| Головна |
| « Попередня | Наступна » | |
§ 1. Поняття і основні особливості джерел права європейського союзу |
||
|
1. Вельми банальним виглядало б твердження про те, що джерела права Європейського союзу (ЄС), так само як і будь іншої правової системи, потрапляючи під загальне поняття джерела або форми права, мають як загальними для них всіх родовими ознаками і рисами, так і мають свої особливості, якби, по-перше, не брати до уваги той факт, що ні у вітчизняній, ні в зарубіжній літературі не склалося стійкого уявлення про загальні ознаки і рисах, що формують общеродового поняття джерела права, а по-друге - не враховувати ту обставину , що саме в особливостях кожного джерела права "закладена" його конкретна суть і зміст * (437). Виходячи з цього при розгляді джерел права Європейського союзу, так само як і будь-який інший правової системи, щоб уникнути плутанини теоретично і методологічно важливим видається спочатку визначитися з вихідними, загальнотеоретичними положеннями, що стосуються джерел права, а потім, спираючись на них і використовуючи їх, звернутися до розгляду особливостей джерел шуканої правової системи. 2. Широко відомо, що серед вітчизняних правознавців і государствоведов на питання типу: "Що таке форма права і що собою представляє джерело права?", "Чи є вони ідентичними явищами і поняттями або ж вони різняться між собою?" - Також як і на інші аналогічні їм питання, традиційно не було і немає однозначної відповіді. Так, в одних випадках форма права розглядалася як явище, ідентичне нормі права. Передбачалося, що "юридична норма" виступає у вигляді внутрішньої форми права, "що повідомляє йому общеобязательность", а "нормативні акти держави" - у вигляді зовнішньої форми права * (438). В інших випадках як "двох основних форм права", до яких "зараховувалися" і за допомогою яких впорядковувалися норми права, розглядалися основні напрямки (теорії) і підходи до права, такі як позитивне і природне право * (439). У третьому же випадках під формою права розуміється внутрішня організація права (внутрішня форма) і "прийнята в даному суспільстві форма вираження нормативної державної волі правлячого класу" * (440). Суперечливі думки, як відомо, домінують не тільки щодо "форми права", але й стосовно "джерела права", а також їх співвідношення між собою. Відзначаючи багатозначність і разом з тим невдалість терміну "джерело права", введеного в науковий обіг ще Титом Лівіем * (441), вітчизняні дослідники під "ім'ям" джерела розуміють сили, які творять право; матеріали, " покладені в основу того чи іншого законодавства "; історичні пам'ятники," які колись мали значення діючого права ", і засоби пізнання чинного права * (442). Зарубіжні автори, часто не вдаючись у визначення поняття джерела права, розглядають його в двох проявах - формальному і матеріальному. Для західних правознавців, констатує професор Оксфордського університету І. Броунли, є "загальноприйнятим проводити розходження між формальним і матеріальним джерелом права" * (443). Причому на відміну від вітчизняних авторів, які під формальними, а точніше - формально-юридичними джерелами розуміють способи (прийоми, засоби) внутрішньої організації та зовнішнього вираження права, а під матеріальними - економічні, соціальні та інші життєві умови, що визначають необхідність прийняття або зміни, скасування, доповнення тих чи інших правових актів * (444), зарубіжні дослідники вкладають у поняття формального та матеріального джерела права зовсім інший зміст. А саме - формальний джерело представляється у вигляді "юридичних процедур (процесуальних норм) і методів, що використовуються в процесі вироблення і прийняття правил загального характеру, які є юридично обов'язковими для всіх, кому вони адресовані" * (445). Матеріальний джерело при цьому розглядається у вигляді якогось "свідоцтва (докази) існування прийнятих у встановленому порядку загальних норм, що мають обов'язковий характер" * (446). Відсутність у вітчизняних і зарубіжних правознавців єдиної думки з питань, що стосуються понять форми права та джерел права, доповнюється різноманітністю в судженнях, які зачіпають проблеми їх співвідношення. Констатуючи той широко відомий факт стосовно праву Європейського союзу, що "джерела системи європейського права відрізняються своєрідністю" і що "поділ європейського права на утворюючі його частини значною мірою зумовлено природою його джерел" * (447), автори, докладно займаються дослідженням даної матерії, в одних випадках, як правило, повністю ототожнюють джерело права з формою права, а в інших - проводять між ними розмежувальну лінію * (448). Не вдаючись у причини різнобою в думках щодо понять джерела і форми права, які мають як об'єктивний, породжений складністю, а нерідко - суперечливістю досліджуваного предмета, так і суб'єктивний характер, звернемо увагу в плані розглянутого