, засновані вітчизняними фізичними та юридичними особами, можуть набувати у власність земельні ділянки для здійснення підприємницької діяльності:
- на підставі їх придбання за цивільно-правовими договорами;
- в результаті внесення земельних ділянок засновниками юридичної особи до статутного фонду;
шляхом прийняття спадщини; ¦і інших підстав, встановлених законом.
Територіальні громади набувають землю у комунальну власність
І ЇЇ їм хом:
передачі їм земель державної власності;
примусового відчуження земельних ділянок у власників з ми швів суспільної необхідності та для суспільних потреб;
- прийняття спадщини;
- придбання за цивільно-правовими договорами; іншими способами, передбаченими законом.
Держава набуває права власності на землю шляхом:
- відчуження земельних ділянок у власників з мотивів суспільної необхідності та для суспільних потреб;
- придбання за цивільно-правовими договорами;
- прийняття спадщини;
- передачі у власність державі земельних ділянок комунальної в іасності територіальними громадами;
- конфіскації земельної ділянки.
Згідно з ч. 4 ст. 374 ЦК права та обов'язки суб'єктів права власності на землю (земельну ділянку) встановлюються законом.
Таким законом є ст.ст. 90 та 91 ЗК, які встановлюють, що власники земельних ділянок мають право: продавати або іншим шляхом відчужувати земельну ділянку, передавати її в оренду, заставу, спадщину; право власності на посіви і насадження сільськогосподарських м інших культур, на вироблену продукцію; використовувати у встановленому порядку для власних потреб наявні на земельній ділянці іагальнопоширені корисні копалини, торф, лісові насадження, водні об'єкти, а також інші корисні властивості землі; споруджувати килі будинки, виробничі та інші будівлі і споруди.
Разом з тим, землевласники зобов'язані: забезпечувати використання ділянок за цільовим призначенням; не порушувати прав в часників суміжних земельних ділянок та землекористувачів; і отримуватися правил добросусідства та обмежень, пов'язаних зі встановленням земельних сервітутів та охоронних зон. Крім того, на землевласників покладається низка обов'язків, зумовлених особ- іивостями землі як об'єкта права: обов'язок додержуватися вимог ілконодавства про охорону довкілля; сплачувати земельний податок і о що.
Хоча права та обов'язки землевласників визначаються земельним законодавством, проте деякі правомочності власника землі, пов'язані з правом власності на жилий дім, спеціально регламен- ювані у ЦК.
Зокрема, ЦК встановлює, що власник земельної ділянки має право па її забудову, тобто може зводити на ній будівлі та споруди, ство- , човати закриті водойми, здійснювати перебудову, а також дозволяти о\ іівництво на своїй ділянці іншим особам (ст. 375). Якщо таке право здійснюється з додержанням архітектурних, будівельних, санітарних, екологічних та інших норм і правил, а також за умови використання земельної ділянки за її цільовим призначенням, то власник ділянки набуває права власності на зведені ним будівлі, споруди та інше нерухоме майно.
Проте якщо житловий будинок, будівля, споруда, інше нерухоме майно збудовані або будуються на земельній ділянці, що не була відведена для цієї мети, або без належного дозволу чи належно затвердженого проекту, або з істотними порушеннями будівельних норм і правил, то таке будівництво вважається самочинним.
Правові наслідки самочинної забудови, здійсненої власником на його земельній ділянці, встановлюються ст. 376 ЦК. Загальне правило полягає у тому, що особа, яка здійснила або здійснює самочинне будівництво, не набуває права власності на нього.
Конкретні наслідки залежать від низки обставин: яким є цільове призначення ділянки; чи є забудовник власником ділянки; якщо ні, то чи є згода власника на забудову, чи порушуються забудовою права інших осіб тощо.
Враховуючи ці обставини, необхідно розрізняти такі випадки самочинного будівництва: І) будівництво з порушенням цільового призначення ділянки; 2) будівництво, здійснене особою, яка не є власником ділянки; 3) будівництво, здійснене власником землі з порушенням встановлених законодавством вимог.
1. У разі самочинного будівництва з порушенням цільового призначення ділянки право власності на самочинно збудоване нерухоме майно може бути за рішенням суду визнане за особою, яка здійснила таке будівництво, за умови надання їй земельної ділянки у встановленому порядку під уже збудоване майно (ч. З ст. 376 ЦК).
2. У разі здійснення самочинного будівництва особою, яка не є власником ділянки, наслідки залежать від суб'єктивних (волі власника) та об'єктивних обставин (порушення прав інших осіб).
По-перше, якщо власник (користувач) землі заперечує проти визнання права власності за самочинним забудовником, забудова підлягає знесенню особою, яка здійснила (здійснює) самочинне будівництво. Якщо забудовник не бажає виконувати цю вимогу, знесення провадиться за її рахунок.
