| Головна |
| « Попередня | Наступна » | |
§ 4. Правова характеристика договору позики |
||
|
Поняття договору позики. Договір позики є найпоширенішою підставою виникнення позикових правовідносин, що зумовлює необхідність виявлення поняття та ознак цієї угоди. Договір позики у системі цивільно-правових інститутів посідає самостійне місце, що зумовлено притаманними йому ознаками, особливостями та специфікою зобов'язальних правовідносин, які він породжує. Позику можна розглядати як договір і як правовідносини, при цьому кожна з правових категорій має самостійне значення і перебуває у взаємозв'язку одна з одною. Позика-договір виступає підставою виникнення суб'єктивних прав та обов'язків її учасників та інших елементів позикових правовідносин, яким властиві основні ознаки цивільних правовідносин. Позикові правовідносини, як і будь-які цивільно-правові відносини, - це суспільні відносини, учасники яких пов'язані правами та обов'язками, основаними на цивільно-правових нормах1. Позикові відносини, що виникли на підставі договору позики, стосуються лише певної частини цивільних правових відносин, які обслуговують суспільні потреби боржників у грошах та інших речах, визначених родовими ознаками, на умовах наступного повернення їх кредиторам на умовах, визначених договором. Позика-договір, як і будь-який інший договір, - це прийнятий за взаємною згодою осіб правочин про встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків2. Залежно від характеру виділяють зобов'язальні договори, тобто спрямовані на перехід речі від однієї особи до іншої, і так звані речові договори, об'єктом яких служать не дії зобов'язаної особи, а безпосередньо відповідні речі, як це взагалі притаманно правовідносинам речовим3. Позика-договір належить до особливої групи договорів, які спрямовані на перехід речі від однієї особи до іншої, оскільки при цьому такий перехід здійснюється в результаті виконання одним контрагентом - боржником - наявного у нього обов'язку. З наведеної групи договорів випливає обов'язок кожної із сторін передати майно контрагенту у власність і кореспондуюче їх право - вимагати надання еквівалента переданого майна. У зв'язку з наведеним слід зазначити наявність певних відмінностей договору позики від речових договорів, зумовлених існуванням у них певних особливостей, які не відповідають вимогам зобов'язальних правовідносин. Існуючі речові договори не вкладаються, на відміну від реальних, у рамки зобов'язальних правовідносин і відповідно можуть розглядатися як один з випадків проникнення речових елементів у зобов'язальні правовідносини. Речовий договір відрізняється не лише від консенсуальних, а й, у кінцевому підсумку, і від реальних договорів. Мається на увазі, що реальні договори належать до категорії зобов'язальних. Це означає, що такі договори хоч і виникають з передачею речі, але разом з тим породжують звичайні зобов'язальні правовідносини з наявністю у сторін взаємних прав та обов'язків1. Таким чином, позика як договір не може бути віднесена до речових договорів, незважаючи на обов'язковість реального ефекту для виникнення самого зобов'язання. Незважаючи на наявне змішування речових і зобов'язальних елементів, позика є зобов'язально-правовою конструкцією з притаманними їй елементами речово-правового характеру, яку доцільно віднести до групи реальних договорів, як різновиду зобов'язальних договорів. За своїми правовими ознаками договір позики є укладеною між позикодавцем (кредитором) і позикоотримувачем (боржником) односторонньою, реальною, сплатною або безоплатною угодою. ЦК України визначає позику як договір, за яким одна сторона (позикодавець) передає у власність іншій стороні (позичальникові) гроші або речі визначені родовими ознаками, а позичальник зобов'язується повернути позикодавцеві таку саму суму грошей (суму позики) або рівну кількість речей того самого роду та якості (ч. 1 ст. 1065 ЦК). Договір позики опосередковує відносини, що складаються у результаті передачі в борг грошей або інших речей, визначених родовими ознаками. Таким чином, внаслідок договору позики об'єктом позики можуть бути гроші та інші речі, визначені родовими ознаками, які передаються позикодавцем у власність позичальнику. Проте до закінчення договору позики позичальник повинен повернути не ту саму річ, як за договором майнового найму, а річ того самого роду та якості. На відміну від оренди або лізингу, предметом позики можуть бути гроші і не може бути майно, що має певні індивідуальні особливості (автотранспорт, споруди, обладнання тощо), позичальник може відчужувати позичене майно іншим особам, витрачати на власні потреби без згоди і відома позикодавця. На відміну від бартеру, позичальник зобов'язується повернути таку саму кількість одержаних у позику речей, того самого роду та якості (бензин такої ж марки, сировину такої ж назви тощо), що не може розглядатися як форма розрахунків, що випливає зі змісту п. 1. 