| Головна |
| « Попередня | Наступна » | |
§ 1. Поняття договору |
||
|
1. У законодавстві та практиці його застосування термін "договір" (мається на увазі цивільно-правовий договір) вживається щонайменше в чотирьох значеннях: як угоду, як документ, як зобов'язальнеправовідносини і як інтегроване (комплексне) поняття. 2. Договір як угода є найбільш поширеним і часто вживаним в законодавстві і в практиці поняттям. У цьому значенні поняття договору отримало легальне визначення в ст. 420 ЦК: "Договором є домовленість двох або декількох осіб про встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків" (п. 1). Визначення договору через угоду має ряд важливих наслідків. Перше. Поняття договору звужується до поняття юридичного факту як різновиду угоди. Саме по собі угода ще не є договірним відношенням між що у ньому сторонами. Воно лише направлено на його встановлення. Будучи результатом зустрічного збіги волі сторін на досягнення зазначеної мети, угода виконує одну дуже істотну функцію. У ньому визначається модель правовідносини, що виникає з договору як угоди. Ця модель має обов'язковий для сторін характер, оскільки забезпечується юридичними санкціями. Друге. Зі змісту п. 1 ст. 432 ГК видно, що угода має ставитися в цілому до договорів конкретного виду (купівлі-продажу, займу, подряду і т.д.), а не до умов, складовим лише окремі елементи таких договорів. Законодавець послідовно проводить лінію на використання поняття договору як угоди (юридичного факту) тільки стосовно до стадії виникнення відповідних правовідносин. Водночас термін "угода" вживається в більш широкому сенсі слова, поширюючи свою дію також на стадії зміни та припинення виникає з договору правовідносини. Так, згідно з п. 1 ст. 450 ГК зміна та поширення договору можливі за згодою сторін, не називається договором. У договірній практиці такі угоди зазвичай іменуються додатковими. Можна сказати, що кожен договір є угодою, але не кожна угода називається договором. Третє. За російським праву договорами визнаються як угоди сторін з майбутнім виконанням покладених на боржника обов'язків, так і угоди, що виконуються при самому їх скоєнні. Друга категорія угод у загальній формі передбачається в п. 2 ст. 159 ЦК (угоди, що виконуються при самому їх скоєнні). До числа таких угод, зокрема, може ставитися договір дарування, в якому річ передається у власність за його скоєнні (ст. 572 ЦК), договір перевезення вантажу (ст. 785 ЦК). По суті в даному випадку мова йде про всіх реальних договорах, які є такими за визначенням закону або обумовлених при укладанні угоди самими сторонами. Англо-американська концепція договору як обіцянки, зверненого в майбутнє з моменту укладення договору, в російському цивільному праві не застосовується. Рівним чином чинне цивільне законодавство РФ не виділяє як окремого виду так звані речові договори, на підставі яких переходить право власності і легалізуються нові власники перед третіми особами. Перехід права власності від однієї особи до іншої відповідно до ГК здійснюється в рамках зобов'язально-правового договору (ст. 223). Легалізація нового власника перед третіми особами стосовно нерухомого майна проводиться шляхом державної реєстрації речового права та договору, на підставі якого перейшло право власності, в Єдиному державному реєстрі, що ведеться установами юстиції. Поняття договору як документа вживається стосовно до письмової форми договірних відносин між сторонами. І хоча подібне поняття відсутнє в ГК, воно широко застосовується в підзаконних актах, а також у підприємницькій і судовій практиці, зокрема, при тлумаченні містяться в договорі - документі умов договору (ст. 431 ЦК). Одним з легальних підстав для розглянутого поняття договору є положення п. 2 ст. 434 ЦК про форму договору. У законі укладення договору передбачається у формі єдиного документа або взаємних документів, що виходять від сторін договору. Поняття договору як зобов'язального правовідносини безпосередньо випливає із ст. 307 ЦК, в якій дається загальне легальне поняття зобов'язання, включаючи і зобов'язання як