| Головна |
| « Попередня | Наступна » | |
§ 1. Поняття особистих немайнових відносин, не пов'язаних з майновими |
||
|
Проблема особистих немайнових прав посідає у цивілістиці одне із найважливіших місць. Реальне забезпечення прав людини є ознакою правової держави, результатом побудови демократичних відносин. Організація Об'єднаних Націй визначає права людини як "права, які притаманні нашій природі і без яких ми не можемо жити як люди." їх справедливо називають також "спільною мовою людства". Повага до кожної людини як до особистості повинна стати нормою повсякденного життя в Україні, знайти свій вияв у визнанні її єдиною цінністю первісного порядку, відносно якої визначаються всі інші цінності, включаючи право. Мету закону слід розуміти як забезпечення всебічного розвитку особистості, охорону її життя, свободи, честі, гідності та особистої недоторканності. За такого підходу людина ні в якому разі не розглядатиметься лише як засіб для досягнення цілей. Права людини становлять абсолютну цінність. У будь-якому суспільстві вони є важливим інститутом, за допомогою якого регулюється правовий статус особи, визначаються способи і засоби впливу на неї, межі вторгнення в особисту сферу, встановлюються юридичні гарантії реалізації та захисту прав і свобод. Основні права і свободи людини належать їй від народження і є невід'ємними, тому забезпечення їх - одна із найважливіших функцій держави. Розглядаючи так звану проблему нематеріальних інтересів, відомі цивілісти початку XX ст. стверджували, що зростання особистості починається з зовнішнього, матеріального. На їхню думку, першими сферами, в яких за особистістю визнавалися суб'єктивні права, були сфери майнових і сімейних відносин, причому сімейні відносини розглядалися також під кутом зору інтересів матеріальних (фізіологічних і економічних). Все те, що виходило за межі цих матеріальних відносин, ще мало цікавило особистість, а в результаті цього не знаходило відображення у праві цивільному. Пізніше, поступово, індивід починає цінувати і не- 220матеріальні, духовні блага і тоді право починає давати охорону і їм - спочатку часткову, слабку і безсистемну, а потім дедалі повнішу1. Навіть у римському праві, яке слугує певним прикладом у розробці норм права багатьох інститутів приватного права, духовний бік особистості знайшов лише поверхове відображення. Розвиток римського права відбувався в основі своїй в інтересах торговельного, комерційного обороту, а про рівність усіх членів суспільства, що є найважливішою передумовою появи особистих немайнових прав, прав для всіх, незалежно від будь-яких зовнішніх факторів, годі й говорити. Між тим проблема прав людини за всіх часів була невід'ємною складовою розвитку людства, набуваючи характерних для різних епох філософських, релігійних або етичних елементів. Тому, зазначаючи безперечну новизну і оригінальність, глобальність сучасних досліджень у сфері прав людини, не слід забувати і про той внесок, який зробили вчені і видатні мислителі попередніх епох у розуміння місця і ролі людини в суспільстві, понять свободи, честі, гідності. Це перш за все ідеї софістів Стародавньої Греції про природну рівність і свободу всіх людей у V-IV ст. до н. е., які були висловлені Протагором, Антіфо-ном, а також іншими представниками давньогрецької філософської школи - Алкідамом, Сократом. Однак ідеї про права і свободи людини не мали універсального характеру - визнаючи права за одними членами суспільства, вони повністю заперечували їх наявність для інших людей2. Універсальну концепцію природного права і космополітичних ідей, згідно з якими всі люди є громадянами єдиної світової держави, а людина - громадянин Всесвіту, відстоювали римські стоїки Сенека, Марк Аврелій та Епітет3. Не слід, однак, забувати, що за римським правом раб не визнавався людиною юридичне і розглядався як об'єкт, а не суб'єкт права. Тому можна розглядати як визначне явище розуміння римськими юристами (Модестіном, Юліаном) права через справедливість, що стало основою для подальшого розвитку юридичних положень про свободу людини та її природні права. Значну роль у процесі розвитку концепцій прав людини відіграло християнство, зокрема вчення Фоми Аквінського про природний закон, який приписує всім людям прагнути до самозбереження та продовження роду, шукати істину і істинного Бога, поважати гідність кожної людини4. За часів феодалізму принцип правової рівності поширився на ширше коло людей і відносин, залишивши, між тим, станову диференціацію. Таким чином, права людини і в цей період залишаються різними як за змістом, так і за обсягом прав - привілеїв членів різних станів. Визначними документами цього періоду стали Велика Хартія вільностей 1215 p., Декларація незалежності США 1787 p., Білль про права 1789-1791 pp. і Французька Декларація прав людини і громадянина 1789 р. Визначні мислителі - Барух Спіноза, Гуго Гроцій, Джон Локк, Шарль Монтеск'є, Імануїл Кант та інші - обгрунтували в цей період нові концепції про права та свободи людини, Покровский Й. А. Основньїе проблеми гражданского права. - М.. Статут (в серни "Классика россигіской цивилистики"), 1998. - С. 1 Права человека: Учебник для вузов / Под ред. Е. А. Лукашева. - М., 1999 - С 41. Антология мировой философии. - М., 1969. - Т 1, ч. 1. - С. 503. Права человека: Учебник для вузов / Под ред. Е. А. Лукашева. - С 56- 2 про необхідність панування права у відносинах між державою і індивідом. Ці теорії відіграли значну роль у юридичному закріпленні буржуазних революцій1. Першим документом, в якому була закріплена ідея невідчужуваності прав людини, висунута Томасом Джефферсоном, стала Декларація незалежності СІНА 1787 р. Вплив зазначених концепцій