Головна
ГоловнаЦивільне, підприємницьке, сімейне, міжнародне приватне правоСімейне право → 
« Попередня Наступна »
Е.М. Багач, Ю.В. Білоусов. Сімейний кодекс України: Науково-практичний коментар, 2010 - перейти к содержанию учебника

Стаття 61. Об'єкти права спільної сумісної власності


1. Об'єктом права спільної сумісної власності подружжя може бути будь-яке майно, за винятком виключеного з цивільного обороту.
2. Об'єктом права спільної сумісної власності є заробітна плата, пенсія, стипендія, інші доходи, одержані одним із подружжя і внесені до сімейного бюджету або внесені на його особистий рахунок у банківську (кредитну) установу.
3. Якщо одним із подружжя укладено договір в інтересах сім'ї, то гроші, інше майно, в тому числі гонорар, виграш, які були одержані за цим договором, є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя.
4. Речі для професійних занять (музичні інструменти, оргтехніка, лікарське обладнання тощо), придбані за час шлюбу для одного з подружжя, є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя.
5. Об'єктом права спільної сумісної власності подружжя є житло, набуте одним із подружжя під час шлюбу внаслідок приватизації державного житлового фонду, та земельна ділянка, набута внаслідок безоплатної передачі її одному з подружжя із земель державної або комунальної власності, у тому числі приватизації (11.01.11).
1. В ч. 1 коментованої статті визначаються об'єкти права спільної сумісної власності подружжя. До таких об'єктів належить будь-яке майно, за винятком виключеного з цивільного обороту. Згідно із ч. 2 ст. 178 ЦК України види об'єктів цивільних прав, перебування яких у цивільному обороті не допускається (об'єкти, вилучені з цивільного обороту) мають бути прямо встановлені у законі. Сьогодні ще зберігає чинність постанова ВР України від 17.06.1992 р. № 2471-ХІІ «Про право власності на окремі види майна», якою визначене майно, що не може перебувати у власності громадян. Згідно з цією постановою до майна, вилученого з цивільного обороту, належать бойова і спеціальна військова техніка, ракетно-космічні комплекси, вибухові речовини й засоби вибуху, бойові отруйні речовини, наркотичні, психотропні, сильнодіючі отруйні лікарські засоби (за винятком отриманих громадянами за призначенням лікаря) та інше майно. Будь-яке майно, щодо якого в законодавстві немає спеціальної заборони, може належати фізичним особам, у тому числі подружжю, на праві спільної сумісної власності.
2. В ч. 2 ст. 61 СК України визначається правовий режим таких об'єктів, як заробітна плата, пенсія, стипендія, інші доходи, одержані одним із подружжя. Законом України від 22.12.2006 р. № 524-У «Про внесення змін до Сімейного та Цивільного кодексів України» коментована стаття була принципово змінена. Первісна редакція містила правило, згідно з яким заробітна плата, пенсія, стипендія, інші доходи належали до спільного майна подружжя лише у випадку, якщо вони були внесені: а) до сімейного бюджету; б) на особистий рахунок кожного з подружжя у банківську (кредитну) установу. Таким чином, надходження лише тоді можна було вважати спільним майном подружжя, якщо кожен з них виявив свою волю щодо передачі грошей до сімейного бюджету. Якщо цього зроблено не було, то майно вважалося роздільним і належало тому з подружжя, хто його отримав.
В новій редакції слова «і внесені до сімейного бюджету або внесені на його особистий рахунок у банківську (кредитну) установу» виключено. Це означає, що закон повернувся до тих правил, що діяли раніше (до набрання чинності новим СК України). В оновленій редакції ч. 2 ст. 61 СК України виникнення права спільної власності подружжя не пов'язується з фактом внесення заробітної плати, пенсії та стипендії до сімейного бюджету або на рахунок у банку. Таким чином, це майно вважається спільним з моменту, коли виникає право власності на нього, тобто з моменту отримання заробітної плати (інших виплат) одним із подружжя.
Свого часу питання щодо правового режиму заробітної плати, пенсії та стипендії досить жваво обговорювалося в юридичній літературі. Зокрема В.П. Маслов пов'язував виникнення права спільної власності подружжя щодо таких надходжень з фактом їх передачі до бюджету сім'ї. Це пояснювалося тим, що винагорода за працю має виключно індивідуальний характер, тому лише особа, яка одержала заробітну плату може розпоряджатися нею. Однак така позиція зазнала значної критики. В літературі зазначалося, що між отриманням вказаних сум та їх переходом до спільної сумісної власності подружжя виникає певний розрив. В цей період той з подружжя, хто одержав гроші, будучи їх власником, має право самостійно володіти, користуватися та розпоряджатися ними. Він може і не передавати отриману заробітну плату або стипендію до схильного бюджету, а розпорядитися нею на свій розсуд. Це суперечить основній ідеї режиму спільності майна, встановленого сімейним законодавством України. Заробітна плата та Інші різновиди грошових надходжень одного із подружжя мають вважатися спільним майном подружжя з моменту їх фактичного отримання. Намір внести їх до бюджету сім'ї передбачається, а спільність подружнього майна є законним наслідком шлюбу і не залежить від поглядів подружжя - вносити чи не вносити отриману заробітну плату до спільного сімейного доходу.
Після набрання чинності новим СК України почало діяти правило щодо виникнення права спільної власності на заробітну плату та інші надходження лише після передачі їх до бюджету сім'ї. Воно викликало багато проблем. В першу чергу це було пов'язано з неможливістю визначення факту передачі або не передачі заробітної плати до бюджету сім'ї. Не треба забувати і того, що майно, придбане за час шлюбу за рахунок роздільних грошей одного з подружжя, також мало вважатися роздільним. Отже, під час поділу подружнього майна цілком передбаченою була ситуація, коли один із подружжя міг стверджувати, що певне майно було придбане за рахунок тієї частки його заробітної плати, яку він не вніс до бюджету сім'ї, внаслідок чого воно належить на праві власності йому особисто. Первісна редакція ч. 2 ст. 61 СК була вразливою ще й тому, що ставила в край невигідне становище того з подружжя, який не мав необхідного рівня власних доходів у зв'язку, наприклад, з доглядом за дитиною. Він не набував прав щодо заробітної плати другого з подружжя і цілком залежав від бажання або небажання останнього внести гроші до сімейного бюджету. Тому зміни до ч. 2 ст. 61 СК були необхідні.
