| Головна |
| « Попередня | Наступна » | |
§ 2. Поняття власності і права власності |
||
|
Визначення власності за допомогою категорії присвоєння випливає з робіт К. Маркса, де категорії "власність" і "присвоєння" тісно пов'язані. Такий підхід до визначення власності загалом можливий. Проте слід враховувати, що поняття присвоєння потребує конкретизації, а тому навряд чи може бути використане для розкриття змісту власності без визначення його самого. До того ж у поняття "присвоєння" К. Маркс і його послідовники нерідко вкладали різний зміст . У зв'язку з цим виникає необхідність більш детальної характеристики і встановлення визначальних ознак цієї категорії. На вирішення цього завдання спрямоване визначення власності як такого ставлення особи до речі, за якого вона вважає річ своєю, за умови, що інші ставляться до цієї речі як до чужої Отже, і власність характеризується такими зовнішніми ознаками як наявність влади особи над річчю, яка визнана суспільством і регламентована соціальними нормами. Власник розпоряджається річчю своєю владою й у своїх інтересах. Для нього річ - своя, для невлас- ників, відповідно, - чужа. ' З такого розуміння власності випливає, шо власність - це ставлення людини до речі. Проте, оскільки влада над річчю неможлива без того, щоб інші особи, які не є власниками речі, ставилися до неї як до чужої, власність означає відношення між людьми з приводу речей. З одного боку цього відношення - власник, що ставиться до речі як до своєї, з іншого - невласники, тобто усі інші особи, що мають ставитися до неї як до чужої. Це означає, що ці особи зобов'язані утримуватися від будь-яких зазіхань на чужу річ, а, отже, і на волю власника мати цю річ. Таким чином, власність - це суспільні (цивільні) відносини, у яких одні особи - власники - ставляться до речей як до своїх, а всі інші - невласники - мають ставитися до них як до чужих й утримуватися від будь-яких зазіхань на ці речи Без ставлення інших осіб до речі, що належить власнику, як до чужої, не було б і ставлення до неї самого власника як до своєї. Зміст власності як суспільного явища розкривається за допомогою тих зв'язків і відносин, у які власник вступає з іншими людьми в процесі виробництва, розподілу, обміну і споживання матеріальних благ. Відносини власності, як правило, поділяють на економічні та юридичні'. Економічні відиосини власності є одночасно вольовими і не вольовими. Не вольовими вони є тому, що в умовах існування суспільства є об'єктивованими, тобто існують, певною мірою, незалежно від волі людей: людп не можуть жити, не вступаючи у відиосини власності. Водночас відносини власності є вольовими, оскільки без цілеспрямованих вольових дій людей вони виникати не можуть.)Саме в силу наявності в них вольового елементу відносини власності можуть бути об'єктом правового регулювання. ; Отже, власність - це суспільні відносини, що характеризуються двома основними ознаками: 1) виникають з приводу речей (майна); 2) мають вольовиіі зміст. З першої ознаки випливає, шо власність - це завжди майнові відносини, серед яких вона займає чільне місце. І Іаявність другої ознаки зумовлює необхідність характеристики її ої кал сі сірії, як "воля власника", установлення меж його воле- іілплення. У зв'язку з ним слід зазначити, що власник може чиннії сіосовно своєї речі усе, що прямо не заборонене законом, або і суперечить соціальній природі власності. ііоля власника щодо реалізації влади над річчю, яка йому нажить, виражається у володінні, користуванні і розпорядженні нею. Володіння річчю означає юридичне та фактичне панування власника над нею, можливість впливати на неї в будь-який момент. Користування реалізується шляхом видобування з речі її корисних іспоживчих) властивостей. Розпорядження означає вчинення стосовно речі дій, що визна- ! лють її долю. Це може бути відчуження речі, її знищення, відмова ;д неї тощо. Як вважають деякі цивілісти, у володінні виражається статика, а процес користування і розпорядження речами відображає динаміку і.чосин власності. Проте існує І інша точка зору. Наприклад, Є.О. Суханов вважає, тій відносини статики власності виражають, власне, стан належності (присвоєності) матеріальних благ. На відміну від цього, відносини динаміки власності пов'язані з переходом майна від одних осіб до інших, вони виявляються у процесі руху товару. Такий перевід майна від однієї особи до іншої може бути наслідком договору між товаровласниками, набуття майна в результаті спадкування або відшкодування шкоди, заподіяної правопорушником потерпілому тощо. Таким чином, право власності здатне регулювати не динаміку, л статику, тобто тільки частину відносин власності . Здається, що розбіжність позицій тут значною мірою зумовлена різним підходом до визначення поняття власності і розуміння категорій "статика відносин", "динаміка відносин". Є.