спостерігається і в конституційному законодавстві кінця ХУНІ - початку XIX ст. Так, у Французькій Декларації прав людини і громадянина 1789 р. чітко простежується відмінність між правами людини і правами громадянина, що по суті означає відмінність людини як приватної особи, відображаючи тенденцію до розмежування приватного права і права публічного. Вплив природно-правової доктрини помітний і в процесі підготовки перших значних кодифікацій у цивільному праві - текстів, розроблених наприкінці XVIII - на початку XIX ст.: Пруського земського уложення 1794 p., Французького кодексу Наполеона 1804 р. та Австрійського уложення 1811р. Природно-правова доктрина найбільше поширилася у Франції - Кодекс Наполеона по суті відкрив нову еру у розвитку західноєвропейського законодавства, визнавши принцип індивідуальної автономії і незалежності особистості. Кінець XIX - початок XX ст. ознаменований в історії цивільного права підвищенням ролі моральних цінностей і відродженням ідеї природного права. Цей період характеризується, на думку Й. О. Покровського, тим, що "новейшее раз-витие правосознания движется не только по пути признання прав личности во-обще, но й по пути признання прав конкретной человеческой личности"3. У XIX ст. і знаходить підтримку ідея про те, що цивільне право повинно охороняти і нематеріальні інтереси. На практиці англійські і французькі суди починають виплачувати грошову компенсацію за моральну шкоду. За практикою слідувала і теорія. І поступово право на охорону нематеріальних інтересів починає закріплюватися у законодавстві, зокрема у Німецькому уложенні, швейцарському законі про зобов'язання 1911 p., який поширив цивільно-правову охорону на всі особисті відносини, тобто на всю сукупність нематеріальних інтересів особистості. Таким чином, наприкінці XIX - на початку XX ст. цивільне право поширює свою дію не тільки на сферу майнових відносин, а й на нематеріальні, духовні блага, що обумовлює появу перших законів у сфері авторських прав, які встановлюють відповідальність за порушення особистих інтересів, за моральну шкоду, з'являються механізми охорони немайнових прав, тобто розпочинається процес їх реального забезпечення. Найбільшого розвитку досягла концепція особистих немайнових прав людини у другій половині XX ст. Друга світова війна показала, до яких трагічних наслідків може призвести неповага до людської особистості, її прав і свобод. Проблема прав людини набула значення міжнародного рівня, що знайшло своє відображення у таких міжнародно-правових документах, як Загальна декларація прав людини від 10 грудня 1948 p., Міжнародний пакт про економічні, соціальні і культурні права від 16 грудня 1966 p., Міжнародний пакт про громадянські та Права человека: Учебник для вузов / Под ред. Е. А. Лукашева. - С. 62. Хрестоматия по истории государства й права зарубежньїх стран. - М., 1984. - С. 209. Покровский Й. А. Указ, работа. - С. 138. 2 політичні права та факультативні протоколи до нього від 16 грудня 1966 p., Європейська конвенція про захист прав і основних свобод людини від 4 листопада 1950 р. та ряд інших. Удосконалюється механізм захисту прав людини: за неможливості захистити свої права згідно з національною процедурою, можна захистити їх на міжнародному рівні. Для цього створюються спеціальні міжнародні органи, серед яких найважливіші - Міжнародний суд ООН в Гаазі, Європейський суд і Комісія з прав людини у Страсбурзі та ін. Характерна особливість цього періоду - поява нових підходів до забезпечення та захисту особистих прав, відносини в названій сфері починають носити не лише охоронний, а й регулюючий характер. Спостерігається тенденція до позитивного регулювання цих відносин за допомогою методів приватного права, оскільки воно найкраще здатне охороняти автономію своїх суб'єктів, їхню волю та ініціативу. XX ст. пройшло під гаслом захисту прав людини. Це не могло не позначитися на позитивній охороні права на ім'я, права авторства, права на власне зображення, права на приватне життя тощо. Новий зміст приватного права відбився у сучасних кодифікаціях. Позитивним прикладом може слугувати Квебекський цивільний кодекс , який набув чинності у 1994 р. В ньому знаходимо вже 2 розділи (142 статті) книги першої "Особи", які цілком присвячені регулюванню прав особистості. Зокрема, норми щодо недоторканності особи, згоди на медичну допомогу, поваги до прав дітей, поваги до репутації та приватного життя, поваги до тіла людини після її смерті, ім'я людини, доміцилію та місця перебування тощо. Якщо звернутися до нашої вітчизняної історії цивілістики, то перші спроби регулювання особистих немайнових відносин були зроблені у 60-х роках XX ст. і зводилися вони, головним чином, до забезпечення захисту честі, гідності та ділової репутації. Так зване позитивне регулювання цих відносин або взагалі не здійснювалося, або було винесено за межі цивілістичного правового матеріалу, хоч за своїм змістом мало б стосуватися саме цивілістики. За дослідженнями 3. В. Ромовської, першу спробу проаналізувати стан особистих немайнових прав в СРСР, порівнявши їх з правами у капіталістичних країнах, було зроблено К. Флейшиць1. Незважаючи на те, що автор обходила гострі кути, уникала будь-якої критики радянського законодавства, книгу було видано під грифом "Для службового користування", а тому широкому колу читачів вона залишилась невідомою2. Віддаючи належне К. Флейшиць, в літературі стверджується, що саме ця її праця стала теоретичним підґрунтям ст. 7 Основ цивільного законодавства Союзу РСР та союзних республік 1961 p., у якій вперше було проголошено цивільно-правовий захист честі і гідності. Основи цивільного законодавства не лише започаткували правове регулювання особистих немайнових відносин, що не пов'язані з майновими, а й зняли К. Флейшиц. Личнне неимущественньїе права в гражданском праве Союза ССР й капиталистических стран Ученьїе записки ВИЮН. - М.: Юриздат. - 1941. - Вьіп. 6. Ромовська 3. В. Особисті немайнові права фізичних осіб // Українське право. - 1977. - № 1 (6). 