Закріплення в ч. 2 ст. 61 СК України нового підходу, який, по суті, є «добре відомим старим», вбачається цілком обґрунтованим. Таким чином було реалізовано певний законодавчий експеримент. Заробітна плата, пенсія, стипендія, інші доходи, одержані одним із подружжя, тривалий час вважалася спільним майном подружжя з моменту їх одержання одним із них. Протягом двох років виникнення права спільної власності щодо такого майна пов'язувалося з його переданням до бюджету сім'ї. Пізніше законодавець повернувся до правила, що існувало багато років, визнавши невдалою спробу змінити правовий режим цих об'єктів. В новій редакції ч. 2 ст. 61 СК України заробітна плата, пенсія, стипендія, інші доходи, одержані одним із подружжя, набувають режиму спільного майна подружжя з моменту їх одержання одним із подружжя.
Однак треба зазначити, що у період з 1.01.2004 р. до набрання чинності Законом України від 22.12.2006 р. № 524-У «Про внесення змін до Сімейного та Цивільного кодексів України» правовий режим заробітної плати, пенсії, стипендії або інших доходів визначався за первісною редакцією ч. 2 ст. 61 СК України. Ця обставина має враховуватися зокрема при поділі майна подружжя.
3. В новому СК України прямо не визначається правовий режим деяких об'єктів, які останнім часом набувають великого значення і займають особливе місце в майні подружжя. Мова йде про правовий режим акцій, облігацій та інших цінних паперів, вкладів до статутного (фонду) капіталу господарських товариств, пайових внесків в підприємницькі кооперативи тощо. Щодо таких об'єктів взагалі виникають своєрідні відносини, коли ж їх учасниками стають особи з подружнім статусом, то вони набувають особливого «забарвлення».
У першу чергу інтерес представляють правовідносини, що виникають в сфері діяльності господарських товариств. Треба зазначити, що норми корпоративного права не вирішують питання, що стосуються майнових прав учасників господарських товариств з подружнім статусом. Разом з тим до корпоративних правовідносин залучається значна кількість фізичних осіб, які перебувають або перебували у зареєстрованому шлюбі. Юридична практика впритул підійшла до питання про правовий режим «підприємницького майна» в аспекті подружніх відносин.
Особливе значення цей фактор набуває у тому випадку, коли має місце розірвання шлюбу та поділ майна подружжя. Сьогодні непоодинокими є випадки, коли предметом поділу є подружнє майно, що має не споживчий, а саме виробничий характер, коли сторони включають до «подільчого списку» частки у статутному фонді господарських товариств, пайові внески в підприємницькі кооперативи, набуті за час шлюбу цінні папери тощо. Причому сторона, яка наполягає на поділі, нерідко не хоче задовольнитися компенсацією, а вимагає поділу саме «бізнесу».
Очевидно, що норми корпоративного права «замовчують» цей аспект тому, що існує спеціальне законодавство, яке і покликане вирішувати ці складні питання. У першу чергу це - Сімейний кодекс України. Проте в СК України немає жодної статті, яка була б спрямована на визначення правового режиму майна подружжя - учасників підприємницьких товариств. Ця прогалина є значною. Треба враховувати, що кожен з видів господарських товариств, порядок формування його майна, обсяг прав та обов'язків його учасників мають суттєві особливості, які безпосередньо впливають на майнові відносини подружжя.
В аспекті діяльності господарських товариств, учасники яких мають подружній статус, особливий інтерес представляє питання: чи є частка у статутному (складеному) капіталі товариства спільним майном подружжя? Очевидно, що вирішення цього питання має проводитися виключно на рівні закону. Проте сьогодні, за відсутності відповідних норм в СК України, доводиться виходити з загального розуміння норм сімейного та корпоративного права.
В літературі зазначалося, що суб'єктом корпоративних прав є особа, яка має частку у статутному фонді (майні) відповідної організації. Тому «поняття корпоративного права пов'язане з часткою в статутному капіталі. Одне неможливе без іншого. Частка в капіталі і корпоративні права співвідносяться між собою як причина і наслідок». Зважаючи на такий тісний зв'язок між часткою в статутному капіталі та корпоративним правом, необхідно вирішити питання про правовий режим вкладу до статутного фонду в аспекті сімейно-правових відносин. Якщо такий вклад зроблено особою, яка має подружній статус, його необхідно розглядати з точки зору належності вкладу до спільного або роздільного майна подружжя.
В ч. 2 ст. 115 ЦК України сказано, що вкладом до статутного (складеного) капіталу господарського товариства можуть бути гроші, цінні папери, інші речі або майнові чи інші відчужувані права, що мають грошову оцінку. Вказані об'єкти в повному обсязі входять до об'єктів, що складають спільне майно подружжя (ч. 1 ст. 61 СК). Тому цілком ймовірною є ситуація, коли один з подружжя передає господарському товариству майно, що має режим спільного майна подружжя. Незважаючи на те, що засновником (учасником) товариства є лише один з подружжя, ігнорувати факт внесення до статутного капіталу спільного майна подружжя не можна. Залишається визначитися щодо характеру та обсягу прав другого з подружжя, тобто дружини (чоловіка) учасника господарського товариства.
Для цього перш за все необхідно визначити права самого учасника товариства. В літературі зазначалося, що права учасників підприємницьких товариств можна поділити на два види: а) особисті (організаційні); б) майнові. До особистих прав належать: право брати участь в управлінні товариством; право вийти у встановленому порядку з товариства; право одержувати інформацію про діяльність товариства та інші. До майнових прав належать: право брати участь у розподілі прибутку товариства і одержувати його частину (дивіденди); право на частину вартості майна товариства у разі його ліквідації; право на майно, одержане при виході із товариства; право здійснити відчуження часток у статутному (складеному) капіталі товариства, цінних паперів, що засвідчують участь у товаристві.
Принципово важливим в аспекті подружніх відносин є теза, що «корпоративні права є подільними за обсягом і неподільними за змістом. Зі складу корпоративних прав можуть бути виділені окремі елементи, які мають характер майнових прав, зокрема, право на одержання частини прибутку, право на одержання частини майна товариства в разі ліквідації. Однак ці майнові права не можуть розглядатися як самостійний об'єкт правовідносин, оскільки корпоративні права є неподільними за змістом»3. Виходячи з того, що корпоративні права є неподільними за змістом, треба дійти висновку, що як особисті, так і майнові права у повному обсязі можуть належати лише тому з подружжя, який є учасником господарського товариства. За загальним правилом другий з подружжя не набуває особистих або майнових прав по відношенню до товариства.