договірне правовідношення: "Зобов'язання виникають з договору ...". Норми наведеної статті ГК матеріалізуються в численних положеннях цивільного законодавства, присвячених виконанню і припинення договорів. Цілком очевидно, що в наведених випадках мова йде не про договір як угоду (юридичний факт), вже відбувся, а про договір як триваючому зобов'язальних правовідносинах. Поняття договору як зобов'язального правовідносини дає можливість встановити його якісні ознаки. А. Договірне зобов'язання виникає з волі сторін на підставі угоди між ними. У цивільно-правовому зобов'язанні жодна зі сторін не повинна розташовувати владними повноваженнями по відношенню до іншої сторони. В іншому випадку сам цивільний договір може опинитися під загрозою існування. Б. Договірне зобов'язання у цивільному праві є різновидом правовідносини між конкретними особами, званими кредитором і боржником. Дані назви мають швидше функціональне значення, оскільки в переважній більшості цивільних договорів (двосторонніх договорів) кожна сторона одночасно є і кредитором, і боржником. Поняття кредитора і боржника безпосередньо пов'язані з правами та зобов'язаннями сторін зобов'язального правовідносини, а не з положенням сторін у зобов'язанні як єдиному цілому явищі. В. Договірне зобов'язання спрямоване на досягнення певних правових результатів (наслідків), що лежать в сфері інтересів сторін договору, а у випадках, допустимих законом, - і третіх осіб. Так, у договорі купівлі-продажу інтерес продавця полягає в продажу належної йому речі за максимально можливою ціною, а покупця - у придбанні її по мінімально допустимої ціною. Зобов'язання, що випливає з цивільно-правового договору, не повинно зачіпати права і законні інтереси громадян і організацій, безпосередньо не причетних до договору. Г. За змістом договірне зобов'язання передбачає вчинення боржником активних дій по виконанню покладених на нього обов'язків та наявного у кредитора права вимоги. Поряд із зобов'язаннями позитивного змісту (обов'язок боржника вчинити певну дію) ст. 307 ЦК допускає можливість виникнення зобов'язань з негативним змістом, в силу яких боржник зобов'язаний утримуватися від певних дій. Однак чинне цивільне законодавство не знає будь-яких видів договорів подібного роду. Необхідні елементи негативного змісту в договірних зобов'язаннях, що мають у цілому позитивний зміст, законодавству відомі. Наприклад, згідно з п. 2 ст. 615 ГК орендар не має права здавати орендоване майно в суборенду без згоди орендодавця. Д. Договірне зобов'язання у своїй основі має майновий характер. Його головною метою служить опосередкування відносин економічного обороту. Однак у цивільному законодавстві відсутні норми, що обмежують зміст договірного зобов'язання діями майнового характеру. Більш того, як говорилося в гл. 1 підручника, цивільне законодавство поряд з майновими регулює і немайнові відносини. Тому є всі підстави вважати, що за змістом договірне зобов'язання може бути і немайновим. Даний висновок поширюється як на зобов'язання, в яких немайнові права та обов'язки складають лише окремі елементи змісту зобов'язань (подібного роду зобов'язань особливо багато в авторському праві), так і на зобов'язання повністю немайнового характеру. Прикладом такого зобов'язання може служити зобов'язання адвоката з безоплатної захисту підсудного в суді, що з договору доручення. Сукупність викладених ознак договірного зобов'язання виділяє цивільно-правовий договір серед інших договорів, відомих російському праву (конституційного, адміністративного, установчого і т.