2 фактичну заборону проведення відповідних наукових досліджень, стали поштовхом для бурхливого розвитку цього напряму цивілістичної науки1. Таким чином, вперше цивільно-правовий захист честі і гідності було врегульовано в ст.7 Основ цивільного законодавства Союзу РСР та союзних республік у 1961 р. Дослідження проводилися з урахуванням прийнятої Загальної декларації прав людини 1948 р. і Європейської конвенції про захист прав людини і основних свобод 1950 p., інших міжнародно-правових актів з питань прав людини. В Україні в умовах радянського суспільства (1917-1991 pp.) сформувалася радянська юридична наука. Вона являла собою унікальне історичне явище, феномен розвитку людського духу й інтелекту з питань права, літератури із спільних юридичних питань, мала суперечливий зміст і наслідки. Слід зазначити, що радянська юридична література істотно відрізнялася від передових і "престижних" напрямів світової юридичної думки, проте за всіх своїх виняткових для розвитку умов, змогла все ж на своєрідному правовому зламі правової дійсності розкрити свій потенціал, свої теоретичні резерви, виявити специфічний спектр вивчення права філософського рівня, який мав далеку перспективу, пов'язану з продовженням так званого ліберального напряму дореволюційної філософсько-правової думки2. Значний вплив на такий розвиток подій мали праці видатного цивіліста Й. О. Покровського. Нині в юридичній науці звичними стали посилання на праці видатних дореволюційних правознавців. І суть цього явища - у сприйнятті ліберального духу праць цих видатних мислителів, у переосмисленні їх філософського, соціального і правового спадку. Так, головною думкою і позицією автора - гуманіста Й. О. Покровського була моральність у праві, відповідальність юриста за свої дії та ідеї. Найбільш яскраво і лаконічно суть цієї глибоко моральної, гуманістичної позиції він сформулював так: "Если мьі не допускаєм... превращения человека в простеє средство для целей других... то, очевидно, верховной истиной для нашего нравственного сознания является идея самоценности человеческой личности. Только такой пра-вовой порядок мьі можем считать зтически безупречньїм, в котором каждьій от-дельньш человек будет в равной мере с другими рассматриваться как самоцель, будет признаваться одинаковой самоценностью"3. Друга половина 30-х років XX ст. ознаменувалася парадоксальною для тих часів подією - в науку права і в юридичні вузи СРСР повернулась дореволюційна професура, яка збереглася і не тільки допомогла вирішенню практичних завдань, а й принесла із собою пафос інтелігенції початку революції і потенціал високої культури аналітичної юриспруденції, її досягнень, які поставили у свій час Росію, у складі якої перебувала і Україна, на одне з провідних місць у світовій юридичній науці4. В науку і викладання юридичних знань повернулися дорево- Ромовська З В Особисті немайнові права фізичних осіб // Українське право. - 1977. - № 1 (6). - С. 47-60. Алексеев С. С. Право: азбука - теория - философия: опьіт комплексного исследования. - М.: Статут, 1999.- С. 167. Покровский Й. А. Указ, работа. - С. 18. 4 Алексеев С. С. Указ, работа. -- С. 167-168. 2 люційні правознавці, які здебільшого проводили у своїх працях ідеї Й. О. По-кровського. Зміни цього періоду призвели до орієнтації на сприйняття цінностей світової і вітчизняної культури, підготувавши грунт для розвитку правознавства у новому перспективному напрямі. Саме у 40 - 60-х роках XX ст. виявився позитивний вплив вітчизняної і світової культури, а саму радянську цивілістичну науку 50-х років називають "правовим романтизмом". Надія на право, віра в нього в цей період, як і в дореволюційні часи, опанувала думками людей, знову підвищилася увага до права, розуміння його особливостей як своєрідного, унікального явища в житті людей. Прагнення створити демократичне суспільство, всебічно забезпечити права і свободи людини виявилося у Декларації про державний суверенітет України 1990 р.1. У свою чергу 90-ті роки XX ст. стали надзвичайно сприятливим періодом для української цивілістики, для піднесеного, романтичного правосприйнят-тя і правотворення. Підтвердженням тому стала розробка провідними українськими вченими нового Цивільного кодексу України, а книга II цього кодексу, присвячена особистим немайновим правам фізичної особи, - перемогою багатовікових прагнень людства про втілення у праві понять моральності, справедливості, ідеї самоцінності кожної окремої особистості. Можна з упевненістю стверджувати, що введення цієї книги до нового ЦК України є доказом того, що право рухається шляхом утвердження всебічної охорони особистості людини, її індивідуальних можливостей та інтересів. Як зазначалося вище, універсальні та регіональні інститути, норми міжнародного права, які належать до сфери захисту прав людини, стали швидко розвиватися після закінчення другої світової війни. Найбільш значних результатів було досягнуто спочатку на Європейському континенті в рамках Ради Європи. Так, у ст. З Статуту Ради Європи, підписаного в Лондоні 5 травня 1949 р. зазначено: "Кожен член Ради Європи повинен визнавати принцип верховенства права і принцип, відповідно до якого всі особи, які перебувають під його юрисдикцією, повинні користуватися правами людини і основними свободами." Важливо також зазначити, що на Раду Європи покладається завдання вдаватися у своїй