Цей момент є складним, оскільки тут стикаються дві протилежні ідеї.
Перша полягає у тому, що права учасника товариства нерозривно пов'язані з часткою у статутному капіталі товариства. У свою чергу ця частка нерозривно пов'язана із вкладом учасника, який, також у свою чергу, міг сформуватися за рахунок спільного майна подружжя. Таким чином, той з подружжя, який не є учасником товариства, по суті «через» другого з подружжя, опосередковано, все ж таки передав майно товариству.
Друга ідея полягає у тому, що дії учасника товариства не можуть кожного разу ставитися під сумнів на тій підставі, що певна частка належних йому прав «розповсюджується» і на другого з подружжя. Учасник товариства має весь комплекс корпоративних прав, як особистих, так і майнових. Він самостійно бере участь в управлінні товариством, отримує відповідну інформацію про його діяльність, одержує дивіденди, розподіляє прибутки тощо. Другий з подружжя не може втручатися в дії учасника товариства і вимагати визнання за ним права на окремі елементи корпоративних прав, наприклад, права на отримання дивідендів.
Дійти консенсусу, очевидно, можливо при частковому врахуванні обох позицій. Для того, щоб їх зрівноважити необхідно вирішити два завдання: а) забезпечити безперебійну роботу господарського товариства шляхом запобігання втручанню в його діяльність сторонніх осіб, зокрема другого з подружжя; б) забезпечити майнові права того з подружжя, який не є учасником товариства, у разі передання до статутного капіталу товариства спільного майна подружжя.
Очевидно, що це можливо лише у тому випадку, якщо визнати два правила, що стосуються прав подружжя у корпоративній сфері.
1) Той з подружжя, хто є учасником товариства:
- має корпоративні права (особисті та майнові) у повному обсязі;
- самостійно здійснює належні йому корпоративні права.
2) Той з подружжя, хто не є учасником товариства, має право на частку:
- прибутку (доходу), яка була сплачена (видана) при розподілі прибутку товариства;
- майна, що одержане учасником товариства у разі його виходу з товариства та продажу належної йому частки в статутному фонді товариства іншій особі;
- майна, що одержане учасником товариства у разі ліквідації товариства.
Між другим з подружжя (не учасником) та товариством не виникає речових або зобов'язальних правовідносин. Тому він не може звертатися до товариства з вимогою про участь у розподілі прибутку, сплату дивідендів, видачу майна при ліквідації товариства тощо.
Відносини виникають лише між дружиною та чоловіком, тобто в тій частині, яка охоплює періоди «до» та «після» («поза») існування корпоративних правовідносин за участю одного з подружжя. Поняття «до» охоплює період формування вкладу до статутного капіталу господарського товариства із спільного майна подружжя, а «після» («поза») - період, що існує після одержання учасником товариства частини прибутку або майна у разі продажу своєї частки чи ліквідації юридичної особи.
Поетапний розвиток подій можна позначити наступним чином:
- спільне майно подружжя за бажанням сторін перетворюється на вклад до статутного (складеного) капіталу господарського товариства;
- вклад передається одним із подружжя до статутного капіталу товариства;
- учасник (один з подружжя) набуває право на частку в статутному фонді (майні) товариства і одночасно особисті та майнові корпоративні права, а господарське товариство - право власності на вклад;
- учасник здійснює свої майнові права і одержує частину прибутку (доходу, дивідендів) товариства або майно у разі продажу належної йому частки в статутному фонді (майні) та у разі ліквідації юридичної особи;
- одержане майно автоматично набуває режиму спільної сумісної власності подружжя.
Наведене свідчить про те, що другий з подружжя (не учасник товариства) не може вимагати визнання за ним статусу особи, яка має право на частку у статутному (складеному) капіталі товариства. Треба зазначити, що такий висновок не є загальновизнаним. Зокрема в сімейно-правовій літературі пострадянських країн частки в статутному фонді (майні) господарського товариства, сформовані за рахунок спільних внесків подружжя, відносять до спільного майна подружжя'. Такий підхід спирається на існуючі законодавчі норми. Так, в п. 2 ст. 32 Закону «Про шлюб та сім'ю Республіки Казахстан», ч, 2 ст. 34 СК РФ прямо вказано, що паї, вклади та частки в капіталі, внесені в кредитні установи або інші комерційні організації, належать до спільного майна подружжя.
Проте таке вирішення питання вбачається вразливим. Визнання за другим з подружжя (не учасником товариства) права на частку в статутному капіталі спричинятиме складнощі як в теоретичному, так і практичному аспектах. Це буде означати виникнення у другого з подружжя певних прав по відношенню до товариства. При цьому характер та обсяг таких прав визначити вкрай важко. У першу чергу це стосується особистих прав учасника товариства. Очевидно, що той з подружжя, хто не є засновником (учасником), не може набувати права участі в управлінні товариством, права на інформацію тощо. Враховуючи фактор «неподільності» корпоративних прав, за другим з подружжя не можна визнати також відповідних майнових прав. Якщо визнати за ним лише майнові права учасника товариства, то це призведе до «розподілу» корпоративних прав між подружжям, один з яких буде мати як особисті, так і майнові права, а другий - лише майнові. Внаслідок цього другий з подружжя (не учасник товариства) набуватиме право брати участь у розподілі прибутку товариства, право відчужувати частку у статутному (складеному) капіталі тощо. По суті, це призведе до подвоєння кількості учасників товариства, оскільки окрім власне учасника корпоративні права належатимуть ще й його дружині (чоловікові). Зрозуміло, що такий порядок речей є неприпустимим.
Не можна забувати і про можливість настання відповідальності учасника товариства за зобов'язаннями самого товариства. Не викликає сумніву, що додаткову (субсидіарну) відповідальність за зобов'язаннями повного, командитного товариства та товариства з додатковою відповідальністю може нести виключно його учасник (ст. ст. 119, 124, 133, 151 ЦК України). Другий з подружжя за жодних обставин не може розглядатися як зобов'язана особа. При цьому не діє і ч. 3 ст. 73 СК України, оскільки вона передбачає іншу ситуацію - укладення договору одним з подружжя в інтересах сім'ї. Аналогічно має вирішуватися питання і щодо відповідальності учасників акціонерних товариств та товариств з обмеженою відповідальністю. Ризик збитків, пов'язаних з діяльністю товариства несуть виключно його учасники (ч. 2 ст. 140, ч. 2 ст. 152 ЦК України).
Наведені аргументи свідчать про те, що немає підстав визнавати частку у статутному (складеному) капіталі товариства спільним майном подружжя.