предмета - джерел права Євросоюзу та їх особливостей - лише на наступне. По-перше, на те, що форма права, незважаючи на різне про неї уявлення і її далеко не завжди збігаються один з одним тлумачення, в даному дослідженні буде трактуватися як спосіб формування і вираження зовні загальнообов'язкових (для тих, кому вони адресовані) правил поведінки, що видаються уповноваженими на те державними та наддержавні органами, а також формуються в надрах самого європейського суспільства (звичай, традиція, принцип, "розум") і визнаних судами. По-друге, на те, що джерело права, будучи тісно пов'язаним з формою права і з процесом виникнення і розвитку самого права, в теоретичному і практичному плані буде розглядатися під кутом зору формально-юридичних та фактичних , а точніше матеріальних (економічних, соціальних, політичних та інших) умов, або факторів, формування і розвитку права, які зумовлюють його сутність, зміст і форми вираження. І, по-третє, при розгляді форми права і джерела права під кутом зору їх співвідношення випливає, як видається, звернути увагу на те (щоб уникнути мають іноді місце у вітчизняній і зарубіжній літературі крайнощів), коли форма права і джерело права або повністю і у всіх своїх проявах ототожнюються, або так само беззастережно один одному протиставляються. Не вдаючись у подробиці розглянутого питання, слід між тим зауважити, що істина, як завжди в подібних випадках, знаходиться десь посередині. Грунтовне вивчення характеру взаємовідносин форми і джерела права вказує на те, що в одних випадках вони можуть збігатися один з одним і розглядатися як тотожні, а в інших - значно відрізнятися один від одного і відповідно не можуть вважатися тотожними. Збіг їх і тотожність мають місце на формально-юридичному рівні, коли, наприклад, закон, указ або будь інший нормативний правовий акт виступає одночасно і як форма організації містяться в ньому норм, і як джерело, свого роду "постачальник" для тієї чи іншої правової системи нових норм. Розбіжність і відповідно нетотожність джерела і форми права проявляються на матеріальному (фактичному) рівні, де джерело виступає у вигляді економічних, фінансових, соціально-політичних та інших "вихідних" умов (факторів), що впливають на процес формування та розвитку правової системи та її формально-юридичних форм. На даному рівні ніякого тотожності і збіги джерела права з формою права немає і за визначенням не може бути, оскільки матеріал, умовно кажучи, первинне джерело "обслуговує" одну - матеріальну - сферу життя суспільства, а форма права поряд з формально-юридичними, вторинними похідними разом з формою права від первинного, джерелами "обслуговує" безпосередньо зовсім іншу сферу - формально-юридичну * (449). 3. Зазначені та інші їм подібні загальнотеоретичні положення, що стосуються поняття джерел права і їх співвідношення з формами права, певною мірою, як видається, застосовні, з попередженням на них регіональної та іншої специфіки не тільки до традиційних правовим сім'ям та системам, а й до перехідних, що формується правовим системам, до числа яких і відноситься правова система Європейського союзу * (450). Розглядаючи її і властиві їй джерела права з загальнотеоретичних позицій, з точки зору вироблених правовою доктриною і підтверджених юридичною практикою теоретично і методологічно важливих універсальних положень, слід зауважити, що не менш, а можливо, і більш важливим для розуміння природи і характеру джерел права Євросоюзу є розгляд та їх особливостей * (451). Серед них слід виділити, по-перше, таку особливість, яка асоціюється зі своєрідною юридичною природою і характером джерел правової системи Європейського союзу. Суть цієї своєрідності полягає в тому, що на відміну від джерел національного права, вихідним початком і основою яких є, принаймні теоретично, воля й інтереси того чи іншого народу, що проживає в межах юрисдикції національної держави, в основі джерел, як і самого права Євросоюзу, лежить сукупний інтерес європейських народів і узгодженість їх волі. Це стосується безпосередньо таких джерел правової системи Європейського союзу, як установчі договірні акти, на основі яких спочатку виникли всі три Європейських співтовариства (Європейське об'єднання вугілля і сталі, Європейське економічне співтовариство і Європейське співтовариство з атомної енергії) , а потім на їх основі утворився і Євросоюз. За своєю юридичною природою і характером ці договірні акти завжди були і залишаються не чим іншим, як міжнародними правовими актами, в яких, як і в будь іншому міжнародному правовому акті, виражаються і відображаються воля і інтереси не однієї держави, а всіх що у даних договірних відносинах держав * (452). Якщо в установчих договірних актах узгоджена воля й інтереси держав - членів Євросоюзу виражаються безпосередньо, то у правових актах - також джерелах права Євросоюзу, що виходять