роботі не лише до захисту прав і свобод, що вже визнані, а й удосконалювати такий захист та поширювати його на інші права. Серйозні порушення прав людини і основних свобод є підставою для призупинення членства держави, яка їх припустила, або виключення її з Ради Європи. Міжнародно-правові доктрини захисту прав людини мають певні відмінності від класичних доктрин міжнародного права. Так, традиційне публічне міжнародне право спирається на уявлення про суверенну рівність держав та стоїть на сторожі принципу взаємності у відносинах між ними. І навпаки, сучасні інститути і норми міжнародного права, які регулюють захист прав людини, вимагають від держав - учасниць відповідних договорів прийняти на себе односторонні зобов'язання із забезпечення захисту прав людини щодо всіх осіб, які перебувають під їх юрисдикцією. Це означає, що вказані інститути і норми регламентують скоріше взаємовідносини між державою і людиною, а не між двома державами або двома урядами. Таким чином, у сфері прав людини міжнародне право надає Декларація про державний суверенітет України від 16 липня 1990 року. - К., 1990. 2 індивіду статус суб'єкта, а не тільки об'єкта регулювання, на відміну від традиційного міжнародного права, відповідно до якої держави є діючими особами одна щодо одної, а індивіди користуються захистом лише як об'єкти турботи держави. Визнання та захист прав і свобод сьогодні є спільною турботою держав, які розглядають їх як загальнокультурну цінність, об'єкт міжнародно-правового регулювання. Україна зобов'язана додержуватися загальноприйнятих міжнародних принципів у галузі прав людини, які закріплено в Міжнародному пакті про громадянські і політичні права від 16 грудня 1966 p., Міжнародному пакті про економічні, соціальні і культурні права від 16 грудня 1966 p., Загальній декларації прав людини від 10 грудня 1948 p., у Європейській конвенції про захист прав і основних свобод людини від 4 листопада 1950 р.1, Декларації глав держав - учасниць Співдружності незалежних держав про міжнародні зобов'язання у сфері прав людини і основних свобод від 24 вересня 1993 p., Законі України "Про уповноваженого Верховної Ради України з прав людини" від 23 грудня 1997 р. та інших, зобов'язання за якими відповідають членству України в міжнародному та Європейському співтоваристві, зокрема у Раді Європи. Важливим законодавчим актом у названій сфері є також Закон України "Про ратифікацію Конвенції про захист прав і основних свобод людини 1950 p., першого протоколу і протоколів № 2, 4, 7 та 11 до конвенції" від 17 липня 1997 р.2. Це у свою чергу відкриває перспективи розвитку України як держави, основаної на цінностях прав людини, зобов'язує до подальшої перебудови своєї правової системи. Для цього вже існує конституційне підґрунтя, вдосконалюється чинне законодавство. Інституту прав і свобод людини належить центральне місце в Конституції України 1996 p., в якій значна кількість статей (близько 30%) входить до розділу II "Права, свободи та обов'язки людини і громадянина". Це прискорило розробки у сфері цивільно-правового регулювання особистих немайнових відносин. У Конституції змінено саме розуміння прав людини як таких, які вона отримує від держави, на концепцію прав людини, які пов'язані із самим фактом її існування, тобто належать до основних її властивостей, без яких вона не може бути "членом суспільного союзу". За відсутності прав знищується сама природа людської істоти. Таким чином, людина виступає на сьогодні рівним та вільним партнером держави, а остання має не тільки права щодо людини, а й обов'язки. Утвердження і забезпечення прав і свобод людини є найважливішим серед них. Конституція проголошує, що людина, її життя, здоров'я, честь і гідність, недоторканність і безпека є найвищою соціальною цінністю (ч. 1 ст. 3). Вона ставить права людини в центр державної політики, визначаючи утвердження і забезпечення прав і свобод людини головним обов'язком держави (ч. 2 ст. 3). До найважливіших положень Конституції, які мають вплив на всю сферу прав людини, слід віднести невідчужуваність і непорушність прав і свобод людини (ст. 21); неможливість скасування конституційних прав і свобод (ст. 24). Як виняток з цих загальних правил можна розглядати обмеження певних прав для окремих людей, їх об'єднань лише за умови необхідності забезпечення національної безпеки, за- Права людини: міжнародні договори Організації Об'єднаних Націй та Ради Європи / Упоряд. В. Павлик, В. Тесленко. - К.: Факт, 2001. - С. 6-70. 2 Право і практика. - 1998. - № 12. 2 побігання злочинам, захисту прав інших людей або охорони здоров'я та за наявності умов, спеціально визначених самою Конституцією та законами. Стаття 24 Конституції однозначно забороняє будь-які обмеження прав за ознаками раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного та соціального походження, майнового стану, місця проживання, за мовними або іншими ознаками. Серед характерних рис розділу II Конституції спеціалісти конституційного права називають: помітне розширення каталогу самих прав порівняно із попередніми Конституціями; позанаціональність та позатериторіальність прав і свобод людини; прагнення очистити права і свободи людини і громадянина від фетишизованих ідеологічних нашарувань; не тільки декларація прав і свобод, у тому числі нових, а й значне посилення юридичних гарантій їх реалізації та захисту; визначення підстав та меж для можливих обмежень основних прав і свобод; запровадження спеціального інституту Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини (ст. 55); особливе значення суду серед гарантій прав і свобод; судовому захисту підлягають усі права та свободи (ст. 55), тільки суд санкціонує арешт або