| Головна |
| « Попередня | Наступна » | |
Коментар до статті 2.2 |
||
|
1. Форми вини, визначаються ч. 1, 2 коментованої статті, встановлюють правові критерії наміру і необережності стосовно до діяння, зробленому фізичною особою (про кваліфікацію провини в діянні юридичної особи див. п. 3 коментарю до ст. 2.1 КпАП). 2. Частина 1 коментованої статті встановлює два різновиди умисного діяння, відмінності яких обумовлені психоемоційної реакцією порушника, що свідчить про його оцінку скоєного: для прямого умислу характерне усвідомлена дія або бездіяльність порушника, при якому особа передбачає шкодочинність діяння і бажає заподіяння шкоди. Аналогічним чином наявність прямого умислу в діянні фізичної особи характеризує п. 2 ст. 110 НК; згідно ч. 2 ст. 25 КК при кваліфікації прямого умислу необхідно встановити, що порушник передбачав можливість чи неминучість настання суспільно небезпечних наслідків. Для прямого умислу властиві цілеспрямовані, вольові вчинки; шкодочинність діяння в цьому випадку характеризується найбільш тяжкими суспільно небезпечними наслідками. При бездіяльності з вказаною формою вини необхідно підтвердити, що особа свідомо ухиляється від виконання покладених на нього обов'язків, бажає заподіяння шкоди правоохоронюваним інтересам фізичної особи та (або) загальнодержавним інтересам, усвідомлюючи негативні наслідки діяння. На початковій стадії адміністративного провадження, як правило, немає необхідності в підтвердженні того, що дія (бездіяльність) особи характеризується наявністю вини саме у формі прямого умислу, проте виявлення зазначених ознак необхідно при кваліфікації діяння, наприклад при оцінці обставин, що обтяжують відповідальність за адміністративні правопорушення. 3. Відповідно до коментованої статті при непрямому (евентуально) умислі особа бажає або свідомо допускає заподіяння суспільно небезпечних наслідків. Визначення евентуального умислу підтверджує можливість більш точної оцінки винності діяння: згідно ч. 3 ст. 25 КК дана форма вини характеризується тим, що особа усвідомлювала шкодочинність діяння, "не бажала, але свідомо допускало" наступ суспільно небезпечних наслідків "або ставився до них байдуже". У даному випадку маються правові передумови для розмежування прямого і непрямого умислу. За змістом ч. 1 коментованої статті це пов'язане з об'єктивними труднощами і залежить від лінгвістичного тлумачення союзу "або", уживаного в противительного або соединительном значенні; оскільки в останньому значенні обидві форми умисної вини тотожні один одному, необхідно виходити з того, що законодавець грунтувався на супротивним значенням. Порушник не бажає заподіяння шкоди , але оцінка діяння характеризує його байдужість до можливості настання суспільно небезпечних наслідків, які при більш стійкому правосвідомості особи можна було б запобігти, в усякому разі, встановлення цього факту має суттєві юридичні наслідки і може призвести до застосування більш м'яких адміністративних санкцій (див. п. 2 ч. 1 ст. 4.2 КпАП). Таким чином, розмежування форм умисної вини у разі адміністративного проступку можливо при оцінці кваліфікуючих ознак, встановлення яких необхідно в процесі адміністративного провадження: наявність або відсутність обставин, що пом'якшують або обтяжуючих відповідальність, дозволяє встановити, чи діяв порушник усвідомлено, з наміром заподіяти шкоду. 4. Розмежування необережної вини обумовлений можливістю оцінки порушником потенційної шкодочинності діяння. При цьому особа передбачає зазначені негативні наслідки, але самовпевнено розраховує запобігти їх наступ, або воно не передбачає можливість заподіяння шкоди, хоча повинна була і могла передбачити таку можливість. Характеризуючи необережну вину при вчиненні злочину, ч. 1 ст. 26 КК виділяє діяння, вчинене з легковажності або недбалості, зазначені кваліфікуючі ознаки визначені відповідно у ч. 2 і 3 ст. 26 КК. Отграничение умисної вини від необережної при вчиненні адміністративного проступку має важливе практичне значення: у деяких випадках КоАП відносить до провини тільки умисні дії (бездіяльність), встановлення ознак необережної вини виключає провадження у справі про адміністративне правопорушення (див. ст. 5.14, 19.16, 21.7 КоАП). Кваліфікація необережної вини в зазначених випадках означає відсутність складу адміністративного правопорушення - наявність зазначених обставин згідно з п. 2 ст. 24.5 КоАП виключає можливість адміністративно-процесуальних дій. КоАП фактично розрізняє діяння з двома формами необережної вини: вчинені з легковажності і скоєні з недбалості. Згідно ст. 21.7 КоАП недбале зберігання військового квитка або посвідчення громадянина, що підлягає призову на військову службу, що спричинило їх втрату, виявляє ознаки адміністративного проступку: порушник у цьому випадку не передбачає можливості настання суспільно небезпечних наслідків, хоча повинен був і міг їх передбачити. 5. Слід враховувати особливості тлумачення необережної вини у федеральних законах, які передбачають застосування адміністративних санкцій за встановлені ними правопорушення. Згідно п. 3 ст. 110 НК податкове правопорушення визнається вчиненим з необережності, якщо особа, яка його вчинила, не усвідомлювала протиправного характеру своїх дій (бездіяльності) або шкідливого характеру наслідків, що виникли внаслідок цих дій (бездіяльності), хоча повинна була і могла це усвідомлювати. Наявність ознак навмисної чи необережною провини в діяннях посадових осіб юридичної особи згідно п. 4 ст. 110 НК ототожнюється з виною юридичної особи в цілому. До особливостей податкових правопорушень, що відрізняє їх від передбачених КпАП адміністративних проступків, відносяться визначені п. 1 ст. 111 НК обставини, що виключають провину особи у вчиненні проступку. Деякі з них ідентичні поняттям, визначеним КпАП. Згідно подп. 2 п. 1 ст. 111 НК до зазначених обставин відноситься вчинення діяння особою, яка перебувала в момент його вчинення в стані, при якому ця особа не могла усвідомлювати свої дії або керувати ними внаслідок хворобливого стану. Дані обставини беруться до уваги при встановленні неосудності у відповідності зі ст. 2.8 КоАП. Підставою цивільно-правової відповідальності є наявність вини у формі умислу або необережності, крім випадків, коли федеральним законом передбачена відповідальність незалежно від встановлення ознак винності . На відміну від адміністративно-правової відповідальності, при застосуванні санкцій, передбачених ГК, особа, яка порушила зобов'язання, тобто не виконала його або виконала зобов'язання неналежним чином, має довести власну невинність (п. 2 ст. 401, п. 2 ст. 1064 ЦК). ПК передбачає інші підстави кваліфікації винності діяння. Згідно п. 6 ст. 108 НК платник податків не зобов'язаний доводити свою невинуватість у вчиненні податкового правопорушення, дані обов'язки покладаються на податкові органи. Аналогічні приписи стосовно до адміністративного правопорушення передбачені п. 3 ст. 1.5 КоАП, а також федеральними законами, що визначають застосування санкцій, встановлених КпАП (ст. 130 Водного кодексу України, ст. 110 ЛК). |
||
| « Попередня | Наступна » | |
|
|
||
Інформація, релевантна" Коментар до статті 2.2 " |
||
|
||