По-друге, такі самі наслідки настають, якщо самочинне будівництво, здійснене невласником, порушує права інших осіб. При цьому за положенням ч. 4 ст. 376 ЦК воля власника ділянки значення не має. Якщо він навіть згоден на таке самочинне будівництво, але це порушує права інших осіб (наприклад, членів його сім'ї, що проживають разом з ним) питання про визнання права власності на самочинне будівництво судом позитивно вирішуватися не може.
Нарешті, на вимогу власника (користувача) земельної ділянки суд може визнати за ним право власності на самочинно збудоване майно, розміщене на його ділянці, якщо це не порушує права інших осіб (ч. 5 ст. 376 ЦК). При цьому особа, яка здійснила самочинне будівництво, має право на відшкодування витрат, зроблених нею на це будівництво.
- У разі, якщо будівництво здійснене власником (користувачем) млі. але з порушенням встановлених законодавством вимог (істотним ¦іміденням від проекту, що суперечить суспільним інтересам або рушує права інших осіб, істотним порушенням будівельних норм правил) суд за позовом відповідного органу державної влади або тану місцевого самоврядування може постановити рішення, яким дов'язати особу, яка здійснила (здійснює) будівництво, провести 1 іповідну перебудову. Якщо проведення такої перебудови є немож- ивим або особа, яка здійснила (здійснює) будівництво, відмовлявся від її проведення, таке нерухоме майно за рішенням суду її тягає знесенню за рахунок особи, яка здійснила (здійснює) будівництво. Особа, яка здійснила (здійснює) самочинне будівництво, пбов'язана відшкодувати виграти, пов'язані з приведенням мельної ділянки до попереднього стану (ч. 7 ст. 376 ЦК). Слід пначити, шо в нормі ЦК, де міститься це правило, не вказується прямо на те, що мається на увазі порушення правил забудови саме кісником ділянки. Проте, системний аналіз усіх частин сг. 376 11 К дозволяє зробити висновок, що сказане може стосуватися лише і.існика, оскільки інші ситуації окремо передбачені відповідними юрмами.
Ще однією важливою цивільно-правовою правомочністю у галузі і і носин власності на земельну ділянку є перехід права на земельну іілянку при придбанні житлового будинку, будівлі або споруди, що розмішені на ній, до особи, яка придбала зазначені речі.
При цьому право власності на земельну ділянку переходить без .міни її цільовою призначення. Розмір ділянки, що переходить 'азом з придбаною нерухомістю, встановлюється договором. Якщо - -твором про відчуження житлового будинку, будівлі або споруди розмір земельної ділянки не визначений, до набувача переходить раво власності на ту частину земельної ділянки, яка зайнята відповідною нерухомістю, та на частину земельної ділянки, яка є еобхідною для їх обслуговування. Якщо житловий будинок, будівля > о споруда розміщені на земельній ділянці, наданій у користування, то у разі їх відчуження до набувача переходить право корегування тією частиною земельної ділянки, на якій вони розмічені, та частиною ділянки, яка необхідна для їх обслуговування і . 377 ЦК).
На відміну від ст. З77 ЦК, ст. 120 ЗК закріплює по суті самостійні правові режими земельної власності й власності на розташовані на -смельній ділянці об'єкти нерухомості: перехід права власності на нерухомість не тягне автоматичного переходу права власності на ІСмельну ділянку, на якій розташована будівля (споруда), а потребує .кладення окремого договору (купівлі-продажу, дарування, міни іошо), У спадкових відносинах земельна ділянка також є і самостійним об'єктом і потребує самостійного оформлення переходу пава власності на неї поряд із переходом права власності на будівлі і споруди).
Договором, що регламентує перехід права користування ділянкою до набувача будівлі (споруди), ч. 1 ст. 120 ЗК визнає лише договір оренди земельної ділянки.
Частина 3 ст. 120 ЗК передбачає єдиний випадок, коли перехід права на земельну ділянку до набувача будинку або його частини відбувається "автоматично", без оформлення переходу прав на ділянку окремим договором - за договором довічного утримання, навіть у тих випадках, коли він не містить умов переходу прав на земельну ділянку або містить умови про відсутність такого переходу.
Право власності особи на земельну ділянку може бути припинене: добровільно (за волевиявленням власника), примусово (за рішенням суду) та з об'єктивних причин (смерть власника, припинення юридичної особи) у випадках, встановлених законом (ст. 378 ЦК, глава 22 З К).
Припинення права власності на землю за волевиявленням землевласника можливе у випадках:
- добровільної відмови власника від земельної ділянки (яка може бути здійснена лише на користь держави або територіальної громади);
- добровільного відчуження земельної ділянки власником, в тому числі надання згоди на вилучення земельної ділянки для її наступного надання іншій особі з правом одержання відповідної компенсації.