тримання під вартою (ст. 29), проникнення до житла та проведення в ньому обшуку і огляду (ст. ЗО), встановлює винятки з права на таємницю кореспонденції (ст. 31), право кожного після використання всіх національних засобів правового захисту звертатися за захистом своїх прав і свобод до відповідних міжнародних організацій, членом або учасником яких є Україна. Зміни, що відбулися протягом останніх років в Україні, дали можливість розробити проект Цивільного кодексу України, в якому спеціальній книзі "Особисті немайнові права фізичної особи" відведено належне місце у структурі кодексу після книги І "Загальні положення". Такий підхід цілком відповідає Конституції України і сприятиме формуванню людини перш за все як особи, а потім як власника чи підприємця. Переважна кількість людей вважають найбільшою цінністю своє духовне "я", спрямовуючи зусилля на самовдосконалення своєї особистості через духовне зростання. Нематеріальне, немайнове важить для людини не менше, а іноді набагато більше, ніж матеріальне. Таким чином, оцінка людини як особистості, відчуття свободи, самоповаги - це те, заради чого вона живе, покращує своє матеріальне становище, працює та спілкується. Відчуваючи себе особистістю, людина бажає зберегти свою неповторність, продемонструвати її оточуючим, бути впевненою в оцінці і повазі до себе. В Україні вперше на рівні Цивільного кодексу закріплено особисті немайнові права фізичних осіб, визначено їх зміст, гарантії та способи захисту (глави 20 - 22 проекту ЦК України). Безперечно, закріплення на рівні Цивільного кодексу невід'ємних особистих прав громадян стало істотним внеском у процес поліпшення чинного цивільного законодавства, приведення його у відповідність з міжнародними стандартами. Предмет регулювання кожної галузі права становить певна сукупність єдиних за своєю сутністю суспільних відносин. Що стосується предмета цивільного права, то ця сукупність становить відносини майнові та немайнові. Правова регламентація як перших, так і других зазнала останніми роками істотних змін. Однак було б помилкою вважати, що право створює суспільні відносини. Особисті немайнові відносини виникали і реально існували в суспільстві незалежно від ступеня і характеру їх правової врегульованості. 2 Відома ст. 1 ЦК УРСР 1963 р. вказує відповідно до Основ цивільного законодавства Союзу РСР, які діяли до 1991 p., що у випадках, передбачених законом, кодекс регулює також інші особисті немайнові відносини. Іншими словами, виходячи зі змісту названої статті цивільне право регулює по суті три види суспільних відносин: майнові; особисті немайнові, пов'язані з майновими; особисті немайнові, не пов'язані з майновими. Нині особисті немайнові відносини, не пов'язані з майновими, зводяться до норми ст. 7 ЦК РСР. Поява ст. 7 в Цивільному кодексі УРСР обумовлюється тим, що по-перше, ця стаття не могла бути віднесена до жодної із спеціальних галузей права у зв'язку з відсутністю специфічних для цих галузей ознак; по-друге, поява цивільного права відбувалася на грунті приватного права, яке охоплювало всі випадки захисту інтересів особистості, що існували на тому чи іншому етапі розвитку цього права; по-третє, адміністративне - правовий і кримінальний правовий захист, що існував раніше, не міг забезпечити охорону інтересів особистості всебічно та ефективно. Між тим поява цих статей спричинила дискусію щодо взаємозв'язку цивільного права та особистих немайнових відносин. Проблема галузевої належності особистих немайнових прав, не пов'язаних з майновими, давала підстави для дискусії протягом не одного десятка років. В юридичній літературі висловлювалися різні думки з приводу можливості і необхідності включення особистих немайнових відносин до предмета цивільного права. В теорії права існували принаймні дві точки зору на предмет цивільно-правового регулювання відносин з приводу нематеріальних благ і пов'язаних з ними особистих немайнових прав. На думку однієї групи вчених, цивільне право не регулює, а лише охороняє особисті немайнові права. На переконання інших, правове регулювання та охорона прав не можуть протиставлятися, оскільки регулювання означає охорону прав, а їх охорона здійснюється шляхом регулювання відповідних відносин1. Останніми роками переважає думка про те, що цивільне право як регулює, так і охороняє нематеріальні блага2. На думку О. С. Йоффе, цивільне право повинно регулювати тільки першу групу особистих немайнових відносин, тобто тих особистих відносин, які пов'язані з майновими. Що стосується другої групи цих відносин, то цивільне право здійснює лише їх охорону3. "Те, що особисті немайнові відносини, пов'язані з майновими, входять до предмета цивільного права, сумніву не викликає, а от стосовно другої групи особистих немайнових відносин, - продовжує він, - то тут стверджувати однозначно не можна." Развитие советского гражданского права на современном зтапе. - М., 1986. - С. 205. Красавчикоеа Л. О. Личная жизнь граждан под охраной закона. - М., 1983. - С. 32 -33; Ярошенко К. Б. Жизнь й здоровье под охраной закона. Гражданско-правовая защита личньїх неиму-щественньїх прав граждан. - М., 1990. - С. 9 -20; Егоров Н. Д. Гражданско-правовое регулиро-вание общественньїх отношений. - Л., 1988. - С. 117; Красавчикоеа Л. О. Понятие й система личньїх неимущественньїх прав граждан (физических лиц) в гражданском праве Российской Феде-рации. - Екатеринбург, 1994. - С. 12 й др. Иоффе О. С. Личньїе неимущественньїе права й их место в системе советского гражданского права // Советское государство й право. - 1966. - № 7. - С. 51. 