Такий висновок, однак, не може призводити до порушення майнових прав другого з подружжя, зокрема у випадку поділу спільного майна дружини та чоловіка. Факт внесення до статутного (складеного) капіталу спільного подружнього майна має все ж таки враховуватися. Це питання не є простим, тому для його вирішення доведеться застосувати певні правові припущення та умовності.
Логіка буде наступною.
По перше, при поділі майна необхідно враховувати не лише наявне майно подружжя, а й те майно, яке перебуває «у прихованому» стані. Відомо, що усі юридичні особи приватного права є власниками майна. Зокрема господарське товариство є власниками майна, переданого йому учасниками товариства як вклад до статутного (складеного) капіталу (п. 1 ч. 1 ст. 115 ЦК України). Проте учаснику товариства належить право на частку у майні товариства, яка має реальну вартість.
По-друге, хоча другий з подружжя не має прав щодо цієї частки, оскільки він не є учасником товариства, вартість цієї частки має бути включена до вартості спільного майна подружжя, яке підлягає поділу.
По-третє, з урахуванням вартості частки має здійснюватися поділ подружнього майна.
По-четверте, якщо є можливість, при поділі майна подружжя інтереси другого з них мають задовольнятися за рахунок іншого майна (не частки в майні товариства). Головне, щоб вартість іншого майна відповідала його частці в праві спільної власності подружжя.
По-п'яте, у разі відсутності або недостатності іншого майна другий з подружжя стає кредитором учасника товариства і може звертатися з відповідними вимогами до товариства. Зокрема він може вимагати від товариства з обмеженою відповідальністю виплати вартості частини майна товариства, пропорційної частці боржника у статутному капіталі товариства або виділу відповідної частини майна для звернення на нього стягнення (ч. 1 ст. 149 ЦК України ст. 57 Закону України «Про господарські товариства»). Щодо інших видів господарських товариств застосовуються схожі норми (ст. 131, ч. 3 ст. 133 ЦК).
Зрозуміло, що право другого з подружжя (не учасника товариства) на врахування вартості частки при поділі спільного подружнього майна завуальовано свідчить про належне йому право на частку в майні товариства. Цей момент є найбільш «небезпечним» і «вразливим» в запропонованій юридичній конструкції, оскільки, з одного боку, ми не визнаємо за другим з подружжя права на частку, а з іншого, - враховуємо її вартість при поділі майна подружжя. Проте цей недолік можна вважати меншим «злом» у порівнянні з тими негативними наслідками, які потягне за собою визнання за другим з подружжя права власності на частку в майні господарського товариства.
Певні особливості мають правовідносини подружжя у разі набуття дружиною або чоловіком цінних паперів, у першу чергу - акцій. В сімейно-правовій літературі акції, набуті одним з подружжя за час шлюбу за спільні кошти, нерідко визначаються як об'єкт права спільної сумісної власності подружжя.
Ця теза вбачається сумнівною з наступних міркувань.
1. Суб'єктами корпоративних правовідносин в акціонерному товаристві є лише акціонери та саме акціонерне товариство. При цьому акціонером (у вузькому розумінні цього слова) є власник акції. Не вдаючись в полеміку щодо визначення осіб, які беруть участь у створенні АО, можна обмежитися тезою про те, що хоча терміни «власник акції» та «акціонер» і не є тотожними, однак власник акції завжди є акціонером.
Згідно з чинним законодавством акція - це іменний цінний папір, який посвідчує майнові права його власника (акціонера), що стосуються акціонерного товариства (ч. 1 ст. 6 України № 3480-ІУ від 23 лютого 2006 року «Про цінні папери та фондовий ринок»). При цьому емітент або реєстратор здійснюють діяльність щодо ведення реєстру власників іменних цінних паперів (ч. 1 ст. 9 Закону України № 710/97-ВР від 10.12.1997 р. «Про Національну депозитарну систему та особливості електронного обігу цінних паперів в Україні»). Таким чином особа власника акції є чітко визначеною. Акція як пайовий цінний папір засвідчує право на частку у статутному фонді АО того з подружжя, який є акціонером. Другий з подружжя хоча і залишається весь час «за лаштунками» дій акціонера, на жодному етапі розвитку акціонерних відносин не фігурує відкрито як самостійний суб'єкт корпоративних прав.
2. Відомо, що традиційне розуміння цінного паперу як документу відповідної форми останнім часом зазнало суттєвих змін. Власне «речове» значення цінного паперу дедалі зменшується. Це пов'язано з введенням бездокументарної форми цінних паперів, коли підтвердженням права власності на цінний папір є здійснений зберігачем обліковий запис, а також видачею акціонеру (при документарній формі) не самих акцій, а сертифікату акцій, який не є цінним папером. Вказане свідчить про те, що основне значення на сьогодні має не сама акція як річ, а той зв'язок, який існує між акціонером та акціонерним товариством.
Цей момент набуває важливого значення в аспекті майнових відносин подружжя. Тут «речовий» підхід щодо акцій взагалі не спрацьовує. Акція як річ може існувати або не існувати. Для акціонера ця обставина не має жодного значення - він зберігає свої корпоративні права незалежно від форми акції. Що ж стосується другого з подружжя, то було б нелогічним, якби при наявності акції як речі права другого з подружжя виникали, а при її відсутності - ні. Треба визнати, що якщо акція має уречевлюваний вигляд, то вона є об'єктом права власності лише того з подружжя, який є акціонером. Якщо ж акція такого вигляду не має, то у другого з подружжя взагалі не виникає прав щодо цього об'єкту. Так чи інакше виникнення прав другого з подружжя не може залежати від того, існує чи не існує акція в уречевлюваному вигляді.
3. Акціонер як власник акції набуває корпоративних прав та обов'язків. Акція посвідчує права його власника (акціонера), що стосуються АО, включаючи: право на отримання частини прибутку акціонерного товариства у вигляді дивідендів; право на отримання частини майна акціонерного товариства у разі його ліквідації, право на управління акціонерним товариством, а також інші немайнові права (ч. 1 ст. 6 України «Про цінні папери та фондовий ринок»). Оскільки права акціонера є неподільними, вони у повному обсязі належать лише тому з подружжя, який є власником цінного паперу. Другий з подружжя не може набувати окремих елементів таких прав, зокрема права на отримання частини прибутку акціонерного товариства у вигляді дивідендів. Визнання за другим з подружжя права власності на акцію призведе до серйозних правових наслідків. У першу чергу це стосується укладення правочинів. В новому СК України встановлені вкрай обтяжливі правила щодо визначення згоди другого з подружжя щодо укладення правочинів із спільним майном (ст. 65 СК). Якщо визнати другого з подружжя співвласником акції, то на будь-яку дію акціонера, що має майновий характер (згода на укладення від імені юридичної особи певних правочинів; рішення про сплату дивідендів та розподіл прибутку; зміна розміру уставного капіталу тощо) буде потрібна письмова згода другого з подружжя. Така згода потрібна і у разі продажу акціонером належної йому акції. Визнання таких прав за другим з подружжя спричинить повне розбалансування функціонування будь-якого АО.