д.). Договір як інтегроване поняття включає в себе угоду, і договірне зобов'язання на всіх стадіях його виникнення, зміни та припинення, і документарну форму його існування. Саме в такому значенні дане поняття договору використовується в розділі IV ЦК, присвяченому окремим видам договорів. Свобода договору стає одним з основоположних принципів сучасного цивільного права в період функціонування в країні ринкової економіки. Дія даного принципу обмежується стадією укладення договору. Іншими словами, об'єктом його дії є договір як юридичний факт: "Громадяни та юридичні особи вільні в укладенні договору" (п. 1 ст. 421 ЦК). Відповідно свобода договору не поширюється на поняття договору як правовідносини. У даній сфері діють положення ст. 310 ГК про неприпустимість односторонньої відмови від виконання зобов'язання. Винятки становлять так звані довірчі договори, прикладом яких може служити договір доручення. Згідно п. 2 ст. 977 ГК довіритель вправі скасувати доручення, а повірений відмовитися від нього повсякчас. Угода про відмову від цього права є нікчемною. До цієї ж категорії відносяться договір довірчого управління майном (ст. 1024 ЦК), договір надання послуг (ст. 782 ЦК) і деякі інші договори, передбачені в ЦК. Одностороння відмова від виконання зобов'язання і одностороння зміна умов такого зобов'язання допускаються також при здійсненні сторонами договору підприємницької діяльності за умови, що це передбачено договором (ст. 310 ЦК). Під свободою договору розуміються: 1) право сторони укладати договір, як передбачений, так і не передбачений законом або іншими правовими актами, в тому числі змішаний договір, в якому містяться елементи різних договорів; 2) право вибору сторонами контрагента за договором; 3) право сторін визначати за своїм вибором умови договору, крім випадків, коли зміст відповідної умови наказано законом чи іншими правовими актами. Зрозуміло, свобода договору не може носити абсолютний характер. Як обумовлено в ст. 421 ГК, примушування до укладення договору не допускається, за винятком випадків, коли обов'язок укласти договір передбачена цим Кодексом, законом або іншими правовими актами. Так, укладення договору обов'язково для державного замовника, а у випадках, зазначених у ст. ст. 527 - 529 ГК, і для постачальника (виконавця). При визначенні поняття цивільного договору важливе значення надається тлумаченню договору на стадії його здійснення. При цьому законодавець сприйняв американську позицію тлумачення договору, віддавши перевагу волевиявленню сторін перед їх волею на стадії укладання договору. Згідно ст. 431 ЦК при тлумаченні умов договору судом береться до уваги буквальне значення містяться в ньому слів і виразів. Буквальне значення умов договору у випадку його неясності встановлюється шляхом співставлення з іншими умовами та змістом договору в цілому. У разі неможливості визначити зміст договору шляхом виявлення волевиявлення сторін на основі письмового тексту договору допускається використання всіх супутніх ув'язнення і застосуванню договору обставин, в тому числі передують укладенню договору переговорів, листування та ділової практики, встановлюються і відносини між сторонами, звичаї ділового обороту, подальша поведінка сторін після укладення договору. Нарешті, останнє питання, що відноситься до поняття договору як правовідносини: питання про час дії договору. У ст. 425 ЦК містяться чотири значення для визначення періоду дії договору. По-перше, в якості загального положення передбачається, що договір набирає чинності і стає обов'язковим для сторін з моменту його укладення. По-друге, сторони мають право надати зворотну силу укладеним договором, встановивши, що умови договору застосовуються до відносинам, що виникли до укладення договору, із зазначенням дати і початку його дії. По-третє, в п. 3 ст. 425 ЦК міститься норма про альтернативу припинення обов'язки сторін за договором. Законом або договором може бути передбачено, що із закінченням терміну дії договору припиняються і обов'язки сторін за договором. Якщо в законі або договорі така умова відсутня, договір визнається дійсним до визначеного в ньому моменту закінчення виконання сторонами зобов'язання. По-четверте, після закінчення терміну дії договору з невиконанням або неналежним виконанням лежать на сторонах обов'язків договірне правовідношення вступає в другу стадію - стадію цивільно-правової відповідальності. Закінчення строку дії договору не звільняє сторони від відповідальності за його порушення. |
||
| « Попередня | Наступна » | |
|
|
||
Інформація, релевантна " § 1. Поняття договору " |
||
|
||