2 Обґрунтовуючи свої висновки, прихильники цієї позиції вказують на відсутність безпосереднього зв'язку з майновими відносинами і на зовсім інші, невіддільні від особистості об'єкти, що свідчить про неможливість належності даних відносин до цивільного права. На думку В. А. Тархова, "відносини з приводу немайнових благ, невіддільних від особистості, утворюють самостійний предмет правового регулювання, проте ні за питомою вагою відносин, пов'язаних з особистими немайновими благами, ні за питомою вагою норм регулювання цих відносин не можуть розраховувати на виділення в самостійну галузь"1. Між тим ряд авторів дали переконливе обгрунтування того, що відносини, які виникають з приводу особистих немайнових прав, не пов'язаних з майновими, є частиною предмета цивільно-правового регулювання2, адже ці відносини за своїм абсолютним характером тяжіють до відносин власності. Кожна людина має право на матеріальні блага і кожна людина має право на такі особисті блага, як життя, здоров'я, честь, гідність, ділова репутація та інші. Тут можна побачити багато спільного. І тому з 1 січня 1964 p., а саме з моменту введення в дію ЦК УРСР, особисті немаинові відносини, не пов'язані з майновими, хоч і в обмеженому вигляді, але врегульовано цивільним правом. Питання про можливість регулювання або лише захисту зазначених відносин також набуло свого часу дискусійного змісту. Так, висловлювалася думка про те, що цивільне право може регулювати лише особисті немаинові відносини, що виникають з приводу результатів інтелектуальної творчості. Що стосується інших особистих немайнових відносин, то закон може лише охороняти їх, а саме - застосовувати правові санкції'3. У наш час нормами ЦК може і повинен здійснюватися не лише захист особистих немайнових прав, а й так зване позитивне регулювання, тобто конкретне визначення змісту цих прав і водночас змісту обов'язків, які їм кореспондують4. Самостійного висвітлення у зв'язку з цим заслуговує питання про функції цивільного права у сфері особистих немайнових відносин. Загальновизнано, що "активна роль права виявляється в його функціях, тобто в напрямах правового впливу, які відображають роль права в організації (упорядкуванні) суспільних відносин"5. У загальній теорії права прийнято відокремлювати регулятивну і охоронну функції. Головна відмінність між ними полягає в тому, що регулятивна функція спрямована на забезпечення належної нормальної організації суспільних відносин, а охоронна - на охорону суспільних відносин, її недоторканність, а отже, на відокремлення чужих даному суспільству відносин. 1 Tapxoe В. А. Цивільне право. Общая часть: Курс лекций. - Чебоксари, 1997. - С. 57. Братусь С. Н. Предмет й система советского гражданского права. - М.: Госюриздат, 1963; Алексеев С. С. Предмет советского социалистического гражданского права // Ученьїе трудьі. Серия Цивільне право. - Свердловск, 1959 - Т. 1; Дозорцев А. В. О предмете советкого гражданского права // Советское государство й право. - 1954. - № 7. 3 Иоффе О.С. Указ, работа - С. 51-56. Ромовська 3. В. Особисті немаинові права фізичних осіб // Українське право.- 1997.- № 1 (6). - С. 48. Алексеев С С. Общая теория права. - М., 1981. 2 Можливість здійснення як регулятивної, так і охоронної функцій цивільного права у сфері немайнових відносин обумовлена тим, що право "має певне значення як при забезпеченні прав і свобод "для" (для активних власних і чужих дій), так і при забезпеченні свободи "від" (від втручання інших осіб у сферу життєдіяльності даної особистості)"1. Цивільно-правове регулювання особистих немайнових відносин, не пов'язаних з майновими, означає регулювання не тільки відносин, які виникають у разі порушення особистих прав, а й тих, які складаються на стадії їх нормального здійснення. Виправданість такого висновку випливає зі ст. 1 ЦК УРСР, в якій наголошується саме на регулюванні немайнових відносин. Для того, щоб наведена позиція отримала остаточне визнання в цивільно-правовій науці, цивілістика повинна була відмовитися від висловлених раніше поглядів протилежного характеру. Регулюються особисті немайнові відносини різними інститутами цивільного права. Так, авторське, патентне та інші правові інститути регулюють відносини, пов'язані з майновими. Предмет їх становлять майнові та пов'язані з ними особисті немайнові відносини. Особисті немайнові відносини, не пов'язані з майновими - а саме суспільні відносини, які складаються з приводу таких нематеріальних благ, як життя, здоров'я, особиста недоторканність, честь і гідність, - повинні також утворювати предмет самостійного структурного підрозділу цивільного права. 3. В. Ромовська пояснює включення особистих немайнових відносин, не пов'язаних з майновими, до предмета цивільно-правового регулювання наявністю характерних спільних ознак, які притаманні майновим та особистим відносинам. До них належать: 1) рівне становище сторін, тобто відсутність між суб'єктами особистих немайнових та майнових відносин ознак підпорядкування; 2) у разі порушення особистих та майнових прав вони можуть бути захищені методами цивільного права2. Особливості методу правового регулювання дозволяють, як відомо, поряд із предметною ознакою характеру відносин, відмежувати галузі права. Тому, оскільки учасники особистих немайнових відносин, які входять у сферу регулювання цивільного права не пов'язані підпорядкуванням однієї сторони іншою (лінійним або функціональним), то саме ця ознака може бути використана як один з найважливіших критеріїв для відмежування відносин, які входять у правове поле різних галузей права . Л. О. Красавчикова вважає, що юридична рівність сторін, надання сторонам можливості визначати характер взаємовідносин повністю (або частково) за власною волею (тобто диспозитивність), ініціатива учасників відносин, особливості 1 Красавчикова Л. О. Понятие й система личннх, не связанньїх с имущественньши, прав граж-дан (физических лиц) в гражданском праве Российской Федерации: Автореф. дис. ... докт. юрид. наук. - Екатеринбург, 1994. Ромовская 3. В. Личньїе неимущественньїе права граждан СССР (понятие, видьі, классифика-ция, содержание, гражданско-правовая защита): Дис. ... канд. юрид. наук. - К., 1968. - С.23. Красавчикова Л. О. Понятие й система личньїх, не связанньїх с имущественньши, прав граждан (физических лиц) в гражданском праве Российской Федерации: Автореф. дис. ... докт. юрид. наук. - Екатеринбург, 1994. - С. 12-16. 