Наведені аргументи свідчать про те, що у разі набуття одним із подружжя акції (акцій) за рахунок спільних коштів подружжя права спільної сумісної власності щодо неї не виникає. Другого з подружжя не можна вважати власником акцій і відповідно - акціонером та володільцем комплексу особистих та майнових корпоративних прав.
Разом з тим не можна забувати, що набуття акції може здійснюватися за рахунок спільного майна подружжя. З урахуванням цієї обставини можна запропонувати такий послідовний вихід із складного становища:
- спільне майно подружжя за бажанням сторін перетворюється на вклад акціонера, внесений до АО внаслідок придбання одним з подружжя його акції (акцій);
- акція, як пайовий цінний папір, засвідчує право на частку у статутному фонді АО того з подружжя, який є акціонером і зареєстрований в реєстрі акціонерів;
- той з подружжя, який є акціонером, набуває право власності на акцію і одночасно повний обсяг особистих та майнових корпоративних прав;
- той з подружжя, який є акціонером, здійснює свої немайнові та майнові права особисто, другий з подружжя не може втручатися у діяльність акціонера і контролювати його дії;
- одержані акціонером дивіденди автоматично набувають режим спільної сумісної власності подружжя; аналогічний режим має одержана акціонером частина майна акціонерного товариства у разі його ліквідації;
- у разі поділу майна подружжя вартість акції має бути включена до вартості спільного майна подружжя, яке підлягає поділу;
- з урахуванням вартості акції має здійснюватися поділ подружнього майна;
- якщо є можливість, при поділі майна інтереси другого з подружжя задовольняються за рахунок іншого майна (не акції);
- у разі відсутності або недостатності іншого майна, другий з подружжя стає кредитором учасника товариства і може вимагати визнання за ним права на частку у статутному фонді АО. Оскільки така частка акціонера засвідчується відповідною акцією, то другий з подружжя вправі вимагати передання йому акції та відповідного внесення свого імені до реєстру акціонерів.
4. До об'єктів права спільної сумісної власності подружжя може також належати приватизоване подружжям житло. Приватизована квартира може стати об'єктом права спільної власності подружжя лише за умов, що: а) подружжя є громадянами України; б) чоловік та дружина постійно проживали в квартирі, яка приватизується або за ними зберігається право на житло; в) чоловік та дружина висловили своє бажання на приватизацію квартири (див. п. 11 коментарю до ст. 57 СК України).
Якщо подружжя разом приватизує квартиру, то виникає питання щодо конкретного виду спільної власності на житло. Відповідно до ст. 8 Закону «Про приватизацію державного житлового фонду» від 19.06.1992 р. передача займаних квартир (будинків) здійснюється в спільну сумісну або часткову власність за письмовою згодою всіх повнолітніх членів сім'ї, які постійно мешкають в цій квартирі (будинку), в тому числі тимчасово відсутніх, за якими зберігається право на житло, з обов'язковим визначенням уповноваженого власника квартири (будинку). Таким чином дружина та чоловік за своїм вибором визначають на якому праві їм належатиме квартира - спільної сумісної або спільної часткової власності. Можна погодитися з З.В. Ромовською, що «інтересам подружжя відповідає поширення на майно, набуте за час шлюбу, саме правового режиму сумісної власності. Це особливо стосується приватизації державного житлового фонду».
Однак, це поради фахівців, остаточне рішення вправі прийняти тільки чоловік та дружина. Після виникнення спільної сумісної або часткової власності відносини подружжя регулюються відповідними нормами СК та ЦК.
5. Суттєві особливості існують при визначенні правової природи приватизованих подружжям земельних ділянок. Такі ділянки можуть належати кожному з подружжя окремо на праві приватної власності (див. п. 12 коментаря до ст. 57 СК України). Приватизовані земельні ділянки можуть належати також дружині та чоловікові на праві спільної власності. Для приватизації земельних ділянок характерними є такі моменти. По-перше до кола осіб, які можуть бути суб'єктами такої приватизації, належать лише громадяни України. Іноземці, особи без громадянства або юридичні особи цією приватизацією скористатися не можуть. Це положення чітко зафіксоване в законі. По-друге, громадяни України можуть реалізувати належне їм право на безоплатну приватизацію земельної ділянки по кожному з видів її цільового призначення лише один раз. По-третє, право на безоплатну приватизацію обмежене законом. Йдеться про те, що приватизація земельних ділянок громадянами України може здійснюватися лише в межах розмірів, які встановлені ст. 121 Земельного кодексу України.
Питання, належить приватизована земельна ділянка до спільного чи роздільного майна подружжя, не має прямої відповіді, яка б містилася в законодавстві. Безоплатна приватизація згідно з Декретом Кабінету Міністрів України від 26 грудня 1992 р. «Про приватизацію земельних ділянок» стосується перш за все земельних ділянок, наданих громадянам у користування для конкретних цілей (земельні ділянки, надані громадянам для ведення особистого підсобного (нині - селянського) господарства, будівництва і обслуговування житлового будинку (присадибна ділянка), садівництва, індивідуального дачного і гаражного будівництва). Постійні користувачі, які виявили бажання приватизувати свої земельні ділянки, могли звернутися з відповідними заявами до уповноважених органів, до компетенції яких належить передача земельних ділянок у приватну власність. У цьому випадку постійне право землекористування громадянина трансформувалося у право власності на земельну ділянку.
Наказом Державного комітету України з земельних ресурсів від 15.02.1993 р. була затверджена форма заяви про передачу у приватну власність земельної ділянки, в якій визначається волевиявлення лише однієї особи - землекористувача. Законодавство не вимагало від громадянина разом із заявою подання відомостей про його сімейний стан. Не вимагало законодавство і прояву волі інших осіб, зокрема другого з подружжя на приватизацію земельної ділянки. Очевидно, вважалося, що ділянка надавалася у користування подружжю, тому і приватизація буде здійснюватися хоча і за заявою лише однієї особи, однак на користь подружжя.
