| Головна |
| « Попередня | Наступна » | |
2.3. Загальна характеристика батьківських прав та обов'язків. |
||
|
Шлюбно-сімейне законодавство України дозволяє приєднувати до свого прізвища прізвище чоловіка чи дружини, тобто йменуватися подвійним прізвищем. Таким чином, при реєстрації шлюбу один з подружжя має право прийняти об'єднане прізвище, а другий - залишити своє дошлюбне прізвище. При бажанні кожний з них може йменуватися подвійним прізвищем. Приєднувати до подвійного прізвища ще одне прізвище не дозволяється. Питання про вибір прізвища вирішується особами, які вступають до шлюбу, тільки в момент реєстрації шлюбу. Проведений в актових книгах запис про прізвище замінити неможливо. У відповідності з Положенням про порядок розгляду клопотань про переміну громадянами України прізвища, імені та по батькові, затвердженим Постановою Кабінету Міністрів України від 27 березня 1993 року № 233, зміна прізвищ, імен та по батькові громадянами України допускається по досягненню ними 16-річного віку. Зміна прізвища, імені, по батькові проводиться з дозволу органу реєстрації актів громадянського стану. Дозвіл на зміну прізвища, імені, по батькові видається лише у тих випадках, коли для цього маються вагомі поважні причини (незвучність прізвища, імені, по батькові чи важкість їх вимови; бажання одного з подружжя носити спільне з іншим прізвище або повернути своє дошлюбне прізвище, якщо про це не було заявлено при реєстрації шлюбу чи при розлученні; бажання носити прізвище вітчима (мачухи), виховуючого заявника, або по батькові по імені вітчима, коли усиновлення не може бути оформлене, та таке інше). Реєстрація зміни прізвища, імені, по батькові здійснюється органом РАГСу, який прийняв клопотання, згідно з дозволом про зміну прізвища, імені, по батькові, за наявності квитанції про сплату держмита. Громадянин України, який постійно проживає за кордоном, клопотання про зміну прізвища, імені, по батькові подає до дипломатичного представництва або консульської установи України за кордоном. Зміна прізвища особою, яка перебуває у шлюбі, не тягне за собою зміну прізвища іншого подружжя. Зміна прізвища батьками або одним з них не тягне за собою зміну прізвища їх повнолітніх дітей. Прізвище неповнолітніх дітей змінюється в разі зміни прізвища обома батьками. Якщо прізвище змінив один з батьків, то питання про зміну прізвища неповнолітніх дітей вирішується за згодою батьків, а в разі відсутності згоди - органом опіки та піклування. При зміні імені батьком, по батькові його неповнолітніх дітей виправляється у відповідності із зміною імені батька. По батькові повнолітніх дітей змінюється тільки за їхнім клопотанням на загальних підставах. Розгляд клопотання про зміну прізвища, імені, по батькові має бути закінчений не пізніше тримісячного строку з дня подачі клопотання. Зміна прізвища, імені, по батькові не допускається у таких випадках: а) якщо заявник знаходиться під слідством, судом або в нього є судимість; б) якщо проти зміни прізвища, імені, по батькові маються заперечення з боку органів внутрішніх справ. До особистих прав подружжя відноситься право на спільне вирішення питань життя сім'ї, на вільний вибір занять, професій та місця проживання (статті 20, 21 КпШС України). Всі питання сім'ї вирішуються подружжям спільно, на основі взаємної згоди, повної рівності та виходячи з інтересів сім'ї в цілому та інтересів неповнолітніх дітей особисто. Особлива увага повинна виявлятися до охорони та забезпечення інтересів вагітної жінки. При відсутності згоди у вирішенні деяких питань спільного життя кожний з подружжя або двоє разом мають право звернутися за роз'ясненням суперечки до органу опіки та піклування чи до суду. Право подружжя вільно обирати заняття та професію закріплене статтею 49 Конституції України. У відповідності з цим правом кожен з подружжя, керуючись своїми нахилами та інтересами, самостійно вибирає для себе заняття чи професію. Заперечення або заборони іншого з подружжя, пов'язані з таким вибором, правового значення не мають. Кожному з подружжя належить право вільного визначення свого місця