від формованих ними наддержавних інститутів в особі Європейського Парламенту, Ради Європейського союзу, Європейської комісії та інших органів, узгоджена воля та інтереси цих держав проявляються опосередковано. За своєю природою і характером ці акти не є ні національними, ні міжнародними правовими. Будучи в просторово-територіальному відношенні регіональними актами, вони за своєю суттю, змістом і призначенням займають як би проміжне місце між національними та міжнародними правовими актами. Основна причина їх юридичної невизначеності і в деякому роді подвійності полягає не в них самих і навіть не в формованої і постійно поповнюється ними за рахунок містяться в них норм правовій системі Євросоюзу, а в самому Європейському союзі, а точніше, в його двоїстої юридичною природою. Своє конкретне вираження ця двоїста юридична природа Євросоюзу, а разом з тим його правової системи та джерел права знаходить, як резонно зауважують автори, з одного боку, в тому, що Євросоюз через відповідні органи здійснює реальне управління суспільством, з широкого кола питань приймає загальнообов'язкові акти, виносить судові рішення, випускає власну валюту, а також здійснює інші дії, властиві "державно-подібної інстанції, механізму політичної влади" * (453). А з іншого боку - в тому, що весь обсяг владних повноважень Євросоюзу, як і сам факт його виникнення і функціонування, є "не результатом волевиявлення одного" європейського народу ", а продуктом узгодження воль і інтересів багатьох країн, які спільно делегували цієї європейської інстанції частину своїх суверенних прерогатив "* (454). Констатуючи двоїстий характер Євросоюзу, його правової системи, "яка має автономією по відношенню до правових систем держав - членів Євросоюзу" * (455), і двоїстий, а точніше, роздвоєний характер джерел права Європейського союзу, разом з тим необхідно відзначити, що на генетичному рівні установчі договори, будучи міжнародними за своєю природою і характером актами, за логікою речей значною мірою тяжіють до міжнародного правопорядку, в той час як правові акти Євросоюзу, будучи по суті регіональними актами, набагато ближче складаються і глибше пов'язані з національними правопорядками. Це забезпечує стійкий зв'язок Євросоюзу та його правової системи як з національними правовими системами держав - членів цього загальноєвропейського інституту, так і з міжнародним правопорядком та інститутами. По-друге, важливою особливістю джерел права Євросоюзу є виникнення їх і розвиток разом з його правовою системою на основі принципів традицій двох домінуючих у сучасному світі правових сімей - романо-германського (континентального) і англосаксонського (загального) права. Особливість ця обумовлена тим, що у складі Євросоюзу перебувають представники кожної з цих сімей в особі Франції - прародительки романо-германського права - та інших європейських континентальних держав, з одного боку, і Великобританії - загальновизнаною батьківщини загального права, з іншого * (456). Практичним результатом такого синтезу правових сімей і відповідно породили їх правових культур є існування і одночасне функціонування в рамках правової системи Євросоюзу таких різнопланових джерел права, як закон в широкому сенсі, тобто фактично нормативний правовий акт - основне джерело романо-германського права, і прецедент - домінуючий джерело англосаксонського права * (457). Закон виходить від законодавчих і виконавчо-розпорядчих органів Європейського союзу, а прецедент створюється його відповідними судовими органами в особі Європейського суду справедливості (The European Court of Justice). Таке еволюційно склалося розподіл сфер "додатка" даних правових сімей і властивих їм джерел зовсім не означає, як іноді стверджується у вітчизняній літературі, що романо-германська правова сім'я є "систематизирующим фактором" у європейському праві і що "інтенсифікація розвитку джерел права ЄС (по вертикалі) більшою мірою адекватна романо-германської правової системи ", в той час як" екстенсивне їх розвиток (по горизонталі) орієнтовано на англосаксонську систему права, але з жорстким дотриманням рамок, позначених міжнародним правом "* (458). Подібне твердження вимагає більш грунтовної і предметної аргументації, бо з аналізу права Євросоюзу та його джерел зовсім не випливає, що тільки романо-германське право є системоутворюючим фактором і що тільки йому більшою мірою адекватна "інтенсифікація розвитку джерел права ЄС (по вертикалі)", а не англосаксонському праву. Швидше навпаки - інтенсифікація джерел права ЄС по вертикалі властива більшою мірою англосаксонському праву, ніж романо-германському, оскільки саме суду - одному з найважливіших традиційних атрибутів (інститутів) англосаксонського права - віддані, згідно філософії, що лежить в основі установчих договорів, виняткові повноваження " бути вищим арбітром "правової системи