Такий неперсоніфікований підхід, на жаль, є для нас традиційним. Отримані у свій час у постійне користування земельні ділянки зазвичай оформлювалися на ім'я лише одного громадянина - глави чи члена сім'ї, глави колгоспного двора тощо. Державні акти на право постійного користування, які посвідчували право землекористування громадян, також виписувалися на одну особу, хоча цими ділянками фактично користувалися усі члени сім'ї чи двора, які володіли земельною правосуб'єктністю. Очевидно, що в такому ж руслі здійснювалася і приватизація земельних ділянок під час дії перших законодавчих актів, які визначали цей процес. Земельна ділянка передавалася у постійне користування подружжя (сім'ї), заяву подавав лише один з подружжя - землекористувач, згода другого з подружжя автоматично вважалася наявною. З урахуванням цього, з усіма можливими застереженнями можна припустити, що закон закріплював презумпцію згоди другого з подружжя (який не подавав заяви) на приватизацію земельної ділянки. Треба особливо підкреслити, що мова не йде про майно, набуте за час шлюбу, яке вважається спільним майном подружжя (ч. 1 ст. 60 Сімейного кодексу України). У даному разі кожен з подружжя реалізує власне право на приватизацію земельної ділянки, просто згода другого з подружжя вважається такою, що є наявною. За таких обставин ділянки, які були передані у користування подружжю, а потім приватизовані за заявою лише одного з подружжя можна віднести до спільного майна подружжя.
Однак такий підхід (якщо саме він мав місце), не є беззастережним, бо він має свої суттєві вади. Щонайменше, він не враховує двох моментів: а) другий з подружжя може взагалі не мати право на приватизацію земельної ділянки, наприклад, як іноземний громадянин або особа без громадянства; б) другий з подружжя не мав наміру приватизувати земельну ділянку, яка була надана у користування.
Згідно з новим ЗК України (2001 р.) присадибні, садові, дачні, гаражні та інші земельні ділянки можуть використовуватися на двох правових підставах (титулах): а) на праві власності; б) на умовах оренди. Таким чином, новий Земельний кодекс України взагалі не передбачає для громадян використання земельних ділянок на праві постійного користування. Практика свідчить, що в сучасних умовах земельні ділянки надаються громадянам переважно на умовах оренди, хоча ч. 3 ст. 116 ЗК не виключає безоплатної передачі земельних ділянок у власність громадян у разі одержання їх із земель державної і комунальної власності в межах норм безоплатної приватизації.
В договорі оренди земельної ділянки суб'єктний склад сторін чітко персоніфікований. Орендарем земельної ділянки для індивідуального житлового, гаражного чи дачного будівництва виступає конкретний громадянин. Однак, як і раніше, в такому договорі не визначаються інші особи (члени сім'ї орендаря чи другий з подружжя), хоча вони також задовольняють потреби в земельній ділянці, наданій під забудову садиби, садового будиночка, дачі чи гаража. Крім того, не можна забувати, що одержання в оренду земельної ділянки під забудову одним із подружжя виключає можливість одержання ділянки для використання за таким же цільовим призначенням другим із подружжя. Це свідчить про права на землю не лише того з подружжя, котрий укладав договір оренди, а й другого з них. Якби земельна ділянка надавалася в оренду подружжю, коли чоловік та дружина разом виступають на стороні орендаря, то при подальшій приватизації ділянки не виникало б питання щодо того, кому вона належить на праві власності. Що можна сказати сьогодні? При всіх застереженнях є підстави вважати, що приватизація орендованої земельної ділянки, наданої в оренду одному із подружжя, буде підставою для виникнення права спільної сумісної власності подружжя. Однак такий підхід може бути спростований, якщо другий з подружжя, який не був учасником договору оренди, заявить, що він не бажав приватизувати орендовану земельну ділянку.
На жаль, сьогодні всі ці питання є вкрай складними. Законодавець повинен чітко визначити свою позицію з цього приводу. Дещо в цьому плані вже здійснено. Так, постановою КМУ від 02 квітня 2002 р. була затверджена нова (змінена) форма Державного акта про право власності на земельну ділянку'. В ній вперше передбачається наявність спеціального додатка до Державного акта-списку співвласників земельної ділянки. В ньому визначаються прізвище, ім'я, по батькові та адреса усіх інших осіб, які набувають права на земельну ділянку. Крім цього, в додатку мають визначатися частки кожного із співвласників у праві на майно. Таким чином можна вважати, що питання щодо правового режиму приватизованих за заявою одного з подружжя земельних ділянок набуло певного вирішення. Вже під час отримання Державного акта про право власності на земельну ділянку коло осіб, які набувають права власності щодо нього, є визначеним.
6. Відповідно до ч. 3 ст. 61 СК України якщо одним із подружжя укладено договір в інтересах сім'ї, то гроші, інше цінне майно, в тому числі гонорар, виграш, які були одержані за цим договором, є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя.
Ця норма не відзначається чіткістю. Не зрозуміло, які саме договори в інтересах сім'ї в ній передбачені. Очевидно, це не договори купівлі-продажу або міни, оскільки правовий режим набутого за такими договорами майна визначається спеціальними нормами (ст. 65 СК України).
Слово «виграш» свідчить про те, що ця норма визначає правовий режим речі, що була отримана внаслідок гри, в якій брав участь один із подружжя. Можна припустити, що мова йде про участь одного з подружжя у різноманітних вигравальних конкурсах, лото, вікторинах тощо. Якщо за участь у такому конкурсі один з подружжя отримує винагороду (гроші, інше цінне майно), вона стає об'єктом права спільної сумісної власності подружжя. Треба, однак, припустити, що винагорода, про яку йде мова в ч. 3 ст. 61 СК, не може бути відзнакою особистих знань, вмінь або досягнень одного з подружжя у відповідній сфері. Премії і нагороди, які один із подружжя одержав за особисті заслуги, складають роздільне майно подружжя відповідно до ч. 3 ст. 57 СК України.
Питання про правовий режим виграшу не є простим. Сьогодні гра розглядається з зовсім інших позицій, ніж це було раніше. Визначенню її юридичної природи присвячені спеціальні наукові дослідження. Це пояснюється тим, що особа може брати участь не лише у вікторинах, а й у таких азартних іграх, як бінго, рулетка, гра в кості, тоталізатор та інші. Як відомо, в процесі гри людина може втрачати усе своє майно, набувати величезних боргів, оскільки участь у грі пов'язується із виникненням зобов'язань ігрового ризику. І, навпаки, особа одночасно може набути значного виграшу.