проживання. А це означає, що зміна місця проживання одним з подружжя не тягне правового обов'язку іншого з подружжя слідувати за ним. Тому не може мати юридичної сили зобов'язання, яке дала громадянка Н. чоловіку: поїхати разом з ним до місця служби до Шацького району Волинської області. До деяких інших особистих прав подружжя відноситься право давати згоду на усиновлення дитини, право на розірвання шлюбу, на виховання дітей. При регулюванні відносин подружжя із приводу приналежного їм майна можуть застосовуватися два правових режими: законний і договірний. Законний правовий режим регулювання відносин подружжя із приводу їхнього майна застосовується в тих випадках, коли він не змінений шлюбним контрактом (див. коментар до ст.271 КпШС). Відповідно до законного правового режиму все майно подружжя можна розділити на загальне і роздільне. У відповідності зі ст.22 КпШС майно, нажите подружжям під час шлюбу, є їх загальною спільною власністю. У літературі немає єдиної точки зору про поняття загального майна подружжя. Одні автори вважають, що до складу загального майна чоловіків входять тільки речі. Подружжя мають на внесок іншого не право власності, а зобов'язальне право. Приведена точка зору також не відповідає змісту ч.2 п.9 Постанови Пленуму Верховного суду України від 12 червня 1998 р. "Про застосування судами деяких норм КпШС України", де роз'яснено, що до складу спільного майна подружжя можуть входити не тільки речі, але і права, право на внески в кредитні установи, паї нагромадження в ЖБК, ДСК, гаражно-будівельних кооперативах, право на страхові суми, страхові відшкодування, грошові суми і майно, що належить дружинам по іншим зобов'язальним правовідносинам. Крім того, дружинам можуть спільно належати права по акціях і інших цінних паперах. Для загального майна подружжя характерно також те, що не має значення на ім'я кого з подружжя придбано в період шлюбу майно. Тому що випливає зі змісту ч.З п.4 Постанови Пленуму Верховного суду України від 04.10.91 р. "Про практику застосування судами законодавства, що регулює право власності громадян на житловий будинок", для виникнення права загальної власності подружжя на побудований житловий будинок не має значення, на ім'я кого з чоловіків оформлений житловий будинок. Відповідно до діючого законодавства дружинам на праві власності можуть належати не тільки предмети споживання, але і засобу виробництва (ст. 13 Закону України "Про власність"). У тих випадках, коли майно належить дружинам на праві спільної власності, виникає спільна сумісна власність подружжя. Як випливає зі ст.22 КпШС, для виникнення спільного майна подружжя необхідно, щоб воно було придбано під час шлюбу. Ця ж вимога випливає зі ст. 16 Закону України "Про власність". В осіб, що не перебувають в зареєстрованому шлюбі, також може виникнути право спільної сумісної власності на деякі речі, наприклад, при спільному створенні речі (будинку). Однак у цьому випадку немає презумпції рівності часток, не враховується принцип взаємної матеріальної підтримки. У Постанові Пленуму Верховного суду України від 12 червня 1998 р. "Про застосування судами деяких норм КпШС України" (п. 12 ч.1) сказано, що правила ст ст.22, 28, 29 КпШС не застосовуються до спорів про розділ майна осіб, що живуть однією родиною, але не одружені. Як випливає з ч.2 ст.13 КпШС, права й обов'язки подружжя породжує тільки зареєстрований шлюб. Однак для виникнення спільності майна подружжя недостатньо, щоб майно було придбано в період зареєстрованого шлюбу. Потрібно також, щоб подружжя спільно проживали, господарювали, тобто наявність спільної праці подружжя. Необхідність спільної праці подружжя для виникнення спільності їхнього майна випливає з ч.2 ст.28 КпШС, що передбачає, що суд може визнати майно, нажите кожним з подружжя під час їхнього роздільного проживання, при фактичному припиненні шлюбу, власністю кожного з них. У даному випадку є один з елементів юридичного складу, необхідного для виникнення спільного майна подружжя - зареєстрований шлюб, але відсутній інший факт - спільна праця, тому що подружжя фактично припинило