О. Суханов визначає власність через категорію присвоєння, а не через категорії володіння, користування і розпорядження. Тому з його позиції можна зробити висновок, що відносини власності - це відносини, які природно фіксують стан присвоєння речей, тобто статичний момент. У цьому сенсі можна говорити про те, що власність - це статика суспільних відносин з приводу майна. Якщо ж акцентувати увагу на змістовній стороні відносин власності, то в ній можна диференціювати статичні елементи (володіння, присвоєння) і динамічні (користування, розпорядження). Очевидно, зняти цю суперечність можна вказівкою на те, щсГу відносинах власності як у складному суспільному явищі існують статичні (володіння) і динамічні (користування, розпорядження) елементи змісту. v Вони властиві йому завжди в сукупності, але залежно від ситуації можуть змінювати своє значення: виходити на перший план, тимчасово не функціонувати. Завершуючи стислу характеристику категорії "власність", зазначимо, шо розрізняють її типи і форми. Так, класифікація її за типами пов'язана з тим, то власність як економічна категорія супроводжує людство протягом усієї його історії за винятком тих часів, коли людина ше не виділилася з природи й задовольняла свої потреби за допомогою спонтанного, епізодичного володіння й користування речами. Тому/Гїевному етапу розвитку (який із деякою умовністю може бути визначений як "суспільно- скономічна формація") відповідає певний тип власності. Традиційно розрізняють первіснообщинний, рабовласницький, феодально-кріпосницький і капіталістичний типи власності. Донедавна як особливий тип виділяли Соціалістичний тип власності. Проте для цього достатніх підстав не було.)У країнах, що входили до "соціалістичної співдружності", соціалізм насправді побудований ніколи не був. Безпосередні виробники як і раніше зазнавали експлуатації, засоби виробництва фактично не належали працівникам. Той тип власності, шо в умовах тоталітарного режиму (іноді явного, іноді завуальованого) утвердився в цих країнах, поєднував у собі характерні риси, властиві типам власності як попередніх епох, так існуючих у той час. При цьому ііого підґрунтям найбільшою мірою слугував так званий "азіатський спосіб виробництва". У ЦК відсутня згадка про типи власності. Не згадуються вони і(в Законі "Про власність", де встановлюється лише, що власність в Україні має форми приватної, колективної та державної^ (Слід зазначити, що вказане положення Закону "Про власність" наразі суперечить Конституції і ЦК, де передбачені інші форми власності: приватна, державна, комунальна). При цьому законодавство (ст.ст. 325 - 327 ЦК) не визначає тип (економічну природу) зазначених відносин власності, а лише констатує їхню наявність і встановлює суб'єктний склад та деякі особливості правового режиму. Визначившись у такий спосіб щодо розуміння власності як стану присвоєності речеіі, відображеному в існуванні вольових майнових відносин, у яких одній особі належить прано на речі (влада над ними), а інші особи визнають наявність такої влади, потрібно встановити співвідношення цього поняття з поняттям "право власності". З розуміння власності як стану належності (присвоєності) матеріальних благ певному індивіду, визнаного іншими індивідами, випливає, що такі відносини властиві будь-якому людському суспільству. Водночас, право як суспільний феномен (у тому числі й право власності) виникає лише на певному щаблі суспільного розвитку, тобто пізніше за власність, що історично передує інституту права власності. Проте, виникнувши. право власності слугує не тільки юридичний) (|»ормою відносин власності, але іі активно впливає на їхнє Формувавши й розвиток. Це пов'язано з тим, шо право є суспільно* импичним інститутом і елементом суспільної свідомості. Відносини власності регулюються різними галузями права. Важні ва роль у регулюванні відносин власності належить конституційним (державно-правовим) нормам, які встановлюють форми ; іасності (ст.ст. 13, 41, 142, 143), закріплюють рівність усіх суб'єкті права власності (ст. 13), гарантії права власності і обов'язки ІІ кісників (ст.