Правові наслідки гри мають свої особливості у тому разі, коли гравець є особою, яка має подружній статус. До вирішення цього питання треба підходити дуже обережно, у той час як ч. 3 ст. 61 СК України дещо легковажно намагаєтеся визначити правовий режим виграшу, отриманого одним із подружжя, однозначно відносячи його до спільного майна подружжя. З аналізу коментованої статті можна дійти висновку, що спільна власність подружжя на виграш виникає: а) коли той з подружжя, хто брав участь у грі, уклав договір в інтересах сім'ї; б) незалежно від того, використовувалося чи не використовувалося в процесі гри спільне або роздільне майно подружжя. Однак такий підхід може викликати спори. По-перше, той з подружжя, хто виграв значну суму грошей або цінне майно, може заперечувати, що він діяв в інтересах сім'ї. Особа буде стверджувати що брала участь в грі за особистою ініціативою і не діяла в інтересах другого з подружжя або інших членів сім'ї. По-друге, договори гри, засновані на азартному ризику ігор, мають оплатний характер і пов'язані із внесенням гравцем відповідного грошового внеску. Той з подружжя, хто брав участь в грі, може посилатися на те, що його грошові внески формувалися за рахунок роздільного, і не спільного майна подружжя, тому одержаний дохід належить йому особисто (ст. 58 СК України). Такі обставини треба було б врахувати в СК України і більш чітко прописати цю норму.
В ч. 3 ст. 61 СК України окрім виграшу згадується також гонорар, одержаний одним з подружжя за договором, укладеним в інтересах сім'ї. Цей момент такс»: потребує пояснень. Якщо гонорар розглядається в якості різновиду оплати з; роботу, здійснену автором за авторським договором, то режим такого майна визначається в ч. 2 коментованої статті, в якій йдеться про заробітну плату та інші доходи, одержані одним із подружжя. Якщо ж гонорар розглядається як сплата за особисті заслуги автора, то треба керуватися ч. 3 ст. 57 СК України, яка визначає види роздільного майна подружжя. Коли особа може одержати гонорар за договором, укладеним в інтересах сім'ї, сказати важко, тому в цій частині коментована стаття потребує відповідних уточнень.
7. Серед об'єктів права спільної власності подружжя, сімейне законодавство особливо виділяє речі професійних занять подружжя, спеціально встановлюючи їх правовий режим. Відповідно до ч. 4 ст. 61 СК речі професійних занять (музичні інструменти, оргтехніка, лікарське обладнання тощо), придбані за час шлюбу для одного з подружжя, є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя. Таким чином, якщо за час шлюбу були придбані речі, професійно необхідні одному з подружжя, відповідно до закону вони не визнаються об'єктом його права власності. Законодавство виходить з того, що такі речі були придбані за рахунок спільних коштів подружжя, тому вони мають належати до їх спільного майна. Дружина або чоловік, професійні заняття котрого обслуговують такі речі, може лише претендувати на їх отримання у разі поділу майна подружжя. При цьому сторона, яка отримала таке майно у власність, зобов'язана виплатити другій стороні вартість належної йому частки майна.
В ч. 4 ст. 61 СК України використовується термін «професійні заняття». Однак його не можна трактувати занадто вузько - лише в плані безпосередньої професії одного або обох з подружжя. Мова може йти про речі, які обслуговують не лише професійну діяльність подружжя, а й їхні хобі, різні захоплення, не пов'язані безпосередньо з їхньою основною професією. Головне, щоб це були особливі, специфічні предмети, що дають можливість здійснювати певний вид діяльності займатися фотографуванням, музикою, живописом тощо).
8. Сьогодні термін «речі професійних занять подружжя» набуває нового важливого аспекту. Це пов'язано з тим, що згідно із ч. 1 ст. 50 ЦК України фізична особа з повною цивільною дієздатністю має право на здійснення підприємницької діяльності, яку не заборонено законом. При цьому знову виникає питання про особливості здійснення підприємницької діяльності тим із подружжя, який перебуває у шлюбі. Щодо цього в законі міститься лише одне спеціальне правило: фізична особа - підприємець, яка перебуває у шлюбі, відповідає за зобов'язаннями, пов'язаними з підприємницькою діяльністю, усім своїм особистим майном : часткою у праві спільної сумісної власності подружжя, яка належатиме їй при поділі цього майна (ч. 2 ст. 52 ЦК України).
Закон не визначає складу і особливостей майна, яке використовується у підприємницькій діяльності одним із подружжя. Як демонструє практика, проблема полягає саме у визначенні того майна, яке можна розглядати як:
- особисте майно того з подружжя, який здійснює підприємницьку діяльність;
- майно, що належить подружжю на праві спільної власності і в якому підприємцю належить певна частка у разі поділу майна.
В реальному житті той з подружжя, який здійснює підприємницьку діяльність, нерідко використовує для підприємницьких цілей спільне майно подружжя. Окрім цього він вкладає у свою діяльність і роздільне майно, що належить йому особисто. Внаслідок цього майно з різним правовим режимом змішується. зазначити, яке майно є результатом власне дій підприємця, а яке має входити до спільного майна подружжя, вкрай важко.
Питання про правовий режим підприємницького майна набуває свого значеної не лише у разі поділу майна або визнання підприємця банкрутом. Воно має значення постійно, у побутовій практиці підприємця, оскільки у разі використання спільного майна подружжя спрацьовують жорсткі правила ст. 65 СК України про необхідність згоди другого з подружжя на укладення правочинів з таким майном. Лише стосовно роздільного майна підприємець може діяти вільно без згоди другого з подружжя. Уявити собі діяльність підприємця, який працює під страхом постійної «загрози» з боку другого з подружжя достатньо важко.
Зрозуміло, що найкращий вихід полягає у законодавчому визначенні найбільш складних питань, що пов'язані з діяльністю підприємця, який має подружній статус. Проте необхідні зміни до законодавства мають бути системними одночасними, на що у найближчий час розраховувати важко.
Найбільш простим і реальним у сучасних умовах може бути інше вирішенню питання. Якщо один із подружжя має бажання бути зареєстрованим як підприємець, сторони мають самостійно визначити для себе основні питання, пов'язані з його подальшою підприємницькою діяльністю. Це може бути здійснено шляхом укладення відповідного договору (шлюбного або спеціального договору спрямованого на вирішення питань, пов'язаних із підприємницькою діяльністю одного з подружжя).