Європейського союзу, а отже, шляхом створення прецеденту - вирішувати питання, що стосуються ієрархії тих чи інших актів, що виходять від відповідних органів Євросоюзу, за їх юридичною силою. По-третє, до числа особливостей джерел права Європейського союзу слід віднести відсутність їх чіткого ієрархічної побудови та функціонування. У вітчизняній і зарубіжній юридичній літературі проблемам виявлення ієрархічних зв'язків, що існують між різними джерелами права Європейського союзу, приділялася певна увага. Однак в одних випадках це зводилося лише до констатації того, що у зв'язку зі спробами чітко побудувати ієрархію правових актів спільнот виникає багато спірних питань * (459), в інших - до припущення про те, що ієрархія джерел правової системи Євросоюзу "поступово приходить у відповідність із загальноприйнятою в континентальній правовій системі (взяти хоча б ухвалення Конституції ЄС) "і що" в той же час механізм реалізації права більшою мірою тяжіє до англосаксонської системи права (судова практика, неписане право), так само як і сам процес нормотворчості "* (460). У третьому же випадках пояснювалося, що в межах правової системи Євросоюзу йдеться лише про ту "справжньої ієрархії правових актів, яка добре відома національним правовим порядкам" * (461). Автори, як видається, вірно виходять при цьому з того, що не слід спрощувати ситуацію з наявністю або повною відсутністю ієрархічних зв'язків між різними джерелами права Євросоюзу, бо, з одного боку, очевидна ієрархія відносин існує, скажімо, між конституційними актами Європейського союзу, виступаючими у вигляді установчих договорів, та видаються на їх основі правовими актами, а з іншого - далеко не очевидна, важко вловима ієрархічна зв'язок (якщо така існує взагалі) у ряді випадків може простежуватися між прецедентами і законодавчими актами. Стикаючись зі складністю, багатоаспектністю і внутрішньою суперечливістю досліджуваної матерії - джерел права Євросоюзу, розглянутих під кутом зору існуючих між ними ієрархічних зв'язків, деякі західні експерти цілком виправдано вважають за краще говорити не про ієрархію джерел права, а "про ієрархію правових принципів, які склалися в рамках правової системи Євросоюзу на основі установчих договорів "* (462). Серед подібного роду "ієрархічних" принципів виділяються такі, як принцип повної відповідності актів, що виходять від уповноважених на їх видання органів Євросоюзу, європейським установчим актам; принцип, згідно з яким акти тлумачення та правозастосування повинні відповідати основним положенням актів, які тлумачаться і застосовуються; принципи, відповідно до яких "міжнародні угоди Європейських співтовариств мають пріоритетом по відношенню до внутрішніх актам Євросоюзу", пізніші акти, які виходять від органів Євросоюзу, превалюють над аналогічними раніше виданими актами, а спеціальні акти - над загальними, і ін * (463) Зрозуміло, дані та інші їм подібні принципи не вирішують усіх проблем, що виникають у зв'язку з відсутністю чіткої ієрархії джерел права Євросоюзу, але вони, на думку експертів, допомагають "дозволяти певні протиріччя, час від часу виникають між правовою системою і джерелами права Європейського союзу, з одного боку, та національними правовими системами і їх джерелами, з іншого "* (464). По-четверте, до однієї з особливостей джерел права Євросоюзу слід віднести їх дію в незвичайному просторі, а точніше - на території, що є одночасно територією Євросоюзу і територією входять до нього європейських держав. Подібна "совмещенность" територій, на якій функціонують правова система ЄС та її джерела, обумовлена самою природою Євросоюзу, учреждаемого, згідно з Договором про його створення, "на базі Європейських співтовариств, доповнених сферами політики і формами співробітництва" суверенних держав, а також закріпленими в цьому Договорі цілями його сприяння економічному та соціальному прогресу, високому рівню зайнятості, досягненню збалансованого та сталого розвитку, "особливо шляхом створення простору без внутрішніх кордонів" * (465). На відміну від джерел національного права, які функціонують на території, що знаходиться під юрисдикцією суверенних держав, джерела права Європейського союзу функціонують в територіальному просторі зовсім іншого правового режиму. Суть його і зміст обумовлюється тим, що на відміну від правового режиму територій національних держав - складових частин території Євросоюзу, на яких діє суверенна влада, правовий режим "сукупної" території Євросоюзу характеризується відсутністю стосовно неї якої б то не було суверенної влади. Євросоюз, зауважують з цього приводу правознавці, будучи унікальним і цілком самостійним наддержавним інститутом * (466), не має тим не менш ні міжнародної правосуб'єктності, ні суверенної влади стосовно своєї власної території. Це проявляється, зокрема в тому, що Євросоюз не має права