| Головна |
| « Попередня | Наступна » | |
§ 1. Поняття та правовий статус Арктики |
||
|
Довгий час Арктика вважалася територією, не пристосованою для життя людей («мертва земля»), що не прохідною ні водним, ні наземним шляхом. Особливий внесок у вивчення Арктики внесли вітчизняні мореплавці, землепрохідці, вчені. В XI в. російські мореплавці вийшли в моря Північного Льодовитого океану. У ХП-ХШ ст. були відкриті острови Вайгач, Нова Земля, а наприкінці XV в. - Острова архіпелагу Шпіцберген, острів Ведмежий. У першій половині XVI в. з'явилася перша карта басейну Льодовитого океану, складена за кресленням Д. Герасимова, до цього ж часу відноситься і освоєння західної ділянки Північного морського шляху - від Північної Двіни до Тазовської губи в гирлі Обі (так званий «мангазейский морської хід»). В результаті Великої північної експедиції (1733-1743) все сибірське узбережжі Північного Льодовитого океану до мису Б. Баранов було досліджено, описано і нанесено на карти. З 1874 р. почалися плавання на парових судах через Карське море в гирлі Обі і Єнісею, що одержали назви Карських експедицій. Окремі райони Арктики здавна використовувалися для морських промислів. З відкриттям і освоєнням великих родовищ корисних копалин в Арктиці зросли інвестиційні, комерційні інтереси до неї. Арктика все частіше називається головним природоресурсних резервом арктичних держав, що його записала для майбутніх поколінь. Крім Росії та Канади, що мають саме протяжне у світі арктичне узбережжі, до Північного Льодовитого океану виходять узбережжя США, Норвегії та Данії (узбережжя о. Гренландія). Іноді до пріаркті-ного державам, крім названих п'яти, відносять Фінляндію. У Декларації про захист арктичної середовища 1991 до пріарктіческіх державам віднесені ще дві країни - Ісландія та Швеція. Організацією, що представляє інтереси народів Арктики і арктичних країн, є Арктичний рада - міжнародна організація, створена в 1996 р. з ініціативи Фінляндії для захисту унікальної природи північної полярної зони. 14 травня 2011 засідання Арктичної ради відбулося в Нууці (Гренландія). На ньому всі вісім пріарктіческіх країн, що входять до ради, підписали Угоду про співпрацю в авіаційному та морському пошуку і рятуванні. Планується, що на одному з наступних засідань ради буде підписано Угоду про запобігання розливів нафти в Арктиці. Основним принципом при вирішенні проблеми правового режиму Арктики слід вважати секторальний принцип. Згідно концепції полярних секторів, вважається визнаним, що арктичним сектором кожної з держав є простір, підставою якого служить узбережжі цієї держави, а бічною лінією - меридіани від Північного полюса до східної і західної меж цієї держави. Відносно арктичних сухопутних територій встановився повний суверенітет відповідних країн. Найважливішим моментом є те, що затвердився в регіоні «статус кво» закріплений не тільки нормативними актами пріарктіческіх держав, а й міжнародним визнанням, явно вираженим або мовчазним. Водночас концепція не зачіпає режиму морських вод і повітряного простору в межах сектора. Тут діють принципи і норми міжнародного морського і повітряного права. Природно, що лежать в межах сектора сухопутні території мають власні внутрішні води, територіальне море, прилеглу зону, виняткову економічну зону, континентальний шельф. Суверенітет держави поширюється також на їх надра і покриває їх повітряний простір. Рівним чином межі полярних секторів арктичних держав не є державними кордонами; сектор - це, насамперед, зона реалізації історично сформованих оборонних, особливих економічних, природоресурсних та природоохоронних інтересів конкретного арктичного держави. Аналіз норм міжнародного права, що містяться в Женевських конвенціях 1958 р., Конвенції ООН з морського права 1982 р. та інших міжнародних документах, призводить до висновку, що в цілому міжнародно-правовий режим Арктичного регіону формується на основі принципів і норм, що мають загальний характер для всього Світового океану. У цьому регіоні присутні всі категорії морських просторів, передбачених сучасним міжнародним морським правом, і, відповідно, всі види діяльності в цьому регіоні здійснюються відповідно до положень цих конвенцій. Однак тут є ряд специфічних рис, як у відношенні територіальних меж міжнародно-правового режиму, так і самої його суті. По-перше, така специфіка, через важкодоступність, вразливості та вразливості регіону, характерна для всіх морських просторів Арктики, незалежно від приналежності того чи іншого державі. Це, з одного боку, покладає на всі держави відповідальність по захисту екосистем та природних ресурсів, з іншого боку, пріарктіческіх держави повинні володіти рядом важливих правових переваг, перш за все, щодо регулювання доступу користувачів, у тому числі іноземних, а також щодо всеосяжного контролю за всіма видами здійснюваної тут діяльності. По-друге, така специфіка характерна для Арктики через підпорядкованості конкретної акваторії яким окремим з приполярних країн. Держави можуть реалізовувати свої права не тільки у відповідності з міжнародним правом, а й з урахуванням традицій, що склалися в процесі освоєння територій, і на базі національного права. По-третє, саме Конвенція 1982 р. містить спеціальну вказівку на особливі права пріарктіческіх держав, пов'язані з особливими кліматичними умовами (ст. 234 «Покриті льодом райони»). |
||
| « Попередня | Наступна » | |
|
|
||
Інформація, релевантна " § 1. Поняття та правовий статус Арктики " |
||
|
||