ведення спільного господарства. Таким чином, обов'язковими елементами юридичного складу, необхідного для виникнення спільності майна подружжя, є придбання майна під час зареєстрованого шлюбу й у результаті спільної праці. Сукупність елементів юридичного складу, необхідного для виникнення спільності майна подружжя, визначає і початковий момент виникнення спільності їхнього майна. З огляду на, що до складу загального майна чоловіків входять не тільки право власності, але і зобов'язальні права; при цьому можливі три рішення цього питання: 1) майно стає спільним, коли зароблено, тобто коли на нього виникло право; 2) коли майно отримане; 3) коли майно внесене одним з чоловіків у дім, у родину. Початковим моментом виникнення спільності майна подружжя варто вважати момент, коли в одного з подружжя виникло на нього право. Подружжя має рівні права володіння, користування і розпорядження спільним майном. При цьому подружжя користується рівними правами на майно й у тому випадку, якщо один з них був зайнятий веденням домашнього господарства, доглядом за дітьми чи по інших поважних причинах не мав самостійного заробітку. Дане положення відповідає принципу рівноправності подружжя, закріпленому в ст.51 Конституції й у ст.4 КпШС. Це положення ст.22 КпШС охороняє інтереси жінки, найчастіше інтереси жінки-матері, а також непрацездатного чоловіка. До поважних причин, по яких інший з подружжя не мав самостійного заробітку, можуть бути також віднесена непрацездатність дружини, навчання й ін. Приведене положення відповідає принципу взаємної матеріальної підтримки подружжя. Розглянемо аліментні відносини.Аліментами називається утримання, яке по закону одна особа (боржник) повинна надати іншій особі (кредитору), що знаходиться в сімейних правовідносинах за умови неповноліття останнього або непрацездатності чи нужденності. Те утримання, яке надається не в силу юридичного обов'язку, а на підставі моральних норм, не буде вважатись аліментами. Аліментні зобов'язання виникають тільки в силу закону, тобто в зв'язку зі шлюбом, близьким родством, чи інших сімейних відносин; неповноліттям або непрацездатністю чи нужденністю. Аліментне зобов'язання носить особистий характер і це обумовлюється тим положенням, що внаслідок смерті аліменнто-управомочної чи аліментнозобов'язаної особи аліментні зобов'язання припиняються. Права на аліменти не можуть бути передані якій-небудь іншій особі. Аліментні правовідносини - це довготривалі правовідносини, і тому в будь-який момент управомочна особа може вимагати їх стягнення, незалежно від того, який строк витік з моменту виникнення аліментного зобов'язання. Згідно з ст.34 КпШС України аліменти одному з подружжя присуджуються з моменту пред'явлення позову на майбутній час. Оскільки аліментні зобов'язання встановлені законом, то вони не можуть бути припинені за угодою сторін, а припиняються тільки тоді, коли відпадають умови, що є необхідною посилкою аліментного зобов'язання. На підставі ч.І ст.32 КпШС України подружжя зобов'язані матеріально підтримувати один одного. Таке зобов'язання виникає у подружжя з моменту реєстрації шлюбу. При цьому не має значення, проживають подружжя разом чи окремо. Обов'язок матеріального утримання виникає тільки у подружжя, шлюб яких був зареєстрований у встановленому законом порядку. Фактичне співжиття чоловіка та жінки не породжує між ними правових відносин чоловіка та дружини та не викликає юридичного обов'язку утримувати один одного. Право вимагати матеріального утримання має непрацездатний з подружжя, який є нужденним. Непрацездатним є один з подружжя, який досяг пенсійного віку (жінки - 55 років, чоловіки - 60 років), а також які є інвалідами І або II групи. Той з подружжя, який е непрацездатним, повинен одночасно потребувати матеріальної допомоги. Нужденність одного з подружжя встановлюється за допомогою співставлення його доходів та потреб. Сама по собі непрацездатність при відсутності ознаки нужденності, також як і нужденність одного з подружжя в разі його працездатності, недостатня для присудження матеріального утримання. У законі особливо підкреслюється