Основним в цьому плані є визначення такого поняття, як «підприємницькі майно», тобто майно, яке буде використовуватися одним із подружжя виключити у підприємницьких цілях. В практиці його нерідко називають «бізнес». Подружжя може за договором відокремити підприємницьке майно від іншого спільного або роздільного майна подружжя та надати йому чітко визначений правовий режим.
Зокрема, сторони можуть визначити в договорі, що:
- до підприємницького майна належать певні грошові суми, вклади у банківських установах, рухомі та нерухомі речі тощо;
- підприємницьке майно належить на праві власності тому з подружжя, який зареєстрований як підприємець;
- підприємець самостійно володіє, користується та розпоряджається підприємницьким майном без згоди другого з подружжя;
- прибуток, дохід (дивіденди) від підприємницького майна належать підприємцю і використовуються ним в подальшому виключно в підприємницьких цілях;
- підприємницьке майно входить до роздільного майна того з подружжя, який здійснює підприємницьку діяльність, тому підприємець відповідає цим майном за зобов'язаннями, пов'язаними з підприємницькою діяльністю.
Як зазначалося, про фізичну особу - підприємця, яка перебуває у шлюбі, закон згадує лише в контексті його відповідальності за зобов'язаннями, пов'язаними з підприємницькою діяльністю (ч. 2 ст. 52 ЦК України). Проте цивільний закон не враховує тієї обставини, що згідно із нормами сімейного законодавства права подружжя на майно мають і особи, які проживають однією сім'єю, але не перебувають у шлюбі між собою (ст. 74 СК України), тобто фактичне подружжя. Можна припустити, що правило про відповідальність підприємця, який перебуває у зареєстрованому шлюбі, може розповсюджуватися і на підприємця, який перебуває у фактичних шлюбних відносинах.
« Попередня Наступна »
= Перейти до змісту підручника =
Информация, релевантная "Стаття 61. Об'єкти права спільної сумісної власності"
  1. Стаття 165. Доходи, які не включаються до розрахунку загального місячного (річного) оподатковуваного доходу
    статті170 цього розділу: а) творчими спілками їх членам у випадках, передбачених законом; б) Товариством Червоного Хреста України на користь отримувачів благодійної допомоги відповідно до закону; в) іншими неприбутковими організаціями (крім кредитних спілок та інших небанківських фінансових установ) та благодійними фондами України, статус яких визначається відповідно до закону, на
  2. Стаття 170. Особливості нарахування (виплати) та оподаткування окремих видів доходів
    статті 176 цього розділу щодо подання податковим органам інформації про виплачені доходи в установленому цим розділом порядку. Запровадження обов'язку податкового агента для професійного торговця цінними паперами, включаючи банк, не звільняє платника податку від обов'язку декларування результатів усіх операцій з купівлі та продажу інвестиційних активів, здійснених протягом звітного
  3. § 4. Особливості деяких різновидів права спільної власності
    статтями 16 і 17 Закону України "Про власність" таке право, зокрема, виникає, коли будівництво велося подружжям у період шлюбу (тут виникає спільна сумісна власність) або велося за рахунок спільної праці членів сім'ї (у такому разі будинок стає їхньою спільною сумісною власністю, якщо інше не було встановлено письмовою угодою між ними). Інші особи, які брали участь у будівництві жилого будинку
  4. § 3. Право спільної сумісної власності подружжя
    статті, - нажите подружжям за час шлюбу, є його спільною власністю". Отже, режим спільності не поширюється на майно, придбане до шлюбу або після його припинення. При цьому юридичну силу має шлюб, укладений у державних органах реєстрації актів громадянського стану (РАГСу). Нерідко чоловік і жінка з певних причин не реєструють шлюб, перебуваючи у так званих фактичних шлюбних відносинах. На майнові
  5. Стаття 57. Майно, що є особистою приватною власністю дружини, чоловіка
    статті визначається питання щодо видів роздільного майна подружжя. Реєстрація шлюбу за загальним правилом (якщо інше не встановлено шлюбним договором) є підставою виникнення права спільної сумісної власності подружжя на майно. Разом з тим, незалежно від наявності шлюбу, кожен із подружжя може мати майно, що належить на праві власності йому особисто (роздільне майно). Щодо визначення права, на
  6. Стаття 58. Право на плоди та доходи від речей, що є особистою приватною власністю дружини, чоловіка
    статті визначається правовий режим таких об'єктів права власності подружжя, як плоди, приплід та дохід (дивіденди). В СК України використовуються такі поняття як «плоди», «приплід», «дохід (дивіденди)», хоча вони не збігаються з термінами, що закріплені в ЦК України. Зокрема, в ст. 189 ЦК України вказано, що продукцією, плодами та доходами є все те, що виробляється, добувається, одержується з
  7. Стаття 60. Підстави набуття права спільної сумісної власності подружжя
    статті закріплено загальне правило: майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважних причин самостійного заробітку (доходу). Набуття майна за час шлюбу створює презумпцію права спільної сумісної власності подружжя. Якщо майно було набуте за час шлюбу, передбачається (презумується), що
  8. Стаття 62. Виникнення права спільної сумісної власності подружжя на майно, що належало дружині, чоловікові
    статті, якщо майно дружини, чоловіка за час шлюбу істотно збільшилося у своїй вартості внаслідок спільних трудових чи грошових затрат або затрат другого з подружжя, воно у разі спору може бути визнане за рішенням суду об'єктом права спільної сумісної власності подружжя. Вказана норма вже існувала в сімейному законодавстві (ст. 25 КпШС України), тому можна вважати, що вона знайшла свою перевірку
  9. Стаття 70. Розмір часток майна дружини та чоловіка при поділі майна
    статті встановлюється порядок визначення часток подружжя у праві власності на майно у разі його поділу. Дружина та чоловік можуть визначити свої частки з метою перетворення права спільної сумісної власності у право спільної часткової власності подружжя (без подальшого його поділу). Проте визначення часток подружжя не є зазвичай тим правовим результатом, для досягнення якого сторони діють. Як
  10. Стаття 71. Способи та порядок поділу майна, що є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя
    статті містяться правила, що стосуються поділу майна подружжя в натурі відповідно до цих часток. Поділу в натурі підлягають лише речі, тобто об'єкти права спільної сумісної власності подружжя. Проте до подружнього майна входять також майнові права та обов'язки подружжя. Ця обставина враховується і при поділі речей (майна в натурі). В процесі поділу між подружжям згідно з їх частками в праві
© 2014-2022  yport.inf.ua