19 Закону України "Про оподаткування прибутку підприємств". На відміну від зберігання, позичальник має право використовувати предмет позики на власний розсуд, у тому числі і в господарському обороті або на виробничі потреби. Позика відрізняється і від договору довірчого управління майном, оскільки позичальник отримує майно, кошти у свою власність і не бере на себе зобов'язання зберігати й управляти цим майном в інтересах позикодавця. Позичальник зобов'язується повернути отримані кошти або предмет позики, на відміну від безповоротної фінансової допомоги та безоплатного надання товарів1. Іноді в одній угоді поєднуються елементи договору зберігання речей і позики. Так, при вкладеннях до Ощадбанку України основна мета договору - зберігання грошових сум, але поряд з ним має місце нарощування процентів, як при договорі позики. Договір грошового вкладу переважно визнають особливим договором2, відносини сторін регулюються цивільним законодавством та спеціальними нормами, оскільки порядок розпорядження вкладами, внесеними в ощадну касу та інші кредитні установи, визначається їх статутами і спеціальними правилами. Стосовно питання про юридичну природу взаємовідносин між вкладником і ощадною касою або ощадним банком існують й інші погляди. Деякі автори вбачають тут договір позики3 або особливий вид позики4; інші відносять його до договору зберігання і визнають вкладника власником поміщених у вклад грошових коштів5. Спроба розглянути договір грошового вкладу як іррегулярне зберігання (із знеособленням) є штучною. ЦК УРСР передбачає таке зберігання лише для речей, визначених родовими ознаками, а не для грошей. Гроші ж внаслідок їх властивості замінності завжди надходять у власність кредитної установи. Якщо б власниками грошових знаків залишались вкладники, то на них би лежав і ризик випадкової загибелі грошових знаків, що не відповідало б інтересам вкладників. Саме з цих міркувань неприйнятною є конструкція зберігання за вкладником права власності на грошові знаки, які передаються у вигляді вкладу. Необхідно розрізняти власність в економічному значенні і право власності у юридичному значенні. Тому правильно вважає переважна частина юристів, що вкладник з моменту внесення грошової суми до банківської установи втрачає на них право власності, але набуває відповідне право вимоги на повернення такої суми. У даному договорі містяться елементи, не характерні ні позиці, ні зберіганню. Так, вкладник має право давати доручення кредитній установі з провадження платежів і прийняття належних вкладникові сум, що підтверджує правильність визнання цього договору самостійним6. За аналогічними підставами договір, за яким кредиторові вручається певна сума на забезпечення платежу, не є договором позики. Саме замінність і споживність предмета договору позики і обумовлює можливість позичальника повернути не ті самі грошові знаки, не ті самі родові речі, а таку ж суму грошей чи таку саму кількість речей того самого роду і якості. При цьому навіть випадкова загибель речей не припиняє зобов'язання - genus non perit (рід не гине). Тобто дані зобов'язання є завжди можливими для виконання. Позичальник одержує речі у власність і тому несе ризик випадкової загибелі і погіршення їх. Наприклад, отримавши в позику гроші чи інші замінні речі, позичальник втрачає їх внаслідок крадіжки, пожежі тощо; незважаючи на це, його зобов'язання за договором позики зберігають силу, хоч би втрата відбулася без всякої вини позичальника. Якби закон вимагав від позичальника повернення тих самих речей, які він отримав, господарський зміст договору був би втрачений: щоб виконати таке зобов'язання довелося б відмовитись від будь-якого користування отриманими речами, інакше вони були б знищені (наприклад, зерно, мінеральні добрива тощо) або потонули б у морі цивільного обігу (гроші). Зрозуміло, що якби позичальнику позичені речі виявились непотрібними чи з іншої причини він може повернути ті самі речі, які були отримані, він має право (але не зобов'язаний) повернути саме їх. Тобто, не дані грошові знаки, не дані індивідуально-визначені речі є предметом договору, точніше предметом зобов'язальних правовідносин, що виникають з договору позики. Які саме грошові знаки будуть повернені, які саме індивідуальні речі виявляться носіями відповідних родових ознак у момент виконання - не має значення. В літературі іноді виділяють договір позики, предметом якого є не гроші, а інші речі (визначені родовими ознаками), в окремий вид договору, який називається позикоподібною позичкою. Однак правильно зверталася автором увага на те, що в даному разі немає ніяких юридичних відмінностей між позикою і позикоподібною позичкою, тому цей вид договору для науки не має ніякого значення1. Дійсно, на наш погляд, практичної потреби у створенні самостійної юридичної конструкції для регулювання майнової (негрошової) позики немає. Таким чином, позику можна визначити як юридичне самостійне особисто-довірче зобов'язання, загальне для спеціальних різновидів кредитних правовідносин, яке полягає в передачі позикодавцем позичальнику у власність або повне господарське відання чи оперативне управління грошей або інших споживних речей, які визначаються родовими ознаками, за умови повернення еквівалентної кількості грошей або таких самих речей, а в прямо передбачених законом випадках - також їх приросту (процентів тощо). Як відомо, нині в цивільному законодавстві дедалі більше утверджуються принципи диспозитивності та свободи сторін у договірних зобов'язаннях2, що майже не торкнулося позикових правовідносин, зокрема щодо оплатності та реальності договору позики. Між тим і чинне законодавство передбачає в окремих випадках оплатність позики. Не існує перешкод і для встановлення сторонами умови про можливість набрання чинності договору позики з моменту досягнення згоди щодо істотних умов договору та його належного оформлення. |
||
| « Попередня | Наступна » | |
|
|
||
Информация, релевантная "§ 4. Правова характеристика договору позики" |
||
|
||