право на матеріальне утримання дружини під час вагітності та протягом 3-х років після народження дитини, якщо чоловік в спромозі його надавати, а дружина потребує допомоги. У відповідності до закону батьки зобов'язані утримувати своїх неповнолітніх дітей, які потребують матеріальної допомоги (стаття 80 КпШС України). Обов'язок по утриманню своїх неповнолітніх дітей здійснюється батьками у більшості випадків добровільно. Якщо ж батьки ухиляються від цього обов'язку та не надають коштів на утримання дітей добровільно, такі кошти стягуються з них у судовому порядку у вигляді аліментів. Обов'язок по утриманню дітей покладається на обох батьків. Коли діти проживають з матір'ю, позов про стягнення аліментів пред'являється до батька. На дітей, які виковуються батьком, аліменти стягуються з їх матері. Якщо дитина проживає у інших осіб (діда, бабусі, дядька, тітки та ін.), ці особи можуть стягувати аліменти з обох батьків. У силу статті 92 КпШС України аліменти можуть виплачуватися у добровільному порядку особисто особою, яка зобов'язана сплачувати аліменти, або через власника чи уповноважений ним орган за місцем її роботи, одержання нею пенсії, стипендії. Підставою для утримання та переводу аліментів в добровільному порядку є письмова заява громадянина, що подана за місцем роботи, яку бухгалтерія реєструє як виконавчий документ. Особа, яка виявила бажання добровільно сплачувати аліменти, має право у будь-який час збільшити розмір або припинити виплату аліментів, подавши про це письмову заяву до бухгалтерії за місцем роботи, яка зобов'язана негайно повідомити стягувача аліментів про надходження від громадянина такої заяви. Власник або уповноважений ним орган підприємства, установи, організації щомісячно переводить аліменти особі, яка зазначена в заяві, в триденний строк з дня, встановленого для виплати заробітної плати. Якщо громадянин, з якого утримуються аліменти за його заявою, змінює місце роботи, навчання або одержання пенсії, стягнення аліментів припиняється. Про це негайно повідомляється стягувач. Утримання аліментів може бути поновлено на підставі знову поданої громадянином заяви. Такий добровільний порядок сплати аліментів не виключає права стягувача в будь-який час звернутися до суду з позовом про стягнення аліментів. При виїзді громадянина, який зобов'язаний сплачувати аліменти, за кордон на постійне місце проживання в держави, з якими Україна не має договорів про надання правової допомоги, стягнення аліментів провадиться в порядку, визначеному Кабінетом Міністрів України. Аліменти на неповнолітніх дітей з їх батьків стягуються в розмірі: на одну дитину - одна чверть, на двох - одна третина, на трьох - не більше половини заробітку (прибутку) батьків, але не менше 1/2 неоподатковуваного мінімуму доходів громадян на кожну дитину (стаття 82 КпШС України). Однак у окремих випадках встановлення розміру аліментів такому порядку викликає певні труднощі. Наприклад, письменники, композитори, художники та інші працівники творчих професій, як правило, не мають постійного заробітку і отримують авторський гонорар за створені ними твори. Тому стягнення з них аліментів у частковому відношенні носило б нерегулярний характер. Саме тому в силу статті 85 КпШС України аліменти за проханням особи, яка вимагає їх, можуть бути встановлені судом у твердій грошовій сумі, яка підлягає виплаті щомісячно. Аліменти в твердій грошовій сумі стягуються і у тих випадках, коли діти знаходяться у кожного з батьків. У таких випадках аліменти стягуються на користь менш забезпеченого з батьків, в залежності від матеріального сімейного стану сторін у межах, встановлених для стягування аліментів. У разі стягнення аліментів з батьків на непрацездатних дітей, які потребують матеріальної допомоги, розмір аліментів визначається в частковому відношенні до заробітку (доходу), виходячи з матеріального та сімейного становища особи, з якої стягуються аліменти, та особи, яка одержує їх. < |
||
| « Попередня | Наступна » | |
|
|
||
Информация, релевантная "2.3. Загальна характеристика батьківських прав та обов'язків." |
||
|
||