2 засобів захисту та інші специфічні ознаки галузі цивільного права в сукупності дають змогу досить чітко відокремлювати ті особисті немайнові відносини, які можуть і повинні регулюватися цивільним правом, від тих, які підлягають правовому впливу з боку інших галузей. Специфіка методу цивільно-правового регулювання полягає в тому, що суб'єкти цивільного права наділяються як диспозитивністю, так і ініціативою. Вони вирішують питання про засоби та шляхи реалізації своїх прав самостійно. Таким чином, реалізація охоронної функції цивільного права стає можливою тільки у поєднанні з регулятивною, яка виявляється у впливі права на суспільні відносини як шляхом їх закріплення у тих чи інших правових інститутах, так і шляхом оформлення їхнього руху. При цьому окремо взяті регулятивні і охоронні приписи тісно переплетені між собою, виступають у нерозривній єдності, оскільки і регулятивна, і охоронна функції є формами вияву впливу права на суспільні відносини. У теорії права до шляхів впливу права у процесі правового регулювання відносять: надання особам суб'єктивних прав; покладення на них юридичних обов'язків; загрозу застосування заходів державного примусу; забезпечення державного примусу. Між тим Л. О. Красавчикова звертає увагу на те, що жодна галузь права не може наділити громадянина (фізичну особу) честю і гідністю, ім'ям, життям і здоров'ям, особистою свободою і недоторканністю. Ці нематеріальні блага з'являються у людини в момент народження і нерозривно пов'язані з нею протягом всього життя. На думку вченого, цивільне право у цій сфері констатує наявність названих благ і визнає свободу індивіда визначати свою поведінку в індивідуальній життєдіяльності на свій розсуд. Таким чином, регулятивна функція цивільного права у сфері особистих немайнових відносин виявляється, в першу чергу, у формі юридичного визнання належності кожній фізичній особі невідчужуваних нематеріальних благ і свободи визначати свою поведінку в індивідуальній життєдіяльності на свій розсуд, а основу цивільно-правового регулювання (яке включає охорону) особистих немайнових відносин становить система встановлених державою юридичних заходів і способів забезпечення юридичне визнаної свободи громадянина визначати свою поведінку в індивідуальній життєдіяльності на свій розсуд, яка виключає втручання з боку інших осіб, крім випадків, прямо передбачених законом1. Аналіз особистих немайнових відносин дає можливість виділити найважливіші їх ознаки: по-перше, вони не мають економічного або майнового змісту, тобто мають єдину неекономічну природу і утворюються у духовній сфері життя суспільства. Вони виникають у людини з народження, одні - внаслідок самого факту фізичної появи на світ, інші - внаслідок того, що людина, яка народилася, існує в певному соціумі; по-друге, мають абсолютний характер. Змістом особистих абсолютних правовідносин є суб'єктивні особисті права та відповідні обов'язки. Цим правам (на Красавчикова Л О Понятие й система личньїх, не связанньїх с имущественньїми, прав граж-дан (физических лиц) в гражданском праве Российской Федерации: Автореф. дис. ... докт. юрид наук -Екатеринбург, 1994 -С. 12-16. 2 ім'я, честь, гідність) відповідають обов'язки інших осіб не порушувати, поважати ці права; по-третє, вони складаються з приводу особливої категорії об'єктів - немайнових благ, які неможливо відокремити від конкретної особи, тому мають особистий характер, що визначає їх єдину функціональну властивість - нетовар-ність. Переважна більшість дослідників цивільного права визначає особисті немай-нові відносини як такі, що не пов'язані безпосередньо з майновими відносинами і які виникають з приводу немайнових благ, невіддільних від конкретної особи і в яких здійснюється індивідуалізація особистості. Л. О. Красавчикова підкреслює, що особисті немайнові відносини, не пов'язані з майновими, - це суспільні відносини, які складаються з приводу нематеріальних благ, що мають єдину позаекономічну природу, є самостійною цінністю для їх носія, мають функціональну властивість нетоварності, належать особистості як такій та невіддільні від неї1. Життя, здоров'я, ім'я, гідність не стають товаром ні за яких умов нормального існування і розвитку людського суспільства. Нематеріальні блага розглядаються в Цивільному кодексі як різновид об'єктів, з приводу яких можуть виникати цивільні правовідносини. ЦК України поділяє нематеріальні блага на результати інтелектуальної, творчої діяльності; інформацію та особисті немайнові блага фізичної особи. Правовідносини, елементом яких є суб'єктивне право особи на нематеріальне благо, є абсолютними, враховуючи те, що управомоченому суб'єктові протистоять абсолютно усі, хто зобов'язаний утримуватися від порушення цього права. Однак у разі його порушення воно набуває характеру відносного правопорушення. Нематеріальні блага характеризуються принаймні двома нерозривно пов'язаними з ними ознаками. Це, по-перше, відсутність матеріального (майнового) змісту і, по-друге, нерозривний зв'язок з особистістю носія, що породжує невідчужуваність цього блага. Вважається, що