вести переговори щодо територіальних змін і не може переглядати межі Європейського союзу, хоча і "може регулювати просторову сферу застосування європейського права за допомогою встановлення вилучень і обмежень" * (467). Однак відсутність суверенної влади Європейського союзу стосовно своєї власної "сукупної" території зовсім не означає, що вона юридично і фактично не є "потенційно просторової сферою дії європейського права" і відповідно реалізації його джерел * (468). Це зумовлюється насамперед загальними принципами, що лежать в основі правової системи Євросоюзу, згідно з якими правові акти, що породжуються даним наддержавним інститутом, володіючи такою властивістю, як пряму дію, підлягають обов'язковому застосуванню на території держав, які є членами Європейського союзу * (469). Більш того, це зумовлюється і підкріплюється також усталеними в рамках європейського правового порядку принципом, відповідно до якого нормативні акти Євросоюзу, видані на основі установчих договорів і з дотриманням встановлених процедур, мають безсумнівним пріоритетом у разі виникнення між ними протиріч * (470). По-п'яте, важливою особливістю джерел права Європейського союзу є особливий, диференційований порядок їх прийняття і вступу в силу, а також включення які у них норм у внутрішнє право держав - членів Євросоюзу. Диференційований порядок прийняття і вступу в силу різних джерел права Євросоюзу обумовлений тим, що у них різні юридична природа, характер, роль і призначення. Одні з них - установчі договори, будучи за своєю природою і характером міжнародно-правовими актами, виникають в результаті договірного процесу і спрямовані на створення Європейських співтовариств і самого Європейського союзу з відповідними цілями і завданнями * (471). Порядок вступу в силу, так само як і час набрання чинності, а також термін дії договорів вказуються в текстах договорів. Всі установчі договори, включаючи Договір про Європейський союз, крім Договору про заснування Європейського об'єднання вугілля і сталі, укладені були на "необмежений термін", як кажуть в Договорі про Євросоюз (ст. 51), або носять "безстроковий характер", як закріплюється в Договорі про заснування Європейського Співтовариства (ст. 312). Договір про заснування Європейського об'єднання вугілля і сталі, який набув чинності 23 липня 1952, був укладений на 50 років і втратив чинність 24 липня 2002 Порядок набуття чинності установчих договорів передбачає ратифікацію їх "Високими Договірними Сторонами відповідно до їх конституційних процедур" * (472). Аналогічний порядок передбачається, за загальним правилом, і у всіх випадках, коли мова йде про доповнення, поправки або зміни установчих договорів. Інакше в порівнянні з установчими договірними актами вирішується питання про порядок і часу набрання чинності, а також про терміни дії юридично значимих актів, що видаються уповноваженими на те органів Європейського союзу. Як вірно помічається в юридичній літературі, в даному випадку все залежить від правового режиму того чи іншого акта, що виступає в якості джерела права, а також від характеру закріплених у ньому положень * (473). За загальним правилом такі, наприклад, загальнообов'язкові акти прямої дії, як регламенти, набирають чинності на другий день після їх опублікування в офіційному виданні, якщо інше не зазначено в самому тексті даного акту. Директиви та рішення, адресовані вузькому колу суб'єктів, набирають чинності з моменту їх нотифікації, тобто доведення до відома тих, кому вони адресовані. Рішення Європейського суду справедливості набирають чинності з моменту їх прийняття. У переважній більшості випадків питання про терміни дії актів, що виходять від національних європейських органів, вирішується відповідно до принципу, згідно з яким раніше прийнятий акт діє до тих пір, поки не буде замінений або скасований наступним аналогічним актом або актом, що містить подібні з чинним, але оновлені юридично значущі положення. У директивах і рішеннях, адресованих порівняно вузькому колу суб'єктів, може вказуватися термін їх дії або ж термін виконання тих чи інших розпоряджень, які у даних актах. Що ж до питань включення норм, що містяться в актах національних органів, в систему права держав - членів Євросоюзу, то вони вирішуються відповідно до положення, передбаченим установчим законодавством та "конституційними процедурами" цих держав * (474). Крім названих особливостей джерел права Європейського союзу, існують і інші специфічні риси, в тій чи іншій мірі виділяють їх серед джерел національного права і різних правових сімей. Однак вони не мають принципового значення для ідентифікації як даних форм - джерел права, так і самої співвідноситься з ними правової системи. |
||
| « Попередня | Наступна » | |
|
|
||
Інформація, релевантна "§ 1. Поняття і основні особливості джерел права європейського союзу" |
||
|
||