ст. 13 і 41 Конституції). Проте головне навантаження припадає на норми цивільного права,)котрі визначають зміст права г і ас пості, підстави його виникнення та припинення, здійснення, порядок і підстави захисту. У цивілістці розрізняють право власності и об'єктивному і < об'єктивному сенсі . Право власності в об'єктивному сенсі - це сукупність правових норм, що регулюють відносини власності і є юридичною підставою снування і реалізації права власності, котре належить певному о'і к іу. тобто права власності в суб'єктивному сенсі.) Крім того, саме норми інституту права власності гарантують реальність права власності у суб'єктивному сенсі. Зокрема, ст. 321 І1К на розвиток положень ст. 13 Конституції закріплює принцип непорушності права власності, вказуючи, що ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здій- ненні. Особа може бути позбавлена права власності або обмежена у його здійсненні лише у випадках і в порядку, встановлених Я коном. Примусове відчуження об'єктів права власності може бути застосоване лише як виняток з мотивів суспільної необхідності на підставі і в порядку, встановлених законом, та за умови попереднього га повного відшкодування їх вартості, крім випадків, встановлених ч. 2 ст. 353 ЦК. Право власності з суб'єктивному сенсі - це право особи на річ (майно), яке вона здійснює відповідно до закону за своєю волею незалежно від волі інших осіб (ст. 316 ЦК). Нерідко у цивілістиці право власності в суб'єктивному сенсі визначають також як право особи володіти, користуватися і розпоряджатися річчю своєю владою і у власному інтересі*.) Саме у праві власності в суб'єктивному сенсі знаходить відображення суть власності як вишої влади особи над річчю, яка визнана іншими особами. 'Характерні ознаки права власності як суб'єктивного права: 1) це складне та тістом суб'єктивне цивільне право особи, яке охоплює низку правомочностей власника: право володіння, право користування і право розпорядження майном (ст. 317 ЦК); 2) субсктами права власності можуть бути усі учасники цивільних відносин: фізичні особи, юридичні особи (у тому числі юридичні особи публічного права - ст.ст. 82, 329 ЦК), держава та інші суб'єкти публічного права.) При цьому коло суб'єктів права власності є ширшим за коло учасників цивільних відносин, визначене у ст. 2 ЦК. Зокрема, згідно зі ст. 318 ЦК суб'єктами права власності, крім фізичних та юридичних осіб, суб'єктів публічного права, є такдж Український народ; '3) усі суб'єкти права власності є рівними перед законом (ст. 13 Конституції, ч. 2 ст. 318 ЦК). Отже, існують рівні умови здійснення і захисту права власності^ Разом з тим, це не означає, що має існувати однаковий правовий режим для всіх форм власності. Іншими, словами, хоча приватний власник і держава як суб'єкти права власності є рівними перед законом, але обсяг, призначення цих прав можуть відрізнятися; І 4) об'єктом правовідносин власності може бути будь-яка індивідуально-визначена річ. Родові речі можуть бути об'єктом права власності за умови їхньої індивідуалізації (упакування, маркування, написи тощо); 5) своє право на річ власник здійснює завжди своєю владою і на власний розсудш(ст. 319 ЦК). На відміну, наприклад, від повіреного, він не потребує спеціальних повноважень, доручення. Діючи "на власний розсуд" власник спирається безпосередньо на закон, і його влада (воля) існує незалежно від влади інших осіб, тоді як права інших осіб відносно цього майна визначаються не тільки законом, але й волею власника; /б) власник мас максимально повну владу над речами, що йому належать. Проте ця влада не є безмежною: дії власника не повинні суперечити інтересам інших суб'єктів цивільного праву Наприклад, власник зобов'язаний вживати заходів до запобігання виникненню шкоди здоров'ю громадян і навколишньому середовищу при здійсненні його права власності. Реалізуючи право власності на жилий будинок, він повинен утримуватися під поведінки, яка може заважати його сусідам. Права власника можуть бути обмежені правами інших осіб (сервітутами юшо). Крім того, власник не може виходи™ за загальні межі здійснення цивільних прав; 7) право власності у випадках його обмеження мас здатність до "самовідновлення^ Наприклад, узуфрукт своїм існуванням обмежує (обтяжує) право власності. Але після смерті узуфруктарія право власності відновлюється в повному обсязі. Це И.О. Покровський називав характерним для права власності "бажанням підвестися на весь зріст" або "принципом еластичності права власності"; N1 на иміст права власності не впливають місце проживання :,і, ннк а та місцезнаходження майна.) Це відповідає передбаченій і іі є і. 4 ЦК вимозі до актів цивільного законодавства про дотри- мння принципу однаковості регулювання цивільних відносин на ід ш території України і означає, що де б не проживав власник і де - і® знаходилося його майно, він володіє усією сукупністю право- німностеіі щодо цього майна на однакових засадах, визначених Кон- і і и і унією та ЦК. Питання, що стосуються характеристики суб'єктів і об'єктів Ш.тілЬНИХ правовідносин, засади здійснення цивільних прав, були іюлілянуті у попередніх главах підручника. Тому тут вони детально іК' розглядаються. Проте на встановленні суті змісту суб'єктивного іарава власності зупинимося докладніше. |
||
| « Попередня | Наступна » | |
|
|
||
Информация, релевантная "§ 2. Поняття власності і права власності" |
||
|
||