Примусове припинення права власності на землю охоплює:
- викуп (вилучення) земельної ділянки з мотивів суспільної необхідності та для суспільних потреб;
- вилучення не відчуженої у встановленому порядку земельної ділянки іноземними особами, особами без громадянства та іноземними юридичними особами;
- вилучення земельної ділянки, яка використовується не за цільовим призначенням або з порушенням законодавства;
- конфіскацію земельної ділянки як санкцію за вчинення злочину або адміністративного правопорушення;
- звернення стягнення на земельну ділянку за зобов'язаннями її власника (наприклад, у випадку невиконання власником земельної ділянки іпотечних зобов'язань).
« Попередня Наступна »
= Перейти до змісту підручника =
Информация, релевантная "4.1. Особливості права власності на землю (земельну ділянку)"
  1. § 6. Особливі випадки спадкування
    права на земельну ділянку, на якій ця нерухомість знаходиться. Згідно з ч. З ст. 1225 ЦК до спадкоємців житлового будинку, інших будівель та споруд переходить право власності або право користування земельною ділянкою, яка необхідна для їх обслуговування. Проте, якщо інший розмір такої ділянки, визначений заповітом, то перевагу мають положення заповіту. Тобто, якщо троє спадкоємців успадкували
  2. § 3. Поняття та види організаційно - правових форм підприємства
    особливості передачі об'єктів, зокрема, підприємств з державної у комунальну власність і навпаки визначається Законом України від 03.03.1998 р «Про передачу об'єктів права державної та комунальної власності». Комунальне унітарне підприємство утворюється компетентним органом місцевого самоврядування і належить до сфери його управління. За змістом ст. ст. 140, 143 Конституції України мешканці,
  3. Що таке право користування чужою земельно ділянкою для сільськогосподарських потреб (емфітевзис) та право користування чужою земельною ділянкою для забудови (суперфіцій)?
    особливості. Це довгострокове право. Емфітевзис укладається, як правило, на невизначений строк, але може бути укладений і на певний строк. При укладенні договору на невизначений строк, кожна зі сторін може відмовитися від договору, повідомивши про це пугу сторону не менш як за один рік до такої відмови. Це право відчужуване, тобто емфітевт у будь-який час 05КЄ продати чи в будь-який інший спосіб
  4. Стаття 99. Порядок виконання грошових зобов'язань фізичних осіб у разі їх смерті або визнання безвісно відсутніми чи недієздатними, а також неповнолітніх осіб
    особливості порядку погашення грошових зобов'язань: - в умовах недостатності майна недієздатної або безвісти відсутньої особи для забезпечення виконання грошових зобов'язань; - у випадку скасування судом рішення про визнання фізичної особи безвісти відсутньою або прийняття рішення про поновлення у дієздатності особи, яка визнавалася
  5. Стаття 138. Склад витрат та порядок їх визнання
    особливості формування витрат платника податку; витрати банківських установ, до яких відносяться: а) процентні витрати за кредитно-депозитними операціями, в тому числі за кореспондентськими рахунками та коштами до запитання, цінними паперами власного обігу; б) комісійні витрати, в тому числі за кредитно-депозитними операціями, розрахунково-касове обслуговування, інкасацію та перевезення
  6. Стаття 155. Особливості оподаткування виробників сільськогосподарської продукції
    правах власності. Право власності на землю цих підприємств набувається шляхом внесення до статутного фонду земельних ділянок їх засновників, придбання земельних ділянок за договорами купівлі-продажу, ренти, дарування, міни, іншими цивільно-правовими угодами. Державний земельний кадастр (ст. 193, п. 1. Земельного кодексу)63 є єдиною державною системою земельно-кадастрових робіт, який встановлює
  7. Стаття 170. Особливості нарахування (виплати) та оподаткування окремих видів доходів
    особливості, викладені в пп. 170.2.4, пп. 170.2.5 Кодексу (особливості визначення вартості пакета ЦП при проведенні операцій їх купівлі і продажу протягом 30 днів і при виникненні інвестиційного збитку); обов'язок фізичної особи подавати податкову декларацію вважається виконаним, якщо вона отримувала доходи виключно від податкових агентів, які зобов'язані подавати звітність про такий податок; за
  8. Стаття 270. Об'єкти оподаткування
    особливості права власності щодо земельних часток (паїв) - див. коментар до п. 269.1.1. ст. 269 ПК
  9. Стаття 287. Строк сплати плати за землю
    особливості укладення та виконання договору найму (оренди). Договір найму укладається на строк, установлений договором. Якщо строк найму не встановлений, договір найму вважається укладеним на невизначений строк. Законом можуть бути встановлені максимальні (граничні) строки договору найму окремих видів 105 майна . Слід зазначити, що відповідно до ч. 2 ст. 251 Цивільного кодексу України
  10. Стаття 288. Орендна плата
    особливості внесення орендної плати за землю, яка перебуває у приватній формі власності, встановлюються за згодою сторін у договорі оренди. У цій частині коментованої статті передбачено, що підставою для нарахування орендної плати за земельну ділянку є договір оренди такої земельної ділянки. Вимоги законодавства щодо договору оренди (поняття, форми, умови, порядок укладання, строк дії тощо)