невідчужуваність нематеріальних благ не виключає того, що їх здійснення і захист можуть доручатися третім особам, зокрема, позови про захист честі і гідності неповнолітніх можуть пред'являти їх законні представники. Нетоварність, відсутність економічного змісту нематеріального блага, його нерозривний зв'язок з особою носія є необхідними, але не виключними ознаками. Невіддільність від особи носія даного нематеріального блага, наявність цього блага індивідуалізує і робить неповторною саму особистість її носія. Нематеріальні блага характеризують суспільний стан їх володільця і становлять його невід'ємну, хоч і таку, що може змінюватися, якість на весь період його існування. Підкреслюється, що нематеріальні блага існують без обмеження строку2. Красавчикова Л. О. Понятие й система личньїх, не связанньїх с имущественньїми, прав граж-дан (физических лиц) в гражданском праве Российской Федерации: Автореф. дис. ... докт. юрид. наук. - Екатеринбург, 1994. - С. 12 -13. 2 Цивільне право: Учебник. - 3-є изд., перераб. й доп. / Под ред. А. П. Сергеева, Ю. К. Толстого. - М.: Проспект, 1998. - Ч. 2. - С. 314 - 315. 2 Як уже підкреслювалось, ці правовідносини в переважній більшості є абсолютними. Певну специфіку має суб'єктний склад особистих немайнових правовідносин. Враховуючи, що книга II ЦК України присвячена особистим немайновим правам фізичних осіб, правомочною особою щодо таких благ за таких умов слід назвати лише фізичну особу. Хоч юридичні особи також можуть розглядатися як правомочні особи, наприклад, коли йдеться про захист ділової репутації юридичної особи або про право на найменування. Зобов'язані особи можна поділити на дві категорії - загальну і спеціальну. До загальної категорії належать практично всі суб'єкти права - як фізичні, так і юридичні особи, за винятком самої правомочної особи. Кожна особа виступає носієм обов'язку не порушувати особисте немайнове право. Спеціальна категорія зобов'язаних суб'єктів включає всі організації, працівників цих організацій, які в межах, встановлених законом, причетні до здоров'я, особистого життя тощо1. Відправним моментом у з'ясуванні юридичного змісту особистих немайнових правовідносин є визначення суб'єктивного особистого немайнового права упра-вомоченої фізичної особи та кореспондуючого йому суб'єктивного цивільного обов'язку всіх інших осіб. Специфікою суб'єктивного особистого немайнового права є те, що його реалізація передбачає, в першу чергу, можливість вчинення певних дій самою управомоченою особою. Законом встановлюються лише певні межі можливості особи діяти на свій власний розсуд і де вони не заважають здійсненню інтересів інших осіб. В цих юридичних межах свободи кожен має можливість діяти на свій власний розсуд. "Зміст особистого немайнового права становить можливість фізичної особи на власний розсуд, без втручання інших осіб, визначати свою поведінку у сфері свого приватного життя," - зазначено в ст. 272 ЦК України. На думку ряду російських вчених, зміст особистого немайнового права не включає, за загальним правилом, здійснення позитивних цивільно-правових дій, хоч управомочений суб'єкт на свій розсуд використовує належні йому особисті немайнові блага2. Крім того, особисте немайнове право полягає в можливості управомоченої особи вимагати від інших осіб утримуватися від дій, які порушують це право. Таким чином, управомочена особа виступає носієм свободи як щодо своїх власних дій, так і свободи від стороннього втручання, а суб'єктивне особисте немайнове цивільне право являє собою право на свободу визначення своєї поведінки в індивідуальній життєдіяльності на власний розсуд, яке виключає можливість будь-якого втручання з боку інших осіб, крім випадків, прямо передбачених законом. Істотного значення у цьому процесі набувають норми моралі. Важливо підкреслити, що кожен випадок такого можливого втручання має базуватися на певних підставах, а саме: по-перше, сама можливість обмеження індивідуальної Красавчикова Л. О. Понятие й система личньїх, не связанннх с имущественньїми, прав граж-дан (физических лиц) в гражданском праве российской Федерации: Автореф. дис. ... докт. юрид. наук. - Екатеринбург, 1994. - С. 16. Цивільне право: Учебник. - 3-є изд., перераб. й доп. / Под ред. А. П. Сергеева, Ю. К. Толстого. - М.: Проспект, 1998. - Ч. 1. - С. 315. 2 свободи має бути передбачена законом; по-друге, особа, що здійснює таке обмеження індивідуальної свободи, повинна мати спеціальні документально підтверджені повноваження; по-третє, вона може здійснювати обмеження індивідуальної свободи лише у своєму, вузько спеціалізованому аспекті. Підбиваючи підсумки, слід зазначити, що неповне регулювання особистих немайнових, не пов'язаних з майновими, відносин перешкоджає охороні особистих прав і інтересів громадян. У цих питаннях цивільне законодавство на сьогодні все ще відстає від конституційного, яке проголошує такі особисті немайнові права, як право на недоторканність особи; право на недоторканність особистого життя; право на життя та охорону здоров'я; право на таємницю листування, телефонних розмов і телеграфних повідомлень; право на особисту свободу тощо. Важливим кроком на шляху подолання такого відставання стала розробка нового ЦК України. З прийняттям нового кодексу, не тільки будуть захищатися особисті немайнові відносини, не пов'язані з майновими, але вони будуть регулюватися в нормальному, непорушеному стані. І тому за ЦК України складовою частиною предмета цивільного права дійсно є особисті немайнові відносини, не пов'язані з майновими. |
||
| « Попередня | Наступна » | |
|
|
||
Информация, релевантная "§ 1. Поняття особистих немайнових відносин, не пов'язаних з майновими" |
||
|
||